Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими барвами наповнив свій духовний світ, не сумніваючись, що барвистості примножиться й десяткам тисяч читачів уподобаного ним твору.
Роман відомої письменниці Марії Лавренюк «Улиянка» захоплює одразу якоюсь магічною щирістю, інтригою сюжету, симпатичністю головної героїні й майстерністю авторки у поєднанні літературної мови з лемківською говіркою. Згодом переконуєшся, що перед твоїми очима зразок епосу з чудовими елементами лірики, максимально наближений до ліро-епосу. Чому авторка обрала саме цей жанр, складний і рідкісний для сучасної української літератури? Таємниця відкривається поступово. Усвідомлювати її — це як переходити з ночі у світанок, зі світанку у полудень, а з полудня у зоряну ніч, інколи навіть не помічаючи, як хутко минає час, пронизаний динамічними подіями. Зрештою, читач розгадує ту таємницю серцем, бо відчуває глибоку образу, біль, поневіряння або ж радощі русинки Улиянки, на чию долю випало заміжжя з примусу, Друга світова війна й депортація лемків-русинів на землі поневоленої сталіністами України. Улиянка у творі Марії Лавренюк настільки справжня, що, здається, ось вона, поруч, зажурена або усміхнена, притихла чи відчайдушна, наївна і водночас по-жіночому мудра. Її взаємини з коханим Войцішеком розвиваються стрімко, як у заміжньої жінки, що відчула себе окраденою шлюбним чоловіком Митром, але… Авторка, як чудовий психолог, поступово прибирає цеглини-ілюзії з душі Улиянки, пророкуючи руйнацію частки внутрішнього світу героїні, немислиму без Войцішека. «Його плечі розправлені, руки сховані в кишенях галіфе. Спокійний, зверхній і красивий…», — таким був поляк, коли його співвітчизники-жовніри знущалися з весільної процесії, на чолі якої юна наречена Улиянка. Отож руйнація почалася — ще десь глибоко у підсвідомості молодої жінки. Надалі — нові влучні штрихи письменниці у творенні образів Улиянки і Войцішека. Поляк виявляє себе пристосуванцем, гультяєм і гвалтівником, а лемкиня-русинка відчайдушною матір'ю і рятівницею чоловіка Митра від кулі Войцішека — ціною, яку воліла б уже не сплачувати…
Через депортацію лемківської громади з обжитих земель доріжки поляка й русинки розійдуться довіку. Авторка подивувала читача новизною у зображенні кохання, що згасає в жіночому серці. Воно, те кохання, спочатку начеб пручається, бунтує, а відтак, відходячи, застерігає ще молоду жінку не стати жертвою іншого гульвіси — особіста Живодьорова.
Щодо інших головних образів роману — брата Улиянки Ванця та її чоловіка Митра, варто зазначити, що, створюючи їх, Марія Лавренюк забезпечує сюжетну розгалуженість, необхідну для обраного нею жанру. Кожен зі згаданих героїв «рухається» своєю сюжетною лінією, що, звісно, переплітається з основною, ограненою Улиянкою.
Ванцьо, як мовиться, бере одразу високу ноту своєї сміливості, першим підскочивши до жовнірів у згаданому вже епізоді з весільною процесією, не зважаючи на зброю в їхніх руках. Його слова, кинуті полякам, звучать так твердо, що читач відчуває повагу до нього і бачить у ньому бунтарську рису. Назву цей момент зав'язкою образу Ванця, хоча такий термін не узаконено в теорії літератури. Брат Улиянки має чітку мету в житті, але певний час пливе за течією подій. І тільки тоді, коли опиняється в руках у фашистів, виривається, здавалось би, із замкнутого кола, спромігшись на відчайдушну втечу і вже безповоротний шлях боротьби за Вільну Україну.
Поза тим хочу виокремити цікаве новаторство Марії Лавренюк — розвиваючи образ персонажа з другорядної сюжетної лінії, максинально збагачувати зоровими, слуховими, руховими та психологічними деталями персонаж з головної сюжетної лінії. Проілюструю зазначене такими цитатами з роману: «Стогін змушує перебороти бридливість. Вона (Улиянка) жахається того, що розуміє, хто перед нею. Впізнала раніше, та повірити в те, що бачить, — не може. Висушений голодом, побитий, у загноєних ранах двадцятирічний хлопчина перетворився на півживого мерця…»; «Закинула кістку, обтягнуту шкірою, яка колись була міцною рукою, на рамено. Рвонула до хатніх дверей, та на півдороги зупинилась, задумалась. Зрештою, попрямувала до стодоли. Духмяне свіже сіно не перебило смороду прибулого…»; «Безсонна ніч збігла, як недоглянуте молоко. Улиянка то провалюється у жахіття, то лежить без сну страхаючись думок. Ванця будуть шукати, якщо вже не шукають».
Така ж роль у романі відводиться й образу Митра, чоловіка Улиянки, але, на відміну від образу Ванця, в цьому, значно різноманітнішому, упізнаємо людину з глибин лемківського середовища, вправного господаря, своєрідного філософа і… шлюбного чоловіка, чия душа ховається за щоденними клопотами, різного роду митарствами, аби не виказати те, що в ній твориться. Митро розуміє, що Улиянка кохає не його, але живе надією на повстання в серці дружини проти Войцішека, бо чужинець поляк для неї та ще й самозакоханий і зверхній чужинець. Митрові доводиться утаємничувати свої почуття і думки не тільки від Улиянки, але й від рідної матері, невдоволеної геть усім і сварливої жінки, що вороже налаштована проти невістки чи не з перших годин їх проживання під одним дахом. І все це заради гармонії у стосунках зі шлюбною жінкою у майбутньому. Зрештою, герой досягає своєї мети, та не лише завдяки власній розсудливості і терпінню. Подружжя зближують випробування і смертельна небезпека, що чатує на нього, коли в хату вриваються польські шовіністи, спочатку не виказуючи свого підлого задуму, щоб з'ясувати позицію господарів, а потім вимагаючи «їдьте, бо жити тут не будете», коли німецький офіцер нещадно б'є Митра ногами, а Улиянка «падає просто на чобіт німцю. На той блискучий чобіт, що розтоптав не одне життя». Вона рятує чоловікове, але від побоїв втрачає те, що вже зародилося у неї під серцем… А скільки небезпек хижим птахом витає над ними під час етапування в залиту кров'ю Україну! Читаєш про це в романі й, завдяки майстерності авторки, також їдеш у переповненому товарному вагоні, завмираєш від лютого холоду і чітко, до болю в серці бачиш, як помирають безневинні жертви червоного деспота. Тепер уже головні герої роману — Улиянка і Митро — стають осердям великої лемківської громади. Тепер подружжя нагадує бутон квітки, що може бути знищеним шаленим штормом, але витримує шквал і проростає пелюстками, що уособлюють жагу життя, непохитність і надію. І якщо надалі в тисняві нових помешкань, у занедбаних колгоспах, серед насторожених місцевих Митро більше асоціюється з каменем, який, хоч і повільно, але все ж таки зруйнують прислужники «вождя народів», то Улиянка зостанеться квіткою-трояндою з гострими колючками. Завдяки певному, щасливому для неї збігу обставин вона відомстить ворогам за кривди.
Серед другорядних у романі домінують образи Стефка, сина Улиянки, і Оксани Матвіївни, сільської вчительки на Тернопіллі. Щодо першого, то варто зазначити, що Марія Лавренюк чудово вибудувала інтригу, пов'язану з народженням хлопця і започаткувала характер, у якому простежуються риси майбутнього аналітика і, можливо, борця за кращу долю українців (чи не сюжетна лінія для нового роману авторки, що став би продовженням «Улиянки»?» Інший, образ учительки, підпільниці ОУН, приховує в собі елементи детективу і зацікавлює читача методами діяльності підпілля.
Серед десятків епізодичних образів дуже цікаві типажі лемків-русинів, поляків, мешканців Тернопілля та зайд, прихвоснів комуністичного режиму. Поряд з головними героями усі разом вони віддзеркалюють тогочасну епоху у настільки правдивому світлі, що хочеться сказати словом відомого театрального режисера: «Вірю!»
Образній системі роману Марії Лавренюк сприяє його побудова. Розповідь ведеться від особи автора і вдало поєднується з портретними, інтер'єрними та пейзажними описами. А діалоги не тільки заглиблюють читача в розуміння образів персонажів, а й додають твору виняткового лемківського колориту, тієї родзинки української культури, яку обов'язково потрібно зберегти, до чого й закликає нас талановита авторка.
Роман «Улиянка» суттєво збагатив лемківську тематику в сучасній українській літературі змістовністю, місткістю, емоційністю образів та висвітленням суспільних конфліктів через душу людини, що, без сумніву, є письменницьким новаторством Марії Лавренюк на фоні домінування белетристики.

Нещодавно онкологія відібрала життя письменниці Оксани Максимишин, яка з дитинства була паралізована через застуду крові. Дуже мріяла вступити в Українську асоціацію письменників, попросила мене про рекомендацію. Не думав тоді, що написане мною не знадобиться, бо приїхати у Львів Оксана вже не змогла через різке загострення хвороби і смерть невдовзі. Публікую свою рекомендацію в ПМ на згадку про цю дивовижну і стійку жінку, з якою дружив більше тридцяти років.


В селі Голгочах, що на Тернопільщині, живе і працює в жанрах художньої прози, поезії, драматургії та публіцистики самобутня письменниця Оксана Максимишин. Доля цієї авторки – унікальна. Знаний в Україні поет Борис Демків порівнював Оксану Максимишин зі славетною Лесею Українкою, бо на долю кожної з них випали грізні випробування недугами, але не зламали, а навпаки – зміцнили їхню волю і спонукали до вдосконалення літературного таланту. За словами Бориса Демківа, Оксана Максимишин у своїх творах не байдужа до людських тривог, намагається виважувати свої помисли на вагу золота, тяжіє до медитативного мислення, вміє найдрібніші деталі узагальнювати до планетарних проблем, розщепляти ядро слова на справжні перлини, бачити цей такий прекрасний і ще досі жорстокий світ на відстані серця.
Прочитавши усі твори Оксани Максимишин, я не тільки поділяю думку Бориса Демківа, але й вважаю за необхідне зазначити, що письменницька майстерність цієї авторки базується на вмінні оригінально будувати сюжет твору, знанні психології персонажів, мовному розмаїтті в їх зображенні. Прозові етюди письменниці дихають поетичністю і захоплюють читача образними знахідками.
Окремо хочу мовити про новелістику Оксани Максимишин. Був свідком того, як книга новел авторки переходила з рук у руки в селі, де я вчителював, як на неї з нетерпінням очікували десятки читачів у селах Підгаєччини з огляду на малий тираж видання. Без сумніву, авторка здобула популярність, довівши усім, що можна перемагати зло навіть тоді, коли воно охопило і душу, і тіло та видається непереможним. Підтвердження цьому можемо знайти в новелах «На кругозламі», «Вітер в очі», «Добра фея», «Кохання не міф» та в багатьох інших. А ще для читача дуже важливо, що письменниця торкається різних граней життя, котрі дуже важливі в наших сучасних реаліях, і присутня в долях людей різного віку, як добра порадниця, як той янгол, якому хочеться довіритися… Можливо, саме з цієї причини Підгаєцьким районним відділом освіти твори Оксани Максимишин були рекомендовані для включення у шкільну програму з літератури рідного краю.
Свій письменницький досвід Оксана Максимишин вже двадцять років передає школярам, учасникам літературно-творчого гуртка «Словограй». Її вихованці перемогли в багатьох Всеукраїнських, обласних та районних літературних конкурсах, беруть участь у багатьох дійствах з нагоди свят, інсценізуючи драматичні твори керівника та свої власні (вичерпну інформацію про це можна почерпнути з інтернетних сайтів). Завдяки наполегливості Оксани Максимишин для її вихованців організовано десятки екскурсій у місця, пов’язані з творчістю видатних українських письменників. За свою творчість, плідну працю зі школярами й активну життєву позицію нагороджена грамотами, подяками, дипломами, орденом княгині Ольги ІІІ ступеня та ювілейною медаллю «25 років Незалежності України».
Оксана Максимишин – активний учасник районного літературно-мистецького об’єднання Підгаєччини «Оберіг», сприяє популяризації творчості місцевих авторів. ЇЇ пропозиції додають роботі об’єднання креативності.
У творчому доробку авторки книги прози «Серце, сповнене любові», «Запізніле каяття», які побачили світ у тернопільському видавництві «Воля». Готова до друку прозова книга «Серце сльозою бринить» (додаю варіант самвидаву).

Для багатьох мій герой — просто дивак, заглиблений у незрозумілу філософію. Про нього у Підгайцях говорять: ходяча енциклопедія. Дехто кепкує — навіщо, мовляв, пенсіонерові щодня перечитувати десятки сторінок наукової, публіцистичної чи художньої літератури? Декого дратують його тривалі виступи перед міською громадою під час вшанування національних героїв або з нагоди тої чи іншої історичної події. Любимо реґламент: десять-п’ятнадцять хвилин доповідачеві і — наступний. Та хай йому грець з тим реґламентом. Із таким вантажем знань у ніякі реґламенти не втиснешся. Та й не до всіх варто застосовувати однакової мірки, адже сам Господь Бог не допускає зрівняйлівки.
Я давно чув про цю неординарну людину, про його начитаність, ерудованість, своєрідний характер: Підгайці — місто невелике, всі знають все про всіх.
Познайомились ми у краєзнавчому музеї, куди завітав пан Богдан Метик, довідавшись про надходження української діаспорної літератури. Скрупульозно переглянув усі 24 річники часопису «Визвольний шлях» за 1954-1977 роки, зокрема спогади учасників перших визвольних змагань 1914-1920 років.
— Знаєте, Богдане, — каже він мені, — впадає у вічі різко негативне ставлення діячів тієї епохи, не говорячи вже про їх наступників з покоління ОУН, стосовно впливу ідей Михайла Драгоманова на тогочасну українську молодь, власне на них самих, особливо ідей федералізму, соціалізму, пацифізму.
Наші наступні зустрічі довели мені небуденність особи цього підгаєцького пенсіонера. В молоді літа він, лікар за фахом, опанував польську, російську, чеську, словацьку, німецьку, англійську, французьку, італійську, румунську та інші мови. Про міцність його знань свідчить те, що вже в похилому віці написав румунському президентові Траянові Басеску листа по-румунськи, де наголошував на історично українському етнічному забарвленні Придністров’я — проблемі, що віддавна викликає неоднозначну реакцію політиків.
Я розпитую пана Богдана Метика про його дитячі роки. Формувався він під впливом матері, оскільки батько рано помер. Завдяки їй у тридцяті роки зацікавився «Історією Січових Стрільців» чи то Богдана Гнатевича, чи Осипа Думіна, когось із них. Ознайомився з «Історією української літератури» Івана Франка, творами Ілька Борщака про Мазепу, Пилипа Орлика. Зачитувався популярними тоді дитячими часописами «Дзвіночок», «Наші друзі», «Світ дитини», а також знаменитими повістями Андрія Чайковського. Настільною книгою була 3-томна «Українська загальна енциклопедія», видана в 1929–1934 роках для масового читача. Літературу знаходив у батьковій бібліотеці, а в часі їхнього побутування у Вербові, недалеко від Підгайців, де мати вчителювала, книжки люб’язно позичав місцевий греко-католицький парох Андрій Содомора. Яскравим метеором промайнуло знайомство з Любою Верес, членкинею ОУН, в яку був закоханий і згодом дуже страждав, коли довідався про її смерть на Львівщині від рук енкаведистів..
Іншого разу заходить мова про проблеми українсько-російського діалоґу, відповідальність деяких українських посадовців за проведення російської імперської політики в Україні.
— А хто з українських діячів різних епох, на Вашу думку, заслуговує шани народу?
— Важко когось виокремити. Можливо, я назвав би прізвища тих, що мали виразну концепцію політичної стратеґії, що її дотримувалися усе життя: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Андрей Шептицький і Степан Бандера.
Від історичних перипетій переходимо на європейські обшири. Пан Богдан згадує про обставини свого перебування в Західній Європі. У цьому йому посприяв українець з Нідерландів Мирослав Антонович. Історія їхнього знайомства починається від священика Івана Сендецького, зарваницького декана і пароха в Золотниках, що недалеко від Підгайців, котрий доводився панові Богданові дідом по матері. Під час проведення з'їзду «Українська молодь – Христові» у 1933 році у Львові о. Іван Сендецький виступав на площі Св. Юра з гарячою патріотичною промовою. Її всім серцем сприйняв ґімназист Мирослав Антонович, учасник акції. У той час сотрудником на парохії в отця Сендецького служив молодий священик Євген Антонович — рідний брат Мирослава.
— Я добре пам'ятаю, — каже пан Богдан, — як він розказував казки, тримаючи мене малого в себе на колінах. Пізніше о. Євген був репресований на 15 років. Його молодший брат Мирослав, незважаючи на проживання за кордоном, зберіг теплі стосунки з родиною о. Сендецького. Перебуваючи, завдяки йому, в Брюсселі, я познайомився з Омеляном Ковалем, довголітнім репрезентантом української громади в Бельгії, котрий мав відношення до видання часопису «Визвольний шлях», що його пізніше читав у бібліотеці Підгаєцького краєзнавчого музею.
З 1989-го року пан Богдан — активний учасник національного відродження. Під час підготовки до всеукраїнського референдуму за незалежність працював восени 1991 року з агітаційною місією в Запорізькій області. Побував у Гуляйполі, колишній столиці Нестора Махна, де ще й досі відчувається дух української стихії.
Випадково розмова звертає на тему євреїв в Україні. Пан Богдан зразу стає до дискусії:
— По-перше, чому я не маю називати євреїв терміном «жид», звичним для українського вуха ще якихось 70 років тому? По-друге, чому сучасні жиди і держава Ізраїль повинні трактуватися як вороги України? Якщо Росія хоче вважати їх за своїх ворогів, то чому я, українець, маю думати по-російськи? Треба врешті з'ясувати, що в очах Москви «добрим жидом», як і «послушним хохлом», є той, хто перейняв російську мову, культуру, підтримує її імперіалістичну політику. А жидівського патріота свого народу Росія вважає своїм недругом. Тому протягом десятиріч Совєцький Союз підтримував ворогів Ізраїлю, щедро фінансуючи арабських екстремістів. Нещодавно я прочитав книгу італійського дослідника Д.Збрана «L'orrore come ideale» («Жах під машкарою ідеалу»), написану на підставі численних документів про злочини комуно-московських окупантів в Україні. Серед інших, там є цілий розділ, присвячений людям жидівської національности, які в лавах УПА боролися за свободу України. Письмові свідчення про свою участь в УПА залишили Ідель Коґан, Стелла Кренцбах, Лейба Домбровський, Шейля Варма. А тих, хто не написали про себе, було набагато більше. Колишні в'язні совєцьких концтаборів жиди Анатолій Радигін і Борис Пенсон, що були близькими друзями Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, після того, як потрапили у вільний світ, у часописі «Визвольний шлях» у 1976–1977 роках писали про своє ув’язнення в Імперії Зла. Їхні спогади сповнені такою щирою прихильністю до справи визволення України з-під московського ярма, що під ними могли б сміло поставити свої підписи Р. Шухевич чи С. Бандера. Неможливо не захоплюватися діями жидів в Ізраїлі, їхньою згуртованістю, працьовитістю, патріотизмом, вмінням господарювати і захищати Батьківщину. Адже вони перемогли у чотирьох війнах з агресивними і значно переважаючими їх чисельно сусідами. На території, меншій від нашої Львівської области, жиди збудували для своїх громадян високотехнологічне цивілізоване суспільство, де життєвий рівень є одним з найвищих у світі. Нам, українцям, є чого у них повчитися. Приязні відносини українців з жидами, як і з нашими співгромадянами в Україні, так і з далеким Ізраїлем, є в наших інтересах. Перед лицем небезпеки з боку московського імперіалізму це слугуватиме зміцненню нашої державности. Отже, Ізраїль – надійний і природний союзник України, як і США.
Пан Богдан сипле фактами, датами, цифрами. Дискусія потрохи переростає в монолог. Зненацька з глибини музейної кімнати долинає мелодійне бамкання годинника. Сльотавим осіннім днем засиджуємся допізна...
Я знову очікую нашої зустрічі. Знаю, що ризикую отримати «на горіхи» за півхвилинне спізнення, адже пунктуальність для мого співбесідника — то як дихання, без якого не обійдешся, і, врешті-решт, складова людської порядності. Мій візаві, як жартують у Підгайцях, має ще австрійську закваску. Цінує в людях обов’язковість, сумлінність, толерантність, оскільки певен, що саме такі риси повинні домінувати в людському спілкуванні.
Примітка: ця стаття написана мною у співавторстві з краєзнавцем і письменником Іваном Банахом і є передмовою до книги Богдана Метика «На захист желехівки», виданої зусиллями і коштом Івана Банаха в 2008-му році (видавництво «Ліга-Прес» «Гріада плюс»).

Надія Тарасюк. – Про що мовчала шибка. — Тернопіль. Терно-граф, 2014. — 92с.
Немає нічого вічного! Скільки разів ми чули це твердження з вуст сивочолих і зовсім юних! Чули і не сперечалися, але завжди усвідомлювали, що реальність вічності – беззаперечна! Бо «не буває так, аби якось не було». Згадана мною народна мудрість акцентує нашу увагу на мінливості буття, яке ніколи не припиняється, а лише змінює свої форми, винагороджуючи нас, землян, за мудрість або ж немилосердно караючи за сліпоту, що поселяється в наших мізках… Іншими словами, вічність – це той ланцюжок, елементами якого ми стаємо відразу після народження. А міцність цього ланцюжка залежить, як не дивно, не від металу і вогню, а від нашого уміння збагнути красу, яка відображає Всесвіт таким, яким він є насправді – тендітним і закодованим нашими відчуттями… Саме цю дивовижу підмітила поетка, лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Будного Надія Тарасюк уже в першому вірші своєї нової поетичної збірки «Про що мовчала шибка».


Смакуєм влітку
ягоди тепла,
звільняєм осінь
від важких пакунків.
На коляді
проноситься зима
за весняні
уквітчані лаштунки.

У талановитих авторів назва книги не буває випадковою, не висвітлює якийсь один чи кілька аспектів – їй відводяться ролі провідника і янгола-охоронця… На мою думку, Надія Тарасюк закликає читача придивитися до шибки, яка перед очима щодня, зрозуміти, чому вона світла, прозора, а чому буває тьмяною. Запитати в неї, що бачила на своєму віку і про що хотіла б розповісти. Розказати їй про свої жалі та вислухати, на що поскаржиться вона. Це важливо, бо читач розмовлятимете не з шибкою, а з вічністю, яка наблизилася і запрошує в інший просторовий вимір, де не губиться людська душа…
Читаючи нові поезії Надії Тарасюк, я відчував, як час від часу зупиняється провідник, жінка, яка має дар не тільки милуватися красою, але й доводить мені космічне значення цієї, виточеної з буденного краси.

…Позгортаю
у стіжок плі́сні турботи,
заворожу,
підзбираю по краю,
прочиню
в зорю закохані ворота,
де бузок
цілує крильце солов’ю…

А далі нові образні картини, які розпочинаються за звичних нам обставин, природи, кроків, проте за хвилю ми вже в такому чарівному світі, з якого просто не хочеться повертатися.

Полум’яним першим поцілунком
тихо-тихо засміявся вечір,
сколихнувся пролісковим трунком,
у хустину заховавши плечі.
А в очах – легесенькі зорини,
в них втиснувся,
мабуть,
промінь цілий;
покотилось диво по стежині,
розпеклося, луснуло – дозріло.

Читаєш таку поезію і відчуваєш дозрівання власної душі до дивовиж, вдягнених авторкою у слово з печаллю та усмішкою: «…весни теплилась перша грубка, як сон підмерзлої синиці», «…п’ють блаженство стиглі ліхтарі…», «…цілуються джмелі та лапки чухають в мариновій* колибі…», «…розмріяні каштани пахкі плетуть фіранки…», «пліт кукурікав півнем…», «…над прилавком крекчуть забуті згорда племена хрущів…», «земля моргає до святого сонця…», «краплі-слив’ята, оборонені сваром, зародком падають в стишену мить…», «…в твоїх очах дозріли сотні тисяч зір…», «…напхаю ковдру небом у вікні, а пір’я висиплю…». Врешті, не варто акцентувати увагу на окремих образних знахідках поетки, бо ними рясніє кожен вірш. Важливіше зазначити інше: її жінка-провідник дарує читачеві відчуття неповторності, сплетеного з любові та несподіваних зазирань у сутність речей, яка, на перший погляд, їм, цим речам, не властива, але завдяки чаруванню словом стає визначальною в усвідомленні читачем справжньої вічності, захищеної… янголом-охоронцем. Так, він присутній в поезіях Надії Тарасюк як оборонець українського слова від нашарування чужинського і як оборонець художнього образу від дисгармонії.
А творення художніх образів поеткою майстерне, збагачене розмаїттям поетичних тропів і з вельми цікавими стильовими ознаками. Від такого принципу поетка не відмовляється навіть тоді, коли пише катрени, що вимагають лаконічності.

Коли дощ зацілує веселку,
Дуже хочеться вибігти в небо:
Так скоренько, скоренько, скоренько,
Лиш за руки триматися треба.
* * *
Я із волосся виплутала вітер –
Смішний, з розкудланим чубцем.
Так захотілось враз його зігріти,
Бо пахнув синім, спілим чебрецем.
* * *
… А слова твої – диво,
Як в жнива передзвін:
Закосичене жниво
Вируша на поклін.
* * *
Забрів грішок в серединку вузла,
Розклав пожитки на новій квартирі…
Втікала звита з попелу сльоза
Украденими дірочками в сирі.
* * *
На південь – перші корінці любові,
На північ – руки, стомлені в проклятті, -
Шугає стогін ген відбитки крові
У відерці запліснявілих братій.
* * *
Вже світанок напарив ванну –
Гріла босі ступні криниця…
Обіймала обновку рвану
Процілована наскрізь птиця.

Читачу, як би не складалося життя, воно ніколи не буде в тебе одноманітним та безпросвітнім, якщо ти, прочитавши цю поетичну збірку Надії Тарасюк, збагнеш, що шибки ніколи не мовчать, що вони закликають побачити вічне зовсім близько, можливо, над кухлем чаю, на крильцях пташини, або ж у дотепному слові, якому теж судилося розкрилитися…

Ти готуєш чай собі для мене,
А весна – довірливо проста,
Надухмянена, увібрана в зелене,
Від зими дочитує листа.
Ти готуєш чай собі для мене.
Промінь орігамі доробля,
За вікном сплітає гобелени
Продиміле, сіре гороб’я.
Ти готуєш чай собі для мене…

Володимир Мацикур. Скриня.— Вірші. — Тернопіль. Бескиди 2019р. — 155 с.
Немає літературного критика, який би не замислився над тим, як доречніше аналізувати творчість поетів, прозаїків чи драматургів. Звичайно, є загальновідомі класичні принципи, викарбовані літературознавчими школами, є модерні підходи, але завжди потрібно враховувати самобутність творчості того чи іншого автора, якщо цей автор дійсно самобутній. Особисто я, коли аналізую твори літераторів, намагаюся, образно кажучи, побачити червону нитку в їхньому доробку. Гадаю, ви милувалися вишитим гуцульським одягом, на якому завдяки червоному вирізняються інші кольори. Червоний орнамент на гуцульському одязі завжди витіюватий: то він ближче до серця, то біжить по руці, вдягненого у вишиванку, або ж вирізняє плече як символ людської дружби чи сімейної підтримки. Отак і в талановитого майстра слова: про що не писав би – досягне краси і гармонії та поділиться наболілим.
Прочитавши третю поетичну збірку тернопільського поета Володимира Мацикура «Скриня», я задумався насамперед над такими рядками його афористичного, на мій погляд, вірша.
Але терпцю нема, як правди, в світі
І далі крешуть ті, кому не лінь.
І пір’ям падаєш у теплі сіті.
Бо хто ти є, щоб відректись прозрінь.
Несподіваний, здавалося б, образно-асоціативний ланцюжок, але, вникаючи в нього, погоджуємося, що паралель між терпцем і правдою вельми органічна, бо обидва ці поняття взаємозв’язані та, на жаль, часто тривалий час відсутні в нашому світі. Тоді й трапляються ті, що «крешуть», і ті, що « пір’ям… у сіті». Дуже вдалі образи, бо, хіба, скажімо, не легко, мов пір’я, підхоплюють нас вітри спокус і дарують теплим, тобто приємним до певної пори сітям?
І, врешті, останній рядок, який можна трактувати по-різному (в цьому бачу одну із граней майстерності автора). Цим рядком Володимир Мацикур дає можливість кожному читачеві впізнати себе: хто я —слабка істота, яка не здатна мати силу волі, аби протистояти, чи той (та), кому прозріння врай необхідно?
Отож, як ви розумієте, ми вхопилися за «червону нитку» поетичної збірки «Скриня». Іншими словами, нам, читачам, відкривається образний орнамент поезії Володимира Мацикура, де червоний колір (розчарування, біль, кохання) увиразнює всі інші кольори. А початком того орнаменту є такі поетичні строфи.
Направду, важко прозрівати
І зріти грішного себе,
І двоєдушність пана-брата,
І бездара, що став цабе.

Достойника, що вкляк слугою,
І генія, що у боргах
Пускає душу за водою,
Лишивши сум на берегах.
А далі, як і на тій гуцульській вишиванці, поетичний орнамент автора тягнеться по руці, що вказує «…на вістрі чорної безодні життя тремтить, немов свіча», «… біжить епоха на протезах», «…гойднувся світ на волосині», «…святі сади примара заступила», «…калюжі латками. Латають небо», «…вже й місяць-побратим заснув на крилах», «…вітряки відлітають, неначе птахи».
Ох, і цікаво буде тобі, читачу, кидати зором туди, куди вказує орнаментована рука, бо стільки гармонійних дивовиж подарують тобі естетичну насолоду!
А як з орнаментом на плечі, символом дружби і підтримки? —запитаєш, проникливий читачу.
Цей орнамент особливий, — відповім. Ти сам дотямиш, чому так вважаю з наступних поетичних строф Володимира Мацикура.
Я часто сміявся з невидимих див,
І чванився з власного дива.
Та навіть з таким Бог зі мною дружив
І дружба була та правдива.

І пізно було, як здавалось мені,
Просити прощення уклінно,
А він моє серце крізь вірші й пісні
Простив і змінив докорінно.
І, звичайно, не забудемо про орнамент, що найближче до серця. Створений Володимиром Мацикуром виривається у простір.
Ми в серці не такі, як зовні,
Ми справжні — часто не такі.
В душі, тій голубій безодні,
Світи глибокі і мілкі,
Різноманітні та палкі,
І бути іншими не годні.
Власне, назва поетичної збірки — «Скриня» символізує душу автора і твою душу, читачу, «де сплять дари твоїх небес». Не дармуй, а доторкнися до тих дарів, аби відчути себе людиною багатогранною, спорідненою з багатством та красою слова, а щонайголовніше — здатною прозрівати.