ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
2024.03.26
10:31
Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Критика | Аналітика
Бесіди з підгаєцьким інтелектуалом
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бесіди з підгаєцьким інтелектуалом
Для багатьох мій герой — просто дивак, заглиблений у незрозумілу філософію. Про нього у Підгайцях говорять: ходяча енциклопедія. Дехто кепкує — навіщо, мовляв, пенсіонерові щодня перечитувати десятки сторінок наукової, публіцистичної чи художньої літератури? Декого дратують його тривалі виступи перед міською громадою під час вшанування національних героїв або з нагоди тої чи іншої історичної події. Любимо реґламент: десять-п’ятнадцять хвилин доповідачеві і — наступний. Та хай йому грець з тим реґламентом. Із таким вантажем знань у ніякі реґламенти не втиснешся. Та й не до всіх варто застосовувати однакової мірки, адже сам Господь Бог не допускає зрівняйлівки.
Я давно чув про цю неординарну людину, про його начитаність, ерудованість, своєрідний характер: Підгайці — місто невелике, всі знають все про всіх.
Познайомились ми у краєзнавчому музеї, куди завітав пан Богдан Метик, довідавшись про надходження української діаспорної літератури. Скрупульозно переглянув усі 24 річники часопису «Визвольний шлях» за 1954-1977 роки, зокрема спогади учасників перших визвольних змагань 1914-1920 років.
— Знаєте, Богдане, — каже він мені, — впадає у вічі різко негативне ставлення діячів тієї епохи, не говорячи вже про їх наступників з покоління ОУН, стосовно впливу ідей Михайла Драгоманова на тогочасну українську молодь, власне на них самих, особливо ідей федералізму, соціалізму, пацифізму.
Наші наступні зустрічі довели мені небуденність особи цього підгаєцького пенсіонера. В молоді літа він, лікар за фахом, опанував польську, російську, чеську, словацьку, німецьку, англійську, французьку, італійську, румунську та інші мови. Про міцність його знань свідчить те, що вже в похилому віці написав румунському президентові Траянові Басеску листа по-румунськи, де наголошував на історично українському етнічному забарвленні Придністров’я — проблемі, що віддавна викликає неоднозначну реакцію політиків.
Я розпитую пана Богдана Метика про його дитячі роки. Формувався він під впливом матері, оскільки батько рано помер. Завдяки їй у тридцяті роки зацікавився «Історією Січових Стрільців» чи то Богдана Гнатевича, чи Осипа Думіна, когось із них. Ознайомився з «Історією української літератури» Івана Франка, творами Ілька Борщака про Мазепу, Пилипа Орлика. Зачитувався популярними тоді дитячими часописами «Дзвіночок», «Наші друзі», «Світ дитини», а також знаменитими повістями Андрія Чайковського. Настільною книгою була 3-томна «Українська загальна енциклопедія», видана в 1929–1934 роках для масового читача. Літературу знаходив у батьковій бібліотеці, а в часі їхнього побутування у Вербові, недалеко від Підгайців, де мати вчителювала, книжки люб’язно позичав місцевий греко-католицький парох Андрій Содомора. Яскравим метеором промайнуло знайомство з Любою Верес, членкинею ОУН, в яку був закоханий і згодом дуже страждав, коли довідався про її смерть на Львівщині від рук енкаведистів..
Іншого разу заходить мова про проблеми українсько-російського діалоґу, відповідальність деяких українських посадовців за проведення російської імперської політики в Україні.
— А хто з українських діячів різних епох, на Вашу думку, заслуговує шани народу?
— Важко когось виокремити. Можливо, я назвав би прізвища тих, що мали виразну концепцію політичної стратеґії, що її дотримувалися усе життя: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Андрей Шептицький і Степан Бандера.
Від історичних перипетій переходимо на європейські обшири. Пан Богдан згадує про обставини свого перебування в Західній Європі. У цьому йому посприяв українець з Нідерландів Мирослав Антонович. Історія їхнього знайомства починається від священика Івана Сендецького, зарваницького декана і пароха в Золотниках, що недалеко від Підгайців, котрий доводився панові Богданові дідом по матері. Під час проведення з'їзду «Українська молодь – Христові» у 1933 році у Львові о. Іван Сендецький виступав на площі Св. Юра з гарячою патріотичною промовою. Її всім серцем сприйняв ґімназист Мирослав Антонович, учасник акції. У той час сотрудником на парохії в отця Сендецького служив молодий священик Євген Антонович — рідний брат Мирослава.
— Я добре пам'ятаю, — каже пан Богдан, — як він розказував казки, тримаючи мене малого в себе на колінах. Пізніше о. Євген був репресований на 15 років. Його молодший брат Мирослав, незважаючи на проживання за кордоном, зберіг теплі стосунки з родиною о. Сендецького. Перебуваючи, завдяки йому, в Брюсселі, я познайомився з Омеляном Ковалем, довголітнім репрезентантом української громади в Бельгії, котрий мав відношення до видання часопису «Визвольний шлях», що його пізніше читав у бібліотеці Підгаєцького краєзнавчого музею.
З 1989-го року пан Богдан — активний учасник національного відродження. Під час підготовки до всеукраїнського референдуму за незалежність працював восени 1991 року з агітаційною місією в Запорізькій області. Побував у Гуляйполі, колишній столиці Нестора Махна, де ще й досі відчувається дух української стихії.
Випадково розмова звертає на тему євреїв в Україні. Пан Богдан зразу стає до дискусії:
— По-перше, чому я не маю називати євреїв терміном «жид», звичним для українського вуха ще якихось 70 років тому? По-друге, чому сучасні жиди і держава Ізраїль повинні трактуватися як вороги України? Якщо Росія хоче вважати їх за своїх ворогів, то чому я, українець, маю думати по-російськи? Треба врешті з'ясувати, що в очах Москви «добрим жидом», як і «послушним хохлом», є той, хто перейняв російську мову, культуру, підтримує її імперіалістичну політику. А жидівського патріота свого народу Росія вважає своїм недругом. Тому протягом десятиріч Совєцький Союз підтримував ворогів Ізраїлю, щедро фінансуючи арабських екстремістів. Нещодавно я прочитав книгу італійського дослідника Д.Збрана «L'orrore come ideale» («Жах під машкарою ідеалу»), написану на підставі численних документів про злочини комуно-московських окупантів в Україні. Серед інших, там є цілий розділ, присвячений людям жидівської національности, які в лавах УПА боролися за свободу України. Письмові свідчення про свою участь в УПА залишили Ідель Коґан, Стелла Кренцбах, Лейба Домбровський, Шейля Варма. А тих, хто не написали про себе, було набагато більше. Колишні в'язні совєцьких концтаборів жиди Анатолій Радигін і Борис Пенсон, що були близькими друзями Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, після того, як потрапили у вільний світ, у часописі «Визвольний шлях» у 1976–1977 роках писали про своє ув’язнення в Імперії Зла. Їхні спогади сповнені такою щирою прихильністю до справи визволення України з-під московського ярма, що під ними могли б сміло поставити свої підписи Р. Шухевич чи С. Бандера. Неможливо не захоплюватися діями жидів в Ізраїлі, їхньою згуртованістю, працьовитістю, патріотизмом, вмінням господарювати і захищати Батьківщину. Адже вони перемогли у чотирьох війнах з агресивними і значно переважаючими їх чисельно сусідами. На території, меншій від нашої Львівської области, жиди збудували для своїх громадян високотехнологічне цивілізоване суспільство, де життєвий рівень є одним з найвищих у світі. Нам, українцям, є чого у них повчитися. Приязні відносини українців з жидами, як і з нашими співгромадянами в Україні, так і з далеким Ізраїлем, є в наших інтересах. Перед лицем небезпеки з боку московського імперіалізму це слугуватиме зміцненню нашої державности. Отже, Ізраїль – надійний і природний союзник України, як і США.
Пан Богдан сипле фактами, датами, цифрами. Дискусія потрохи переростає в монолог. Зненацька з глибини музейної кімнати долинає мелодійне бамкання годинника. Сльотавим осіннім днем засиджуємся допізна...
Я знову очікую нашої зустрічі. Знаю, що ризикую отримати «на горіхи» за півхвилинне спізнення, адже пунктуальність для мого співбесідника — то як дихання, без якого не обійдешся, і, врешті-решт, складова людської порядності. Мій візаві, як жартують у Підгайцях, має ще австрійську закваску. Цінує в людях обов’язковість, сумлінність, толерантність, оскільки певен, що саме такі риси повинні домінувати в людському спілкуванні.
Примітка: ця стаття написана мною у співавторстві з краєзнавцем і письменником Іваном Банахом і є передмовою до книги Богдана Метика «На захист желехівки», виданої зусиллями і коштом Івана Банаха в 2008-му році (видавництво «Ліга-Прес» «Гріада плюс»).
Я давно чув про цю неординарну людину, про його начитаність, ерудованість, своєрідний характер: Підгайці — місто невелике, всі знають все про всіх.
Познайомились ми у краєзнавчому музеї, куди завітав пан Богдан Метик, довідавшись про надходження української діаспорної літератури. Скрупульозно переглянув усі 24 річники часопису «Визвольний шлях» за 1954-1977 роки, зокрема спогади учасників перших визвольних змагань 1914-1920 років.
— Знаєте, Богдане, — каже він мені, — впадає у вічі різко негативне ставлення діячів тієї епохи, не говорячи вже про їх наступників з покоління ОУН, стосовно впливу ідей Михайла Драгоманова на тогочасну українську молодь, власне на них самих, особливо ідей федералізму, соціалізму, пацифізму.
Наші наступні зустрічі довели мені небуденність особи цього підгаєцького пенсіонера. В молоді літа він, лікар за фахом, опанував польську, російську, чеську, словацьку, німецьку, англійську, французьку, італійську, румунську та інші мови. Про міцність його знань свідчить те, що вже в похилому віці написав румунському президентові Траянові Басеску листа по-румунськи, де наголошував на історично українському етнічному забарвленні Придністров’я — проблемі, що віддавна викликає неоднозначну реакцію політиків.
Я розпитую пана Богдана Метика про його дитячі роки. Формувався він під впливом матері, оскільки батько рано помер. Завдяки їй у тридцяті роки зацікавився «Історією Січових Стрільців» чи то Богдана Гнатевича, чи Осипа Думіна, когось із них. Ознайомився з «Історією української літератури» Івана Франка, творами Ілька Борщака про Мазепу, Пилипа Орлика. Зачитувався популярними тоді дитячими часописами «Дзвіночок», «Наші друзі», «Світ дитини», а також знаменитими повістями Андрія Чайковського. Настільною книгою була 3-томна «Українська загальна енциклопедія», видана в 1929–1934 роках для масового читача. Літературу знаходив у батьковій бібліотеці, а в часі їхнього побутування у Вербові, недалеко від Підгайців, де мати вчителювала, книжки люб’язно позичав місцевий греко-католицький парох Андрій Содомора. Яскравим метеором промайнуло знайомство з Любою Верес, членкинею ОУН, в яку був закоханий і згодом дуже страждав, коли довідався про її смерть на Львівщині від рук енкаведистів..
Іншого разу заходить мова про проблеми українсько-російського діалоґу, відповідальність деяких українських посадовців за проведення російської імперської політики в Україні.
— А хто з українських діячів різних епох, на Вашу думку, заслуговує шани народу?
— Важко когось виокремити. Можливо, я назвав би прізвища тих, що мали виразну концепцію політичної стратеґії, що її дотримувалися усе життя: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Андрей Шептицький і Степан Бандера.
Від історичних перипетій переходимо на європейські обшири. Пан Богдан згадує про обставини свого перебування в Західній Європі. У цьому йому посприяв українець з Нідерландів Мирослав Антонович. Історія їхнього знайомства починається від священика Івана Сендецького, зарваницького декана і пароха в Золотниках, що недалеко від Підгайців, котрий доводився панові Богданові дідом по матері. Під час проведення з'їзду «Українська молодь – Христові» у 1933 році у Львові о. Іван Сендецький виступав на площі Св. Юра з гарячою патріотичною промовою. Її всім серцем сприйняв ґімназист Мирослав Антонович, учасник акції. У той час сотрудником на парохії в отця Сендецького служив молодий священик Євген Антонович — рідний брат Мирослава.
— Я добре пам'ятаю, — каже пан Богдан, — як він розказував казки, тримаючи мене малого в себе на колінах. Пізніше о. Євген був репресований на 15 років. Його молодший брат Мирослав, незважаючи на проживання за кордоном, зберіг теплі стосунки з родиною о. Сендецького. Перебуваючи, завдяки йому, в Брюсселі, я познайомився з Омеляном Ковалем, довголітнім репрезентантом української громади в Бельгії, котрий мав відношення до видання часопису «Визвольний шлях», що його пізніше читав у бібліотеці Підгаєцького краєзнавчого музею.
З 1989-го року пан Богдан — активний учасник національного відродження. Під час підготовки до всеукраїнського референдуму за незалежність працював восени 1991 року з агітаційною місією в Запорізькій області. Побував у Гуляйполі, колишній столиці Нестора Махна, де ще й досі відчувається дух української стихії.
Випадково розмова звертає на тему євреїв в Україні. Пан Богдан зразу стає до дискусії:
— По-перше, чому я не маю називати євреїв терміном «жид», звичним для українського вуха ще якихось 70 років тому? По-друге, чому сучасні жиди і держава Ізраїль повинні трактуватися як вороги України? Якщо Росія хоче вважати їх за своїх ворогів, то чому я, українець, маю думати по-російськи? Треба врешті з'ясувати, що в очах Москви «добрим жидом», як і «послушним хохлом», є той, хто перейняв російську мову, культуру, підтримує її імперіалістичну політику. А жидівського патріота свого народу Росія вважає своїм недругом. Тому протягом десятиріч Совєцький Союз підтримував ворогів Ізраїлю, щедро фінансуючи арабських екстремістів. Нещодавно я прочитав книгу італійського дослідника Д.Збрана «L'orrore come ideale» («Жах під машкарою ідеалу»), написану на підставі численних документів про злочини комуно-московських окупантів в Україні. Серед інших, там є цілий розділ, присвячений людям жидівської національности, які в лавах УПА боролися за свободу України. Письмові свідчення про свою участь в УПА залишили Ідель Коґан, Стелла Кренцбах, Лейба Домбровський, Шейля Варма. А тих, хто не написали про себе, було набагато більше. Колишні в'язні совєцьких концтаборів жиди Анатолій Радигін і Борис Пенсон, що були близькими друзями Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, після того, як потрапили у вільний світ, у часописі «Визвольний шлях» у 1976–1977 роках писали про своє ув’язнення в Імперії Зла. Їхні спогади сповнені такою щирою прихильністю до справи визволення України з-під московського ярма, що під ними могли б сміло поставити свої підписи Р. Шухевич чи С. Бандера. Неможливо не захоплюватися діями жидів в Ізраїлі, їхньою згуртованістю, працьовитістю, патріотизмом, вмінням господарювати і захищати Батьківщину. Адже вони перемогли у чотирьох війнах з агресивними і значно переважаючими їх чисельно сусідами. На території, меншій від нашої Львівської области, жиди збудували для своїх громадян високотехнологічне цивілізоване суспільство, де життєвий рівень є одним з найвищих у світі. Нам, українцям, є чого у них повчитися. Приязні відносини українців з жидами, як і з нашими співгромадянами в Україні, так і з далеким Ізраїлем, є в наших інтересах. Перед лицем небезпеки з боку московського імперіалізму це слугуватиме зміцненню нашої державности. Отже, Ізраїль – надійний і природний союзник України, як і США.
Пан Богдан сипле фактами, датами, цифрами. Дискусія потрохи переростає в монолог. Зненацька з глибини музейної кімнати долинає мелодійне бамкання годинника. Сльотавим осіннім днем засиджуємся допізна...
Я знову очікую нашої зустрічі. Знаю, що ризикую отримати «на горіхи» за півхвилинне спізнення, адже пунктуальність для мого співбесідника — то як дихання, без якого не обійдешся, і, врешті-решт, складова людської порядності. Мій візаві, як жартують у Підгайцях, має ще австрійську закваску. Цінує в людях обов’язковість, сумлінність, толерантність, оскільки певен, що саме такі риси повинні домінувати в людському спілкуванні.
Примітка: ця стаття написана мною у співавторстві з краєзнавцем і письменником Іваном Банахом і є передмовою до книги Богдана Метика «На захист желехівки», виданої зусиллями і коштом Івана Банаха в 2008-му році (видавництво «Ліга-Прес» «Гріада плюс»).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію