
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
2021.07.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Критика | Аналітика
Бесіди з підгаєцьким інтелектуалом
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бесіди з підгаєцьким інтелектуалом
Для багатьох мій герой — просто дивак, заглиблений у незрозумілу філософію. Про нього у Підгайцях говорять: ходяча енциклопедія. Дехто кепкує — навіщо, мовляв, пенсіонерові щодня перечитувати десятки сторінок наукової, публіцистичної чи художньої літератури? Декого дратують його тривалі виступи перед міською громадою під час вшанування національних героїв або з нагоди тої чи іншої історичної події. Любимо реґламент: десять-п’ятнадцять хвилин доповідачеві і — наступний. Та хай йому грець з тим реґламентом. Із таким вантажем знань у ніякі реґламенти не втиснешся. Та й не до всіх варто застосовувати однакової мірки, адже сам Господь Бог не допускає зрівняйлівки.
Я давно чув про цю неординарну людину, про його начитаність, ерудованість, своєрідний характер: Підгайці — місто невелике, всі знають все про всіх.
Познайомились ми у краєзнавчому музеї, куди завітав пан Богдан Метик, довідавшись про надходження української діаспорної літератури. Скрупульозно переглянув усі 24 річники часопису «Визвольний шлях» за 1954-1977 роки, зокрема спогади учасників перших визвольних змагань 1914-1920 років.
— Знаєте, Богдане, — каже він мені, — впадає у вічі різко негативне ставлення діячів тієї епохи, не говорячи вже про їх наступників з покоління ОУН, стосовно впливу ідей Михайла Драгоманова на тогочасну українську молодь, власне на них самих, особливо ідей федералізму, соціалізму, пацифізму.
Наші наступні зустрічі довели мені небуденність особи цього підгаєцького пенсіонера. В молоді літа він, лікар за фахом, опанував польську, російську, чеську, словацьку, німецьку, англійську, французьку, італійську, румунську та інші мови. Про міцність його знань свідчить те, що вже в похилому віці написав румунському президентові Траянові Басеску листа по-румунськи, де наголошував на історично українському етнічному забарвленні Придністров’я — проблемі, що віддавна викликає неоднозначну реакцію політиків.
Я розпитую пана Богдана Метика про його дитячі роки. Формувався він під впливом матері, оскільки батько рано помер. Завдяки їй у тридцяті роки зацікавився «Історією Січових Стрільців» чи то Богдана Гнатевича, чи Осипа Думіна, когось із них. Ознайомився з «Історією української літератури» Івана Франка, творами Ілька Борщака про Мазепу, Пилипа Орлика. Зачитувався популярними тоді дитячими часописами «Дзвіночок», «Наші друзі», «Світ дитини», а також знаменитими повістями Андрія Чайковського. Настільною книгою була 3-томна «Українська загальна енциклопедія», видана в 1929–1934 роках для масового читача. Літературу знаходив у батьковій бібліотеці, а в часі їхнього побутування у Вербові, недалеко від Підгайців, де мати вчителювала, книжки люб’язно позичав місцевий греко-католицький парох Андрій Содомора. Яскравим метеором промайнуло знайомство з Любою Верес, членкинею ОУН, в яку був закоханий і згодом дуже страждав, коли довідався про її смерть на Львівщині від рук енкаведистів..
Іншого разу заходить мова про проблеми українсько-російського діалоґу, відповідальність деяких українських посадовців за проведення російської імперської політики в Україні.
— А хто з українських діячів різних епох, на Вашу думку, заслуговує шани народу?
— Важко когось виокремити. Можливо, я назвав би прізвища тих, що мали виразну концепцію політичної стратеґії, що її дотримувалися усе життя: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Андрей Шептицький і Степан Бандера.
Від історичних перипетій переходимо на європейські обшири. Пан Богдан згадує про обставини свого перебування в Західній Європі. У цьому йому посприяв українець з Нідерландів Мирослав Антонович. Історія їхнього знайомства починається від священика Івана Сендецького, зарваницького декана і пароха в Золотниках, що недалеко від Підгайців, котрий доводився панові Богданові дідом по матері. Під час проведення з'їзду «Українська молодь – Христові» у 1933 році у Львові о. Іван Сендецький виступав на площі Св. Юра з гарячою патріотичною промовою. Її всім серцем сприйняв ґімназист Мирослав Антонович, учасник акції. У той час сотрудником на парохії в отця Сендецького служив молодий священик Євген Антонович — рідний брат Мирослава.
— Я добре пам'ятаю, — каже пан Богдан, — як він розказував казки, тримаючи мене малого в себе на колінах. Пізніше о. Євген був репресований на 15 років. Його молодший брат Мирослав, незважаючи на проживання за кордоном, зберіг теплі стосунки з родиною о. Сендецького. Перебуваючи, завдяки йому, в Брюсселі, я познайомився з Омеляном Ковалем, довголітнім репрезентантом української громади в Бельгії, котрий мав відношення до видання часопису «Визвольний шлях», що його пізніше читав у бібліотеці Підгаєцького краєзнавчого музею.
З 1989-го року пан Богдан — активний учасник національного відродження. Під час підготовки до всеукраїнського референдуму за незалежність працював восени 1991 року з агітаційною місією в Запорізькій області. Побував у Гуляйполі, колишній столиці Нестора Махна, де ще й досі відчувається дух української стихії.
Випадково розмова звертає на тему євреїв в Україні. Пан Богдан зразу стає до дискусії:
— По-перше, чому я не маю називати євреїв терміном «жид», звичним для українського вуха ще якихось 70 років тому? По-друге, чому сучасні жиди і держава Ізраїль повинні трактуватися як вороги України? Якщо Росія хоче вважати їх за своїх ворогів, то чому я, українець, маю думати по-російськи? Треба врешті з'ясувати, що в очах Москви «добрим жидом», як і «послушним хохлом», є той, хто перейняв російську мову, культуру, підтримує її імперіалістичну політику. А жидівського патріота свого народу Росія вважає своїм недругом. Тому протягом десятиріч Совєцький Союз підтримував ворогів Ізраїлю, щедро фінансуючи арабських екстремістів. Нещодавно я прочитав книгу італійського дослідника Д.Збрана «L'orrore come ideale» («Жах під машкарою ідеалу»), написану на підставі численних документів про злочини комуно-московських окупантів в Україні. Серед інших, там є цілий розділ, присвячений людям жидівської національности, які в лавах УПА боролися за свободу України. Письмові свідчення про свою участь в УПА залишили Ідель Коґан, Стелла Кренцбах, Лейба Домбровський, Шейля Варма. А тих, хто не написали про себе, було набагато більше. Колишні в'язні совєцьких концтаборів жиди Анатолій Радигін і Борис Пенсон, що були близькими друзями Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, після того, як потрапили у вільний світ, у часописі «Визвольний шлях» у 1976–1977 роках писали про своє ув’язнення в Імперії Зла. Їхні спогади сповнені такою щирою прихильністю до справи визволення України з-під московського ярма, що під ними могли б сміло поставити свої підписи Р. Шухевич чи С. Бандера. Неможливо не захоплюватися діями жидів в Ізраїлі, їхньою згуртованістю, працьовитістю, патріотизмом, вмінням господарювати і захищати Батьківщину. Адже вони перемогли у чотирьох війнах з агресивними і значно переважаючими їх чисельно сусідами. На території, меншій від нашої Львівської области, жиди збудували для своїх громадян високотехнологічне цивілізоване суспільство, де життєвий рівень є одним з найвищих у світі. Нам, українцям, є чого у них повчитися. Приязні відносини українців з жидами, як і з нашими співгромадянами в Україні, так і з далеким Ізраїлем, є в наших інтересах. Перед лицем небезпеки з боку московського імперіалізму це слугуватиме зміцненню нашої державности. Отже, Ізраїль – надійний і природний союзник України, як і США.
Пан Богдан сипле фактами, датами, цифрами. Дискусія потрохи переростає в монолог. Зненацька з глибини музейної кімнати долинає мелодійне бамкання годинника. Сльотавим осіннім днем засиджуємся допізна...
Я знову очікую нашої зустрічі. Знаю, що ризикую отримати «на горіхи» за півхвилинне спізнення, адже пунктуальність для мого співбесідника — то як дихання, без якого не обійдешся, і, врешті-решт, складова людської порядності. Мій візаві, як жартують у Підгайцях, має ще австрійську закваску. Цінує в людях обов’язковість, сумлінність, толерантність, оскільки певен, що саме такі риси повинні домінувати в людському спілкуванні.
Примітка: ця стаття написана мною у співавторстві з краєзнавцем і письменником Іваном Банахом і є передмовою до книги Богдана Метика «На захист желехівки», виданої зусиллями і коштом Івана Банаха в 2008-му році (видавництво «Ліга-Прес» «Гріада плюс»).
Я давно чув про цю неординарну людину, про його начитаність, ерудованість, своєрідний характер: Підгайці — місто невелике, всі знають все про всіх.
Познайомились ми у краєзнавчому музеї, куди завітав пан Богдан Метик, довідавшись про надходження української діаспорної літератури. Скрупульозно переглянув усі 24 річники часопису «Визвольний шлях» за 1954-1977 роки, зокрема спогади учасників перших визвольних змагань 1914-1920 років.
— Знаєте, Богдане, — каже він мені, — впадає у вічі різко негативне ставлення діячів тієї епохи, не говорячи вже про їх наступників з покоління ОУН, стосовно впливу ідей Михайла Драгоманова на тогочасну українську молодь, власне на них самих, особливо ідей федералізму, соціалізму, пацифізму.
Наші наступні зустрічі довели мені небуденність особи цього підгаєцького пенсіонера. В молоді літа він, лікар за фахом, опанував польську, російську, чеську, словацьку, німецьку, англійську, французьку, італійську, румунську та інші мови. Про міцність його знань свідчить те, що вже в похилому віці написав румунському президентові Траянові Басеску листа по-румунськи, де наголошував на історично українському етнічному забарвленні Придністров’я — проблемі, що віддавна викликає неоднозначну реакцію політиків.
Я розпитую пана Богдана Метика про його дитячі роки. Формувався він під впливом матері, оскільки батько рано помер. Завдяки їй у тридцяті роки зацікавився «Історією Січових Стрільців» чи то Богдана Гнатевича, чи Осипа Думіна, когось із них. Ознайомився з «Історією української літератури» Івана Франка, творами Ілька Борщака про Мазепу, Пилипа Орлика. Зачитувався популярними тоді дитячими часописами «Дзвіночок», «Наші друзі», «Світ дитини», а також знаменитими повістями Андрія Чайковського. Настільною книгою була 3-томна «Українська загальна енциклопедія», видана в 1929–1934 роках для масового читача. Літературу знаходив у батьковій бібліотеці, а в часі їхнього побутування у Вербові, недалеко від Підгайців, де мати вчителювала, книжки люб’язно позичав місцевий греко-католицький парох Андрій Содомора. Яскравим метеором промайнуло знайомство з Любою Верес, членкинею ОУН, в яку був закоханий і згодом дуже страждав, коли довідався про її смерть на Львівщині від рук енкаведистів..
Іншого разу заходить мова про проблеми українсько-російського діалоґу, відповідальність деяких українських посадовців за проведення російської імперської політики в Україні.
— А хто з українських діячів різних епох, на Вашу думку, заслуговує шани народу?
— Важко когось виокремити. Можливо, я назвав би прізвища тих, що мали виразну концепцію політичної стратеґії, що її дотримувалися усе життя: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Андрей Шептицький і Степан Бандера.
Від історичних перипетій переходимо на європейські обшири. Пан Богдан згадує про обставини свого перебування в Західній Європі. У цьому йому посприяв українець з Нідерландів Мирослав Антонович. Історія їхнього знайомства починається від священика Івана Сендецького, зарваницького декана і пароха в Золотниках, що недалеко від Підгайців, котрий доводився панові Богданові дідом по матері. Під час проведення з'їзду «Українська молодь – Христові» у 1933 році у Львові о. Іван Сендецький виступав на площі Св. Юра з гарячою патріотичною промовою. Її всім серцем сприйняв ґімназист Мирослав Антонович, учасник акції. У той час сотрудником на парохії в отця Сендецького служив молодий священик Євген Антонович — рідний брат Мирослава.
— Я добре пам'ятаю, — каже пан Богдан, — як він розказував казки, тримаючи мене малого в себе на колінах. Пізніше о. Євген був репресований на 15 років. Його молодший брат Мирослав, незважаючи на проживання за кордоном, зберіг теплі стосунки з родиною о. Сендецького. Перебуваючи, завдяки йому, в Брюсселі, я познайомився з Омеляном Ковалем, довголітнім репрезентантом української громади в Бельгії, котрий мав відношення до видання часопису «Визвольний шлях», що його пізніше читав у бібліотеці Підгаєцького краєзнавчого музею.
З 1989-го року пан Богдан — активний учасник національного відродження. Під час підготовки до всеукраїнського референдуму за незалежність працював восени 1991 року з агітаційною місією в Запорізькій області. Побував у Гуляйполі, колишній столиці Нестора Махна, де ще й досі відчувається дух української стихії.
Випадково розмова звертає на тему євреїв в Україні. Пан Богдан зразу стає до дискусії:
— По-перше, чому я не маю називати євреїв терміном «жид», звичним для українського вуха ще якихось 70 років тому? По-друге, чому сучасні жиди і держава Ізраїль повинні трактуватися як вороги України? Якщо Росія хоче вважати їх за своїх ворогів, то чому я, українець, маю думати по-російськи? Треба врешті з'ясувати, що в очах Москви «добрим жидом», як і «послушним хохлом», є той, хто перейняв російську мову, культуру, підтримує її імперіалістичну політику. А жидівського патріота свого народу Росія вважає своїм недругом. Тому протягом десятиріч Совєцький Союз підтримував ворогів Ізраїлю, щедро фінансуючи арабських екстремістів. Нещодавно я прочитав книгу італійського дослідника Д.Збрана «L'orrore come ideale» («Жах під машкарою ідеалу»), написану на підставі численних документів про злочини комуно-московських окупантів в Україні. Серед інших, там є цілий розділ, присвячений людям жидівської національности, які в лавах УПА боролися за свободу України. Письмові свідчення про свою участь в УПА залишили Ідель Коґан, Стелла Кренцбах, Лейба Домбровський, Шейля Варма. А тих, хто не написали про себе, було набагато більше. Колишні в'язні совєцьких концтаборів жиди Анатолій Радигін і Борис Пенсон, що були близькими друзями Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, після того, як потрапили у вільний світ, у часописі «Визвольний шлях» у 1976–1977 роках писали про своє ув’язнення в Імперії Зла. Їхні спогади сповнені такою щирою прихильністю до справи визволення України з-під московського ярма, що під ними могли б сміло поставити свої підписи Р. Шухевич чи С. Бандера. Неможливо не захоплюватися діями жидів в Ізраїлі, їхньою згуртованістю, працьовитістю, патріотизмом, вмінням господарювати і захищати Батьківщину. Адже вони перемогли у чотирьох війнах з агресивними і значно переважаючими їх чисельно сусідами. На території, меншій від нашої Львівської области, жиди збудували для своїх громадян високотехнологічне цивілізоване суспільство, де життєвий рівень є одним з найвищих у світі. Нам, українцям, є чого у них повчитися. Приязні відносини українців з жидами, як і з нашими співгромадянами в Україні, так і з далеким Ізраїлем, є в наших інтересах. Перед лицем небезпеки з боку московського імперіалізму це слугуватиме зміцненню нашої державности. Отже, Ізраїль – надійний і природний союзник України, як і США.
Пан Богдан сипле фактами, датами, цифрами. Дискусія потрохи переростає в монолог. Зненацька з глибини музейної кімнати долинає мелодійне бамкання годинника. Сльотавим осіннім днем засиджуємся допізна...
Я знову очікую нашої зустрічі. Знаю, що ризикую отримати «на горіхи» за півхвилинне спізнення, адже пунктуальність для мого співбесідника — то як дихання, без якого не обійдешся, і, врешті-решт, складова людської порядності. Мій візаві, як жартують у Підгайцях, має ще австрійську закваску. Цінує в людях обов’язковість, сумлінність, толерантність, оскільки певен, що саме такі риси повинні домінувати в людському спілкуванні.
Примітка: ця стаття написана мною у співавторстві з краєзнавцем і письменником Іваном Банахом і є передмовою до книги Богдана Метика «На захист желехівки», виданої зусиллями і коштом Івана Банаха в 2008-му році (видавництво «Ліга-Прес» «Гріада плюс»).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію