Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в світ глядять.
Одного прізвище одразу видає,
А інший в Україні народився.
А третій жив роками тут і вчився.
В четвертого тут друзі й рідні є.
Але вони не українці, а манкурти,
Які народ свій за те крісло продали.
І такі ж самі ту імперію звели,
Яка криваві тепер шкірить зуби люто.
Чомусь одразу Безбородька я згадав:
Полковник, генерал, таємний радник,
Сенатор, граф, світлійший князь і радо
Він канцлером в імперії тій став.
А то людина друга у державі.
Найвище імператор лиш стояв.
І він увесь той шлях проторував,
Московії підніс високо славу.
Не України. Що вона йому?
За гроші, славу і чини продався,
Тому отак високо і забрався.
Про нього й поговоримо тому,
Щоб зрозуміти, як такі, як він
Свої таланти й розум укладають,
Народ свій упокорить помагають.
Бо ж той манкурт далеко не один.
Тож Олександр в Глухові родивсь.
Був його батько писар генеральний
З нових еліт. Отож бажав нагально,
Щось вигадати, щоби син гордивсь
Відомим родом. Тож розповідалось,
Що предок при Хмельницькім воював,
В бою хтось підборіддя відрубав,
Тож Безбородьки звідти і прозвались.
Був батько його вискочка, зумів
З канцеляриста догори піднятись,
Бо знав, як і до кого підступатись,
Зв’ְязки з самим Румянцевим завів.
На хабарях, говорять погорів.
Та, мабуть знав кому «на лапу» дати,
Тож зміг й суддею генеральним стати.
То вік був Катеринин на дворі.
Як Катерина «вольності» дала
Всьому дворянству, старшина́ взялася,
В оте дворянство скопом подалася,
Зробить кар’ְєру при дворі могла.
Не німці, що вершили при Петру
Політику, й наступниках, як досі,
До влади подалися малороси,
Змінивши ту політику стару.
Гудовичі, Трощинські, Розумовські…
Тепер нові звучали імена.
Можливість їм прославитись дана.
Вони тепер імперію підносять.
Тож Олександр ще з малого мав
Можливість дуже високо піднятись.
Бо ж батько допоміг, з ким треба, знатись.
А, окрім того, він таланти мав.
По-перше, пам‘ять. Міг запам‘ятать
Ім‘я та біографію людини,
Про яку чув в житті хоч раз єдиний
Й експромтом будь-коли розповідать.
По-друге, працьовитість. День і ніч
Він був готовий завжди працювати.
Не треба його було підганяти,
З‘являвсь одразу, тільки кинуть клич.
Закінчив Могилянку, а тоді
Румянцев під крило узяв небогу.
І почалась стрімка кар‘єра в нього.
Румянцев той на місці не сидів.
Розпочалася з турками війна.
Румянцев військом на війні керує,
І Безбородько часу не марнує,
В похідній канцелярії сповна
Себе усій роботі віддає.
Ще й участь в битвах іноді приймає,
Полками керувати помагає
І врешті-решт полковником стає.
Побили турок. За ту перемогу
Румянцев був обласканий. Ще й зміг
В двір протягти двох протеже своїх,
Що добре прислужилися у нього.
Красунчик Завадовський зразу став
При Катерині, навіть фаворитом.
(Хоча Потьомкін зміг його «відшити»).
А Безбородько шансів тих не мав.
«Не вийшов рилом». Тож їх і не мав.
Товстий, негарний, в очі не кидався
Тож тільки добре працював, старався.
Тим тільки шлях собі і прокладав.
Що там про Україну? Про рідню
Не так переживав, як про «роботу».
Нащо йому отой «сімейний» клопіт,
Як він кар’єру робить день по дню.
Сестра Уляна тяжко захворіла,
В Німеччину просила відвезти.
Та він часу на те не зміг знайти
І в Петербург карета полетіла,
Бо з турками там святкували мир.
Дивися, і йому б щось перепало…
Сестри через два роки і не стало,
Бо поміч не діждала до тих пір.
Тож він секретарем при Катерині
Від люду «чолобитні» всі прийма.
На те не треба доброго ума.
Та перед ним вже декотрі гнуть спину.
Тим часом він і мови ще вивча –
Французьку, італійську та німецьку.
Та все біля імператриці треться,
Часу, як то говорять, не втрача.
Розказують, на Масляну якось
Секретарів усіх позвала Катерина
До себе на млинці. Він був єдиний,
Кого знайти в палаці удалось.
Всі інші вже розбіглися давно,
А він трудився. Тож його й позвали.
З ним Катерина довго розмовляла.
Само собою вийшло так воно,
Що про якийсь закон вона згадала,
А той його умить процитував,
Чим дуже Катерину здивував.
Відтоді вона завжди вимагала,
Щоб він про справи їй доповідав.
Тож справи всі йшли через його руки.
Придворну добре вивчив він науку
І всяк до нього завжди доступ мав.
Здавалося б, навіщо то йому?
Та ж люди про те будуть говорити,
Й до Катерини може долетіти.
Дивись, авторитет зросте тому.
Десь там в душі хохол його дійма,
Щоб і про Україну міг подбати.
Та він літопис взявся лиш писати
Про свою Малоросію. Дарма
Послаблення чекала Україна.
Як борг державний слід було заткнуть,
Податки в Малоросії введуть –
То «подарунок люблячого сина».
Вислужувався. Скоро заслужив
Чин бригадира, землі з кріпаками.
Всіх конкурентів відтирав боками,
З Потьомкіним сюсюкав та дружив.
Потьомкін довго в фаворитах був,
Від Катерини багатьох «відвадив».
Та з Безбородьком уживався радо.
Ніхто про їхня «контри» і не чув.
Бо з Безбородька що за конкурент?
На нього Катерина і не гляне.
Тож хай собі державні справи тягне.
Щоправда, був між них іще момент:
На армії обидва наживались.
Чималі мали бариші з того́.
Чутки постійно ширились кругом
Та так чутками тільки і зостались.
Помітивши в свого секретаря
В товстому тілі дуже тонкий розум,
Імперського, що тягне добре воза,
То стала Катерина довірять
Йому іще і справи іноземні.
Оскільки він з Потьомкіним «вась-вась»,
Росія за Туреччину «взялась».
Бо в того одне око та недремне.
Він бачить, де нажитись можна їм.
І вдвох шептати стали Катерині,
Що турків треба гнати з України,
Проектом «грецьким» звабили своїм.
І от вже мріє Катерина та
Візантію на півдні відродити,
Там Костянтина – внука посадити.
А в москалів всього ж одна мета:
У когось щось негайно відібрать
Й москальським навіки проголосити.
Украсти й за рахунок того жити.
Й нащо тоді потрібно працювать?
А Безбородько в тім допомага.
Вислужується. Крим веліли взяти
І до Московії негайно приєднати.
Тож він, не сумніваючись: - Ага!
І вже москальський незалежний Крим,
А Безбородька величають графом.
Народ на те, хоч трішечки зі страхом,
Та потай насміхається над ним.
Та вискочка і привід дає всім,
Про етикет придворний забуває.
То у панчохах у палац припхає,
Одягнених невправно, а, при тім
І пряжки теліпають в черевиках.
Ще ж страшно він лякався тарганів.
Говорять, якось у селі однім
Тарган на руку скочив. Той із криком
Без капелюха по селу помчав.
А слідом натовп – всім цікаво стало:
Що ж так ото вельможу налякало.
Та граф на те уваги не звертав.
Він тягся вище, тож старавсь, як міг
Всю відданість цариці показати,
Готовий рідну матінку продати…
Тут якраз знову чорний кіт пробіг
Поміж «миролюбивих» москалів
І турок. Знов війна розпочалася.
Московія забрати узялася
Ще добрий шмат османської землі.
Хоча війні й раділи москалі,
Бо ж то для них здобуток і розвага.
Та вивітрилась скоро їх наснага,
Застрягли і на морі, й на землі.
Бо ж в турок флот, а в москалів нема,
Отож на морі турки і панують,
На Крим вже, зазіхаючи, пантрують.
Тут Швеція ще голову здійма.
Оголосила москалям війну.
Прийшлося на два фронти воювати.
А де на те людей і гроші брати?
Тут витягнути б їм хоча б одну.
Та тут «підсуєтились» малороси:
А, може би козацтво відродить?
Хто за них краще турка зможе бить?
Хоча цариця і вертіла носом,
Та довелось на поступки піти.
Козацьке військо швидко відродили.
А козаки і, справді, знали діло.
Вдалося москалям вперед піти.
Козацькі чайки турок відігнали,
Очаків взяти швидко помогли,
Що москалі ще б довго не змогли.
Отож поволі турки відступали.
А Безбородько з шведами узявсь
Мир заключати. І таки умовив.
Для москалів то вигідні умови.
Та ж Безбородько не дарма старавсь.
Таємним дійсним радником зробивсь.
А то, скажу я вам – чини високі.
Із турками ще воювали поки.
Та їх Суворов дечого добивсь.
При Римніку розбив, і при Фокшанах
Турецьке військо, Ізмаїл узяв.
Вже за Дунаєм він порядкував.
Дивись, уже попхає на Балкани.
Тож турки тоді згодились на мир.
Потьомкін мав із ними домовлятись,
Але помер. Кому ж за те ще взятись?
І Безбородько в Ясси мчить допір.
Він досить вдало турків уламав
І шмат у них добрячий відпанахав,
Нагнав на турків чималого страху.
За що п‘ять тисяч кріпаків ще мав.
Та в москалів вже слина аж тече,
Їм ще давай, бо ж України мало.
Тепер поляків в оборот узя́ли,
«Підставили по-братському плече».
З австрійцями й пруссаками зібрались
І в три присіста з‘їли Польщу ту.
Поляки взнали істину просту:
За що боролись, то на те й нарвались.
А дали б українцям вільно жить
В одній державі, ніякі б сусіди
Не принесли в таку країну біди.
Тепер прийшлося голови схились
Перед отим злиденним москалем,
В чиїй столиці вже колись сиділи
І переможно навкруги гляділи,
Бо ж козаки допомогли. Але
Проклятий гонор їх в оману ввів.
Тепер за те розплачуватись мають,
Плоди свого безумства пожинають.
Копичать до майбутніх бунтів гнів.
А Безбородько за свої труди
Іще п’ять тисяч кріпаків отримав,
Рублів півсотні тисяч золотими.
От, що то значить – москалям вгодив.
А далі служба і нові чини,
Здається, що зловив він свою хвилю,
При Катерині влаштувавсь всесильній.
Хоч добре знав, що може бути з ним,
Як Катерина Богу душу дасть.
Вона ж не вічна. А її синочок
Павло із ним водитися не хоче.
Не любить Безбородька. От напасть!
Не знаю, як там вже воно було.
Чутки ходили, наче Катерина
Не хоче на престолі бачить сина.
А, вже коли до смерті їй ішло,
То написала, наче маніфест,
Щоб внука імператором назвати
Та сину сісти на престол не дати.
Тут Безбородька, мабуть інтерес.
Можливо, він ідею ту подав,
Бо ж Катерина йому довіряла.
І маніфест отой йому віддала.
А він його тихенько приховав
Й Павлові його згодом передав.
А той раденький. Сам на трон усівся.
І Безбородько в кріслі залишився.
Весь у Павла на нього гнів пропав.
Чого би то? Фельдмаршалом стає.
Куди вже вище? Сорок тисяч люду
Із кріпосних іще у нього буде,
До тих ще тисяч, що у нього є.
Отримав титул він світлійший князь,
А згодом став і канцлером в державі.
Отож ішли угору його справи.
Хоч він уже й хворіє раз по раз.
Воно й не дивно. Дуже ж він любив
Багато жити. Бали та обіди,
Немов йому грошей дівати ніде.
А де гулянки, там добряче пив.
Як молодий був, сили ще було.
Зіллють води холодної уранці
І він уже готовий хоч на танці.
Усе похмілля в одну мить пройшло.
Але роки таки своє беруть.
Уже й вода не завжди помагає,
Уже і лікар кров йому пускає,
Щоб при дворі, немов «огірчик» буть.
Дві пристрасті у нього у житті –
Жінки і карти. Вже такий вродився
Негарний, тож ніколи не женився.
Та жіночок, як водиться, хотів.
У грі йому постійно не щастить,
А по жінках ходок він був відомий.
«Обхожував» актрис він без утоми,
Міг за «любов» ту і озолотить.
Як хто у око вже йому запав,
То вже «відбитись» бідній було годі.
Хоча між них траплялися й « не горді».
Він од одної, навіть доньку мав.
Отож розгульне те життя його
І принесло «на старості» хвороби.
Він у Павла просився, навіть, щоби
Той у відставку відпустив бігом.
В Німеччину збирався лікуватись.
Але Павло тягнув з тим і тягнув,
Поки параліч бідного зігнув
І скоро із життям прийшлось розстатись.
Ще ж молодий, лише п‘ятдесят два.
На що життя потратив він і сили?
Манкурт! Такі імперію й творили.
Еліта у Московії нова.
Коли Павлові, кажуть, донесли,
Що Безбородько вмер, той відмахнувся,
- Всі Безбородьки в мене! – відгукнувся.
Оті слова даремними були.
Про них він за два роки пожалів,
Бо ті, що Безбородька замінили,
Вночі в його ж палаці Павла вбили.
Чи то би Безбородько допустив?
Отак прожив москальський вірний пес,
Стеріг імперську золоту корону,
Весь час москальські розширяв кордони.
Служив – і в тім його був інтерес.