
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Критика | Аналітика
З погляду вічності
Надія Тарасюк. – Про що мовчала шибка. — Тернопіль. Терно-граф, 2014. — 92с.
Немає нічого вічного! Скільки разів ми чули це твердження з вуст сивочолих і зовсім юних! Чули і не сперечалися, але завжди усвідомлювали, що реальність вічності – беззаперечна! Бо «не буває так, аби якось не було». Згадана мною народна мудрість акцентує нашу увагу на мінливості буття, яке ніколи не припиняється, а лише змінює свої форми, винагороджуючи нас, землян, за мудрість або ж немилосердно караючи за сліпоту, що поселяється в наших мізках… Іншими словами, вічність – це той ланцюжок, елементами якого ми стаємо відразу після народження. А міцність цього ланцюжка залежить, як не дивно, не від металу і вогню, а від нашого уміння збагнути красу, яка відображає Всесвіт таким, яким він є насправді – тендітним і закодованим нашими відчуттями… Саме цю дивовижу підмітила поетка, лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Будного Надія Тарасюк уже в першому вірші своєї нової поетичної збірки «Про що мовчала шибка».
Смакуєм влітку
ягоди тепла,
звільняєм осінь
від важких пакунків.
На коляді
проноситься зима
за весняні
уквітчані лаштунки.
У талановитих авторів назва книги не буває випадковою, не висвітлює якийсь один чи кілька аспектів – їй відводяться ролі провідника і янгола-охоронця… На мою думку, Надія Тарасюк закликає читача придивитися до шибки, яка перед очима щодня, зрозуміти, чому вона світла, прозора, а чому буває тьмяною. Запитати в неї, що бачила на своєму віку і про що хотіла б розповісти. Розказати їй про свої жалі та вислухати, на що поскаржиться вона. Це важливо, бо читач розмовлятимете не з шибкою, а з вічністю, яка наблизилася і запрошує в інший просторовий вимір, де не губиться людська душа…
Читаючи нові поезії Надії Тарасюк, я відчував, як час від часу зупиняється провідник, жінка, яка має дар не тільки милуватися красою, але й доводить мені космічне значення цієї, виточеної з буденного краси.
…Позгортаю
у стіжок плі́сні турботи,
заворожу,
підзбираю по краю,
прочиню
в зорю закохані ворота,
де бузок
цілує крильце солов’ю…
А далі нові образні картини, які розпочинаються за звичних нам обставин, природи, кроків, проте за хвилю ми вже в такому чарівному світі, з якого просто не хочеться повертатися.
Полум’яним першим поцілунком
тихо-тихо засміявся вечір,
сколихнувся пролісковим трунком,
у хустину заховавши плечі.
А в очах – легесенькі зорини,
в них втиснувся,
мабуть,
промінь цілий;
покотилось диво по стежині,
розпеклося, луснуло – дозріло.
Читаєш таку поезію і відчуваєш дозрівання власної душі до дивовиж, вдягнених авторкою у слово з печаллю та усмішкою: «…весни теплилась перша грубка, як сон підмерзлої синиці», «…п’ють блаженство стиглі ліхтарі…», «…цілуються джмелі та лапки чухають в мариновій* колибі…», «…розмріяні каштани пахкі плетуть фіранки…», «пліт кукурікав півнем…», «…над прилавком крекчуть забуті згорда племена хрущів…», «земля моргає до святого сонця…», «краплі-слив’ята, оборонені сваром, зародком падають в стишену мить…», «…в твоїх очах дозріли сотні тисяч зір…», «…напхаю ковдру небом у вікні, а пір’я висиплю…». Врешті, не варто акцентувати увагу на окремих образних знахідках поетки, бо ними рясніє кожен вірш. Важливіше зазначити інше: її жінка-провідник дарує читачеві відчуття неповторності, сплетеного з любові та несподіваних зазирань у сутність речей, яка, на перший погляд, їм, цим речам, не властива, але завдяки чаруванню словом стає визначальною в усвідомленні читачем справжньої вічності, захищеної… янголом-охоронцем. Так, він присутній в поезіях Надії Тарасюк як оборонець українського слова від нашарування чужинського і як оборонець художнього образу від дисгармонії.
А творення художніх образів поеткою майстерне, збагачене розмаїттям поетичних тропів і з вельми цікавими стильовими ознаками. Від такого принципу поетка не відмовляється навіть тоді, коли пише катрени, що вимагають лаконічності.
Коли дощ зацілує веселку,
Дуже хочеться вибігти в небо:
Так скоренько, скоренько, скоренько,
Лиш за руки триматися треба.
* * *
Я із волосся виплутала вітер –
Смішний, з розкудланим чубцем.
Так захотілось враз його зігріти,
Бо пахнув синім, спілим чебрецем.
* * *
… А слова твої – диво,
Як в жнива передзвін:
Закосичене жниво
Вируша на поклін.
* * *
Забрів грішок в серединку вузла,
Розклав пожитки на новій квартирі…
Втікала звита з попелу сльоза
Украденими дірочками в сирі.
* * *
На південь – перші корінці любові,
На північ – руки, стомлені в проклятті, -
Шугає стогін ген відбитки крові
У відерці запліснявілих братій.
* * *
Вже світанок напарив ванну –
Гріла босі ступні криниця…
Обіймала обновку рвану
Процілована наскрізь птиця.
Читачу, як би не складалося життя, воно ніколи не буде в тебе одноманітним та безпросвітнім, якщо ти, прочитавши цю поетичну збірку Надії Тарасюк, збагнеш, що шибки ніколи не мовчать, що вони закликають побачити вічне зовсім близько, можливо, над кухлем чаю, на крильцях пташини, або ж у дотепному слові, якому теж судилося розкрилитися…
Ти готуєш чай собі для мене,
А весна – довірливо проста,
Надухмянена, увібрана в зелене,
Від зими дочитує листа.
Ти готуєш чай собі для мене.
Промінь орігамі доробля,
За вікном сплітає гобелени
Продиміле, сіре гороб’я.
Ти готуєш чай собі для мене…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З погляду вічності
Надія Тарасюк. – Про що мовчала шибка. — Тернопіль. Терно-граф, 2014. — 92с.
Немає нічого вічного! Скільки разів ми чули це твердження з вуст сивочолих і зовсім юних! Чули і не сперечалися, але завжди усвідомлювали, що реальність вічності – беззаперечна! Бо «не буває так, аби якось не було». Згадана мною народна мудрість акцентує нашу увагу на мінливості буття, яке ніколи не припиняється, а лише змінює свої форми, винагороджуючи нас, землян, за мудрість або ж немилосердно караючи за сліпоту, що поселяється в наших мізках… Іншими словами, вічність – це той ланцюжок, елементами якого ми стаємо відразу після народження. А міцність цього ланцюжка залежить, як не дивно, не від металу і вогню, а від нашого уміння збагнути красу, яка відображає Всесвіт таким, яким він є насправді – тендітним і закодованим нашими відчуттями… Саме цю дивовижу підмітила поетка, лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Будного Надія Тарасюк уже в першому вірші своєї нової поетичної збірки «Про що мовчала шибка».
Смакуєм влітку
ягоди тепла,
звільняєм осінь
від важких пакунків.
На коляді
проноситься зима
за весняні
уквітчані лаштунки.
У талановитих авторів назва книги не буває випадковою, не висвітлює якийсь один чи кілька аспектів – їй відводяться ролі провідника і янгола-охоронця… На мою думку, Надія Тарасюк закликає читача придивитися до шибки, яка перед очима щодня, зрозуміти, чому вона світла, прозора, а чому буває тьмяною. Запитати в неї, що бачила на своєму віку і про що хотіла б розповісти. Розказати їй про свої жалі та вислухати, на що поскаржиться вона. Це важливо, бо читач розмовлятимете не з шибкою, а з вічністю, яка наблизилася і запрошує в інший просторовий вимір, де не губиться людська душа…
Читаючи нові поезії Надії Тарасюк, я відчував, як час від часу зупиняється провідник, жінка, яка має дар не тільки милуватися красою, але й доводить мені космічне значення цієї, виточеної з буденного краси.
…Позгортаю
у стіжок плі́сні турботи,
заворожу,
підзбираю по краю,
прочиню
в зорю закохані ворота,
де бузок
цілує крильце солов’ю…
А далі нові образні картини, які розпочинаються за звичних нам обставин, природи, кроків, проте за хвилю ми вже в такому чарівному світі, з якого просто не хочеться повертатися.
Полум’яним першим поцілунком
тихо-тихо засміявся вечір,
сколихнувся пролісковим трунком,
у хустину заховавши плечі.
А в очах – легесенькі зорини,
в них втиснувся,
мабуть,
промінь цілий;
покотилось диво по стежині,
розпеклося, луснуло – дозріло.
Читаєш таку поезію і відчуваєш дозрівання власної душі до дивовиж, вдягнених авторкою у слово з печаллю та усмішкою: «…весни теплилась перша грубка, як сон підмерзлої синиці», «…п’ють блаженство стиглі ліхтарі…», «…цілуються джмелі та лапки чухають в мариновій* колибі…», «…розмріяні каштани пахкі плетуть фіранки…», «пліт кукурікав півнем…», «…над прилавком крекчуть забуті згорда племена хрущів…», «земля моргає до святого сонця…», «краплі-слив’ята, оборонені сваром, зародком падають в стишену мить…», «…в твоїх очах дозріли сотні тисяч зір…», «…напхаю ковдру небом у вікні, а пір’я висиплю…». Врешті, не варто акцентувати увагу на окремих образних знахідках поетки, бо ними рясніє кожен вірш. Важливіше зазначити інше: її жінка-провідник дарує читачеві відчуття неповторності, сплетеного з любові та несподіваних зазирань у сутність речей, яка, на перший погляд, їм, цим речам, не властива, але завдяки чаруванню словом стає визначальною в усвідомленні читачем справжньої вічності, захищеної… янголом-охоронцем. Так, він присутній в поезіях Надії Тарасюк як оборонець українського слова від нашарування чужинського і як оборонець художнього образу від дисгармонії.
А творення художніх образів поеткою майстерне, збагачене розмаїттям поетичних тропів і з вельми цікавими стильовими ознаками. Від такого принципу поетка не відмовляється навіть тоді, коли пише катрени, що вимагають лаконічності.
Коли дощ зацілує веселку,
Дуже хочеться вибігти в небо:
Так скоренько, скоренько, скоренько,
Лиш за руки триматися треба.
* * *
Я із волосся виплутала вітер –
Смішний, з розкудланим чубцем.
Так захотілось враз його зігріти,
Бо пахнув синім, спілим чебрецем.
* * *
… А слова твої – диво,
Як в жнива передзвін:
Закосичене жниво
Вируша на поклін.
* * *
Забрів грішок в серединку вузла,
Розклав пожитки на новій квартирі…
Втікала звита з попелу сльоза
Украденими дірочками в сирі.
* * *
На південь – перші корінці любові,
На північ – руки, стомлені в проклятті, -
Шугає стогін ген відбитки крові
У відерці запліснявілих братій.
* * *
Вже світанок напарив ванну –
Гріла босі ступні криниця…
Обіймала обновку рвану
Процілована наскрізь птиця.
Читачу, як би не складалося життя, воно ніколи не буде в тебе одноманітним та безпросвітнім, якщо ти, прочитавши цю поетичну збірку Надії Тарасюк, збагнеш, що шибки ніколи не мовчать, що вони закликають побачити вічне зовсім близько, можливо, над кухлем чаю, на крильцях пташини, або ж у дотепному слові, якому теж судилося розкрилитися…
Ти готуєш чай собі для мене,
А весна – довірливо проста,
Надухмянена, увібрана в зелене,
Від зими дочитує листа.
Ти готуєш чай собі для мене.
Промінь орігамі доробля,
За вікном сплітає гобелени
Продиміле, сіре гороб’я.
Ти готуєш чай собі для мене…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Бесіди з підгаєцьким інтелектуалом"
• Перейти на сторінку •
""Бо хто ти є, щоб відректись прозрінь""
• Перейти на сторінку •
""Бо хто ти є, щоб відректись прозрінь""
Про публікацію