
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
2025.09.15
11:24
Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною голово
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
2025.09.14
15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
2025.09.14
15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
2025.09.13
22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
2025.09.13
22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
2025.09.12
21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Критика | Аналітика
З погляду вічності
Надія Тарасюк. – Про що мовчала шибка. — Тернопіль. Терно-граф, 2014. — 92с.
Немає нічого вічного! Скільки разів ми чули це твердження з вуст сивочолих і зовсім юних! Чули і не сперечалися, але завжди усвідомлювали, що реальність вічності – беззаперечна! Бо «не буває так, аби якось не було». Згадана мною народна мудрість акцентує нашу увагу на мінливості буття, яке ніколи не припиняється, а лише змінює свої форми, винагороджуючи нас, землян, за мудрість або ж немилосердно караючи за сліпоту, що поселяється в наших мізках… Іншими словами, вічність – це той ланцюжок, елементами якого ми стаємо відразу після народження. А міцність цього ланцюжка залежить, як не дивно, не від металу і вогню, а від нашого уміння збагнути красу, яка відображає Всесвіт таким, яким він є насправді – тендітним і закодованим нашими відчуттями… Саме цю дивовижу підмітила поетка, лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Будного Надія Тарасюк уже в першому вірші своєї нової поетичної збірки «Про що мовчала шибка».
Смакуєм влітку
ягоди тепла,
звільняєм осінь
від важких пакунків.
На коляді
проноситься зима
за весняні
уквітчані лаштунки.
У талановитих авторів назва книги не буває випадковою, не висвітлює якийсь один чи кілька аспектів – їй відводяться ролі провідника і янгола-охоронця… На мою думку, Надія Тарасюк закликає читача придивитися до шибки, яка перед очима щодня, зрозуміти, чому вона світла, прозора, а чому буває тьмяною. Запитати в неї, що бачила на своєму віку і про що хотіла б розповісти. Розказати їй про свої жалі та вислухати, на що поскаржиться вона. Це важливо, бо читач розмовлятимете не з шибкою, а з вічністю, яка наблизилася і запрошує в інший просторовий вимір, де не губиться людська душа…
Читаючи нові поезії Надії Тарасюк, я відчував, як час від часу зупиняється провідник, жінка, яка має дар не тільки милуватися красою, але й доводить мені космічне значення цієї, виточеної з буденного краси.
…Позгортаю
у стіжок плі́сні турботи,
заворожу,
підзбираю по краю,
прочиню
в зорю закохані ворота,
де бузок
цілує крильце солов’ю…
А далі нові образні картини, які розпочинаються за звичних нам обставин, природи, кроків, проте за хвилю ми вже в такому чарівному світі, з якого просто не хочеться повертатися.
Полум’яним першим поцілунком
тихо-тихо засміявся вечір,
сколихнувся пролісковим трунком,
у хустину заховавши плечі.
А в очах – легесенькі зорини,
в них втиснувся,
мабуть,
промінь цілий;
покотилось диво по стежині,
розпеклося, луснуло – дозріло.
Читаєш таку поезію і відчуваєш дозрівання власної душі до дивовиж, вдягнених авторкою у слово з печаллю та усмішкою: «…весни теплилась перша грубка, як сон підмерзлої синиці», «…п’ють блаженство стиглі ліхтарі…», «…цілуються джмелі та лапки чухають в мариновій* колибі…», «…розмріяні каштани пахкі плетуть фіранки…», «пліт кукурікав півнем…», «…над прилавком крекчуть забуті згорда племена хрущів…», «земля моргає до святого сонця…», «краплі-слив’ята, оборонені сваром, зародком падають в стишену мить…», «…в твоїх очах дозріли сотні тисяч зір…», «…напхаю ковдру небом у вікні, а пір’я висиплю…». Врешті, не варто акцентувати увагу на окремих образних знахідках поетки, бо ними рясніє кожен вірш. Важливіше зазначити інше: її жінка-провідник дарує читачеві відчуття неповторності, сплетеного з любові та несподіваних зазирань у сутність речей, яка, на перший погляд, їм, цим речам, не властива, але завдяки чаруванню словом стає визначальною в усвідомленні читачем справжньої вічності, захищеної… янголом-охоронцем. Так, він присутній в поезіях Надії Тарасюк як оборонець українського слова від нашарування чужинського і як оборонець художнього образу від дисгармонії.
А творення художніх образів поеткою майстерне, збагачене розмаїттям поетичних тропів і з вельми цікавими стильовими ознаками. Від такого принципу поетка не відмовляється навіть тоді, коли пише катрени, що вимагають лаконічності.
Коли дощ зацілує веселку,
Дуже хочеться вибігти в небо:
Так скоренько, скоренько, скоренько,
Лиш за руки триматися треба.
* * *
Я із волосся виплутала вітер –
Смішний, з розкудланим чубцем.
Так захотілось враз його зігріти,
Бо пахнув синім, спілим чебрецем.
* * *
… А слова твої – диво,
Як в жнива передзвін:
Закосичене жниво
Вируша на поклін.
* * *
Забрів грішок в серединку вузла,
Розклав пожитки на новій квартирі…
Втікала звита з попелу сльоза
Украденими дірочками в сирі.
* * *
На південь – перші корінці любові,
На північ – руки, стомлені в проклятті, -
Шугає стогін ген відбитки крові
У відерці запліснявілих братій.
* * *
Вже світанок напарив ванну –
Гріла босі ступні криниця…
Обіймала обновку рвану
Процілована наскрізь птиця.
Читачу, як би не складалося життя, воно ніколи не буде в тебе одноманітним та безпросвітнім, якщо ти, прочитавши цю поетичну збірку Надії Тарасюк, збагнеш, що шибки ніколи не мовчать, що вони закликають побачити вічне зовсім близько, можливо, над кухлем чаю, на крильцях пташини, або ж у дотепному слові, якому теж судилося розкрилитися…
Ти готуєш чай собі для мене,
А весна – довірливо проста,
Надухмянена, увібрана в зелене,
Від зими дочитує листа.
Ти готуєш чай собі для мене.
Промінь орігамі доробля,
За вікном сплітає гобелени
Продиміле, сіре гороб’я.
Ти готуєш чай собі для мене…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З погляду вічності
Надія Тарасюк. – Про що мовчала шибка. — Тернопіль. Терно-граф, 2014. — 92с.
Немає нічого вічного! Скільки разів ми чули це твердження з вуст сивочолих і зовсім юних! Чули і не сперечалися, але завжди усвідомлювали, що реальність вічності – беззаперечна! Бо «не буває так, аби якось не було». Згадана мною народна мудрість акцентує нашу увагу на мінливості буття, яке ніколи не припиняється, а лише змінює свої форми, винагороджуючи нас, землян, за мудрість або ж немилосердно караючи за сліпоту, що поселяється в наших мізках… Іншими словами, вічність – це той ланцюжок, елементами якого ми стаємо відразу після народження. А міцність цього ланцюжка залежить, як не дивно, не від металу і вогню, а від нашого уміння збагнути красу, яка відображає Всесвіт таким, яким він є насправді – тендітним і закодованим нашими відчуттями… Саме цю дивовижу підмітила поетка, лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Будного Надія Тарасюк уже в першому вірші своєї нової поетичної збірки «Про що мовчала шибка».
Смакуєм влітку
ягоди тепла,
звільняєм осінь
від важких пакунків.
На коляді
проноситься зима
за весняні
уквітчані лаштунки.
У талановитих авторів назва книги не буває випадковою, не висвітлює якийсь один чи кілька аспектів – їй відводяться ролі провідника і янгола-охоронця… На мою думку, Надія Тарасюк закликає читача придивитися до шибки, яка перед очима щодня, зрозуміти, чому вона світла, прозора, а чому буває тьмяною. Запитати в неї, що бачила на своєму віку і про що хотіла б розповісти. Розказати їй про свої жалі та вислухати, на що поскаржиться вона. Це важливо, бо читач розмовлятимете не з шибкою, а з вічністю, яка наблизилася і запрошує в інший просторовий вимір, де не губиться людська душа…
Читаючи нові поезії Надії Тарасюк, я відчував, як час від часу зупиняється провідник, жінка, яка має дар не тільки милуватися красою, але й доводить мені космічне значення цієї, виточеної з буденного краси.
…Позгортаю
у стіжок плі́сні турботи,
заворожу,
підзбираю по краю,
прочиню
в зорю закохані ворота,
де бузок
цілує крильце солов’ю…
А далі нові образні картини, які розпочинаються за звичних нам обставин, природи, кроків, проте за хвилю ми вже в такому чарівному світі, з якого просто не хочеться повертатися.
Полум’яним першим поцілунком
тихо-тихо засміявся вечір,
сколихнувся пролісковим трунком,
у хустину заховавши плечі.
А в очах – легесенькі зорини,
в них втиснувся,
мабуть,
промінь цілий;
покотилось диво по стежині,
розпеклося, луснуло – дозріло.
Читаєш таку поезію і відчуваєш дозрівання власної душі до дивовиж, вдягнених авторкою у слово з печаллю та усмішкою: «…весни теплилась перша грубка, як сон підмерзлої синиці», «…п’ють блаженство стиглі ліхтарі…», «…цілуються джмелі та лапки чухають в мариновій* колибі…», «…розмріяні каштани пахкі плетуть фіранки…», «пліт кукурікав півнем…», «…над прилавком крекчуть забуті згорда племена хрущів…», «земля моргає до святого сонця…», «краплі-слив’ята, оборонені сваром, зародком падають в стишену мить…», «…в твоїх очах дозріли сотні тисяч зір…», «…напхаю ковдру небом у вікні, а пір’я висиплю…». Врешті, не варто акцентувати увагу на окремих образних знахідках поетки, бо ними рясніє кожен вірш. Важливіше зазначити інше: її жінка-провідник дарує читачеві відчуття неповторності, сплетеного з любові та несподіваних зазирань у сутність речей, яка, на перший погляд, їм, цим речам, не властива, але завдяки чаруванню словом стає визначальною в усвідомленні читачем справжньої вічності, захищеної… янголом-охоронцем. Так, він присутній в поезіях Надії Тарасюк як оборонець українського слова від нашарування чужинського і як оборонець художнього образу від дисгармонії.
А творення художніх образів поеткою майстерне, збагачене розмаїттям поетичних тропів і з вельми цікавими стильовими ознаками. Від такого принципу поетка не відмовляється навіть тоді, коли пише катрени, що вимагають лаконічності.
Коли дощ зацілує веселку,
Дуже хочеться вибігти в небо:
Так скоренько, скоренько, скоренько,
Лиш за руки триматися треба.
* * *
Я із волосся виплутала вітер –
Смішний, з розкудланим чубцем.
Так захотілось враз його зігріти,
Бо пахнув синім, спілим чебрецем.
* * *
… А слова твої – диво,
Як в жнива передзвін:
Закосичене жниво
Вируша на поклін.
* * *
Забрів грішок в серединку вузла,
Розклав пожитки на новій квартирі…
Втікала звита з попелу сльоза
Украденими дірочками в сирі.
* * *
На південь – перші корінці любові,
На північ – руки, стомлені в проклятті, -
Шугає стогін ген відбитки крові
У відерці запліснявілих братій.
* * *
Вже світанок напарив ванну –
Гріла босі ступні криниця…
Обіймала обновку рвану
Процілована наскрізь птиця.
Читачу, як би не складалося життя, воно ніколи не буде в тебе одноманітним та безпросвітнім, якщо ти, прочитавши цю поетичну збірку Надії Тарасюк, збагнеш, що шибки ніколи не мовчать, що вони закликають побачити вічне зовсім близько, можливо, над кухлем чаю, на крильцях пташини, або ж у дотепному слові, якому теж судилося розкрилитися…
Ти готуєш чай собі для мене,
А весна – довірливо проста,
Надухмянена, увібрана в зелене,
Від зими дочитує листа.
Ти готуєш чай собі для мене.
Промінь орігамі доробля,
За вікном сплітає гобелени
Продиміле, сіре гороб’я.
Ти готуєш чай собі для мене…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Бесіди з підгаєцьким інтелектуалом"
• Перейти на сторінку •
""Бо хто ти є, щоб відректись прозрінь""
• Перейти на сторінку •
""Бо хто ти є, щоб відректись прозрінь""
Про публікацію