Володимир Мацикур. Скриня.— Вірші. — Тернопіль. Бескиди 2019р. — 155 с.
Немає літературного критика, який би не замислився над тим, як доречніше аналізувати творчість поетів, прозаїків чи драматургів. Звичайно, є загальновідомі класичні принципи, викарбовані літературознавчими школами, є модерні підходи, але завжди потрібно враховувати самобутність творчості того чи іншого автора, якщо цей автор дійсно самобутній. Особисто я, коли аналізую твори літераторів, намагаюся, образно кажучи, побачити червону нитку в їхньому доробку. Гадаю, ви милувалися вишитим гуцульським одягом, на якому завдяки червоному вирізняються інші кольори. Червоний орнамент на гуцульському одязі завжди витіюватий: то він ближче до серця, то біжить по руці, вдягненого у вишиванку, або ж вирізняє плече як символ людської дружби чи сімейної підтримки. Отак і в талановитого майстра слова: про що не писав би – досягне краси і гармонії та поділиться наболілим.
Прочитавши третю поетичну збірку тернопільського поета Володимира Мацикура «Скриня», я задумався насамперед над такими рядками його афористичного, на мій погляд, вірша.
Але терпцю нема, як правди, в світі
І далі крешуть ті, кому не лінь.
І пір’ям падаєш у теплі сіті.
Бо хто ти є, щоб відректись прозрінь.
Несподіваний, здавалося б, образно-асоціативний ланцюжок, але, вникаючи в нього, погоджуємося, що паралель між терпцем і правдою вельми органічна, бо обидва ці поняття взаємозв’язані та, на жаль, часто тривалий час відсутні в нашому світі. Тоді й трапляються ті, що «крешуть», і ті, що « пір’ям… у сіті». Дуже вдалі образи, бо, хіба, скажімо, не легко, мов пір’я, підхоплюють нас вітри спокус і дарують теплим, тобто приємним до певної пори сітям?
І, врешті, останній рядок, який можна трактувати по-різному (в цьому бачу одну із граней майстерності автора). Цим рядком Володимир Мацикур дає можливість кожному читачеві впізнати себе: хто я —слабка істота, яка не здатна мати силу волі, аби протистояти, чи той (та), кому прозріння врай необхідно?
Отож, як ви розумієте, ми вхопилися за «червону нитку» поетичної збірки «Скриня». Іншими словами, нам, читачам, відкривається образний орнамент поезії Володимира Мацикура, де червоний колір (розчарування, біль, кохання) увиразнює всі інші кольори. А початком того орнаменту є такі поетичні строфи.
Направду, важко прозрівати
І зріти грішного себе,
І двоєдушність пана-брата,
І бездара, що став цабе.

Достойника, що вкляк слугою,
І генія, що у боргах
Пускає душу за водою,
Лишивши сум на берегах.
А далі, як і на тій гуцульській вишиванці, поетичний орнамент автора тягнеться по руці, що вказує «…на вістрі чорної безодні життя тремтить, немов свіча», «… біжить епоха на протезах», «…гойднувся світ на волосині», «…святі сади примара заступила», «…калюжі латками. Латають небо», «…вже й місяць-побратим заснув на крилах», «…вітряки відлітають, неначе птахи».
Ох, і цікаво буде тобі, читачу, кидати зором туди, куди вказує орнаментована рука, бо стільки гармонійних дивовиж подарують тобі естетичну насолоду!
А як з орнаментом на плечі, символом дружби і підтримки? —запитаєш, проникливий читачу.
Цей орнамент особливий, — відповім. Ти сам дотямиш, чому так вважаю з наступних поетичних строф Володимира Мацикура.
Я часто сміявся з невидимих див,
І чванився з власного дива.
Та навіть з таким Бог зі мною дружив
І дружба була та правдива.

І пізно було, як здавалось мені,
Просити прощення уклінно,
А він моє серце крізь вірші й пісні
Простив і змінив докорінно.
І, звичайно, не забудемо про орнамент, що найближче до серця. Створений Володимиром Мацикуром виривається у простір.
Ми в серці не такі, як зовні,
Ми справжні — часто не такі.
В душі, тій голубій безодні,
Світи глибокі і мілкі,
Різноманітні та палкі,
І бути іншими не годні.
Власне, назва поетичної збірки — «Скриня» символізує душу автора і твою душу, читачу, «де сплять дари твоїх небес». Не дармуй, а доторкнися до тих дарів, аби відчути себе людиною багатогранною, спорідненою з багатством та красою слова, а щонайголовніше — здатною прозрівати.