
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.25
05:50
Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
2025.08.24
22:12
В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
2025.08.24
15:28
Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
2025.08.24
11:51
був ти для мене тільки чотирикутником паперу
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
2025.08.24
10:55
Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
2025.08.24
09:29
Із Бориса Заходера
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
2025.08.24
09:23
Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
2025.08.24
06:35
Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
2025.08.23
21:39
Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
2025.08.23
20:58
Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
2025.08.23
16:25
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Муза смієтьс
Муза смієтьс
2025.08.23
13:02
Серед тваринних звичок москалів найхарактерніша – мітити чужі території.
Носії істини в останній інстанції частенько надривають пупа під своєю ношею.
Манія величі для недомірків – майже професійне захворювання.
Найбільше світ намагаються змінити
2025.08.23
12:36
Із поезією Сергія Жадана я познайомився у Львові. На дошці меню студентського кафе, яку виставили просто на вулицю, білою крейдою були написані такі не дуже рівні літери:
Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощ
2025.08.23
06:03
Хоч сохне листя й менше цвіту,
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
2025.08.22
21:59
У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
2025.08.22
20:35
іде війна, о Господи, іде війна
налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Задавнений гріх
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Задавнений гріх
Іван Михайлович стояв посеред церкви у черзі до священика. Називав ту чергу лікувальною, бо заставляє прихожан потрясти деревом пам'яті, аби плоди гіркі, зіпсуті упали в душу, де їм судилося стати перегноєм. Так, саме тим перегноєм, що удобрить ґрунт для плодів інших, можна сказати, праведних, за які обдарує милосердям Бог. Їй-богу, думалося Іванові Михайловичу, праведне проростає з гріховного, а достеменніше - усяке неподобство виштовхує його на недосяжну висоту. Ось тоді й не грішить людина, бо те, що здавалося раніше припустимим і навіть привабливим, тепер відлякує і виглядом своїм, і плином нахабним... Розуміти це дуже важливо. Особливо, коли тобі за сімдесят. Отож не забути б чогось з минулого, аби поштовх до праведного не був фальшивим.
Перед Іваном Михайловичем у черзі кілька жінок його віку і старших, що сповідаються не тільки у передвеликодній піст чи за кілька днів до Різдва, але й за покликом душі значно частіше. Ревно сповідаються, та чи оглядаються на давноминуле, якщо та ж баба Зонька як сипала прокляттями сусідам, так і сипле досі. Невже не вважає це гріхом, який потрібно визнати на сповіді? А товстезна Клава, про чиє нахабство за прилавком крамниці чи не все містечко говорить, обважує покупців усе вправніше, а сповідь для неї, судячи з її заплаканого обличчя, нагода поскаржитися на зятя невдячного чи, ймовірно, на колегу по праці, що за словом їдким до кишені не лізе. Та годі про тих бабів. Потрібно вийти на лад зі своїм... тим вчинком, якому не надавав значення, а останнім часом він муляє, коли підходить до отця Петра. Через тридцять вісім літ, відколи трапився, муляє! Чому ж тоді мовчить про нього, сповідаючись? Усе ніяковіє й не наважується глянути отцеві у вічі, бо ж... Ні, сьогодні так не буде! Сьогодні заставить себе бути рішучішим.
- Отче Петре, - мовить Іван Михайлович у кінці сповіді, - маю задавнений гріх, а вони, ті задавнені, як кажете у проповідях, тяжкі!
Отець Петро враз напружується. Слухав старого чоловіка не вельми уважно, бо ж які гріхи в пенсіонера, що ходить чемно по колу дім-город-бібліотека, а тут - задавнений гріх!
- Слухаю, Іване Михайловичу!
- Я... - Іван Михайлович сягнув зором ангелочків на іконостасі, - ніколи в житті не бив дітей, але одного разу... То був один із моїх перших уроків у дев'ятирічній школі після закінчення педінституту, урок української мови у випускному класі. Весна. Вікна класу відчинені. Затишок. Пояснюю дітям навчальний матеріал, схеми малюю на дошці, приклади наводжу, а на задній парті міцний хлопчисько запалив цигарку і ноги виставив на підвіконня. Я йому одне зауваження, друге, третє - не реагує. Починаю кричати - кпини у відповідь. Не стримався я тоді: так ляснув зухвальця поза вуха, аж цигарка з його рота через відчинене вікно на шкільне подвір'я вилетіла. Після цього трафунку з дисципліною у хлопчиська все було гаразд, але тепер ось мучить мене запотиличник йому...
Отець Петро дивиться на Івана Михайловича округленими очима. Таке пригадав старий учитель... Його учитель. Тим зухвалим бешкетником, про якого йдеться, був не хто інший, як він, учень Петрусь. Власне, на тому уроці української мови дошкуляв вчителю-початківцю Івану Михайловичу через однокласницю Марусю, що не бачила в ньому, сусіду по парті, сміливця... Ех, Марусю, на слизьку стежину штовхала, як пра-пра-пра-пра... ну, як та, що спричинилась до вигнання з раю доброго чоловіка. Мусять хлопи тепер у рай повертати, докладаючи зусиль.
Єпитрахиль отця Петра наближається до губ прихожанина як знак про закінчення сповіді.
- То не гріх, Іване Михайловичу, той запотиличник. - Не гріх! То вашою рукою правила тоді рука Божа! - видихує отець і ледь помітно усміхається.
Перед Іваном Михайловичем у черзі кілька жінок його віку і старших, що сповідаються не тільки у передвеликодній піст чи за кілька днів до Різдва, але й за покликом душі значно частіше. Ревно сповідаються, та чи оглядаються на давноминуле, якщо та ж баба Зонька як сипала прокляттями сусідам, так і сипле досі. Невже не вважає це гріхом, який потрібно визнати на сповіді? А товстезна Клава, про чиє нахабство за прилавком крамниці чи не все містечко говорить, обважує покупців усе вправніше, а сповідь для неї, судячи з її заплаканого обличчя, нагода поскаржитися на зятя невдячного чи, ймовірно, на колегу по праці, що за словом їдким до кишені не лізе. Та годі про тих бабів. Потрібно вийти на лад зі своїм... тим вчинком, якому не надавав значення, а останнім часом він муляє, коли підходить до отця Петра. Через тридцять вісім літ, відколи трапився, муляє! Чому ж тоді мовчить про нього, сповідаючись? Усе ніяковіє й не наважується глянути отцеві у вічі, бо ж... Ні, сьогодні так не буде! Сьогодні заставить себе бути рішучішим.
- Отче Петре, - мовить Іван Михайлович у кінці сповіді, - маю задавнений гріх, а вони, ті задавнені, як кажете у проповідях, тяжкі!
Отець Петро враз напружується. Слухав старого чоловіка не вельми уважно, бо ж які гріхи в пенсіонера, що ходить чемно по колу дім-город-бібліотека, а тут - задавнений гріх!
- Слухаю, Іване Михайловичу!
- Я... - Іван Михайлович сягнув зором ангелочків на іконостасі, - ніколи в житті не бив дітей, але одного разу... То був один із моїх перших уроків у дев'ятирічній школі після закінчення педінституту, урок української мови у випускному класі. Весна. Вікна класу відчинені. Затишок. Пояснюю дітям навчальний матеріал, схеми малюю на дошці, приклади наводжу, а на задній парті міцний хлопчисько запалив цигарку і ноги виставив на підвіконня. Я йому одне зауваження, друге, третє - не реагує. Починаю кричати - кпини у відповідь. Не стримався я тоді: так ляснув зухвальця поза вуха, аж цигарка з його рота через відчинене вікно на шкільне подвір'я вилетіла. Після цього трафунку з дисципліною у хлопчиська все було гаразд, але тепер ось мучить мене запотиличник йому...
Отець Петро дивиться на Івана Михайловича округленими очима. Таке пригадав старий учитель... Його учитель. Тим зухвалим бешкетником, про якого йдеться, був не хто інший, як він, учень Петрусь. Власне, на тому уроці української мови дошкуляв вчителю-початківцю Івану Михайловичу через однокласницю Марусю, що не бачила в ньому, сусіду по парті, сміливця... Ех, Марусю, на слизьку стежину штовхала, як пра-пра-пра-пра... ну, як та, що спричинилась до вигнання з раю доброго чоловіка. Мусять хлопи тепер у рай повертати, докладаючи зусиль.
Єпитрахиль отця Петра наближається до губ прихожанина як знак про закінчення сповіді.
- То не гріх, Іване Михайловичу, той запотиличник. - Не гріх! То вашою рукою правила тоді рука Божа! - видихує отець і ледь помітно усміхається.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію