
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Задавнений гріх
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Задавнений гріх
Іван Михайлович стояв посеред церкви у черзі до священика. Називав ту чергу лікувальною, бо заставляє прихожан потрясти деревом пам'яті, аби плоди гіркі, зіпсуті упали в душу, де їм судилося стати перегноєм. Так, саме тим перегноєм, що удобрить ґрунт для плодів інших, можна сказати, праведних, за які обдарує милосердям Бог. Їй-богу, думалося Іванові Михайловичу, праведне проростає з гріховного, а достеменніше - усяке неподобство виштовхує його на недосяжну висоту. Ось тоді й не грішить людина, бо те, що здавалося раніше припустимим і навіть привабливим, тепер відлякує і виглядом своїм, і плином нахабним... Розуміти це дуже важливо. Особливо, коли тобі за сімдесят. Отож не забути б чогось з минулого, аби поштовх до праведного не був фальшивим.
Перед Іваном Михайловичем у черзі кілька жінок його віку і старших, що сповідаються не тільки у передвеликодній піст чи за кілька днів до Різдва, але й за покликом душі значно частіше. Ревно сповідаються, та чи оглядаються на давноминуле, якщо та ж баба Зонька як сипала прокляттями сусідам, так і сипле досі. Невже не вважає це гріхом, який потрібно визнати на сповіді? А товстезна Клава, про чиє нахабство за прилавком крамниці чи не все містечко говорить, обважує покупців усе вправніше, а сповідь для неї, судячи з її заплаканого обличчя, нагода поскаржитися на зятя невдячного чи, ймовірно, на колегу по праці, що за словом їдким до кишені не лізе. Та годі про тих бабів. Потрібно вийти на лад зі своїм... тим вчинком, якому не надавав значення, а останнім часом він муляє, коли підходить до отця Петра. Через тридцять вісім літ, відколи трапився, муляє! Чому ж тоді мовчить про нього, сповідаючись? Усе ніяковіє й не наважується глянути отцеві у вічі, бо ж... Ні, сьогодні так не буде! Сьогодні заставить себе бути рішучішим.
- Отче Петре, - мовить Іван Михайлович у кінці сповіді, - маю задавнений гріх, а вони, ті задавнені, як кажете у проповідях, тяжкі!
Отець Петро враз напружується. Слухав старого чоловіка не вельми уважно, бо ж які гріхи в пенсіонера, що ходить чемно по колу дім-город-бібліотека, а тут - задавнений гріх!
- Слухаю, Іване Михайловичу!
- Я... - Іван Михайлович сягнув зором ангелочків на іконостасі, - ніколи в житті не бив дітей, але одного разу... То був один із моїх перших уроків у дев'ятирічній школі після закінчення педінституту, урок української мови у випускному класі. Весна. Вікна класу відчинені. Затишок. Пояснюю дітям навчальний матеріал, схеми малюю на дошці, приклади наводжу, а на задній парті міцний хлопчисько запалив цигарку і ноги виставив на підвіконня. Я йому одне зауваження, друге, третє - не реагує. Починаю кричати - кпини у відповідь. Не стримався я тоді: так ляснув зухвальця поза вуха, аж цигарка з його рота через відчинене вікно на шкільне подвір'я вилетіла. Після цього трафунку з дисципліною у хлопчиська все було гаразд, але тепер ось мучить мене запотиличник йому...
Отець Петро дивиться на Івана Михайловича округленими очима. Таке пригадав старий учитель... Його учитель. Тим зухвалим бешкетником, про якого йдеться, був не хто інший, як він, учень Петрусь. Власне, на тому уроці української мови дошкуляв вчителю-початківцю Івану Михайловичу через однокласницю Марусю, що не бачила в ньому, сусіду по парті, сміливця... Ех, Марусю, на слизьку стежину штовхала, як пра-пра-пра-пра... ну, як та, що спричинилась до вигнання з раю доброго чоловіка. Мусять хлопи тепер у рай повертати, докладаючи зусиль.
Єпитрахиль отця Петра наближається до губ прихожанина як знак про закінчення сповіді.
- То не гріх, Іване Михайловичу, той запотиличник. - Не гріх! То вашою рукою правила тоді рука Божа! - видихує отець і ледь помітно усміхається.
Перед Іваном Михайловичем у черзі кілька жінок його віку і старших, що сповідаються не тільки у передвеликодній піст чи за кілька днів до Різдва, але й за покликом душі значно частіше. Ревно сповідаються, та чи оглядаються на давноминуле, якщо та ж баба Зонька як сипала прокляттями сусідам, так і сипле досі. Невже не вважає це гріхом, який потрібно визнати на сповіді? А товстезна Клава, про чиє нахабство за прилавком крамниці чи не все містечко говорить, обважує покупців усе вправніше, а сповідь для неї, судячи з її заплаканого обличчя, нагода поскаржитися на зятя невдячного чи, ймовірно, на колегу по праці, що за словом їдким до кишені не лізе. Та годі про тих бабів. Потрібно вийти на лад зі своїм... тим вчинком, якому не надавав значення, а останнім часом він муляє, коли підходить до отця Петра. Через тридцять вісім літ, відколи трапився, муляє! Чому ж тоді мовчить про нього, сповідаючись? Усе ніяковіє й не наважується глянути отцеві у вічі, бо ж... Ні, сьогодні так не буде! Сьогодні заставить себе бути рішучішим.
- Отче Петре, - мовить Іван Михайлович у кінці сповіді, - маю задавнений гріх, а вони, ті задавнені, як кажете у проповідях, тяжкі!
Отець Петро враз напружується. Слухав старого чоловіка не вельми уважно, бо ж які гріхи в пенсіонера, що ходить чемно по колу дім-город-бібліотека, а тут - задавнений гріх!
- Слухаю, Іване Михайловичу!
- Я... - Іван Михайлович сягнув зором ангелочків на іконостасі, - ніколи в житті не бив дітей, але одного разу... То був один із моїх перших уроків у дев'ятирічній школі після закінчення педінституту, урок української мови у випускному класі. Весна. Вікна класу відчинені. Затишок. Пояснюю дітям навчальний матеріал, схеми малюю на дошці, приклади наводжу, а на задній парті міцний хлопчисько запалив цигарку і ноги виставив на підвіконня. Я йому одне зауваження, друге, третє - не реагує. Починаю кричати - кпини у відповідь. Не стримався я тоді: так ляснув зухвальця поза вуха, аж цигарка з його рота через відчинене вікно на шкільне подвір'я вилетіла. Після цього трафунку з дисципліною у хлопчиська все було гаразд, але тепер ось мучить мене запотиличник йому...
Отець Петро дивиться на Івана Михайловича округленими очима. Таке пригадав старий учитель... Його учитель. Тим зухвалим бешкетником, про якого йдеться, був не хто інший, як він, учень Петрусь. Власне, на тому уроці української мови дошкуляв вчителю-початківцю Івану Михайловичу через однокласницю Марусю, що не бачила в ньому, сусіду по парті, сміливця... Ех, Марусю, на слизьку стежину штовхала, як пра-пра-пра-пра... ну, як та, що спричинилась до вигнання з раю доброго чоловіка. Мусять хлопи тепер у рай повертати, докладаючи зусиль.
Єпитрахиль отця Петра наближається до губ прихожанина як знак про закінчення сповіді.
- То не гріх, Іване Михайловичу, той запотиличник. - Не гріх! То вашою рукою правила тоді рука Божа! - видихує отець і ледь помітно усміхається.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію