
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.06.03
14:51
Біжить через вулицю міста
Діва
Передбачивши погану погоду,
Із парасолькою,
І наче сонетною формою
Ямбом хлюпає крок.
І світ обертається в зливу,
Заливаючи ринви, фасади площ
Діва
Передбачивши погану погоду,
Із парасолькою,
І наче сонетною формою
Ямбом хлюпає крок.
І світ обертається в зливу,
Заливаючи ринви, фасади площ
2023.06.03
11:56
Мені сняться сни про небо,
що мов батьківське горище.
Видно, в тому є потреба:
звідтіля до Бога ближче.
Там, у тихому надгроззі,
де покриті дерном хмари,
я у снів своїх в облозі,
що мов батьківське горище.
Видно, в тому є потреба:
звідтіля до Бога ближче.
Там, у тихому надгроззі,
де покриті дерном хмари,
я у снів своїх в облозі,
2023.06.03
08:56
Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
2023.06.03
05:57
Здощилося небо,
упала додолу жара,
напитися стеблам
і листю вологи пора,
гримить недалеко
і вітер сховався між трав,
здається, що пекла
такого ще червень не знав.
упала додолу жара,
напитися стеблам
і листю вологи пора,
гримить недалеко
і вітер сховався між трав,
здається, що пекла
такого ще червень не знав.
2023.06.03
05:32
З наближенням ранку сіріє надворі
І темної ночі зникає печать, –
В досвітньому небі згасаючі зорі
Дрижать хворобливо і мляво блищать.
З’являються барв невиразні відтінки
І запахи свіжості йдуть звідусіль, –
На сідалі півень горланить так дзвінко,
І темної ночі зникає печать, –
В досвітньому небі згасаючі зорі
Дрижать хворобливо і мляво блищать.
З’являються барв невиразні відтінки
І запахи свіжості йдуть звідусіль, –
На сідалі півень горланить так дзвінко,
2023.06.02
23:52
Крадеться холод поміж віти,
Зникає сонячне тепло.
Й життю твоєму так згоріти
Судилось. Ніби й не було
Веселих молодості років
І зрілих розбуйнілих літ.
А старість робить перші кроки
Зникає сонячне тепло.
Й життю твоєму так згоріти
Судилось. Ніби й не було
Веселих молодості років
І зрілих розбуйнілих літ.
А старість робить перші кроки
2023.06.02
22:11
Існує сила розуму й душі
у спокої своїх думок.
Існує рівновага почуттів
у забутті помилок.
Ти пам'ятаєш той день,
що нагадав про це.
Все залежить лише від тебе,
у спокої своїх думок.
Існує рівновага почуттів
у забутті помилок.
Ти пам'ятаєш той день,
що нагадав про це.
Все залежить лише від тебе,
2023.06.02
21:21
Там де вранішня тиш,
я і сонечко лиш,
та ріки тиховоддя журливе.
Все таке ж, як раніш:
шерхотить ледь комиш,
і тріпоче латаття сяйливе.
Неба вись голуба,
я і сонечко лиш,
та ріки тиховоддя журливе.
Все таке ж, як раніш:
шерхотить ледь комиш,
і тріпоче латаття сяйливе.
Неба вись голуба,
2023.06.02
11:02
Із Д.Мінаєва
Ні, докторе, ти не приходь,
Наука тут не допоможе.
(Із старого романсу)
Жерці латинських прописів – таки
нам радять за дієтою дієту,
Ні, докторе, ти не приходь,
Наука тут не допоможе.
(Із старого романсу)
Жерці латинських прописів – таки
нам радять за дієтою дієту,
2023.06.02
09:55
День поволі згорає. Світло коситься на дахи
Жовтохолодним поглядом. З горизонту
Хмари, здаються повікою над заходом сонця
Птахи,
пролітають над оком плануючи вниз
Знаходячи контур
Карнизу
Домів.
Жовтохолодним поглядом. З горизонту
Хмари, здаються повікою над заходом сонця
Птахи,
пролітають над оком плануючи вниз
Знаходячи контур
Карнизу
Домів.
2023.06.02
08:21
Вночі над нами пролітають кажани
та ще ракети «made in russia»
і падають уламками війни
на все, що споконвіку наше.
Земля тремтить, здригається бетон –
сам сатана іде на полювання.
Дай Бог, недовго нечисті притон
радіти буде. Прийде ніч остання.
та ще ракети «made in russia»
і падають уламками війни
на все, що споконвіку наше.
Земля тремтить, здригається бетон –
сам сатана іде на полювання.
Дай Бог, недовго нечисті притон
радіти буде. Прийде ніч остання.
2023.06.02
05:46
Розорені пожежами двори,
Розорані ракетами городи, –
Зціляють охолодженням вітри
Впереміж із дощами при нагоді.
Від хворості поблякнула земля
І стишено чорніє, а не квітне
З тих пір, як повтікали звідсіля
Господарі від вбивець несусвітніх.
Розорані ракетами городи, –
Зціляють охолодженням вітри
Впереміж із дощами при нагоді.
Від хворості поблякнула земля
І стишено чорніє, а не квітне
З тих пір, як повтікали звідсіля
Господарі від вбивець несусвітніх.
2023.06.02
04:23
Віршика пишу про квіточки,
бо про смерть вкраїнців не гуманно.
Дітки гинуть? Це все балачки.
Головне фейсбук, щоб не забанив.
Цукенберг не бачить цю війну,
українці плачуть, він сміється.
Їх москаль жене на чужину,
б’є багнетом акурат під серце.
бо про смерть вкраїнців не гуманно.
Дітки гинуть? Це все балачки.
Головне фейсбук, щоб не забанив.
Цукенберг не бачить цю війну,
українці плачуть, він сміється.
Їх москаль жене на чужину,
б’є багнетом акурат під серце.
2023.06.02
01:00
Ну здрастуй, літо, здрастуй, літо! -
Загнала спека в холодок.
І я теж літній чи елітний -
Впадаю в паморозь думок.
Уся планета вже тепліє,
І тануть скрізь льодовики.
Лише на теренах росії
Загнала спека в холодок.
І я теж літній чи елітний -
Впадаю в паморозь думок.
Уся планета вже тепліє,
І тануть скрізь льодовики.
Лише на теренах росії
2023.06.02
00:51
На кам’яних островах самотності
Троянди спраглі жадають води
Напередодні грози.
Море вечорів молодого листя
І сердець – мідних шматочків Неба:
Прислухаюсь до цокотіння годинника,
Коли троянди спраглі жадають води.
У Всесвіті яблуневому, серед порож
Троянди спраглі жадають води
Напередодні грози.
Море вечорів молодого листя
І сердець – мідних шматочків Неба:
Прислухаюсь до цокотіння годинника,
Коли троянди спраглі жадають води.
У Всесвіті яблуневому, серед порож
2023.06.01
23:41
Міняю стильний хмарочос
На вікна з виглядом на море.
Розхристаних думок хаОс,
На мирну царину простору.
Коштовне срібло на бджолу,
Що у меду купає літо,
Кредитів чорну кабалу —
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На вікна з виглядом на море.
Розхристаних думок хаОс,
На мирну царину простору.
Коштовне срібло на бджолу,
Що у меду купає літо,
Кредитів чорну кабалу —
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.05.29
2023.04.06
2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.18
2023.02.06
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Задавнений гріх
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Задавнений гріх
Іван Михайлович стояв посеред церкви у черзі до священика. Називав ту чергу лікувальною, бо заставляє прихожан потрясти деревом пам'яті, аби плоди гіркі, зіпсуті упали в душу, де їм судилося стати перегноєм. Так, саме тим перегноєм, що удобрить ґрунт для плодів інших, можна сказати, праведних, за які обдарує милосердям Бог. Їй-богу, думалося Іванові Михайловичу, праведне проростає з гріховного, а достеменніше - усяке неподобство виштовхує його на недосяжну висоту. Ось тоді й не грішить людина, бо те, що здавалося раніше припустимим і навіть привабливим, тепер відлякує і виглядом своїм, і плином нахабним... Розуміти це дуже важливо. Особливо, коли тобі за сімдесят. Отож не забути б чогось з минулого, аби поштовх до праведного не був фальшивим.
Перед Іваном Михайловичем у черзі кілька жінок його віку і старших, що сповідаються не тільки у передвеликодній піст чи за кілька днів до Різдва, але й за покликом душі значно частіше. Ревно сповідаються, та чи оглядаються на давноминуле, якщо та ж баба Зонька як сипала прокляттями сусідам, так і сипле досі. Невже не вважає це гріхом, який потрібно визнати на сповіді? А товстезна Клава, про чиє нахабство за прилавком крамниці чи не все містечко говорить, обважує покупців усе вправніше, а сповідь для неї, судячи з її заплаканого обличчя, нагода поскаржитися на зятя невдячного чи, ймовірно, на колегу по праці, що за словом їдким до кишені не лізе. Та годі про тих бабів. Потрібно вийти на лад зі своїм... тим вчинком, якому не надавав значення, а останнім часом він муляє, коли підходить до отця Петра. Через тридцять вісім літ, відколи трапився, муляє! Чому ж тоді мовчить про нього, сповідаючись? Усе ніяковіє й не наважується глянути отцеві у вічі, бо ж... Ні, сьогодні так не буде! Сьогодні заставить себе бути рішучішим.
- Отче Петре, - мовить Іван Михайлович у кінці сповіді, - маю задавнений гріх, а вони, ті задавнені, як кажете у проповідях, тяжкі!
Отець Петро враз напружується. Слухав старого чоловіка не вельми уважно, бо ж які гріхи в пенсіонера, що ходить чемно по колу дім-город-бібліотека, а тут - задавнений гріх!
- Слухаю, Іване Михайловичу!
- Я... - Іван Михайлович сягнув зором ангелочків на іконостасі, - ніколи в житті не бив дітей, але одного разу... То був один із моїх перших уроків у дев'ятирічній школі після закінчення педінституту, урок української мови у випускному класі. Весна. Вікна класу відчинені. Затишок. Пояснюю дітям навчальний матеріал, схеми малюю на дошці, приклади наводжу, а на задній парті міцний хлопчисько запалив цигарку і ноги виставив на підвіконня. Я йому одне зауваження, друге, третє - не реагує. Починаю кричати - кпини у відповідь. Не стримався я тоді: так ляснув зухвальця поза вуха, аж цигарка з його рота через відчинене вікно на шкільне подвір'я вилетіла. Після цього трафунку з дисципліною у хлопчиська все було гаразд, але тепер ось мучить мене запотиличник йому...
Отець Петро дивиться на Івана Михайловича округленими очима. Таке пригадав старий учитель... Його учитель. Тим зухвалим бешкетником, про якого йдеться, був не хто інший, як він, учень Петрусь. Власне, на тому уроці української мови дошкуляв вчителю-початківцю Івану Михайловичу через однокласницю Марусю, що не бачила в ньому, сусіду по парті, сміливця... Ех, Марусю, на слизьку стежину штовхала, як пра-пра-пра-пра... ну, як та, що спричинилась до вигнання з раю доброго чоловіка. Мусять хлопи тепер у рай повертати, докладаючи зусиль.
Єпитрахиль отця Петра наближається до губ прихожанина як знак про закінчення сповіді.
- То не гріх, Іване Михайловичу, той запотиличник. - Не гріх! То вашою рукою правила тоді рука Божа! - видихує отець і ледь помітно усміхається.
Перед Іваном Михайловичем у черзі кілька жінок його віку і старших, що сповідаються не тільки у передвеликодній піст чи за кілька днів до Різдва, але й за покликом душі значно частіше. Ревно сповідаються, та чи оглядаються на давноминуле, якщо та ж баба Зонька як сипала прокляттями сусідам, так і сипле досі. Невже не вважає це гріхом, який потрібно визнати на сповіді? А товстезна Клава, про чиє нахабство за прилавком крамниці чи не все містечко говорить, обважує покупців усе вправніше, а сповідь для неї, судячи з її заплаканого обличчя, нагода поскаржитися на зятя невдячного чи, ймовірно, на колегу по праці, що за словом їдким до кишені не лізе. Та годі про тих бабів. Потрібно вийти на лад зі своїм... тим вчинком, якому не надавав значення, а останнім часом він муляє, коли підходить до отця Петра. Через тридцять вісім літ, відколи трапився, муляє! Чому ж тоді мовчить про нього, сповідаючись? Усе ніяковіє й не наважується глянути отцеві у вічі, бо ж... Ні, сьогодні так не буде! Сьогодні заставить себе бути рішучішим.
- Отче Петре, - мовить Іван Михайлович у кінці сповіді, - маю задавнений гріх, а вони, ті задавнені, як кажете у проповідях, тяжкі!
Отець Петро враз напружується. Слухав старого чоловіка не вельми уважно, бо ж які гріхи в пенсіонера, що ходить чемно по колу дім-город-бібліотека, а тут - задавнений гріх!
- Слухаю, Іване Михайловичу!
- Я... - Іван Михайлович сягнув зором ангелочків на іконостасі, - ніколи в житті не бив дітей, але одного разу... То був один із моїх перших уроків у дев'ятирічній школі після закінчення педінституту, урок української мови у випускному класі. Весна. Вікна класу відчинені. Затишок. Пояснюю дітям навчальний матеріал, схеми малюю на дошці, приклади наводжу, а на задній парті міцний хлопчисько запалив цигарку і ноги виставив на підвіконня. Я йому одне зауваження, друге, третє - не реагує. Починаю кричати - кпини у відповідь. Не стримався я тоді: так ляснув зухвальця поза вуха, аж цигарка з його рота через відчинене вікно на шкільне подвір'я вилетіла. Після цього трафунку з дисципліною у хлопчиська все було гаразд, але тепер ось мучить мене запотиличник йому...
Отець Петро дивиться на Івана Михайловича округленими очима. Таке пригадав старий учитель... Його учитель. Тим зухвалим бешкетником, про якого йдеться, був не хто інший, як він, учень Петрусь. Власне, на тому уроці української мови дошкуляв вчителю-початківцю Івану Михайловичу через однокласницю Марусю, що не бачила в ньому, сусіду по парті, сміливця... Ех, Марусю, на слизьку стежину штовхала, як пра-пра-пра-пра... ну, як та, що спричинилась до вигнання з раю доброго чоловіка. Мусять хлопи тепер у рай повертати, докладаючи зусиль.
Єпитрахиль отця Петра наближається до губ прихожанина як знак про закінчення сповіді.
- То не гріх, Іване Михайловичу, той запотиличник. - Не гріх! То вашою рукою правила тоді рука Божа! - видихує отець і ледь помітно усміхається.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію