Дай, Боже, сили і снаги,
І всевеликого терпіння
Під градом гострого каміння,
Яке жбурляють вороги,
Достойно вистояти!
Дай,
О, Боже, недругам прозріти,
В зненависті не сатаніти
До краю… Смертю не карай!
Дай, Боже, раю на землі
Або хоч видимості раю,
Щоб я пожив у ньому скраю
І всіх простив і пожалів!


2001

Ні, не можу – собака плаче,
Навпіл душу мені розрива
Неосмислене горе собаче,
Біль, не втілений у слова!

Не по-людськи собака тужить,
Не по-людськи вона стражда –
А навколо така байдужість,
Що аж очі мені виїда!

Чим зараджу тобі, собако,
Я ж не вмію долати зло:
Був я кривджений ним всіляко,
І мені, як тобі, пекло…
По-собачому вив, бувало,
Серед людства один, як і ти,
І на горе моє не впало
Ні сльозиночки доброти…
Не жаліюсь – тебе жалію,
Як і всіх на землі собак,
Всіх собак розуміти вмію,
А людей – не збагну ніяк!
Потерпи іще трохи, друже,
Може, пройде твоя біда,
А якщо вже занадто дуже
Допікає – то поридай.
Скоро спуститься з неба янгол
І до раю тебе забере.
Твій же кривдник,
Дурний і п’яний,
Не по-людськи нехай помре!


2001

1
Грому –
Щоб виляски на пів-планети,
Блискавки –
Щоб запалало громадище хмар…
Господи праведний,
Де ти?
Господе благосний,
Вдар!


2
Божа Матір і Тарас Шевченко
З покутя мене благословляють…
Це ж, виходить, я обом – хрещеник?!


3
Допоки ще є картоплина, буряк і морквина
Та ще капустина – дружина прикупить кісток –
Ми будем з борщем, і цвістиме у лузі калина!


4
Кухонний мислитель
Сьогодні в базарних месіях:
Рече він і кличе,
Таврує він і заклинає…
(Незлагоду сіє –
Розбрат пожинає!)


5
Українська душа прокинулась
І заплакала – хтось помер…
Схарапуджена вся
Несвоїми провинами,
Не засне,
до другого пришестя
тепер!


6
Куди не повернеш – бісячі спокуси…

Подалі втікаючи від гріха,
Я скромно жую
Поетичний свій кусень,
Який і не черствіє,
І не всиха.


7
Остання любов – потаємна химера –
Зимова калина – холодні вуста:
Мене обіймає безрука Венера
Заради Христа…


8
Перекиплю. Остигну. Охолону.
Сковтну сльозу солону
І стерплю
Наруги всі,
І Бога возлюблю,
Поставивши Шевченка під ікону.


9
Юність –
Спалах блискавки на тлі
Обложних дощів…
Під ветхим дахом
Я безкрилим почуваюсь птахом
На осінній мерзнучій землі.


2001

1
Виводять на прогулянку щодня
Мене мої собачки невгамовні,
Й мої чуття – рефлекси безумовні –
Втішає ця собача клопітня…

2
Візьму на душу гріх
І попрошу Всевишнього,
А ні, то і з лихим зійдусь у змові:
– Верніть мені бодай краплиночку любові
Зі всього пережитого-колишнього!

3
Відділив позицію від пози,
Покаяння щире від клятьби:
Всі прогнози –
На печаль і сльози,
А надії всі –
На суд судьби.

4
Як довго я лечу без парашута –
Рахунок добіга десятка літ:
Ніякої ваги – душа розкута,
Ніякого падіння – лиш політ…

5
Я «щасливе сталінське дитинство»
Дивом пережив, перестрибнувши
З лободи – в солодку-ку-ку-рудзу…

6
Осанна дням осіннім жовто-синім!

7
Сумна ж ти, осене самотня,
На півдорозі до зими!

8
Десятиліття зневаги, зневіри і злиднів…
О, Україно, яка ж ти мені дорога!

9
Минулий час і в нинішнім трива.
Хто ж забува про це,
Того за ноги
Хапає вздовж гудронної дороги
Не трин-трава –
Гірка плакун-трава.

10
Роса на айстрі – усмішка крізь сльози.
Тче літо бабине і саван, і фату.
Сивіє дальній обрій – на сльоту.
Багріє ближній овид – на морози.

11
Вершина століття і тисячоліття.
Збираюсь в дорогу, нап’явши лахміття
Несплатних боргів та уявних заслуг…
Як довго тягтиму іржавий свій плуг?

12
Час такий – для епосу трагічного.
Та помер божественний Гомер…
Ні, нема нічого в світі вічного
Після того, як Гомер помер!

13
Ніякого відлуння. Хоч кричи –
Ніякого у відповідь звучання.
І множу я мовчання на мовчання,
У збайдужілім світі живучи.

14
Життя, окрім літературного,
У мене, бідного, нема…
Ото й кажу: дісталась дурневі
Сума з гріхами усіма!

15
Щасливий я громадянин!
Забув про гроші та розкоші.
Зате – аналізи хороші,
Всі позитивні, як один.

16
Не хочу вже ні слави, ні достатку
На бідній і знеславленій землі…
Маленьку б хатку і городу латку,
І кладку на Сулі в моїм селі!

17
На міцних підмурівках колишньої слави
Ми будуємо з глини, лози і сльози
Не державу – бліду лиш подобу держави,
Що впаде від найменших ударів грози…

18
Від Івана Савича листівку
Я одержав – радість-бо така,
Начеб я
З натхненням юнака
Вперше обіймаю гарну дівку!

19
Мій кращий вірш не народивсь і досі,
Хоч визрів задум в юності, давно, –
Чуття перегоріли, ну а досвід –
Всього лиш переброджене вино.

20
Щасливий,
Що дожив до катастрофи
Імперії червоних шовіністів, –
Шкода лише,
Що з-під її уламків
Я вже не встигну вибратись…
– Прощайте.

21
Я в жанрі доброго бурлеска
Скажу відверто, без оман:
Ця дівка – нуль як поетеска,
Зате як дівочка – тюльпан!

22
Я нічиєї слави не краду,
Зтишка в чужі не заповзаю душі –
Тихенько їм свої кисленькі груші
В своєму вельми скромному саду.

23
Мій колодязь літає у снах.
Зрідка він прилітає до мене
І приносить гостинець –
Студене
Джерело у ясних ясенах.

24
Благословен цей дощ на сухоту
Занедбаних надій!
З імли світанку
Вирізблюється вишенька в цвіту…

25
Моєї долі Еверест –
Держава незалежна!
А я лежу в самісінькім низу…

26
Яка задуха!
В казані небеснім
Доварюється путня злива.

27
Втекла дорога…
Хто наздожене
Літа минулі?

28
Пахне кукурудзяне молозиво
На асфальті мокрому. Чому я
Не маленький хлопчик?


2001

Всі ярлики познімали з небіжчика –
Голий
Перед Господнім престолом постав дисидент –
Та, очевидно, то був неурочний момент:
Праведний суд від престолу його «відфутболив…»
Сам Вельзевул обома ухопився руками
За дисидента:
«Невстрійливий – так я і знав!..»
Взяв та й обвішав сердегу ізнов ярликами
І зі стабільного пекла ганебно прогнав.
Так і манджає сердега між пеклом і раєм,
Втративши зопалу вічне тяжіння земне…
…Смерть – лише мить,
І з полегшенням ми помираєм
Раз і назавжди…
А далі – безсмертя страшне.


2001

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
«Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом».
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Затим до станції Красне,
На залізничний вузол
Глухої ночі вів мене
Через левади бусол;
Саджав мене на потяг «Львів –
Луганськ», бажав дороги
Щасливої… Він розумів
Усі мої тривоги;
Він поділяв мої жалі,
Мої плачі в Донбасі…

Зникала станція в імлі,
В давноминулім часі.
Зникало все: моє життя
Над Полтвою і Бугом,
Яке прожив я без пуття
Й не проживу вже вдруге;
Моя понищена любов
І спроба недолуга
Долляти в неї свіжу кров
Над Полтвою і Бугом…

Мелькали станції…
І я
До міста на Лугані
Знов повертався:
Тут – сім’я,
Тут рідні і кохані…

…Дзвінки лунатимуть,
Листи
Летітимуть до Буська:
«Рости, мій сину, і прости…
Живи сто років, бузько…».

…Інакше, видно, я не зміг…
Я ж не хотів – та мусив…
– Прости, дорослий сину мій!
– Прощай навіки, бусле!


2001

Забув, кого ненавидів. І добре,
Що не згадаю. Справа ж не така
Геройська. Серце маючи хоробре,
Не здіймеш руку. Й добре, що рука
Не здійметься на ницого нікчему, –
У неї і призначення, й мета
Достойніші: накласти діадему
На голову спасенного Христа –
Замість вінця колючого...
Все інше –
У небо піднімати літака,
Дитя гойдати чи писати вірші
Здобуде право праведна рука.


2005

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А мимохідь – і знахарку-корчму,
Аби спожити в ній
Бодай хоч краплю
Вина звитяг,
Здобутих у Криму...

Напевно, з волі Божої,
Чорнобиль
Праукраїнську душу розбудив –
Якби ж то не Чорнобиль,
То воно би
Й не сталося на світі стільки див!

Окрадену – збудили:
Де ж ті коні.
І ті шаблі,
І знахарка-корчма?!

Чортма всього –
На атомнім осонні
Ні-чо-го від Козаччини нема.
Сплива
Дніпровим гирлом
Україна
У закордоння
(Не питай, за чим),
А від румея і до караїма
Вся Русь колишня
суржиком
гірчить –
Кричить,
Бо не спроможеться ізнову
По світу
мову
визбирать
свою...

То ж я збираю мову ту по слову
В краю,
Що геть оглух від кураю
Та від ожин колючого чужинства,
І повертаю натовпу:
– Беріть!
Боріть в собі
густий бур’ян
ординства
І мовою своєю говоріть!
Душа і не такий іще Чорнобиль
Спроможна подолати...

Та юрма
Не реагує зовсім –
Від голобель
Бажання
Відірватися
Нема...

Сновидою по світу ходить воля
В суцільно-чорноземній чорноті:
Де не поткнеться –
Всюди на путі
Могила В’ячеслава Чорновола.


2001

Боюсь паперу білого: на нім,
Немов на полі, вкритому снігами,
Ні цяточки ніякої, ні плями
Не зародив іще всетворчий грім.

І все ж наважуюсь на цілину
Виходить зі своїм невмілим плугом,
Заклявши грім, аби мені був другом,
Благословивши першу борозну.

Зорю свій клин. Чи зерно, чи зорю
Посію – щось та виросте по всьому,
А я присплю свою осінню втому
І сумніви свої переборю,
Щоб вистачило знов снаги мені
Йти в борозні по білій цілині.

Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.

Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…

Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай…

І нехай йому грець!


2001

Хотілось – журавля…
О як мені кортіло
Зловити в піднебессі журавля!

Не слухалось мене земне банальне тіло
І смертно так до ніг чіплялася земля –
Вона ж бо не могла свою законну жертву
Віддати небесам,
І грішному мені
Все тицяла до рук синицю напівмертву,
Що, як і я, зросла на струєнім зерні.

О Господи, прости! – нащо мені синиця
На дні мого буття, в самісінькім низу,
Де висохла давно дитячих мрій криниця
І журавель згорів, потрапивши в грозу?!

Вірую –
В українське довготерпіння,
Що таки ж перетре каміння
Й по краплині вицідить воду,
Що розбавила кров народу!

Вірую! –
Буде кров і густа, й гаряча,
Закипить в ній козацька вдача,
Й під зіркими ізнов зірками
Вродить Гонтами і Сірками!

Вірую! –
Від Андрія від Первозванного
Для народу небезталанного
Все відпущено вищою мірою…

Вірую!


2001

Юнацькі мрії - щирісний наїв -
Звичайно ж, не збулися. І не дивно,
Що солов’ї сміються переливно
З мого наїву нині. Солов’їв
Не винувачу. Марківських гаїв
Не обминаю, як, бува, приїду
В село. В гаях свого шукаю сліду
Й наслухую вже інших солов’їв.
Ось тут я вперше Катю цілував,
Невміло дотикаючись губами
Куточка вуст. А за тими горбами
Нам ранок роззозулисто кував
І жайвором виспівував. Якби
Все повернути й знову повторити,
О як би я зумів тоді любити,
Не ведечи рокам своїм лічби!
Юнацькі мрії в сивій голові
Призводять до найтоншого інтиму:
Заплющившись, ітиму я й ітиму -
Куди? - по нетолоченій траві...