Синові Ігорю

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
«Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом».
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Затим до станції Красне,
На залізничний вузол
Глухої ночі вів мене
Через левади бусол;
Саджав мене на потяг «Львів –
Луганськ», бажав дороги
Щасливої… Він розумів
Усі мої тривоги;
Він поділяв мої жалі,
Мої плачі в Донбасі…

Зникала станція в імлі,
В давноминулім часі.
Зникало все: моє життя
Над Полтвою і Бугом,
Яке прожив я без пуття
Й не проживу вже вдруге;
Моя понищена любов
І спроба недолуга
Долляти в неї свіжу кров
Над Полтвою і Бугом…

Мелькали станції…
І я
До міста на Лугані
Знов повертався:
Тут – сім’я,
Тут рідні і кохані…

…Дзвінки лунатимуть,
Листи
Летітимуть до Буська:
«Рости, мій сину, і прости…
Живи сто років, бузько…».

…Інакше, видно, я не зміг…
Я ж не хотів – та мусив…
– Прости, дорослий сину мій!
– Прощай навіки, бусле!


2001