І
Після сильної зливи маленька Горошина випала зі свого горохового стручка. Дощова вода віднесла її далеко від дому.
Горошина опинилася посеред лісової галявини, яка з усіх боків оточена височезними соснами. Вона одна-однісінька лежала біля старого пенька і сумувала за домівкою. «Як же мені знайти дорогу додому?» – думала собі Горошина.
З іншої сторони пенька почувся шум. То була ВОРОНА, ЯКА НЕ ВМІЛА ЛІТАТИ. Вона збиралася в гості до своєї сусідки Мишки. Її нірка була під одною з тих високих сосен, з яких видно все довкола (скажу по-секрету: дім Горошини також видно, але вона про це не здогадується).
Побачивши Горошину, Ворона протягнула поважне «Каааааар» і неприховано стала її розглядати. Горошина трусилася від страху. ВОРОНА, ЯКА НЕ ВМІЛА ЛІТАТИ, побачила, що Горошина її боїться. А тому заговорила першою:
– Каааааар, кааааар, карамельку хочеш?
Горошина дуже любила солодощі, тому не відмовилася.
– Хочу, – сказала вона.
Ворона витягла зі свого пакунка, котрий несла Мишці, найбільшу карамельку і пригостила нею Горошину. Ось так вони й розговорилися.
Горошина розповіла новій подрузі як випала зі свого горохового стручка і як вода віднесла її далеко від дому.
ВОРОНІ, ЯКА НЕ ВМІЄ ЛІТАТИ стало жаль Горошину, тому вона взяла її з собою у гості до Мишки. Не лишати ж її одну у великому лісі.

ІІ
– Кар, кар! Мишко, Відкрий. – каже з порога Ворона.
– Чому у тебе такий стривожений голос? –запитала Мишка.
– Маю до тебе важливу справу. – відповіла Ворона.
Мишка відчинила двері.
–А це хто такий? – запитала вона (показуючи на Горошину).
– Це Горошина, котра випала під час дощу з горохового стручка, а потім її вода віднесла далеко від дому. Ось тепер вона хоче повернутися назад, але не знає як. – розповіла Ворона.
– Мишко, ти зможеш допомогти?
– Ситуація непроста, але я щось придумаю. – пообіцяла Мишка.
ІІІ
– Я знаю, знаю як Горошині знайти дорогу додому!– крикнула Мишка!
– І як же? – питає Ворона.
– Їй потрібно вилізти на вершечок сосни, під котрою я живу. І запитати у сосни: в який бік моя домівка? Так вона зможе відшукати дорогу і повернутися назад, не заблукавши у лісі.
– І як же мені дістатися на вершечок сосни? – питає Горошина.
– Гмммм, треба щоб хтось тебе відніс на вершечок сосни. –міркує Мишка.
– І той хтось має бути птахом?… – каже Горошина.
– Так! – підтверджує Мишка.
– І у того когось мають бути крила?!…– додає Ворона.
– Точно! – каже Мишка.
– А ще той хтось має дуже хотіти тобі допомогти…– знову додає Ворона.
– Так. – відповідає Мишка.
– І де ж нам знайти того, хто б мені допоміг? – запитує Горошина.
– Ми вже знайшли. І це Ворона ….! – не встигла договорити Мишка.
– Ааааа, та це ж я … – з переляку підскочила ВОРОНА, ЯКА НЕ ВМІЄ ЛІТАТИ.
– Так, ти Ворона. Ти птах. Ти маєш крила і ти хочеш допомогти Горошині. – каже Мишка.
– Але я Не Вмію Літати! Я Ворона, яка НЕ ВМІЄ ЛІТАТИ!
Ворона приховуючи сором сховала голову в крила. А літати вона справді не вміла, бо ще пташеням ворона випала з гнізда. Вона виросла на землі. І ходила лапами так, як мишка, чи інша наземна звіринка.
– Кар, кар. Катастрофа! – бурмоче Ворона.
– Ти птах і маєш вміти літати! – каже Мишка.
– Це ж так страшно. А що коли я піднімуся високо, дмухне вітер і здує мене? – стояла на своєму Ворона.
– Не здує, у тебе ж є крила. Це як пливти, але не у воді, а в повітрі. – каже Мишка.
– Я води боюся ще більше, ніж літати! – продовжувала Ворона.
Горошина втратила усяку надію повернутися додому. Але Мишка не покидала вмовляти свою вперту подругу.
– Вороно, а пам’ятаєш, коли ти випала з гнізда, то втратила свою сім’ю. На землі ти виросла без них. Одною. Невже ти хочеш, щоб Горошина також залишилася без своєї сім’ї? – питає Мишка.
Ворона сховала голову у крила, але цього разу ховала не сором, а сльози. І сталось неочікуване. Вона швидко вилізла на великий старезний пеньок, широко розправила крила і таки полетіла.
Полетіла! Піднялася високо-високо і не страшні їй були ні вітер, ні інша негода.
Горошина дісталася рідного дому. Її сім’я дуже зраділа. І тепер, коли йде дощ, вони міцно-міцно закривають свій гороховий стручок.
А Ворона з Мишкою ще й досі згадують свою маленьку гостю. Адже якби не Горошина, Ворона б ще й досі боялася літати.
2015 р.

І
Юрко малює. Яскраві квітки спритно вистрибують на папір. Сміються до нього усіма кольорами фарб. Юний художник гордо кладе на підвіконня свій шедевр. «Щоб висох», – каже бабці Гані. Сам сідає до столу. Ласує яблуками та виноградом.

Перемінилося. Вітер, що гуляв на дворі став вітриськом. А грайливі промінчики сонця сховалися за сивою хмарою, котра рясно сипле грубими краплями дощу. Ті, що не долітають до землі вперто лізуть до хати крізь відчинені вікна. Сідають на підвіконня і безжально заливають Юрків мальований букетик.
Намоклий від дощу папір, прилипає до підвіконня.
Юрко обережно відліплює те, що залишилося від його малюнка і як справжній розчарований митець ганьбить Дощ за завдані йому збитки.

ІІ
– Не дочекався твій малюнок сонця! – каже бабця Ганя.
– Та як же тут дочекатися, коли цей мокрий шкідник все навкруги позаливав, – бурчить ображений Юрко.
– Думаю, дощик не навмисне. Дивись як він плаче, напевне шкодує, що зіпсував твій малюнок. – каже бабця Ганя.
Обличчя Юрка загорілося цікавістю.
– Як це плаче? – дивується Юрко. – Виходить, якщо він вміє плакати, то і сміятися вміє. Але ж дощ постійно в сльозах то коли ж він усміхається? – розмірковує хлопчик.
– Усміхається, ще й як усміхається, – цілком серйозно запевняє бабуся.
– І як же це дощ усміхається? – питає Юрко.
– Зараз подивимось. – відповідає бабуся.
Присуває своє крісло ближче до вікна. Уважно вдивляється кудись в небо. Юрко не втримався.
– Куди ти дивишся?– питає він у бабусі.
– На небо, Шукаю усмішку дощу.
– Але ж там нічого не має, – каже Юрко.
– А ти дивись уважно.
Дощик почав стихати. А десь ген далеко в небі вже виднілося змокле сонячне проміння, яке прорізалося крізь хмари на зовні. І тут раптом Юрко як закричить: «Я бачу, бачу усмішку дощу! Онде вона он …. » – тицяючи пальцем в небо показував хлопчик.
І справді увесь горизонт, що виднівся з їхнього вікна перекроїла барвиста райдуга, котра широко усміхалася Юркові.
– Ось бачиш, дощик все ж таки сміється. – мовила бабуся.
А ви бачили як сміється дощик?
2015 р.

Коли Юля прокинулася вранці, то побачила у своїй кімнаті незвичну істоту. З вигляду загадкова гостя нагадувала дівчинці біленький клубочок. А ще у тої істоти були ручки та ніжки. Ручки були у вигляді маленьких крилець, що дозволяли швидко літати. А ніжки за формою трохи нагадували людські, але за розміром були набагато більші.
Загадкова гостя спочатку довго кружляла по кімнаті граючись з Юлиними ляльками. А потім впала знесиленою на підвіконні.
Юля тихенько підійшла ближче:
– Ти хто? – здивовано запитала дівчинка.
Загадкова гостя заметушилася і з переляку сховалася під стіл.
– Не бійся, я тебе не скривджу. Я дуже люблю гостей. – привітним голосом сказала Юля.
Гостя, ще з пересторогою, але вже сміливіше вигулькнула з-під столу. Та й каже до дівчинки:
– Я Хмаринка. Крізь вікно я побачила, що у тебе дуже гарні ляльки і мені захотілося погратися ними.
– Ой, як же чудово Хмаринко, що ти до мене прилетіла. В мене ще ніколи не було таких незвичних гостей. – каже Юля. – Хмаринко, давай гратися разом?!
– Давай!
До самісінького вечора гралися вони ляльками. І так весело було Юлі і Хмаринці, що час пролетів непомітно.
Аж раптом за вікном зірвався вітер. Небо затягнулося сірими Хмарами.
До кімнати Юлі крізь відчинене вікно долинав голос: «Хмаринко, де ти?... Хмаринко, відгукнись …».
Хмаринка почула, що її гукають і глянула на годинник:
– Мені вже час летіти!
– Залишся у мене. Нам так весело разом! – просить Юля.
– Я б залюбки, але не можу, бо мама і татко дуже сумуватимуть за мною, – каже Хмаринка.
– Глянь-но у вікно, он який вітрисько здіймається, та й хмари сірі затягують небо. Куди ж ти полетиш в таку погоду? – вмовляє Юля свою гостю.
А Хмаринка лише усміхається: «Та це ж мій татко прилетів зі своїми друзями».
– Хмаринко, а хто ж твій татко? – запитала Юля.
– Он бачиш найбільшу Сіру Хмару?– Хмаринка показує у небо за вікном.
– Ну, бачу.
– То це і є мій татко.
– Оооооого, який він у тебе грізний!
– Та він насправді дуже добрий, але коли переживає або сердиться, то зривається вітер, а потім ще й дощем може сипанути – пояснила Хмаринка. – Мені дуже сподобалося гратися з тобою. Але на жаль я маю летіти.
– І коли ти повернешся? – запитала дівчинка.
– Наступної весни!
– Хмаринко, я хочу щоб ти взяла в дарунок від мене одну з моїх ляльок!
– Дякую, ти справжня подруга – відповіла Хмаринка і вилетіла у вікно з Юлиною лялькою.
– До побачення Хмаринко – кричала дівчинка їй у слід.
– До побачення, чекай мене наступної весни – крикнула Юлі Хмаринка.

P.S: Тож якщо після дощу ви побачити на небі Хмаринку, яка грається із лялькою, обов’язково передайте їй привіт від Юлі і скажіть, що вона її дуже чекає.

© Кориця Медова, 2015