І
Юрко малює. Яскраві квітки спритно вистрибують на папір. Сміються до нього усіма кольорами фарб. Юний художник гордо кладе на підвіконня свій шедевр. «Щоб висох», – каже бабці Гані. Сам сідає до столу. Ласує яблуками та виноградом.

Перемінилося. Вітер, що гуляв на дворі став вітриськом. А грайливі промінчики сонця сховалися за сивою хмарою, котра рясно сипле грубими краплями дощу. Ті, що не долітають до землі вперто лізуть до хати крізь відчинені вікна. Сідають на підвіконня і безжально заливають Юрків мальований букетик.
Намоклий від дощу папір, прилипає до підвіконня.
Юрко обережно відліплює те, що залишилося від його малюнка і як справжній розчарований митець ганьбить Дощ за завдані йому збитки.

ІІ
– Не дочекався твій малюнок сонця! – каже бабця Ганя.
– Та як же тут дочекатися, коли цей мокрий шкідник все навкруги позаливав, – бурчить ображений Юрко.
– Думаю, дощик не навмисне. Дивись як він плаче, напевне шкодує, що зіпсував твій малюнок. – каже бабця Ганя.
Обличчя Юрка загорілося цікавістю.
– Як це плаче? – дивується Юрко. – Виходить, якщо він вміє плакати, то і сміятися вміє. Але ж дощ постійно в сльозах то коли ж він усміхається? – розмірковує хлопчик.
– Усміхається, ще й як усміхається, – цілком серйозно запевняє бабуся.
– І як же це дощ усміхається? – питає Юрко.
– Зараз подивимось. – відповідає бабуся.
Присуває своє крісло ближче до вікна. Уважно вдивляється кудись в небо. Юрко не втримався.
– Куди ти дивишся?– питає він у бабусі.
– На небо, Шукаю усмішку дощу.
– Але ж там нічого не має, – каже Юрко.
– А ти дивись уважно.
Дощик почав стихати. А десь ген далеко в небі вже виднілося змокле сонячне проміння, яке прорізалося крізь хмари на зовні. І тут раптом Юрко як закричить: «Я бачу, бачу усмішку дощу! Онде вона он …. » – тицяючи пальцем в небо показував хлопчик.
І справді увесь горизонт, що виднівся з їхнього вікна перекроїла барвиста райдуга, котра широко усміхалася Юркові.
– Ось бачиш, дощик все ж таки сміється. – мовила бабуся.
А ви бачили як сміється дощик?
2015 р.