Ловити ротом крапельки дощу…
Хорошого, вже майже весняного…
І думати: Я все йому прощу…
І розуміти: Це все ні до чого…
Заслухатись піснями про любов
І засміятись в очі: не бувааааає!
І вірити. Що десь, колись і знов
Ти знову божевільно покохаєш.
Заплакати. Образитись на всіх.
Придумати когось і розлюбити.
І засміятись – голосно! І сміх
Роздати, розкидати, розгубити!
2010

Знов Ніч. Просто ніч. Це – ніч.
Зірки аж печуть у горлі….
Кордони запалених свіч –
Хтось жовте розлив на чорне.
Знов тиша. Це – тиша. Знов.
Прокляття мого чекання.
Не хочеться про любов….
А хочеться про кохання….
Я знаю. Я – знаю. Я.
Не хочу цього, а знаю...
Таке вже моє життя,
Що я все життя чекаю.

Так сильно закрутилась голова…
І впали руки жадібні на плечі…
І залунала музика-слова
Про найсолодші, найскладніші речі…
А очі лиш заплющились на мить –
а тут віки…. Коли все почалося?
І серце вже не б'ється й не болить,
а десь упало вниз і полилося…
Ти вже вустами п’єш мої вуста,
Руками неслухняними гортаєш…
То ж випий всю. Хай буду я пуста…
А ти мене заповниш і сховаєш…
Так сильно закрутилась голова…
Диван, підлога, стеля, руки, очі…
Вже стали непотрібними слова…
Лиш тільки три: я хочу тебе… хочу…

- Так, я слухаю, говоріть.
Добрий день… Я тебе впізнала.
Хоч багато вже років твій
Голос чути я честі не мала.
Як живемо? А так, як всі.
Трохи важко буває, правда.
Он, на ліжку сопе твій син –
Вся надія моя, розрада.
Скоро п΄ять. Так, роки летять,
Тільки й дивишся позад себе...
Це колись син твій був маля,
Тепер – воїн, схожий на тебе.
В нього, милий, усе твоє:
Губи, очі, волосся-нічка,
Навіть серце його мале,
Мов у тебе – горде, як вічність.
В нього навіть і погляд твій,
Навіть рух цей – руками в боки.
А як ходить…О, Боже мій!
Я немов твої чую кроки.
Він великий вже, він твій син.
То дарма, що тебе не знає.
Тільки я так боюсь хвилин,
Як про тебе він запитає.
Я не знаю, що відповім.
Я не хочу йому брехати.
Як ти думаєш, має він
Право знати про свого тата?
Він росте, плоть і кров твоя.
Він малий, та, як ти, хоробрий.
В ньому ти, в нім твоє ім΄я,
Він, як ти, ніжний, милий, добрий.
Ти пробач. То сльоза-полин.
Та й розмова ця – не розрада.
Не дзвони. Я боюсь, щоб твій син,
Як і ти, мене потім не зрадив.

Нічки темної чекала
Та й не спала
Приворот-траву шукала
На Купала...
Між кущами продиралась,
Не боялась,
Тихо каялась-винилась,
Сповідалась:
«Ой прости дурну дитину,
Милий Боже,
Та без нього вже несила,
Вже не можу».
Ой коротка нічка темна
На Купала...
Не даремно, не даремно
Я не спала.
Та й знайшла чарівне зілля
При дорозі.
Зачарую я собою
Світ небозі.
Вже не буде наді мною
Насміхатись,
Вже не буде говорити –
Одвертатись.
Обітру чоло травою
Перед милим,
То й ходитиме за мною,
Як причинний...
...Як уздріла його зраня –
Побіліла,
Руки втомлені додолу
Опустила...
Я не хочу його зіллям
Чарувати.
Не кохає – то й не буде
Вже кохати.
Я піду високо в гори,
В полонини,
Там поплачу-посумую
За єдиним.
Там згадаю тихо те,
Як він сміється...
Гірко серденько заплаче
Та й заб"ється.
Приворот-траву кропитиму
Сльозою...
Десь сміється мій коханий
Наді мною...

Я – кішка.Сиджу на дереві.
Дивлюсь на захмарене небо.
Обережна до ниточки нерву.
Не чіпайте мене. Не треба.
Я – кішка. Навколо – собаки.
Метушня якась піді мною….
Я ж читаю на небі знаки,
Я впиваюсь небом до болю!
Я – кішка. Мені не важливо,
Що про мене казатимуть миші.
Я на дереві. Я – щаслива.
Лиш бракує краплиночки тиші.
Я – кішка. Якщо мені сумно,
Я гуляю вночі дворами.
Ви це знаєте. Ви – розумний.
Ви мене вже чекали ночами…
Я – кішка. Я хочу любові.
Я люблю, коли тепло і сухо.
І тоді я обовязково
Муркотітиму Вам на вухо….
Але зараз я так високо!
А любов Ваша – нереальна…
І тому я така жорстока.
І тому я така печальна.

А хтось колись когось поцілував.
І хтось колись до когось притулився.
І хтось за кимось линув, та не знав,
Що хтось колись у комусь помилився.
А хтось колись комусь наговорив!
І хтось комусь повірив і обпікся....
Так, хтось когось ніколи не любив.
Та хтось комусь чомусь і досі сниться.....

Я інколи ненавиджу вокзали –
Їх запах, голос, колір, простоту.
Вони дощать прощальними сльозами
І врочать нам розлуки пустоту.
Вони малюють брудом тротуари,
Вони немов кричать: “Не їдь, не їдь!”
Вокзали інколи для мене кара –
Жахливо білий зимний рельсів лід.
А інколи кидаю все на світі
І на вокзал біжу, спішу, лечу,
Прислухуюсь до поїзда привіту
І, божевільна: “Є, ти є!” – кричу.
В вокзалах є якась таємна мудрість,
Вони відкриті радості, жалю.
Після розлуки має бути зустріч.
І я люблю вокзали, я люблю!

Я намалюю втомлені Карпати,
Задимлений, задуманий Космач,
Старі смереки і гуцульську хату,
Над горами – тужний трембітний плач.
Флоярка у брудних руках дитини
Співає щось прекрасне і чуже.
Старий гуцул пасе свою маржину,
Задумано майструє щось ножем...
Тут так спокійно! Аж до божевілля...
Тут навіть хмари небом не пливуть!
Тут люди інші – горді люди, вільні,
Своїм життям незайманим живуть.
Я тут чужа. Тому я звідси їду.
Я посміхаюсь, хоч у горлі плач.
Салют тобі, карпатський сивий діду!
Щасти тобі, захмарений Космач!

Коли вона йде по вулиці,
То на неї всі оглядаються.
Хтось засвітиться, хтось зажуриться,
а хтось скаже:"Ой, і красавиця!":)
А вона....звичайна дівчина,
тільки очі у неї заплакані.
Просто, сльози її помічені
тільки старцями і собаками.
І чого вона в ніч вдивляється?
І від кого вона втікає?
Хтось їй вдарить у спину:"Шляється..."
А вона... вона просто - шукає
щось загублене, перепродане,
тільки нею колись побачене
десь над хмарами і народами...
Хто їй скаже, що це вже втрачене?

То був Ісус Христос.
Він їхав у трамваї.
Купив собі квиток.
Дивився у вікно.
А за вікном вітри
і люди поспішали.
Спаситель поряд був,
а людям – все одно.
А люди йшли і йшли,
і очі підіймали
До неба, до вітрів
і до камінних веж.
А люди йшли і йшли,
і пошепки кричали:
«О, Боже, де Ти є?
Коли вже Ти прийдеш?!»

Дівчисько танцювало на дорозі,
На блідо-жовтій плямі ліхтаря.
Вона сміялася крізь дивні сльози......
То було вчора.
І то була я.....
Її, напевно, хтось колись образив.
Забув хтось подзвонити чи прийти...
Хтось став чужим. Хтось той, з ким були разом.
То було в вересні.
І то був ти.
Їй було сумно. І вона сміялась
Всім тим, хто був не з нею у пітьмі....
Біля підїзду двоє цілувались.....
Було давно то.
І то були ми....

Планети уночі заговорили...
... Старі діди під вікнами курили
І згадували, як то було раньше,
Що все у магазинах було таньше,
Тепліші дні були, коротші ночі,
Вони були на триста літ молодші,
Жінки були гарніші в сто разів...
... Планети говорили до дідів!

Замерзлі трамвайні вікна!
До вас я так ніжно звикла.
На вас і про вас писання
Кохання і здивування.
Замерзлі трамвайні вікна,
Я вам так багато винна!
Безмежність струнких сонетів,
Безтямних живих портретів.
Спасибі вам, добрі вікна,
За те, що зима – не вічна,
За світло вогнів за вами,
Що є десь на світі мама...

Десь є місто, де ти живеш.
Десь є кава, яку ти п΄єш.
Десь кафе є, де ти сидиш.
Десь є ліжко, в якому спиш.
Десь є жінка, яку цілуєш.
Десь є квіти, які купуєш
І даруєш їх тій, чужій.
Десь є ти, та не мій, не мій…

Надихатись невіданим бажанням,
втопитися в забутому гріху....
Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?
І чи той сніг - на скронях чи на віях?
І чи той сніг - розтане чи згорить?
Він біло-біло сипле-сіє-віє,
і не з небес - у небеса летить...............
І вже не знати навіть, де початок,
а де кінець повітрюнебесам...
Десь втратився заучений порядок,
де кожен сам за себе.... і не сам.....
Думками на снігу пишу бажання,
пишу про ніжність, мУку і жагу....
......Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?..........

Зимно… На вулиці – дощ і машини,
Сірими крапками люди між ними,
Скачуть бруківкою, тануть від зливи,
Мокрі, негарні і нещасливі.
Зимно… В трамваї штовхають і лають,
Одяг деруть, парасолі ламають,
Всі один одного злісно картають,
Гірко і голосно дощ проклинають.
Зимно… Я вранці із лівої встала,
Кицьку з дивана ногою піддала,
Маму образила, чаю не пила,
Йшла по калюжах і мало не вила.
Зимно… І раптом мене перемкнуло:
Найголовніше заледь не забула!
Просто, в цей день я могла б і не жити,
Міста не бачити, світла не пити.
Просто могла народитися хмарою
І для людей стати Божою карою:
Литись дощем, потім стати калюжею,
Сумно розхлюпатись ботами дужими…
Гарно і весело враз мені стало!
Зустрічним людям усмішки роздала,
І закружляло над дзеркалом площ.
Люди! Дивіться! Як гарно - йде дощ!

Слова переросли у вірші,
а погляд переріс в признання...
Нічого в нас тоді не вийшло,
Бо ніч залишилась чеканням.
І дівчинка тепер вже жінка,
А мрії – навіть не надії...
І погляд твій – далека зірка,
Що світить, та, на жаль, не гріє.
Перечекаю всі чекання,
Перестраждаю всі страждання,
Я не кажу, що ти кохання.
Ти – сподівання...

Я не забула вас. Ідуть дощі,
А потім сніг лягає нам на плечі.
І ви живете у моїй душі,
І я пишу вам нерозумні речі.
Я вас чекала. Я любила ніч.
Для вас ридала і для вас співала.
Ідуть дощі. Скидаю вас із пліч –
Я вас в душі носити перестала.
Я не забула вас. Ідуть дощі,
І я вас розкохала під дощами.
Я вас шукала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не шукали.
Я вас чекала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не чекали.
Я вас кохала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не кохали…

Місто. Небо. День. Кохання.
Квіти. Щастя. Страх. Признання.
Сміх – і квіти. Сміх – і зваба.
Клятви – вірність, вічність, правда.
Місто. Зорі. Ніч. Чекання.
Віра. Мрія. Сподівання.
Серце. Очі. Вікна. Сльози.
Місто... Ніч..... Зима..... Морози.....

Дім – це не місце,
дім – це стан душі.
Там легко заховатися від снігу.
Там йде годинник і не йдуть дощі,
Там будить мама вранці тихим сміхом.
Додому йдуть порожні поїзди,
І там не зустрічають, а чекають.
Туди всі повертаються завжди,
Хоч, може, цього і не помічають.
Удома квіти. Чайник закипів.
З дитинства хтось сміється
вперто в трубку.
Додому ми не пишемо листів.
Ми просто простягаєм туди руку....

Позолотою-нагородою
Вкрила осінь чиїсь сліди.
Сиво-срібною насолодою
Розгойдала сумні зонти.
Зосереджено, заклопотано
Опадає засохлий лист...
І задумано, і закохано
Йде по вулиці Ференц Ліст...
Вікна вікнами, брами брамами,
Йде - яка вже зима - підряд....
І дорогою, наче гамою,
Пробігає будинків ряд...
І бруківкою, диво-скрипкою,
Плаче сіро замерзлий дощ,
І краплинами, наче ниткою,
В’яже небо зі світлом площ.
А на клавіші перелякані
Осінь вихлюпне всі думки.
І так втомлено і заплакано
Приймуть клавіші дві руки...;))