- Так, я слухаю, говоріть.
Добрий день… Я тебе впізнала.
Хоч багато вже років твій
Голос чути я честі не мала.
Як живемо? А так, як всі.
Трохи важко буває, правда.
Он, на ліжку сопе твій син –
Вся надія моя, розрада.
Скоро п΄ять. Так, роки летять,
Тільки й дивишся позад себе...
Це колись син твій був маля,
Тепер – воїн, схожий на тебе.
В нього, милий, усе твоє:
Губи, очі, волосся-нічка,
Навіть серце його мале,
Мов у тебе – горде, як вічність.
В нього навіть і погляд твій,
Навіть рух цей – руками в боки.
А як ходить…О, Боже мій!
Я немов твої чую кроки.
Він великий вже, він твій син.
То дарма, що тебе не знає.
Тільки я так боюсь хвилин,
Як про тебе він запитає.
Я не знаю, що відповім.
Я не хочу йому брехати.
Як ти думаєш, має він
Право знати про свого тата?
Він росте, плоть і кров твоя.
Він малий, та, як ти, хоробрий.
В ньому ти, в нім твоє ім΄я,
Він, як ти, ніжний, милий, добрий.
Ти пробач. То сльоза-полин.
Та й розмова ця – не розрада.
Не дзвони. Я боюсь, щоб твій син,
Як і ти, мене потім не зрадив.