Яка iронiя жорстока

Сквозить у долиних очах,

Як проглядає шлях непевний

По згорених давно мостах.

Як в заколоченій будівлі

Спалахує в вікні свіча,

Й згинається спина раптово,

Немов під посвистом бича.

І вигоєна часом рана

Знов кровоточить і болить,

Хоча минуле повернулось

Лише на мить, убогу мить...

2010

Порожньо.Так на серці порожньо,

Й на думках вуаль.

Голосно.Душа стогне голосно -

Розладнаний рояль.

Боляче.Було нестримно боляче,

Як рвалася струна.

Вірила.Тобі я все ще вірила -

Наївна... чи дурна.

Отрутою.Підступною отрутою

Ти серце спопелив.

Байдуже.Для тебе було байдуже,

Поранив ти, чи вбив.

Вижила.Я у пожежі вижила,

Але душа німа.

Музика.Там, де дзвеніла музика,

Зосталась лиш луна.

2009

Вверх по лесенке рассветной
Солнце подымалось,
От безмолвия ночного
Земля просыпалась.
Напоила все вокруг
Хладною росою,
Расчесала ветру гриву
Высокой травою,
Заслушалась соловья
Трелью озорною -
Но умолк внезапно он
Над рдяной водою.
"Что же солнце облачилось
С утра в багряницу?"-
Удивленно щебетнули
Бойкие синицы.
Разлилась по небесам
Будто ала кровь -
Снова в жертву принесли
Чью-то там любовь...

Хто то бродить по березі
З тугою під руку?
То юнка заплакана
Виспівує муку.
Горюючи, над водою
Присіла на пень:
Видно у біді забула
Про Русалчин день...
Зійшов місяць, й нявки
Вибігли погратись -
Навколо верби старої
Бігать та сміятись.
Але раптом, нехрещені,
Зажуру узріли,
Враз шаленою юрбою
До пня полетіли.
Круг сердешної дівчини
Хороводом стали:
"Лучше що - полин чи м'ята?"-
В неї запитали.
Ох, навіщо ж ти, убога,
Сказала, що м'ята?
У тині зеленій тепер
Твоя хата.
А русалки, святкуючи,
Й далі забавлялись -
До третіх півнів на березі
Радісно гойдались.

Як нас чарують сновидіння -
Це світ загадок і химер.
І часом, розуму творіння,
Долають дійсності бар'єр.

Реальність - сіра і буденна,
З рідкими сполохами барв,
Монументальна і священна,
Несе в собі безлику яв.

Та зрідка напосяде сумнів,
Що і реальність не свята,
Що все це вигадка для дурнів...
А де ж насправді правда та?

Чи ж не блефують в унісон
Світи два - яв і сон?

Життя пише хаотично
Дивний серіал.
Кориться васал.

Заблукала душа квола
В тих етюдах.
Зла полуда.

Віднайти не може вихід
З нетрів ролі.
Насміх долі.

Себе втративши у гримі,
Втілилася в Агасфера.
Все химера.

Навпомацки шукає вбога
Спасу в людях.
Ніж у грудях...

Тремтить рука -
Долає біль.
Звідки ж взялася у думках
Оця огидна гниль?
Чому з'їдає саможалість
Сильніше з дня у день,
Немов хвороба, чи недбалість,
Чи недолугість вчень.
Живий вогонь у венах стих,
І серце не зігріть,
Але ж, насправді, я не з тих,
Хто звик себе жаліть.
Який би біль нутро не пік,
Здолає гордісь все -
Понуру голову калік
Велично піднесе.
Слабкі хай скиглять як уміють,
І цю плекають здібнісь,
Від цього душі лиш змарніють,
І втратять свою цінність.

Катує душу туга
Потрійним батогом,
У кризі спить округа,
Сум бродить за вікном.
В полоні крижаному
Час плине восковий,
Несе на плечах втому
Понурий вартовий.
Знесилена тортурами
Душа тікає в сон,
За слюдяними мурами
Сідає ніч на трон.

Посеред хаосу людського,

Що схожий на бджолиний рій,

Самітником, між виру того,

Брів полонений палких мрій.

Закутаний у плед з думок:

У серці міста він в пустелі,

Навколо не асфальт - пісок,

Й вітри співають - менестрелі.

Потік поспішливих годин

Мина його, мов хвилі - скелі,

Він споглядає їхній плин

З-за муру душі-цитаделі.

Майбутнє ж дифірамб співає,

Вихвалює прийдешній лад;

Що застаріло - помирає,

Не повертається назад.

Скінчилась трубадурів ера,

І рицарства вогонь погас,

Трувери погубили пера,

А навкруги стіною - час.

Для ньго ж вірність, честь, відвага -

Не привиди минулих літ,

Нехай знайомих вся ватага

І каже, що змінився світ.

Та мандоліна дзвінко грає,

І менует танцює лист;

Собі той шлях він обирає,

Куди веде уяви хист.

Чи може зовсім й не уява,

А пам'ять спраглої душі

Про щастя, коли честь і слава

Не мали жодної межі,

Коли сп'яніла від свободи

Складала ризику сонет...

Все змінювались епізоди;

В задумі йшов анахорет...

Вітер. Дощ. І знов негода.
Спішу додому навпрошки.
Так, на негоду дійсно мода,
Спливли у пам'яті рядки.
Та раптом зупинилась я,
Забувся дощ, мотив розтанув -
Я бачила лиш цуценя,
І світ немов у прірву канув.
Воно від холоду дрижало,
А може від своїх образ,
І, тихо-тихо так, скавчало,
Обтрушуючись раз у раз.
Я підійшла, взяла на руки
Таке крихке, та все ж життя,
Яке уже відчуло муки,
Що піднесло йому буття.
Та зазирнувши в його очі,
Таке побачила я там...
Все передать не досить мочі,
Але одне скажу я вам -
Була у них любов така,
І віра - що душа волала,
Я ж надивитись не могла
У кришталеві ті дзеркала.
Я зрозуміти все хотіла,
Як можна віру зберегти,
Коли, від кого душа мліла,
Тебе на смерть смів приректи.
Коли без натяку на каяття,
Разом із непотрібним крамом,
Тебе позбувся як сміття -
Лишився в серці страшним шрамом.

Ці очі бачила я всюди,
А в них одна і та ж любов.
Чом так жорстокі нині люди,
Чому плюндрують знов і знов,
Цю чисту, непідкупну вірність,
Котру, маленькі ці серця,
Несуть, немов найбільшу цінність,
До свого смертного вінця.

Хтось співає,
Хтось танцює.
"Земля стогне!"-
Ні не чують.
Земля стогне,
Земля плаче,
Але ж діти
Бач - незрячі.
Але ж діти
Мов байдужі,
Як ті п'явки
У калюжі.
Як ті п'явки
Смокчуть, смокчуть,
Їм все мало -
Більше хочуть.
Їм все мало,
Як хвороба,
Нищить світ
Людська жадоба.

"Подорожній, зупинися, присядь, відпочинь,
Де чинара трьохсотлітня утворила тінь.
Спів невидимого птаха почуй у гіллі.
На питання дай будь-ласка відповідь мені."
Мандрівник, чоло піднявши, перед звіром став,
Хресний знак намалювавши, лячно запитав:
" Що ти за створіннядивне, що ж за мана?
Нащо, скажи, ти мені шлях перепина?"
"Вартова я таємниць, - звір йому мовля. -
Загадку ти відгадати маєш, воля в тім моя!
Не роздумуй надто довго, і гав не лови,
Зазирни у води ставу й Бога назови."
Думав подорожній, думав, себе розглядав
(В відображені він Бога так і не впізнав).
"Що ж, о монстре страхітливий, правди не втаю -
Відгадати я не можу загадку твою."
А насправді загадка та була проста,
Досить було лиш сказати одне слово - Я.
"Як не знаєш - вибачай, то біда твоя,
Бо сьогодні з тебе буде трапеза моя,
І душа твоя спочине там де плине Стікс."
Оскалившись хижо, промовила Сфінкс.

Доле, я кидаю тобі виклик!
Тобі не вдасться мене подолати.
Не озовусь я на твій владний поклик,
Хоч іноді аж хочеться волати...
Не попрошу пощади в тебе,
Катуй чи милуй - всеодно,
Моя душа ясна як небо,
Біль не ляка її давно.
Хоч завдаєш один за одним
Свої гіркі страшні удари,
Та здивувать мене вже нічим -
Я не боюсь твоєї кари!
Хай навіть серце зійде кров'ю
Й душа заскавучить від болю -
Я слів благальних не промовлю,
І дух мій не втече на волю.
Я з гордо піднятим чолом
Свій хрест нестиму до Голгофи,
Лиш перед тихим вічним сном
"За що?" - спитаю я в Каяфи.

Навіщо мірять еталоном
Людські учинки і слова,
По писаним жити канонам,
Закривши очі на дива?
Ви боїтеся вирізнятись,
Виходячи за краї меж,
Собі й навколишнім зізнатись,
Що ти по іншому живеш.
Хоробрості невистачає,
Щоб супречити юрбі,
І дух слабкий того вінчає,
Хто кабалу сулить тобі.
Бо легше жити по вказівці,
Аніж шлях власний торувать,
За чабаном брести, мов вівці,
А що попереду - не знать.
З дороги боячись зійти,
Себе втрачаєте частинку:
Вам на дорозі не знайти,
Ніколи, вічності пилинку.

Я завжди на сторожі: зачаївшийся звір,
Поранений й загнаний в пастку,
Ти розсіяним поглядам надто не вір,
Не купуйсь на оманливу ласку.
Можливо, що наміри й добрі твої -
Ти хочеш загоїть ці рани,
Та для мене тривають ще й досі бої,
Тож тобі я не викажу шани.
У очах моїх бачиш не іскри - вогонь,
В моїх рухах не жвавість - напруга,
Від мене тримайся ти десь осторонь -
Здатна за ворога прийнять я друга.
Та якщо звик долать ти складні рубежі,
На яву мариш лаврами Кіра,
Життя проживаєш на тонкій межі -
Ризикни, все ж, приборкати звіра.

Вот красавица одна;
К зеркалу вадится;
С тайной робостью она
В зеркало глядится;
(Жуковский В.А.)

У скло вдивляюсь віроломне,
І бачу в дзеркалі на дні,
То океану серце штормне,
То полум'я живі вогні.
Враз застилає все імла,
Всі образи разом стирає,
І, невідома сила зла,
До мене з дзеркала киває.
Уже не скло переді мною,
А тіней коридор й Ереб
У глиб все манить за собою,
До капища кривавих треб...
...Тут просинаюсь, чорна ніч,
А на краю стола -
Огарки згаслих свіч
Й розбиті дзеркала.

Вбива поезію буденність,
Лякає музу віха літ,
В яких безжальна нескінченність
Старим лекалом кроїть світ.
Як нам у соте обридає
Вподобаний сюжет чи спів,
Так почуття нам притупляє
Рутина монотонних днів.
Їхнє підступне баговиння
Душу засмоктує все більш,
І в час такого помертвіння
Чи ж може народитись вірш?

Корвет хвилі розсікає,
В трюмі дівчина співає.
"Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Де ущелина глибока
Битва відбулась жорстока -
Під самотньою сосною
Милий наклав головою.
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Мертвих де лежить дорога,
Чи є друг мій у порога,
Мене й в смерті він кохає,
Чи забув, чи ж дожидає?
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
В потойбіччя шлях ти знаєш,
Душам браму відчиняєш,
Вірний Смерті провідник -
Чи по мені той твій крик?"
В трюмі пісня обірвалась,
Буря люта розігралась,
Ще не зайнялась зоря,
Як не стало корабля,
Лиш над чорною рікою
Ворон кружляв самотою.

Дивлюсь в вікно на місто сонне -
Його прогрес не оминув,
А дух мій знову у бездонне
Море минулого пірнув.
Так ностальгія душу в'яже,
Що іноді хоч вовком вий,
Але ніхто мені не скаже
Звідкіль узявся сум такий.
Чому так хочеться взлетіти
В сідло, й пришпорити коня,
За вітром навздогін спішити,
Крізь барви танучого дня.
Поринути у вир шалений
Із небезпеки і пригод,
Відчути - ти не полонений,
Нема для тебе перешкод,
Тебе не зрадить шпага вірна,
Любов у мандрах вбереже,
Й, раптом, Фортуна непокірна
Обере своїм протеже.
Але коли душі досягне
Той запал й серце спалахне,
Одразу дійсність назад тягне -
Надвоє бідолашну рве.
От дух притулку й не знаходить -
Між дійсністю й минулим бродить.

У лабіринті сірих вулиць
Вчорашній день блукав,
Минулого сумний прибулець
Все відповідь шукав.
Імлу накинувши на плечі,
Це сивий пілігрим,
Був схожий на зимовий вечір,
Закутаний у дим.
Вдивляючись в міський орнамент
Із сплетення доріг,
Читав їх, мов старий пергамент,
Що таїнство беріг.
Та і будинки і дороги
Мовчали все про те,
Як допустили людські боги
Замах на святе.
В самісінькому серці міста,
Зовсім ще дитя,
Хлопчина, щоб знайти поїсти,
Ворушив сміття.
І зовсім діла не було нікому
До тих поневірянь,
Що те хлопча не має дому -
Не повід ж хвилювань.
Вчорашній день людей спитать
Лиш про одне хотів -
Яким майбутнім йому стать,
Щоб світ прозріть зумів?!

Під іконою в кутку свічка догорала,
Дідом різблену колиску мати колихала.
Колихаючи співала: про далеке море,
Про ласкаве небо синє, про високі гори,
Про священну землю рідну - щедру і багату,
Не співала лиш про горе, що прийшло у хату.
Те, що змусило чоботі катові лизати,
Щоб залишив хоч ті крихти - дитя годувати.
Не за себе ж, а за сина нелюда молила,
Бо родину всю сховала вже спільна могила;
Навкруги пусті хати мертвяно біліють,
А проказою по Україні дощечки чорніють...
...Поступово у кутку свічка догоріла,
Траурним покровом хату темрява сповила,
Але й далі колискову мати все співала,
Хоч дитина вже давно сном одвічним спала.

У полум'ї вечірньої зорі,
Котра крізь стіни наростаючого шторму
Трояндою розквітла у горі,
Горіло море і приймало форму
Дракона, що звільнився віді сну,
І вибирається тепер на сушу.
Страшними кігтями шкребе по дну
Так, що з землі виймає душу,
Огненні крила підійма у вись,
Й щосили опуска на берег...
Іще в прадавнії часи колись
Він витяг нещасливий жереб,
І в володіння богу Посейдону,
Мов пес, посаджений на цеп,
Став сторожем кораловому трону.
Та він до волі духом креп,
І, врешті решт, розбив кайдани,
Розвіяв кабали мару,
І не зважаючи на рани,
У цю вечірнюю пору,
Протяжним ревом наповняв простори,
Та спалював піски в огні,
Але... це було лише море,
Змальоване на полотні.

И кто б ни подал кубок жгучий
Tertia Vigilia


У храмі духа є олтар,
На ньому - кубок, повен трунку.
Він - смерть, він - неба дар,
Він - символ болю й порятунку.

Він вимагає поклонінь,
Покори, треби і страждань,
Його адепти в час гонінь
Не раз криваву склали дань.

Та хто той кубок осушив,
І влив вогонь у свою кров,
Того юрби суд не страшив -
Жадав розп'ять той знов.

Й мене зове у мглисту даль
Моє кохання - мій Грааль.

Твоє кохання, милий мій,
Всякчас пишається в розкошах,
Моє, ти тільки подивись,
На жебрака, сердешне, схоже.
На твому - оксамит червивий,
На плечах - золота парча,
Моє ж - в полатаній свитині,
І срібло чисте - лиш в очах.
Те срібло чисте - то сльоза,
Мрій нездійсненних щедрий спадок,
Сховав ті мрії старий склеп,
Та, все ж, лишилось кілька згадок.
І хоч твоє вінчає зоряна корона,
На мому ж - з терена вінок,
В кохання мого лик святий,
А в твого - маска із кісток.

Душа спорожніла,
Завмерла,заснула,
Чи може, нещасна,
Про радість забула?
Бідненька стомилась,
Нехай одпочине,
Допоки образа
Із серця не згине.
Допоки отруту,
Що кров отруїла,
Злісттю гіркою
Думки обпоїла,
Не вимила чиста
Гаряча сльоза,
Щоб зуміла розпуститись
Прощення лоза.

Вже ні до чого нема діла,
Коли душа заціпеніла,
Коли від чистого кришталю серця
Залишились лиш биті скельця...
Кохання чарівна країна
Уже давно лежить в руїнах,
І над понурим попелишем
Тільки вітер образ свище.
На паперті ж зруйнованого храму,
Серед звалища святого хламу,
Милостині просять Мрії -
Діти кволої Надії,
Та навіть пари мідяків
Ти їм кинуть не схотів.
Ти геть пішов, не озирнувся,
І за тобою Рай замкнувся,
Уходячи - ходи не стишив,
Хоч пустку по собі залишив.
Й Душа, ображена, заціпеніла,
Та серце болем защеміло...

Тихо Музика лунала,
Підіймалась в небеса,
Дивні чари насилала,
І вершила чудеса.
В хвилях музики стирались
Межі сутнього буття,
Й новим сенсом наповнялись
Ріки берегів Життя.

Вона ж ридала і сміялась,
То сердилась, чомусь, на всіх,
Сором'язливо озиралась,
А після - спокушала гріх.
Вона вмирала й воскресала,
В безмежності - її краса.
Так тихо Музика лунала,
Здіймаючись у небеса...

Закрию очі й уявляю,
Що попід хмарами літаю...
Співає серце пісню волі,
Резвиться мов лоша у полі,
Внизу безмежний світ пливе...
Та душу крик на клаптя рве,
І я на землю з небес пада:
Утнула крила гірка правда -
Немає волі в світі цьому,
І ми ж самі повинні в тому.
Самих себе вганяєм в рамки,
З шашок рвемось скоріше в дамки,
На правду - вимагаєм доказ,
Й життя ведем лише на показ.
У побуті щоденних буднів
Стаєм подібними до дурнів,
Буття вписали в розпорядок -
Усьому ж має буть порядок!
За графіком радієм, любим,
І співчуваєм, й спокій губим...
Ввесь час кудись ми поспішаєм,
Про все навколо забуваєм,
Щоб зупинитись - нема часу,
Прогрес прославить нашу расу!
Та у гонитві технологій
Чомусь не бачим патологій:
Ми більш не вмієм довіряти
І дивимось на світ крізь грати,
Щоби вдихнути свіжість неба
У далечінь нам їхать треба,
Ми звірів посадили в клітки
Та щей понаставляли на них мітки...
Скоро ми зелену зону
Не побачим з-за бетону,
Не почуєм птаха спів
За тріщанням верстаків,
Діти виростуть з пробірок,
В шар озону кілька дірок
Ради втіхи щей добавим -
Дійсно, ми себе прославим...
Життя такого ми бажаєм?
Чому ж себе самих ми оббираєм?
Чому гармонію природи
Руйнуємо заради моди?
В угоду свому егоїзму
Світ піддаємо катаклізму.
Чи не пора нам зупинитись
Й з Землею, врешті, помиритись,
Позбутися неволі гніту,
Й гармонію вернути світу!

Ти "прощай" сказав мені,
Й загубився день в імлі,
Кликнув журавель журливо,
Та зайшлася плачем злива...
Ти "прощай" сказав мені,
І відтоді у огні
Моє серденько згорає -
Сум його безжально крає.
Те гірке твоє "прощай"
Спопелило навіть рай,
Душу в пекло поселило,
Й сплячих демонів збудило.
Але пекло я покину,
Ти не думай, я - не згину,
Трунок не доп'ю гримучий,
Й віднайду Едем квітучий!

Життя і Смерть - вічні коханці,
Злилися у жагучім танці,
Кохання отим танцем править,
Чи щиро то, а чи лукавить...
За роком рік віки минають,
Світи з'являються й щезають,
Народ знов змінює народ,
Для них ж епоха ціла - епізод:
Над ними влади Час не має,
Що із небес зірки стирає.
Вони обіймів не розіймуть
Й коли пекельні вітри здіймуть
Піски святого Небуття -
Лиш тихо-тихо зарида Життя...

Серце моє, дай підказку,
Чом душа заціпеніла,
Але правду, а не казку,
Ту що я б почуть хотіла.
Сум безмежний чом в очах
Віднедавна поселився,
Чом шукаєш ти в ночах
Забуття, щоб біль упився
Цим цілющим диво-зіллям?
Не потрібно, не прощайся,
Моє серце, з божевіллям,
Ти в полоні залишайся
У жагучих почуттів,
Аби холод порожнечі
Душі спустошить не зумів.

Ви, нащадки нерадиві,
За що Україну
Розікрали, розпродали,
Створили руїну?
Колись щедрі хлібом ниви
Бур'янами вкриті,
А звитяжнії фортеці
На кирпич разбиті.
В чисту, як вода джерельна,
Прадідівську мову
Домішали сурогатну
Російську полову.
Ви ж, таким своїм каліцтвом,
Хизуєтесь всюди -
Не ганьбіть себе, безпутні,
Позбудьтесь полуди!
Озирніться, подивіться
На рідну вкраїну,
Котру в світі попихають,
Як ту сиротину:
Діти ріднії, невдячні,
Її одцурались,
В чужі землі, за багатством,
Блукати подались.
Годі, годі, схаменіться,
У вас ж бо є мати,
Вчитись треба своє щастя
Вдома будувати!

Ніжно, ніжно, ледь відчутно,
Колихала душу тиша,
Місяць у вікно вливався мутно,
У кутку шкреблася миша...
Але сон не йшов у очі,
Серце калатало в грудях,
Мов розповідало ночі.
Про що мовчатиме при людях.
Відкривши ночі всі секрети,
Під ранок серце утомилось,
Й, оплакавши гіркі сюжети,
Воно нарешті вгомонилось.
А душу й далі колихала тиша,
Й шкреблася зовсім поруч миша...

Хто і навіщо вигадав колись
Кохання одягать в кайдани,
Умови ставити йому
І будувать в майбутнє плани?
На полохливе почуття
Як можна дозволу питати?
Такими вчинками можливо
Його назавжди відлякати.
Кохання - не товар на ринку,
Що продає себе з вітрини,
Не виставляй за нього ціну,
Бо підійме тебе на кпини.
Воно себе дарує без останку,
Взамін ніщо не вимагає,
А хто коханням легковажить -
Навік його втрачає.

Серед терену густого
Білий, мовби перший сніг,
До світла тянучись ясного,
Прорости підсніжник зміг.
Серед літа, справжнє диво,
Він пробився через дерн,
Пелюстки розправив сміло,
Та поранився об терн.
Озирнувшись навкруго
Зрозумів він, що спізнився,
Що давно зійшли сніги
Й він єдиний розпустився.
Нікому прикрити рани,
Нікого привабить цвітом,
Але ж не заради шани
Виріс він спекотним літом.
Він життя святе прославив,
Вічність матінки природи,
Ніби пам'ятник поставив
Силою своєї вроди.

За вікном давно вже ніч,
Та не спиться щось мені -
Я в полум'ї високих свіч
Лічу пройдешні дні.
У верениці днів отих
Усюди слідує за мною
Ностальгія, спогадів блідих
Сумною чередою.
Розрадити нічим не можу
Цю дивну спутницю свою,
Й на ласку уповаю божу,
Що перед нею устою.
А вона усе про щось шепоче,
Малює сцени іншого життя,
Мені мов нагадати хоче
Те, що давно забула я...
...Я відчуваю дикий раж,
Безумного галопу шал,
Аж раптом - поряд мене паж,
А навкруги розкішний бал,
Бал змінює дуель кривава,
Дуель - прогулянка в човні,-
Це розігралась так уява,
Було все наяву чи в сні?
Оце примарне відчуття
Терза мене безжально,
Й можливо на таке ниття
Хтось скаже: "Як банально..."
Ну що ж, банально - може бути,
Та ж як це відчуття забути?
Було зі мною то чи ні
Досіль ж невідомо мені!

Чог ви лізете мені у душу?
Розпотуєте що, де і як.
Чому казати вам я мушу,
Цього я не збагну ніяк,
Що робиться в моєму серці:
Кого люблю, кого кляну,
Чий образ бачу у люстерці,
Яку спокутую вину...
Чи вам життя свого замало,
Навіщо вам іще й чуже?
Ви, мов отруйне гостре жало,
Встромили й кажете: "Невже?
Хіба болить. Не може бути.
Ми ж бо бажаєм лиш добра."
Та сповідей вам не почути,
Бо не для мене ваша гра.
Не відчиню дверей у душу,
Сльозинки болю не зроню,
Зі свого олтара не зрушу -
Я ще міцнішу одягну броню.

Чорни лебідь плив крізь ночі,
Плив в гнітючій тишині,
Лише сяйвом дивним очі
Пломеніли, що святі огні.
В тих очах любов зоріла,
Душу спалювала вщент,
Біле пір'я смоллю вкрила,
В кров влила гіркий абсент...
...Закохався лебідь в ранішню зорю,
Він в її промінні душу всю втопив.
- Зоре моя, озовися, я тебе молю,
Більше за життя ж тебе полюбив!
Так щоранку він коханій в небеса кричав,
Та між інших голосів той щораз тонув,
Й до зорі лиш ехом слабким ледве долинав,
Зрештою, що марно все те, з болем, він збагнув...
Попрощався тоді лебідь з дня яскравим світлом,
І полинув в безпросвітні теміні ночей,
Але, наостанок, серця пісню відпустив із вітром,
Й лиш вогонь собі залишив, що пала з очей...

Ми люди, ми - вінець творіння,
Кожен має унікальні таланти і вміння,
Кожен має свої мрії, надії і віру,
Всі ми прагнемо любові, здоров'я і миру,
Але в клопотах щоденних про це забуваєм,
І на чужі нещастя, часто, зовсім не зважаєм.
Але, людино, озирнутись, усе ж, час знайди -
Повз знедолену дитину мимо не пройди!
Допомогти що ти не можеш - казати не смій,
Цю іскорку життя святого не лишай надій,
У душі оцій тендітній ти не убий віру,
Привнеси яскраві барви в її буденність сіру.
Ти в ясні дитячі очі ніжно зазирни,
Їх турботою своєю міцно огорни,
Обігрій ласкавим словом, подаруй любов:
Співчуття - це людяності основа з основ!

Безсоння, ніби покарання,
Та от за що - не розумію.
Я винесла такі страждання!
То за які ж гріхи я скнію?

Мов лиховісні чорні круки,
Мене терзають власні біси.
З безсилля опадають руки,
І утекти не можу звідси.

Як в зачарованому колі
Блука мій дух незримий,
Втрачає віру він поволі,
Стає сумний і нелюдимий.

Що серце стугонить від болю,
Того ніхто не чує.
Ніхто не випустить на волю...
Ніхто вже не врятує...

Вранці глянула в вікно, ох дарма,-
Хижо в очі зазирнула завірюха зла,
І душі передалась ота її нестримність,
Її дикий шал і морозна зимність.
У душі змішалися усі почуття,
Навіть ті що відгоріли, пішли в небуття,
Раптом полум'ям жарким серце обпалили,
І болючі давні рани знову роз'ятрили.
Серце мається, не знає й хвилини покою,
То сміється, а то плаче, ролзмовля саме з собою,
Раптом, ніби схаменеться, на мить оніміє -
Наче і не б'ється зовсім, а ледь чутно мліє.
Лихоманить душу й тіло, розум каламутить,
За вікном танок безумний завірюха крутить...

Ти знов знайшло мене у сні
Й зовеш у дні вогне ясні,
Але стомилась я йти за тобою
В щасливі далі вкриті млою.
Твого багаття дивні чари
Страшніші будь-якої кари,
Та все ж, наказ твій не порушу:
Мене зовеш - іти я мушу.
Кохання - поводир підступний,
Останнім стане крок наступний.
Немає в минуле мені вороття -
Душу затопили хвилі почуття...

Я зову, зову тебе, та ти мене не чуєш,
Я горю, горю в огні, а ти - не рятуєш.
Твоїх очей небесна синь моїх не освітила,
І темрява порожніх снів душу вполонила.
Твоя ж душа, як вільний птах, так високо літає,
Що крик, з палаючих грудей, туди не долинає.
Якби ж то я могла б злетіть, туди - у височінь,
Та я - то вже не я, а лиш тремтлива тінь...
Із висоти свого польоту не помічаєш мене ти,
Тож серце спутують моє зневірення тенета.
На попіл, поступово, душа моя згорає
Та, всеодно, що ти озвешся, надій не полишає,
Й продовжує до тебе ввись, прохаючи, взивати,
А ти летиш все далі геть, тебе не наздогнати.

Я знову на піску будую
Палац із вітру і роси...
Свій спокій мріями руйную
І в тиші чую голоси.
Ті голоси мене все звуть,
Я опиратись їм невзмозі,
Та як мені про біль забуть -
У нього я давно в облозі.
І круг палацу виростають
Кущі тернові і полин,
А в небі ворони кружляють,
Та сповільнився часу плин.
І я не знаю як зарадить
Протистоянню почуттів -
Кохання своїм світлом надить,
Та на шляху біль стіну звів.
Ту стіну я розбить невсилі
І сльози у очах бринять,
Й лиш мрії мої сизокрилі
В чарівний той палац летять...

Україно-нене, біла лебедиця...
Висиха при старій хаті
Дідова криниця...
Онучата ж подалися
До міста шумного,
Де чекають їх розваги
Життя дорогого,
Їх чекають ресторани, клуби,
Різні "party"...
Не побачиш рушника
Ти у "стильній" хаті,
Не потрібна нині франту
Вишита сорочка,
Й про своє коріння в батька
Не спитає дочка.
Загубилися в минулому
Звичаї й обряди,
Та й тому, що залишилось,
Ми не дамо ради.
Навіть мову прадідівську
Забули нащадки,
Й про своє страшне убозтво
Не мають і гадки.
Що з тобою буде далі,
Нене - я не знаю,
Та щоб схаменулись діти твої
В Бога я благаю.
Щоб побачили, незрячі,
Яка ти багата,
Як прекрасна земля твоя,
Як мова строката,
Як історія звитяжна
Славою покрита,
Предків кровію полита,
Сльзами умита.
Щоб не сміли, юродиві,
Тебе розпинати,
Бо не знайде щастя той,
Хто глумиться з мати.

Муза, ніби власна тінь,
Слідує за мною,
Душу збурює до дна
Нестримною грою,
Мене ні вдень ні уночі
Вона не лишає,
І своїм сумним пісням
Вторить вимагає.
На тремтливих струнах серця
Не грай, моя музо,
Ліпше ти зв'яжи ті струни
В нерозв'язний вузол,
Щоб душа моя у тиші
Врешті відпочила:
Ох, несила їй співати,
Музо, ох несила...
Якби ж ти знала, як втомилося
Серце бриніти,
Як воно, хоча б на мить,
Хоче оніміти...

Свічка спалахнула та погасла вмить,
І смертельна блідність на лице лягла -
З серцем скам'янілим як на світі жить,
І не бачити нічого, крім одного зла?

Коли демони пекельні душу спопеляють,
Ще й заснути уночі мозку не дають,
Найчистіші почуття брудом обливають
І змією заповзає, в серце, тиха лють.

Так уява хвороблива монстрів воскрешає,
Що минуле заховало у свій тихий склеп,
Розум стомлений вона спокою лишає,
Й перетворює життя у страшний вертеп...

Ох ти доленько лихая,
Що ти наробила?
Серце зранила до смерті,
Душу ізтомила.
Де раніше сади квітли -
Пісчана пустеля,
Де кохання колись жило -
Самітна оселя...
По кімнатам спорожнілим
Лиш ехо витає,
Та сумна Надія бродить,
І очі ховає.
Не ховай Надіє очі, не плач
Серед пустки,
Поможи зцілитись серцю,
Змий криваві згустки,
Поверни душі ту віру,
Що вона згубила,
Щоб душа у дім порожній
Двері відчинила.

Мені сьогодні Смерть наснилась -
Прекрасний янгол в шатах срібних,
В її очах з блакиттю темінь злилась
Ще й засвітила базліч зірок дрібних.
На дитячому її обличчі - сліз гірких сліди,
Які вона втирала тихо сивими кісьми.
За її спиною ворони кружляли - вісники біди,
Й різкими криками вітали настання пітьми.
Попереду Смерті дитя неслухняне
Бігло, падало, вставало і знов мчало без пуття,
Слів застереження не чуло, у море багряне
Бездумно пірнуло - так щезло Життя...

Знову серце кровоточить,
Знову боляче в грудях,
І допомоги душа просить,
Та ти вбиваєш глибше цвях...

За що мене ти так караєш,
За що повинна я страждати?
Гадала я що ти кохаєш,
І зняла сталеві лати.

Тобі лише те й було треба,
Щоб нанести удар підступний.
Я піднеслася аж до неба,
Ти ж крок не дав зробить наступний.

Та за що мене караєш
Ти, мабудь, і сам не знаєш...

Останній вдих, останній видих
Душі, розбитої ущент -
Для її мрій і її щастя
Невдоло обраний момент.
Сльоза остання на щоці блідій,
Останній погляд темних віч,
І погасила світло днів її
Ніч безпросвітна, чорна ніч...
Останній потиск тонких пальців,
Та кволої руки змарнілий жест -
Невсилу їй на собі нести
Випробувань тих тяжкий хрест.
Лиш з пересохлих спраглих губ
Й ледь чутний звук не пролунає -
В дзвінкій гнітючій тишині
Душа світ збайдужілий покидає.

Кружля душа твоя
В лабіринтах болю,
Самотужки не знайде вона
Виходу на волю.
З кришталевих переходів,
Ніби з задзеркалля,
Бачить, як навколо шириться
Зневіри провалля.
По той бік зібралася
Цікавих юрба,
Що байдуже споглядає
Як стражда раба,
Як сочиться з нещасної
Кров, що живиця,
Та співчуття не викажуть
Скам'янілі лиця.
Б'ється душа крильми
Об стіни прзорі
І розпачливі волання
Чутно в коридорі.
Та нема нікому діла
До болю чужого,
І що погибає хтось
Від слова лихого,
Що чатує чиюсь душу
Підступності пастка,
А в лице регоче їй
Жорстокості маска...

Щоночі я палю мости -
В минуле вороття не хочу,
Та вранці знов цілі вони
Й плетусь назад я неохоче.
Яку злу силу нездоланну
Минуле містить у собі,
Що мою душу безталанну
Віддало в пазурі журбі?
Казав хтось, що лікує час,
Й можливо комусь пощастило,
І він його від пастки спас,
Минуле що в собі містило.
Чому ж цей лікар не рятує
Мене, від спогадів гірких,
Чи ж він благань моїх не чує,
Що линуть із грудей слабких?
Та я минулому не здамся,
І знов спалю усі мости,
Його навітам не піддамся,
Й згорять колись ущент вони!

Танок сталевих двох рапір
Кривавий віщував банкет -
Скріпив зі Смертю договір
Безумний той дует.
Кохання чи ненависть їх
Один до одного штовхали,
Було то благо, а чи гріх -
Вони це приховали.
Вони розходились й зближались,
Зплітались на єдину мить,
Обійми раптом розривались,
Та поновлялись вмить.
Й, здавалося кінця не буде
Шаленим їхнім па,
Що Смерть про договір забуде,
Та дама ця - скупа.
І в мить останнього єдинства
У кров забарвилася сталь -
Смерть звершила судочинство,
Їй тих двох не жаль...

Допоможи мені тебе забути,
Не бачити тебе й не чути...
Та лиш уявлю, що тебе не побачу,
Одразу ж моє серце плаче.

Серцю розум каже,- Досить,
Слізьми своїми землю росить.
Облиш ти марні сподівання -
Взаємність не знайде твоє кохання.

Ти замків не будуй з туману,
Очисти душу від дурману,
Що розпалив холодну кров
Й в оману вводить знов і знов.

Та серце розуму не чує,
Лиш образ твій над ним панує.

Я - це біль, а біль - це я,
І ми злилися воєдине.
Із смутком поєдналась я,
І цвіт весни моєї гине.
Вмирають віра і надія,
Та не знайду ніде любов...
А у душі одна лиш мрія -
Зігрілась щоб застигла кров,
Бо овива її шалено лютая зима.
І, ніби пазурами лева,
З грудей біль серце виїма,
А подих перейма сталева
Гарота - ката інструмент.
І інквізитор мій злостивий,
Що трунок в серце ллє жахливий,
Гучний справляє вже банкет.

Ви кажете цей світ прекрасний?-
Може так, а може й ні,
Якщо є хоч би один нещасний,
Що проклинає свої дні.
Котрий злим світом оцим нудить
І вночі не знає сна,
Він в лабіринтах страждань блудить
І болю чашу п'є до дна.
Ви ж у дурмані щастя свого
Не чуєте його благань
Про допомогу.- Що ж із того?
Кожен платить свою дань.

В бур'янах біля руїни зламана калина,
Під калиною, мов спляча, мертвая дитина -
Мабуть мати поховати синочка хотіла,
Та від голоду ходити і самій несила.
Було діточок багато, а тепер нікого,
І нема у серці віри ні в людей ні в Бога.
Вкрала діток у матері не страшна хвороба,
А влади московської невситна жадоба.
Оніміли давно села, ніде ані звуку,
Чутно лиш підводи скрип, що вселя розпуку.
Мерці, мерці, мерці усюди, страшно поглянуть,
А більшовики не спиняться, й далі жили тянуть.
Що їм з того, що якась божевільна мата
Батька вбила, щоб дитя всеж нагодувати.
Вони ж ситі і веселі, їм горя немає,
А де ж Бог, чому карою своєю їх не карає?
Не карає катів Бог, не карають люди,
Видать кривда, а не правда, торжествує всюди.

Ну що тобі від мене треба знову?
Навіщо ти прокинулось зі сну?
Ведеш зі мною ти таємную розмову,
Щоб відродить в душі колишнюю весну.
Видать забулися тобі недавні зради,
Ти знову хочеш вірити в добро,
Та помічать не хочеш його вади,
Але поглнь - на ньому ж зла тавро!
Чи мало тобі опіків і шрамів?
Тож ліпше почуття ти в Леті утопи,
І не будуй Фата-Моргани храмів,
Спи сном забутим, серце - спи...