Закрию очі й уявляю,
Що попід хмарами літаю...
Співає серце пісню волі,
Резвиться мов лоша у полі,
Внизу безмежний світ пливе...
Та душу крик на клаптя рве,
І я на землю з небес пада:
Утнула крила гірка правда -
Немає волі в світі цьому,
І ми ж самі повинні в тому.
Самих себе вганяєм в рамки,
З шашок рвемось скоріше в дамки,
На правду - вимагаєм доказ,
Й життя ведем лише на показ.
У побуті щоденних буднів
Стаєм подібними до дурнів,
Буття вписали в розпорядок -
Усьому ж має буть порядок!
За графіком радієм, любим,
І співчуваєм, й спокій губим...
Ввесь час кудись ми поспішаєм,
Про все навколо забуваєм,
Щоб зупинитись - нема часу,
Прогрес прославить нашу расу!
Та у гонитві технологій
Чомусь не бачим патологій:
Ми більш не вмієм довіряти
І дивимось на світ крізь грати,
Щоби вдихнути свіжість неба
У далечінь нам їхать треба,
Ми звірів посадили в клітки
Та щей понаставляли на них мітки...
Скоро ми зелену зону
Не побачим з-за бетону,
Не почуєм птаха спів
За тріщанням верстаків,
Діти виростуть з пробірок,
В шар озону кілька дірок
Ради втіхи щей добавим -
Дійсно, ми себе прославим...
Життя такого ми бажаєм?
Чому ж себе самих ми оббираєм?
Чому гармонію природи
Руйнуємо заради моди?
В угоду свому егоїзму
Світ піддаємо катаклізму.
Чи не пора нам зупинитись
Й з Землею, врешті, помиритись,
Позбутися неволі гніту,
Й гармонію вернути світу!