Вітер. Дощ. І знов негода.
Спішу додому навпрошки.
Так, на негоду дійсно мода,
Спливли у пам'яті рядки.
Та раптом зупинилась я,
Забувся дощ, мотив розтанув -
Я бачила лиш цуценя,
І світ немов у прірву канув.
Воно від холоду дрижало,
А може від своїх образ,
І, тихо-тихо так, скавчало,
Обтрушуючись раз у раз.
Я підійшла, взяла на руки
Таке крихке, та все ж життя,
Яке уже відчуло муки,
Що піднесло йому буття.
Та зазирнувши в його очі,
Таке побачила я там...
Все передать не досить мочі,
Але одне скажу я вам -
Була у них любов така,
І віра - що душа волала,
Я ж надивитись не могла
У кришталеві ті дзеркала.
Я зрозуміти все хотіла,
Як можна віру зберегти,
Коли, від кого душа мліла,
Тебе на смерть смів приректи.
Коли без натяку на каяття,
Разом із непотрібним крамом,
Тебе позбувся як сміття -
Лишився в серці страшним шрамом.

Ці очі бачила я всюди,
А в них одна і та ж любов.
Чом так жорстокі нині люди,
Чому плюндрують знов і знов,
Цю чисту, непідкупну вірність,
Котру, маленькі ці серця,
Несуть, немов найбільшу цінність,
До свого смертного вінця.