Не пробачаю нелюбові,
і зустрічаю не світанки-
полеглих почуттів останки
до урочистостей готові.

Не віддаю себе довіку -
лиш певний час випробування
свого життєвого завдання.
І котрий раз- в ту саму ріку...

Тобі себе не подарую....
Хай буду корчитись від болю,
та розірву канати долі,
коли на шиї їх відчую.

І в той же час не відпускаю,
тебе тримаю коло серця.
Так, це залежністю зоветься.
Цей танець на безодні краю...

Запізну вірність не приймаю-
вона мені тепер байдужа,
образа смертна гордість душить,
а може лиш її примару ..

І буду поруч , та не разом,
любити з присмаком скорботним,
що додала тим днем суботнім,
що лиш посилюється з часом.

21.11.24

Я далеко не кращий з людей,
та у мене є серце гаряче.
Це для неї багато не значить-
вона й сонця не бачить удень.

Та для когось тепло це живе,
від болючих образ не зів'яло,
хоч було у житті їх чимало,
так, у цьому, що швидко пливе...

А у іншому буде не та....
Буде сонце і вранішня кава,
добрі руки, усмішка ласкава,
тільки нова, і вже не пуста...

А у іншому я посміюсь
над трагізмом, фатальністю долі,
над примарою щастя, що досі
тішить Его підступну змію.

Та щоб інше настало чимдуж,
в цьому треба скоріше померти,
зняти тіла скафандр потертий
в пантеоні змучених душ.

Та щоб інше настало, мені
треба вбити любов цю калічну,
бо ж не можна страждати вічно,
ще живим бути в пекла вогні ..

Та як інше настане ,вона
без тепла мого точно замерзне,
далі жити не зможе без мене,
не зігріє їй серце весна...

Що тоді? У новому житті
вона також новою воскресне ?
Знову долю мою перекреслить,
і мене понесуть на щиті...

15.10.2024

Куріло ,стелилось і димом лягло
на чорне обличчя землі…
Порошею Бог засипає село
і все ,що там є у селі.

Колись тут зростали овець табуни
і ми їх ганяли малі,
а нині –бур`ян і степні буруни -
нічого нема у селі.

Згадаю-і молодь ,і купа розваг,
і все так буяло ,цвіло.
Колосся раділо ,умите в росах,
а зараз-вмирає село.

Та декілька хат зберігають тепло,
тепліють ще декілька душ.
І їм завдяки ще не вмерло село,
і пам`ять про нього не руш!

2010 р.

Нам не варто втрачати часу -
все одно любов не переможе.
Швидкість світла в квадраті на масу
моє серце вже не перемножить.

Мов сновиди блукали досі
в лабіринті своїх ілюзій,
часом були голодні, босі ,
та щасливі ,як квіти в лузі.

Знов журба моя крає серце,
а твоя – хай іде з тобою.
Чи помру, як побачу все це :
ранком стежкою степовою

ти підеш.. силует дрібнішав
і вкінець потонув у небі
НАЗАВЖДИ ..Відлітай скоріше
в теплі краї, мій білий лебідь .

Знаю, потім я пожалкую
знову, тільки тебе побачу.
Наче вперше твій голос чую ,
і, здається ось-ось пробачу.

І здається ,що без причини,
а душа то болить, то грає.
Наче мляво біжать хвилини,
а позаду - вже років зграї.


2006

Мені колись почулося ,що ти
кохання проміняла на отруту
і бруд грошей .У храмі чистоти -
смітник із асигнацій ,оту руку,
що сипле їх, готова цілувать …
Був не повірив ,це здалося дивним,
бо знав твоїх достоїнств цілу рать.
Відкрити світ недоліків людини,
яку кохав ,не міг .І не хотів,
щоб поміж нами виникали війни.
Раніш завжди із тисячі ходів
знаходила один-єдиний вірний.
Невже це він, чи більше не було,
чи з долею змагання не під силу?
Кругом протистояло небу зло,
та не в тобі, мій ангел білокрилий.
Невинність ,винність-декілька секунд
між ними відстань в часі ,в суті-вічність.
Скажи мені відверто прямо тут -
то скільки буде коштувати вірність?
І серце вічно буде в однині,
і космос, і Господь ,і я- віднині...
Свій біль та смуток затоплю в вині.
Що не простимо Богу ,то людині
простити можна ,навіть і не раз,
але фінал-сумнівна перемога,
коли на перший погляд все гаразд,
в душі-неоднозначність і тривога.
Та треба йти упевнено вперед
крізь погляди ,плітки і фрази ниці.
У мене вже ніхто не забере
твої гріхи, нанизані на нитці
мого життя .Ховаю у собі
це нелегке безрадісне намисто.
Зірву його на вищому суді:
з дощем осіннім випаде на місто
весь тягар сліз , безадресність думок,
і марність слів про зраду у коханні.
Відшелестів ,прошепотів ,замовк…
Давно не перший ,явно не останній.

2002 р.

Не дихаю сповна без тебе,
не дивлюся в очі чужі,
бо іншої просто не треба
на цьому життя рубежі.

Як місяць багатий зірками,
як простір безмежжям сія -
так я надихаюсь роками
з тобою ,кохана моя.

***
У холодній тиші
світ здається іншим -
темрява самотня,
хвилі та вітри.
Навіть бідній миші
не тепліша віршем:
дочитай сьогодні,
завтра не зітри.

Газ не рівня слову -
розганяє морок,
я дружу з плитою
і тепла прошу.
Засинаю знову -
і хвилин за сорок
може збачусь з тою,
про яку пишу.

2010р.

Згадаю губи ,-
соковиті стиглі вишні ,-
своєї згуби,
почуття свої колишні.
Згадаю погляд -
в ньому світ життям буяє,
неначе поряд
соловей співає в гаї.
Моя позичена
любов такая ніжна,
така музична і
завжди така успішна -
її відлуння
зігріває навіть в озим ,
коли по юному
льоду пройдуся босим.
Завжди приходь
такою ,як побачив вперше.
Чомусь Господь
так нелогічно долі вершить:
і посміхаються
до тебе янголята,
і поспішаю я
неспинно промовляти -
моя позичена
любов ,моя царівна,
така незвична і
напевно, що нерівна -
твоя сім`я
тебе обожнює безмежно,
а як же я,-
а я на боці протилежнім.
Коли світанок
змиє вранішню утому,
знов день настане,
забере тебе додому.
І відлітаєш,
наче ластівка до хати,
не віднімаєш,
але мушу я віддати
свою позичену
любов ,свою розплату,
своє кохання –
на тяжку і марну страту…
Моя позичена любов
така небесна!
Навіщо в серці знов
моєму ти воскресла?

2008 p.

А я тобі скажу ,що ні,
бо не пробачу вже ніколи.
Хоч як не припадай до ніг,
хай що пліткують всі довкола.

Давно в повітря білий стяг
підняло згублене кохання,
з очей вуаль омани стяг
і скинув блазневе убрання.

А я тобі скажу ,що так
уже було і мало бути:
цей божевільний долі знак,
як подарунок із нікуди.

У кожного одне життя,
і вже позаду половина,
а в мене дивне відчуття,
що поруч є не та людина.

А я нічого не скажу,
слова давно не мають сенсу.
Багатий урожай скошу
із помилок, нудьги і сексу.

У кожного своя печаль,
у кожного своя провина.
Ось так - нове життя почав,
а вже позаду-половина.

2003 р.

Друга моя половина кличе тебе,
тільки чужа провина серце шкребе.
Друга моя половина має любов -
це хвороба єдина ,що не зборов.

Перша моя половина-русло ріки:
то течія ,то трясина топлять роки.
Перша моя половина ,наче у сні:
іграшкова балерина ,старі пісні.

Друга моя порада-не забувай,
хай там яка посада ,свій отчий край.
Перша моя порада –перемогти ,
навіть любов позаду варта мети

Першу свою пораду ,мабуть ,не чув -
юним блукав по саду ,мріяв ,заснув.
Перша порада вдруге сенсу немає -
стомлене від наруги серце тримай.

Вдруге життя не буде ,як не кричи.
Нові захочуть люди жити-навчи.
Третя остання порада –доню ,рости .
Навіть життя позаду варте мети.

2007 р.

Спустилася хвилею сизою
осіння небесная шаль,
торкнулася пагорбів…Визнаю –
торкнула і душу печаль..
І начебто скаржитись нічого -
життя ,як раніше, тече,
та є якийсь залишок відчаю,
і наче цей вуглик пече.
Мабуть так людина влаштована,
що правди шукає чогось,
і ось –нова казка спростована,
і так воно здавна велось:
як сосни столітні безжалісно
на щогли вітрильні спиля ,
бо кличе в дорогу скрижалями
нова неозора земля.
І дихають пилом ВсесвІту
легені мандрівників,
ідуть, як примари по сліду
за ними цинга і гнів.
Шляхи ці від верху і до низу
зліплені їх кістьми,
благання останні їх донесу,
яких ще не чули ми…
Чим зможемо їм віддячити,
за навігатор в руках,
і всіх перелічимо -я чи ти ,-
тих ,хто здолали страх?
Давно вже немає білих плям ,
хіба що у дальніх зірок…
Та часом якраз у душі ,- там
живе безліч чорних дірок…

2010 р

Чи можна одинаково любити,
невже є схожі крапельки води,
чи можна душу навпіл розділити,
зберігши вподобання чесноти?

Ні-я не можу, лиш тобою марю,
напевно хворий ,бо всеціло твій.
Моя любов - єдине те, що маю,
її віддам лише тобі одній.

І зараз в час прощання і прощення
розкаюсь за надмірні почуття,
хоч серце, як розжарена печеня
жадає змін і нового життя.

І несвідомо хочу бути поряд ,
любити, як раніше ,ще тоді,
як цілувались палко біля моря,
кохалися нестримно у воді.

2007 р

Думка-вона швидша
за промінь світла.
Стука птаха хижа
у скроні вітру,
з лука я поцілю
в неї стрілою.
Слухай-моє серце
вже не з тобою.
Кожен ,хто захоче,
тебе розрадить.
Боже, задля чого
і що це значить.
Отже на сьогодні
не досить віри -
обшук обмине завжди
лігво звіра.
Вдома відбуваються
дивні речі,
втома закриває
книжки та очі,
тону я у хвилях
цієї ночі -
та порятувати
мене не хочеш…
Мабуть не стачало
тобі кохання,
зніме хто завгодно
твоє убрання,
можуть все на світі
твої долоні -
і цілують губи
від сліз солоні.
Я не вірю в твої сльози
і забуду твої слова,
не згадаю вже ніколи
твоє ім`я.
Та коли загасне вечір ,
іншу обійму за плечі -
і полине над землею
пісня моя.

2004 р.

Я на самому світу краю
міряв кроками свою долю.
І на двох її навпіл країв,
свою частку впустив додолу.
Безліч раз я зорю ранкову
зустрічав, проводжав вечірню.
Склав життю там ціну ринкову,
несподівану , але вірну.
Так, нікому душа не треба ,
тільки дияволу, лише Богу,
і любов, та що вище неба,
для красуні - ланцюг на ногу.
Бо нікому немає віри,
і нікого не душить совість.
Люд затягне у чорні діри,
порожнеча прийде натомість.
І на самому краю світу
лиш тебе врятувати хочу -
легковажну маленьку Віку,
добре серце та вдачу вовчу.
І чекає лише дорога,
і немає часу на сповідь.
Чи вона приведе до Бога?-
так, якщо залишилась совість...


2024

Думаєш, зрОблю лише напівкрок,
далі- заклякну стопою? -
хай утечу до далеких зірок,
та розлучуся з тобою.
Навіть як сонця ядерний диск
вибухне надновою ,
тіл наших поруч не знайдуть сліди,
бо розлучуся з тобою.
Ти була сама краща з тих,
що здалися без бою.
Мені залишився останній вдих ,
щоб задихнутись тобою.
Так, посміялась з моїх почуттів ...
Час втрачаю не з тою....
Навіть як є сотня тисяч життів ,
в кожнім розстанусь з тобою!

2024

Машина із шкіри й заліза ,
без імені, серця й жалю.
Якщо вже заліз, то не злізу,
допоки не розлюблю.
Машина, залізна машина
без докору, совісті - псих...
Лечу по дорозі неспинно,
та раптом мотор мій затих...
Узбіччям стояла скромно,
підсіла без зайвих умов,
долоні поклала на скроні,
у душу залізну- любов.
Лийнула гаряча олива ,
стекла по асфальту слізьми,
можливо , будеш щаслива-
ключі від мене візьми!
Можливо , краплину щастя
мені подаруєш теж -
незнано де воно шаста
проміж негод та пожеж...
Тепер у дорогу оманну
поїхали далі удвох ,
сп'яніли мабуть від туману,
а може хотів так Бог...
Здалося- взаємно любили,
й чеснота її вража!
Так,це надавало сили
на крутих віражах.
Повірив їй аж до краю
і мозок залізний заснув...
Прокинувся- і не знаю,
реальність, чи часу зсув . ..
Кювет, у крові зап'ястя ,
Скла хрускіт ,горить стерня.
Та, що хотіла щастя
вже іншого зупиняє...
Розбиті капот і фари
і гас свій затримав ток,
чеснот берегиню жарить
інший в своїм авто...
Залізна облуда спала,
під нею серце живе-
воно беззахисним стало ,
тепер на поміч зове.
Лікує інколи відчай -
стрілу у грудях вітай...
Скажу їй прямо у вічі -
ключі від мене віддай!


2024

Крапля за краплею мої думки -
в саму болючу крапку.
Не вистачає мені руки
стримать наступну краплю.
Проміж фаланг просякають вони
цівками свіжої крові-
смертний коктейль із твоєї вини
і моєї любові...
Куля за кулею мої слова
чергою- прямо в серце.
Плоть залишається ніби жива,
Але душа - в решетце.
Сон заколише скиглячий біль,
з першим промінням сонця
знову знаходжу його в собі,
начебто незнайомця.
Подих за подихом гарний твій рот
моє повітря краде.
Дотик за дотиком твій приворот
вабить до місця зради.
Порух за порухом- і зупинить
тіло уже несила.
Тільки з тобою кохання мить
болісна і щаслива.
Знову і знову собі говорю-
це не любов, а потяг.
Треба віддати її вівтарю,
чи якнайдалі - в потяг...
Доля за долею, слід у слід
та ж повторилась історія...
не розтопив нелюбові лід,
серця твого , Victoria...

2024

Сказала, тебе ревнувати не смію,
що кава із другом не постіль, та ні...
Одного ніколи я не зрозумію,
Чому ж так нестерпно болюче мені...

Сказала, що чесність, то є нагорода,
яку нам за вірність Господь одягне...
Не можу і тут зрозуміти я зроду,
як легко змогла обманути мене...

Сказала , тоді ще мене не любила,
що просто ми гарно проводили час,
що не відчувала яка я людина,
в майбутньому ,мабуть ,не бачила нас...

Сказала, що отже ні в чому не винна,
хвилинна спокуса- яка ж тут вина,
що врода ,як річка- така швидкоплинна,
І в сенсі цьому - кожна мить чарівна.

Сказала, як сумно, то можеш долати
ще відстань одну, до якогось з сердець,
що можеш забути дорогу до хати,
що отже тоді і коханню кінець...

І я промовчав, бо любив тебе дуже ,
та вибрав життя у журби царині
Тепер розумєш, напевно , мій друже,
чому так безмірно болюче мені...


2024

Моя любов - темно-карі очі,
руде волосся ,що літня злива,
безсонням мучить мене щоночі.
Як вся любов- не завжди щаслива.
Моя остання любов - це пастка !
Я ,наче миша ,що зголодніла
й сама схотіла до неї впасти,
без страху втратити душу , тіло...
Моя остання любов - це зрада,
така ж, як інші, звичайна, прісна.
Так у полоні - чергова страта,
а у долоні - сльоза первісна.
Моє останнє життя ,напевно ,
таке ж, як інші...і в цьому сенсі
шукати іншу любов даремно,
поки остання живе у серці.
Умів любити - не вмів прощати...
Любов убити- нехитре діло...
Бурштинні очі мої- прощайте!
І в небо синє душа злетіла...


17.06.24

Ангедонія.. безвихідь,
не хочеться навіть писати .
жити- й подавно. Либідь
злетіла зовсім недавно -
змерзла, упала безславно
десь у морях безнадії...
Плачу... Не можу обняти...
Можу лиш взяти лезо
молодика для страти-
поцілю собі нетверезо
десь поміж горлом і серцем.
Там точно під реберцем
та,що допоки мліє
злість треба покарати.
Далі - безмежні далі,
чи то фантомні болі...
Нерви мої зі сталі-
те, що вони тримали,
мабуть зо три вже мали
Здатися на татамі долі
Та волати - доволі!!!

21.12.23

Мене мАбуть уже не існує...
Хай і чую годинника хід,
як пацюк в своїй нірці ночує,
навіть птаха беззвучний політ...
Але я...десь подівся...не можу
зрозуміти в якому краю,
і для чого тут дихаю, хОджу,
марно рими оці дістаю.
Якщо це небуття, то напевно
не даремно потрапив сюди.
Від думок уразливих ,шалених
треба було кудись утекти.
Так байдуже все, наче в запасі
маю декілька нових життів,
і якщо помилився наразі -
у новому все буде як хтів...
Ну а це-на смітник,курям - на сміх .
Людям - вірю, вони таки є-
я залишу написаний наспіх
чи то вірш, чи то серце своє.
А вона...а вона не читає
ні віршів,ані ліній долонь,
ні мене...так безодня чекає
і зове - підійди ,охолонь.
А мене...а мене вже немає.
В ліжку - поруч, насправді - чужі.
Ще сьогодні пишу, та хто знає...
Завтра краще сховати ножі !

08.12.2023

Душа до скону вигоріла вщент.
Вона померла, я її не чую...
А у мізках, як вирок- той момент -
позвав її, холодну і чужую...
Жаліти про кохання - вище
зло.
Та я жалію, Боже, як жалію!
Воно і їй в житті не помогло ,
мене ж убило...і я досі мрію,
щоб не зустрілись, щоб не прожили...
Довіку щоб не бачились ніколи.....
Ці двадцять років - наче б не були...
Лиш син хай буде - он прийшов зі школи.
Жаліти про життя - ще більший гріх.
Та грішний- і від нього теж далеко
Не можу тих пробачити утіх,
які собі дозволила так легко.
ДовЕла так собі, що краща всіх,
мені ж привезла сум, слова брехливі.
І десь у схові лютий звір заліг...
Тепер він - цар! Ми ж більше не щасливі...
І день по дню нарощує туга
Свою міцну непереборну силу.
Ти- іграшка в її руках , слуга
свойого болю, що не має тилу.
Жаліти про кохання - це мабуть
прирівнює мене до форми смерті...
Тепер - я Звір! І знов готовий в путь,
хай без душі, і хай стежини стерті....

06.12.2023

Біль- чоловічого роду,
його я відчув сповна.
Вбиває він твою вроду,
у очі проникла вина...
На поминки зву любові
всіх тих, хто її ховав -
вас, хлопчики випадкові,
хто вміли знайти слова ,
що легко лягали на душу,
завжди досягали мети...
А зараз визнати мушу-
з душею важкою і ти.
І точно тепер я знаю,
що вдіяти мало зміг.
Не мають шляхів до раю,
хто гідність жбурляв до ніг.
А потім вона спаплюжена
у ліжку смердить обом.
Під тебе стікаю калюжами
То з сіллю, то молоком...
-Якби я була тобою,
То кинула б певно мене ...
-А я , коли був собою ,
то вірив - образа мине,
не виросте з неї горе
бездонне...але не забув-
Це горе втопило море,
і всіх , хто з тобою був....
Тепер ми наче не люди,
якісь механізми в нас
працюють яро і люто, -
вони наближають час
розплати, повернення боргу.
І принцип єдиний цього -
мені потрібно що Богу-
усе , або нічОго!

18.11.23

Ця залізна машина не знає жалю
і не так просто обрій займає.
Та напевно і чітко вкажу кораблю
той маршрут, куди плисти він має .
І здійметься угору солдатська рука,
І принизить вражину ганебно:
цим потворам замало уже кулака -
на ще й палець, що вказує в небо!

Я повернувся…Бачу – хворий світ…
Так,він прекрасний,але тяжко хворий.
Ще не увесь його заплутав дріт,
не всюди ще доїде поїзд скорий-
та просто так хвороба не мине,
без болі і тривалого безхліб’я:
ОДИН пастух УСІХ на смерть жене-
то всі незрячі- не один осліп я.
Цілують руку,що трима батіг,
радіють хлібу, що вона ж порошить,
щасливі засинають коло ніг
того, хто завтра їх під ніж положить
за шкуру й м’ясо…Чинить так Тиран
в усі часи на всіх шляхах Господніх.
Як швидко пам’ять сторінки стира -
роки то йдуть, та ще ж нема і сотні !-
Мільйони тих,що спалені в печах,
мільйони закатованих в Сибіру,
із голоду що стліли на очах
у ситих нелюдів- до скону мали віру
-ні,я не можу,інший хтось помре…
той хто видніший, хто говорить проти…
Історія взялася за старе –
безжально мочить тих,хто чинить спротив!
Пора уже себе перерости,
пора себе і світ кругом зцілити,
не довіряй комусь цей шлях пройти
своє життя ти мусиш сам прожити!
25.12.2013

Це був просто звичайний знак,
i таких у життi багато-
можеш поруч пройти нiяк,
можеш з нього зробити свято.
Можеш пломеню цих очей
ти помiтити не схотiти,
iншим разом... Але на цей
я дозволив собi згорiти!
Ти попала в моe життя,
там до тебе було чимало.
Вчасно потяг тебе притяг-
так би, мабуть, проблем не мала б-
цих емоцiй та почуттiв,
не дають що спокiйно жити.
Ти пробач, але я не хтiв
заважати СОБI любити.
I у скелях пекельних гiр,
у прозорих струмкiв пiдгрунтi,
я напружував слАбкий зiр
у вечiрнiй червонiй рутi.
Там шукав лише погляд твiй,
на кiнець- хоч його останки,-
адже тiльки в водi живiй,
як архiв-вечори i ранки-
всi до одного, де удвох
ми долаємо полонини...
Де усмiхнено пише Бог
кращу, нову Судьбу людини.

Женщина восточная ,тонкая,
поцелуи сочные токами
проникают в сердце невинное,
не притворное, не половинное...
Женщина красивая, нежная,
молодая, стильная, свежая,-
овладела разумом, волею-
как найти привычную колею?
Женщина, опаснее пороха,
кто зажжет - расплатится дорого:
ласкова , в объятиях сильная,
и неистово любвеобильная!
Женщина, навечно желанная!
Простота, конечно, обманная-
как Вселенная необозримая,
так душа твоя необъяснимая ...
Через годы, тапками шаркая,
вспоминать буду тело жаркое,
и постель от любви горячую-
мы любили с полной отдачею!
Мы бродили средь рощ осиновых,
презирая друзей с камином их-
если вдруг становилось холодно,
выручала подруга-молодость!
Мы бумажником дружбу не мерили,
и не верили слухам, не верили,
что любовь, как и все, проходит...-
целовались назло прохожим.
Мы купались под теплыми ливнями,
укрывались туманами синими...
Не делили себя на части-
целиком отдавались счастью!
Как вернуть это время прежнее,
и ночные сады скворечные?!-
к ним другие уже причалили-
кто-то с радостью, кто с печалью...
С недомолвками и ужимками ,
но своими горды ошибками!
И никто, я уверен точно,
Не захочет поставить точку.
Вот и я, скоро жизнь, как медлю.
То надену ,то сброшу петли
Твоих рук, твоих губ желанных,
В стужу знойных ,в жару- прохладных…
Ты плывешь, как и встарь, такая-же ,
сквозь мираж стольких лет растаявший -
как Вселенная необозримая,
так душа твоя необъяснимая ...
1996

Мій суперечливий змій
хоче здолати себе…
Тільки чіпати не смій
серце чуттєве й слабе.

Можеш летіти до зір,
потім упасти в кізяк ,
тільки, нарешті, повір –
все повернулось не так!

Може настали часи
в казку сховатися знов ?
Можеш-назад принеси
здавна забуту любов.

Та прохолода меча
всмоктує спеку душі,
ріже байдужість в очах,
здатних згубить за гроші…


2010

Як подих гарячий на склі,
розтанула ти в імлі.
Мій погляд проникнув далі,
ніж постріл картечі слів,
ніж порох його на склі.

Серцем в твоїх руках
б`ється стомлений птах:
він злетіти не в силах,
бо як і я-в роках.
Серце-в твоїх руках.

Пильно слідкує лис:
може, як осінь лист
впустиш його додолу -
так вже було колись.
Марно чекає лис.

Знаю таку ще річ:
привид кохання в ніч
бродить завжди десь поруч,
спокій хвилює свіч.
Серце для нього-річ.

Знайде тебе в імлі,
звабить серед полів.
Птах -у його прицілі,
думи у нього злі,
смерть у його стрілі.

Краще вертай сюди,
поки живі сліди,
доки кохають люди,
щезнуть всі привиди -
зразу і назавжди!

2002р.

Не зважай на мою присутність,
на пошарпаність мого серця,
на життя і його абсурдність -
все це скоро само минеться…

Так пролинув був час любові,
та не буде душi спокою,
бо частинка моєї крові
і тепер ,і завжди з тобою.

Ця твоя фантазія нова,
щоб вона забула про мене,
називала татком другого -
просто помста вийшла на сцену.

Кожен знає про те ,що щастя
на чужій біді не збудуєш,
коли йшла ти від мене…Хай Настя -
думав я, що ще пошкодуєш,

ще позаздриш моїй свободі,
ще поверне інакше вітер,
та напевно знаю-відтоді
він уже не заходив звідти.

Не зважай на моє словоблуддя
та на мій розпатланий розум.
Не соромся-чини правосуддя -
розірви мої вірші в прозу.

Забувай про моє існування
і продовжуй спокійно жити -
ми давно розміняли кохання
на складові ,не здатні любити.


2008 р.

Не в моїх вподобаннях
козиряти старими віршами,
а тим більше чужими -
новий вірш, наче сповідь натхненна:
кожне слово-страждання.
Так зростає під снігом зелена
позабута вітрами,
міць жива молодої озими .

Прийде час – заспіва ,
бо не може вона не співати.
Так зрадіє, заплаче ,
що не зможе інакше прожити.
І настануть жнива -
устигай лише все покосити
і принести до хати
свіже слово ,як сонце гаряче!

2010 р.

Якщо хочеш прожити-живи,
з ким завгодно,та не зі мною.
Хоч будуй навкруги рови,
відділи цілий світ стіною:
хай її не здолає птах,
і не встане над нею сонце,
та тебе я залишу .Так ,
це-не помилка і не сон це.
Якщо хочеш кричати-кричи.
І тоді зрозумієш раптом:
можна безліч знайти причин,
оцінивши життя post factum.
Відчуваєш подих трави,
як повітря пахне росою.
Якщо хочеш прожити-живи,
якщо хочеш-помри зі мною.
Якщо хочеш кохати-кохай:
самовіддано ,несамовито.
І тоді вже напевно в рай
мене приймуть .Хоч за гріхи то
може трохи й пожурить Господь,
але він все-одно пробачить.
Адже Бог-це і є любов…
Прощавай, до нових побачень.
Відчуваєш подих трави,
як повітря пахне росою.
Якщо хочеш прожити-живи,
якщо хочеш-помри зі мною.

2002 р.

Суть не в розмірі
і не в формі тіл,
та не в роздумі
хто чого хотів.

Суть не річкою
мимо пропливла,
світить свічкою
посеред стола.

І не дивиться
суть за небокрай,
суть-не милиця
і не пропуск в рай,

не розширює
часу береги,
і не щира є
суть, де вороги.

Суть приречена
жити у війні,
недоречною
обізвуть її,

та ніколи стяг
білий не діждуть:
як навколішках -
точно то не суть.

Суть-феєрія,
дух і сенс життя,
вибух генія,
відгомін звитяг.

Суть народжує
і впeред руша .
Де народ, там є
суть-його душа!

2008р.

Поцілунків ніжних розлилася хвиля,
затопивши майже цілий білий світ…
Я у тобі, мила , відчуваю силу
і красу природну ,молодості цвіт .

А коли побачить дехто нетерплячий
чи якусь наївність, чи незрілість десь –
хай шукає іншу той простак незрячий,
я ж назустріч лину, твій навічно весь.

У шарах глибоких ще часів античних,
у середньовічних і новітніх теж,
всю твою присутність у місцях незвичних
відчуваю ,знаю ,що напевно ждеш…

А тепер ти поруч – ось вершина щастя ,
наче нізавіщо, буцім просто так.
І маленьке диво під ногами шаста ,
і нічого надто – повна простота.

Реставруймо стерті, згублені фрагменти,
і складемо пазли в цілісний сюжет ,
де готовність жити, як і здатність вмерти -
це звичайні речі у людей, планет ...

Як давно в твоєму сні
я блукав -
білий лицар на коні
в яблуках.
Мрій досвітніх полотно
колихав
разом з вітром ,як вино
з келиха,
пив світанок з рук твоїх
золотих -
і розтанув ,наче сніг
назавжди.
Відчуваючи опісля
в душі,
як народжується пісня
з віршів.
Як давно не говорив,
що люблю,
не додати вже вітрил
кораблю
у погоні за сузір`ями
вдач.
За кохання і зневіру
пробач.
Серце сліз палким дощем
розпечу -
хай згоряє в ньому щем
розпачу.
Плине час і не спокути
вину
за давно уже забуту
весну.
Як давно…Та мабуть ціле
життя
твоїм голосом шуміли
жита,
твоїм поглядом сивіла
блакить,
ніжним дотиком кохалася
мить.
Поміж небом і землею
лечу,
поміч кличу журавлем -
не почув,
як злетіла ...не зігрієш
крилом,
не втамуєш спраги мрій
джерелом.

2002 р.

У твоїх очах голубим зоріє,
цей безмежний світ полюби , Маріє -
за його тепло і розмай зелений…
Що б там не було – пам`ятай про мене.

Ти-моя душа і частинка сонця.
Випаде роса і хвилинка, доця -
підемо удвох мандрувати гаєм,
ми про все знання здобувати маєм :

про орду комах і будову квітки,
як літає птах ,і що бачить звідти.
Де життя бере свій новий початок -
як іде старе краще замовчати…

Чи були дітьми пан Адам і Єва,
чи такі ,як ми принци ,королеви?
А чи відрізнити справжні ,чи то блазні ,
як гуртом зібрати у загальній лазні?

Що вага грошей ,висота посади,
як рядком дітей нас Господь посадить -
є зразковий учень, хто підніме руку -
мов засвоїв ,отче , всю твою науку?

Страх перед безмежжям-сутність всіх релігій.
Смерть-немов пожежа у кварталі втіхи.
Нам чужа знайома ,а своя-ніколи.
Благодать райова душу не знеболить…

Що дітям до того ,у своєму серці
вони знають Бога ,що не має смерті.
Ще не залякали їх отці-пророки,
що батьки їм дали за оці всі роки

те і є .Уважно слухай мене ,доню :
треба-в рукопашну підемо за долю,
за безсмертну душу ,за любов співочу.
За життя все мушу встигнути ,що хочу.


2007 р.

Колись була незаймана весною
і думала, життя не має меж:
у луках цілувалася зі мною,
здійнявши у душі вогні пожеж.

Сама ж згасила їх, і понад лісом,
де ми блукали, тайні і палкі -
тепер броджу один, в душі залізом
печуть докори-гострі і тяжкі.

І як тужливий дзвін тієї кривди -
безсоння й віршів суміш по ночах,
що плавить панцир лихослів`я криги,
неначе сталь у доменних печах.

Щезає все: і спомини ,й образа,
немов хто інший ті прожив роки,
та зранку сум туманіє відразу,
як бачу фото нашої доньки.

І так щодня ,щоночі, рік за роком…
Зростає син-уже нова сім`я
у мене .І у тебе…З кожним кроком
синулі - доню уявляю я.

Вони так схожі, ніби половини
одної долі…Кажеш-то не брат...
Колись з тобою щастя не зловили-
не можна у дітей його забрать.


29.05.2010

Кожну ніч, засинаючи, думаю досі -
та невже прийшла осінь
душі моєї.
Кожен день, прокидаючись, нуджуся зрання –
вже минуло кохання,
дощі маєві.
А мій спогад про те пишногруде дівчатко -
я для нього вже татко,
а скоро й діду.
Та вже пізно життя починати спочатку,
перехилимо чарку,
та далі піду.
В тім далекім краю пломеніли заграви
і цвіли різнотрави ,
і світ цим дихав.
І ясніше у небі зорі горіли,
ще батьки не старіли,
не було лиха.
Хочу вже погуляти в небесному саду,
на узбіччі присяду,
як зморить спека.
Там на роздуми буде багато часу..
Кращу світу прикрасу
поніс лелека…


2011.

Ім`я зберігала лиш пам`ять піску ,
дві хвилі-і щезло воно..
Коли роздивився тебе близьку,
відчув ,що існує дно…
Дно марних надій і переживань,
тяжких і болючих втрат.
Все ,досить істерики , мозок -повстань,
туга - я тобі не брат!
Роки реставрують серце моє,
твоє вони досі рвуть,
мені дивідендів це не дає,
та справді не в цьому суть.
Важливо не те, як ми назвемо
події і сенс речей,
оцінимо зміст суперечних вимог.
Важливо-це блиск очей,
закоханих насмерть .І передчуття
не зрадило і тепер:
якщо не з тобою ,то вже за життя
для тебе я був помер.
І совісті сповідь не займе слух,
образа не стулить губ,
які пам`ятають ще зайвий рух -
ім`я бездиханний труп.


2006

Куріло ,стелилось і димом лягло
на чорне обличчя землі…
Порошею Бог засипає село
і все ,що там є у селі.

Колись тут зростали овець табуни
і ми їх ганяли малі,
а нині –бур`ян і степні буруни -
нічого нема у селі.

Згадаю-і молодь ,і купа розваг,
і все так буяло ,цвіло.
Колосся раділо ,умите в росах,
а зараз-вмирає село.

Та декілька хат зберігають тепло,
тепліють ще декілька душ.
Лиш їм завдяки ще не вмерло село,
і пам`ять про нього не руш!

2010 р.

Просто хочу тебе привітати,
від душі так, простими словами,
без мажорних гучних інтонацій,
патетичних прикрас і овацій.
Просто хочу собі привід дати
доторкнутися хоч би листами -
знаю, чесно-і нігтя не стою -
до тієї, що вже не зі мною…
Просто хочу тобі побажати,
зберігаю що в самому серці -
залишатися тільки такою -
найсправжнішою ,хай неземною…
Ти - Богиня, що скинула шати ,
відчинила до святості дверці …
Ти - повітря, нестачу якого,
відчуваю ще більше, ніж Бога…

Чомусь фантазії усі
кружляють лиш навколо тебе,
як Сонце обертом осі
на вертелі наколоте. Без
сумнівів не зміг заснуть :
дивлюся в ніч ,читаю Канта,
та розум мучить долі суть
і годі знати гірше ката.

Ти так підступно підійшла
і все нараз загородила,
пощезла грань добра і зла -
постала світу третя сила.
Чи це кохання, чи така
забава, схожа на кохання,
єднає міцно, на віка ,
два полюси світосприймання.

І я, затиснутий між цим
абстрактом спільного тяжіння,
знавець потайливих місцин
і зон бажання і жаління,
не можу навіть ворухнуть
частиною якоюсь тіла -
зворотній ще відкритий путь –
щоб не злякалась ,не злетіла.

Так, я- маестро, ти в руках
моїх лише знаряддя –скрипка.
І кожен рух мого смичка
не тільки половиці рипа .
Ні ,я – мисливець, ти – трофей,
повішений на дошку слави.
На капелюшок кожна з фей
скубнути мріє пір`я з пави.

Зірву останню квітку ,у неволі
хай тішить її запах...та мені
минулого кохання не доволі
зігріти навіть цвяха у стіні.


Якраз на ньому висить твоє фото,
воно пусте, та й ти там без вбрання-
хвилює тільки спогадів болото,
що бродять із півночі до рання.


Та не знімаю-є якась іскринка,
ще й закриває у шпалерах брак.
Важлива не наявна там картинка,
а почуття, що склалися не так.


Не прагну, щоб була до мене добра,
пишу, бо розумію я щораз:
пора звільнити твій цікавий образ
від тумАну надуманих образ.

У рим недолугих в полонi,
в угарі вiд магii слiв,
плетуть лiтератори соннi
рядки одноденних вiршiв.
А що ж, як вони вiдчувають
i небо, i сонця заряд,
телятко, вербичку у гаю?-
тому допiзна і творять.
Слiв апофеозні єднання
вишукують у словниках:
умочують долю в кохання,
стожари стокрилять в вiках!
Що думка бува неглибока,
а iнколи й зовсiм нема-
це ж не для стороннього ока
i не для плаского ума!
Важливо- людина хороша
писала цi добрi вiршi,
незграбнiсть сховала пороша,
програв хто- хай заздрять в душi.
А спiлка письменникiв знає
кого номiнує цей раз:
хай деколи рими немає,
та є вiдповiдний наказ!

-Що відчуваєш?-відчуваю,
як сонце тане у гаю,
як мою душу у раю
звуть, і туди я повертаю...
-Коли підеш?-мабуть зрання,
щоб оминути вир похмілля
зими та осені весілля,
колишніх друзів зібрання.
-Ти, мабуть, мариш?-марю лиш
життя марнуючи щомиті,
от серце болісно щемить і
плаче, мов підранок стриж.
-Тоді все ясно,це- любов...
-Сміюсь я над твоїм "все ясно",
любов згасив я дуже вчасно,
уже і слід там прохолов:
це просто стан,і так бува-
зарані він осяяв розум,
зневажив той життєву прозу,
а ти -"любов"-пусті слова!
-Так я ж твій розум...- Ти?! А я?!
Хто я тоді на цьому світі-
нестигле яблуко у вітті ,
ще й доля,скажеш,не моя?
-Людина ти,і тим уже
всяк відрізняєшся від звіра,
що є в тобі любов і віра
і свят той,хто це вбереже.
Іди й борись! Любов свою
знайди хоч в кратерах Плутона!
Як справжня-не згорить,не втоне!
Повір-і в пеклі,і в раю....

18.09 2012

Ця маленька дитинка не знає,
як люблю я усмішку її,
як цей світ нас обох єднає -
вона спить собі в ліжку своїм.
І гудуть за вікном трамваї,
школярі до школи ідуть,
а для мене життя немає
без хлоп`яти ,що поруч отут.
Воно виросте сильним і мудрим,
буде мати гостріший зір,
ніж у батька, густіші кудрі ,
і досягне ще вищих зір.
Хай манюня моя половина
і забуде мене в ту мить,
але гордість за свого сина
відсьогодні вже полонить.
У ім.`я твого-міць сталева,
бусурманин який ,чи поляк,
як почує ревіння Лева -
вмить звільнить тобі ,сину, шлях.
Вірю я, що уся в руїнах
ферм і сіл , у пустелях ланів,
ще не вмерла моя Вкраїна,
доки має таких синів!


2010 p.

Кожен вечір спогади у мене
про твою божественну красу,
і своїм коханням полонений,
несвідомо їх у сни несу.

І нестримно зорі шаленіють,
лиш одна покотиться до ніг -
розповість тобі про тайну мрію
у віршах переднічних моїх...

Чи можна одинаково любити?
Невже є схожі крапельки води?
Чи можна душу навпіл розділити,
зберігши вподобання чесноти?

Ні-я не можу, лиш тобою марю,
напевно хворий ,бо всеціло твій.
Моя любов - єдине те, що маю,
її віддам лише тобі одній.

І зараз в час прощання і прощення
розкаюсь за надмірні почуття,
хоч серце, як розжарена печеня
жадає змін і нового життя.

Насправді просто хочу бути поряд ,
і обіймати ніжно ,як тоді...
І цілувати палко біля моря,
кохати прямо у морській воді.

2012

Сигануть-бы в небеса,
да с седьмого этажа,
чтоб не ждать когда умру,
а косынкой по ветру
выше взглядов, выше крыш
улететь, пока ты спишь,
далеко за край земли,
где б искали - не нашли.

Пронырнуть бы океан,
чтобы утопить обман.
Как плененной мухи зов
в паутиннице мозгов
он звенит, украв покой.
Непорядок с головой
исцеляли до сих пор
только плаха и топор.

Чашу с ядом от души
всю до капли осуши:
время жизни тем ценней,
чем осталось меньше ей.
Этот стих не про любовь,
кто всегда стрелял не в бровь,
тот поймет насколько прав
вор, что вовремя украл.

Застрелись-ка грусть–тоска,
щелкни смертью у виска,
лучше так, чем тыщи дней
слушать бред твоих речей.
Бледнолицая луна
холодна…Повешена!-
Затянула узел злой
гравитация петлей.

Точно мыши на разбой,
лезут мысли из извилин.
Если б жизнь была водой,
я свою, конечно б вылил.
Хоть не встречною любой,
а тобою обесцвечен,
даже если есть любовь,
то не каждый ей замечен…

2006.

Многие женщины
мною помечены ,
многими мечен я.
С мифом любви
наши страсти повенчаны
и ожидания.
Сгинули в пропасти
робость и скромность,
но не окончен бал-
медленно кружатся
времени лопасти,
жизни вращая вал.
Время все вылечит,
слоем косметики
скроем его следы,
точно художники,
не теоретики-
знаем цену слезы.
Взгляд словно лезвие
он не бездействует-
режет напополам.
Поберегись-
беспощадные бестии
ходят и тут и там.
Главное выстроить
тактику быструю,
взвесив число монет,
так рассчитать
траекторию выстрела,
чтобы погиб поэт.
И у подножия
знамя возложено
тем, кто наверняка
не променял
философию ложную
на монолит крюка.


2007

Моя сестро, рідна єдина ,
хочу знов нагадати тобі –
є одна маленька людина,
що давно вже чекає в журбі.
Вона теж хоче сонце стрічати,
як і всі ми радіти життю ,
вона може художником стати,
може просто навчитись шиттю.
Та забули її у садочку
самоти ненароджених душ,
вона грає собі у пісочку,
у тіньочку горіхів і груш ,
і чекає, так сумно чекає…
Та невже йдуть криваві бої,
косить голод, що серце не має
місця, щоб приютити її?
Все минуще, це ясно відразу –
дисертації, навіть пісні,-
все одно ми програємо часу
у його переможній війні.
Але стеляться лінії долі
вже багато мільйонів літ,
в кожній звивин і віток доволі,
на своїй ти – останній слід.
І собі не пробачиш ніколи,
як не стрінеш людинку малу,
зробиш вигляд, що вчувся гук кволий
крізь густу небуття пелену.
Воно грає собі у садочку
і чекає на маму свою,
повне мрій, сподівань, у віночку
з білих лілій… хай ще не в раю…

2011

Коли живеш із ворогом у хаті,
жадоба смерті у тобі зроста ,
хоч маряться голівоньки патлаті,
душею володіє пустота.

І мусиш жити далі без любові -
сам вибір цей похапливо зробив ,-
шукати крихту щастя у полові,
цідити краплю втіхи із ропи.

Ти сам, один, ніхто не зрозуміє...
Ось дихало колосся,вже - стерня…
У серці тільки два ім`я ,Маріє ,-
твоє і ,завжди поруч ,-Левеня.

І можна йти до Бога, можна вище -
хай Сонце все до попелу спалить,
і разом з тілом забере димище
усе, що досі ріже і болить.

З кожним днем все ближче час
нашої розлуки,
і тоді зіграють джаз
мої твої руки…

І тоді спалить вогонь
моє твоє тіло.
Відчуваєш жар долонь -
досі воно тліло.

Ти підеш у світ людей
в пошуках розради,
не сховалася б ніде
насінина зради.

Я копатимусь в золі
свого погорища ,
поховаю думи злі
на крутій горищі.

Поховаю ,затопчу
та злечу у небо -
хочу волі досхочу,
більше, аніж треба.

Понесу її в собі -
годі відібрати,
тільки прошу –не робіть
ви для неї грати.

Тільки руки не в`яжіть
у сорочці смирній:
заберіть свої ножі -
мої крила мирні.

Раптом поглядом зустрів
блиск твого волосся
серед сірості голів…
Може так здалося…

Відчуй відчай
кожною клітиною,
від мене відчаль.
Коли був дитиною,
думав печаль -
слово, звичай.

Долай відстань ,у
профілі місяця
лезо дістань
сталевої міці -
від марних питань
звільни істину.

Вітай вітер,
все, що відкрив ти
у собі-віддай.
Швидше від кривди
серце віддАль
вінком літер!

Засмучене серце моє запитає,
чи справжня була та дівчина святая ,
чи справді до мене вона говорила -
така неземна, досконала і мила?
Чи все це фантазія, самоомана -
для іншого люба і сама кохана?
І зразу ж відлунням собі відгукає -
це правда вона, не потрібна другая …
Для мене близькою лишається знову
і вірна своєму колишньому слову.
Та пам’ять жіноча короткою була ,
вона не обманює - просто забула…
Про тих ,кого нишком водила лісами,
вмивала морями,ховала містами,
про тих, чиї губи так люто кохали ,
про тих ,чиї руки спротиву не мали...
У котрих вона була вміла і справна ,
святе те дівча, тільки святість не справжня...
Так досі простую самотній світами,
бідніший друзями ,багатший літами,
як очі здіймаю натомлено вгору,
готовий до здачі без зайвого спору.
Та серце моє не потрібне нікому,
тут крапку поставити варто ,а може ні - кому?..

2011

Колись у лісочку, в бані ,-
там декілька їх стоїть ,-
я гладив плечі коханій,
дивився в очі її.
І пив її свіжу вроду
так ,наче вже безліч днів
не бачив я ,спраглий ,воду,
за винятком дещо снів.
І дихав її диханням
жарким ,чи там парко було ?-
та тішився тим бажанням,
що десь у душі росло.
І думав її думками,
чекання губ зупинив ,
лише своїми губами,
піднявши із глибини
щось надзвичайно-чарівне.
Можливо це є любов?
Моя кохана царівна ,
коли ти прилинеш знов?..
Відкрий мені ще не знані,
таємні царства свої…
Я гладив волосся коханій ,
прекрасне тіло її…

2011

Завтра піду ,а тобі
трохи залишу безсоння.
День до фіналу добіг -
і покотився в бездоння.

Вітер хмаринку приніс,
вкрив тебе ,щоб не застудла .
Паросток жита проріс,
щоб ти поїла ,не схудла.

Начебто поряд ,але
справді-я дуже далеко,
навіть як буде мале -
втомиться нести лелека.

Ми не обдуримо час,
і вже прийняти готові,
створене точно для нас
це - потойбіччя любові.

Як повернуся,тоді
частку пожалую неба...
Міг би усе,та тобі
більшого,мабуть не треба.

Розлилася осінь
у сади і сквери,
за вуглом на розі -
горобини жар.
Я люблю Полтаву,
хоч не рвуся в мери,
за її поставу,
особливий шарм.
А які дівчата
прикрашають місто!-
наче у лещата
взяли у розкрут ,
душу зачепили…
Хай я і не містик,
та магічні сили
точно діють тут.
Ти така несхожа
і така цікава,
водночас пригожа
і тривожна щось…
Вітерцем лякливо
проводжа Полтава,
а в осінній зливі
зустрічаємось.
Це звичайні речі -
жити і радіти,
і коханій плечі
обіймати знов.
І хотіти щастя,
і дітей хотіти,
поки жовтим листям
не спаде любов.

2010 р.

Позаду гуркотіли перегони
а потяг рве упевнено вперед,
у полум`яних хвилях сонце тоне,
щоб завтра знову розпочати злет…
Та пам`ять полонила та хвилина,
якій я знов бажаю вороття,
коли зайшла в купе одна дівчина,
яку чекав ,мабуть , усе життя.

Ішла розмова – тепла ,не навмисна,
неначе нитка ,в серце що вела,
слова її складалися в намисто,
здавалося-не буде їм числа.
Та ніч промчала ,вибухнуло сонце,
і милу вдаль забрав безжальний час.
Я до сих пір не знаю-був лиш сон це,
чи це кохання так сп`янило нас?

Та якось через рік її побачив,
попав у світ шаленої краси!
Невже щастило так мені ,неначе
за мене хтось на небі попросив?
І цілувались прямо на пероні,
здали білети, пропили аванс,
тепер для неї зовсім не сторонній ,
якщо удруге дав Всевишній шанс!


2010 p.

Мені без тебе холодно і сонно,
та спогади приходять знов і знов,
у серце заглядають безсоромно,
шукаючи там приспану любов.

Та знаю точно, що цієї ночі
я нишком у думки твої прийду -
і пристрастю наповню сни дівочі,
і зацілую всю, єдину ту.

Піду за обрій, прямо в надвечір`я-
шукати безталанної краси,
хапає вітер листя на подвір`ї -
мене також у вирій понеси.

Як зашумлять тополі і на око
глумливий протяг нажене сльозу -
згадай лише любов мою глибоку,
і не зважай на холод та грозу.

Пишу тобі і знаю ,що ніколи
не прочитаєш ти мої слова,
що біль розлуки навпіл світ розколе -
і неминучість душу розрива.

І можна говорити про кохання,
і дарувати ніби цілий світ ,-
та потай готувати розставання,
і слів холодних зберігати лід.


2010 р.

Україною їду і душить
мене суміш сліз і туги,
бо все бачу нещасні душі,
як і я,що мовчать навкруги.
Всю довкола нові хазяї
розділили землю мою:
зранку встану ,як сонце засяє -
і уже на чужій стою.
Що ти робиш ,мій добрий народе -
все батрачиш ,як і раніш?
Як раніш будуть нас пороти,
неслухняних .Вганяти ніж -
хто говорить багато .Будуть
купувать нас за гречки кіло,
в демократію гратись -люди,
ну невже буде так,як було?!
Будем старанно і надалі
їх від себе охоронять -
ешелони зерна і сталі
розкрадають то кум ,то зять,
що залишиться - посадівці
розтягають і СБУ…
А народ…а народ ,що вівці
і життя його-так…б/у .
Україно моя ,прокиньсь
від парів алкогольного смраду !
Прожени розжирілих киць,
що з`їдають мою зарплату
за один обід у кафе,
серед вбогості ставлять палаци,
демонструють свої "лаве"
і цинізм-це усе баласти,
паразити в тілі твоїм.
Поспішай їх кудись подіти -
хай вже ми наслужились їм,
так у нас ще зростають діти!
Від Карпат до дніпровських степів,
від Полісся до самого Криму -
скільки вже наш народ стерпів
і змовчав ,але нескоримо
дух свободи в ньому живе.
Прийде час -і повірте ,браття:
знов зародиться слово нове,
загориться нове багаття -
що чистилище для панів,
за обманні надії народні.
І не спинять праведний гнів
ті ,хто ссуть нашу кров сьогодні!
2011 p

Мороз і сонце-день погожий,
ти вже не спиш, мій друже, може
пора, красунечко, вставай !
Поглянь же сонними очима
яка краса кругом спочила,
твою зорю чекає край!

Ти пам’ятаєш небо вчора
від злої хуртовини чорне,
розмита пляма-місяць зблід ,
крізь хмари сумно поглядає,
і в тебе настрою немає…
А зараз глянь – пощез і слід :

Небесною блакиттю вкриті
шляхетні килими ,сніги ті
розшиті сонцем золотим.
Чорніє тільки ліс прозорий ,
покрив ялину іній скорий,
ріка яскріє від льодин.

Кімната вся янтарним блиском
аж сяє. І бадьоро близько
тріщить багаття у печі.
Приємно мріяти ,спочивши ,
та знаєш : мила, прикажи вже –
конячку в сани упечи.

Зрання по снігу нетерплячий
біжить наш провідник конячий,
довірся - знає він куди.
Навідаємо пустки поля,
ліси така ж спіткала доля,
та берег цей люблю завжди!

2010 р

Гарна дівчина, шикарна -
глибокі блакитні очі,
посмішка сміла безкарна,
стрункий бездоганний стан.
Мій мозок живе окремо,
не я,- це він тебе хоче,
сп`яніло пісні оремо,
аж болісно, млосно устам.

Коли я побачив вперше,
назвалася ти іною -
інакшою, неземною -
і, наче ,заклякла мить.
Відчув ,що існує стержень:
міцний, невгамовний, впертий .
А погляд такий відвертий,
що серце досі щемить.

Віддай мені свого часу
хоча б невелику частку,
але апетитну, ласу -
і я не змарную його.
Тобі я сповна віддячу,
бо маю надійну хватку,
тверду чоловічу вдачу -
так нумо вперед, yo-ho!

2010