Як не дивно, але криза не така вже погана річ, особливо коли йдеться про афери та аферистів. Для них цей період – справжні жнива. Здавалося б, ми готові до їхніх вибриків, пам’ятаючи кризові 90-ті. Та не все так математично просто: змінюється криза – вдосконалюються афери. Історія, про яку йтиметься далі, відбулася зовсім нещодавно на Львівщині, і вирізняється серед інших вишуканістю і настирливістю.
Головного героя чи то пак сценариста назвімо умовно «Домінатор», оскільки це псевдо як найкраще його характеризує. Впевненість, зухвалість, домінантність в розмовах – риси хорошого психолога, актора, чи людини, яка заробляє на ошукуванні ближніх. Епізод перший нашої історії розпочався з того, що одного зимового дня Домінатор зателефонував до Дрогобича своєму давньому знайомому музикантові, колезі по цеху (назвімо і його умовно) Петра і запропонував побувати з гастрольним туром в Австрії. Лише можна уявити собі, яка радість огорнула Петра: провінційні співаки в умовах тотальної боротьби з культурою є майже в підпіллі, а тут гастролі за кордон і ще й з неабиякими гонорарами. Домінатор пообіцяв 80 євро за кожен з концертів, які відбуватимуться двічі на день протягом двох місяців. Математика проста: 160 євро в день множимо на 60 і отримуємо чистого заробітку 9600 євро. Грандіозна пропозиція, адже де в Україні провінційному виконавцю своїм талантом можна заробити такі гроші? Проте Домінатор на цьому не зупинявся і в добрих традиціях промоутерів вів далі: «Харчування та проживання коштом організаторів, географія гастролей: – Австрія, Німеччина, Швейцарія, Італія…» Далі вдаватись в подробиці не варто, оскільки Петро був готовий уже сьогодні пакувати валізи і рухатись за Домінатором у «світле майбутнє». Однак, по розмові Петро повернувся на грішну землю і збагнув, що не все так просто: «Давно не виступаю, фонограм нових нема – поїхати не зможу. Але ж пропозиція така класна. Запропоную своїм товаришам по цеху, бодай вони хоч скористаються». Так завершився перший епізод майже детективної історії.
Епізод другий. Домінатор приїздить до Дрогобича на зустріч з можливими кандидатами, яких запропонував Петро замість себе: молодими виконавцями Яремою та Ліліаною (імена також вигадані), вже відомими на Дрогобиччині. Зустріч відбулась в офісі у Ліліани. Домінатор, як справжній продюсер, виклав, що йому від виконавців потрібно, уважно послухав музичний матеріал і сформулював своє резюме: «До Ліліани у мене претензій немає, а ось у Яреми мені підходять лише ось ця, ця і ця пісня. Вибачай Яремо, але більше 40 євро за виступ тобі не зможу заплатити.» Що мав на увазі Домінатор годі гадати, але цей момент став фактично проколом у його продуманій афері. Відтак у Ліліани та Яреми виникло багато запитань. Що за гастролі, коли виїзд, хто ще, окрім них, виступатиме, і хто взагалі такий отой Домінатор? Головний герой розпочав з останнього запитання: мовляв, він також виступає, навіть має свій проект «Дзідзьо», одразу показав кліп того проекту у якому чолов’яга, дещо схожий на Домінатора, виконує пісню. Та ідентифікувати його з Домінатором було важкувато, оскільки «персонаж» мав накладну бороду. Вірити довелось на слово. «Тепер про сам проект, – продовжував Домінатор. – Їдемо в Європу представляти регіони України, які прийматимуть Євро 2012. Організатором цього туру є Конгрес українських націоналістів, і зокрема його осередок в Австрії. Організатори вимагають щоб були представлені місцеві виконавці, а не зірки, оскільки ті вже там приїлися. Тепер про тих,хто з вами поїде. Я пропонував Левкові Дуркові, оскільки він там у мене часто виступає, також зі Львова їде Іван Сітарський, окрім цього ще один колектив з Івано-Франківська та один із Закарпаття. Я їду зараз на Самбірщину у Тур’є, звідки поїде ансамбль, і вони мені мають передати гроші на оформлення документів». Наступне запитання Ліліани стосувалося оформлення документів. «Не хвилюйтесь – заспокоїв Домінатор – Вам доведеться сплатити лише дорогу та візу в Австрію, це приблизно 290 євро, а на місці вам усе повернуть і навіть видадуть невеликий аванс. Тут не втримався Петро: «А чи є якийсь договір або інші документи, що підтверджують твої повноваження?» Домінатор вдав, що не почув запитання і хвацько витягнув з сумки фотоальбом, у якому були красиві світлини Альп та лижних готелів. «Ось тут ви проживатимете – коментував Домінатор ,– кожен матиме свій номер. Власниця готелю походить з України, тому добровільно та безкоштовно погодилась підтримати тур». Після такої інформації Ліліана була на сьомому небі від щастя. А Домінатор продовжував: «Виїжджаємо через два тижні зі Львова від церкви святого Юра. Їдуть три автобуси. В одному – виконавці, в інших – представники громадськості та духовенства. Як бачите, часу небагато. Даю вам два дні на роздуми і після завтра приїду за грошима на оформлення документів. До речі, їх нам оформлятимуть у Львові експрес-методом. Для цього з Києва спеціально приїде консул.» Ось так переконливо на піднесеній ноті завершився другий епізод.
Епізод третій: зустріч Петра з Ліліаною і Яремою для обговорення пропозиції. «Ну як враження?» – спитав Петро. Ліліана задоволено поділилась враженнями, що варто їхати, адже не завжди виникають такі пропозиції. Проте, Ярема був не настільки оптимісти налаштований: «Якби Домінатор не «присадив» мене з піснями, очевидно також повністю готувався до поїздки. Але саме цей момент змусив ввімкнути логіку, а її у багатьох словах Домінатора не було. Судіть самі: два роки тому я їздив на Захід Німеччини (до Дортмунду). Мої витрати: віза – 40 євро, страхівка – 20 євро, дорога – 80 євро. Загалом 140 євро. Запитання: звідки ота сума 290 євро? Наступний момент, який насторожує: це відношення Закарпаття та Івано-Франківська до Євро 2012. І врешті пісні, які обрав Домінатор – я їх на концертах виконую вкрай рідко, що говорить про його необізнаність.» Тут слово взяв Петро: «До речі я теж схиляюся до думки, що це афера, оскільки відповіді на запитання про документи я не отримав. Та все ж рано плямувати чоловіка, давайте по можливості поговоримо з іншими учасниками гастролей і тоді вже прийматимемо остаточне рішення».
Відкрию таємницю: автор цих рядків був присутнім під час зустрічі другого епізоду, тому так добре знає подробиці. Що було далі – передбачити не важко. Було зроблено декілька телефонних дзвінків. «Учасники гастролей» у більшості випадків взагалі нічого не знали про тур. Ліліані вдалося вийти на обласне керівництво КУНу, де їй подякували за надану інформацію і запевнили, що названа організація взагалі найближчим часом не планує жодних заходів за кордоном, а з аферистом, який справді є у їх лавах, будуть окремо розбиратися. Та й врешті і «Дзідзьо» виявився не Домінатором. Фактично для наших героїв все ніби завершилось «гепі-ендом»: ніхто не поніс жодних втрат. Однак питання залишалось відкритим: у чому полягала афера? Як зазначив Ярема: «Припускаю, що суть афери у збиранні коштів на оформлення документів». Справді, не минуло двох тижнів, як до нас дійшла інформація про дві вдалі спроби у Львові та Стрию. У першому випадку людина постраждала на 600 євро у другому «жертва» позбулася 300 євро.
Для того, щоб зрозуміти суть афери, варто на неї глянути очима самого афериста. Знаючи, що у кризовий період українці починають вірити у «манну з неба», Домінатор вирішив скористатися цією слабкістю. Оскільки у 90-х він крутився в колах регіонального шоу-бізнесу, вирішив розпочати саме звідси. І добре знаючи ментальність провінціалів, ставку робив власне на них. Обожнення «дядьків згори», а також слабку обізнаність в юридичних та бюрократичних особливостях зіграла Домінаторові на руку. Щоб переконати жертву у правдивості обіцянок, наш герой включав свою артистичність та неабиякі психологічні навики: мозковий штурм бажаною для клієнта інформацією, після чого легко і невимушено подається потрібне. Перелік багатьох відомих виконавців підсилювала у жертв довіру до Домінатора. У нашому випадку це – не нова методика. ЇЇ широко використовують у пропаганді представники різноманітних сект та представники мережевого маркетингу. І ще один факт, який свідчить про цілеспрямованість афериста – 290 євро. Стандартний психологічний спосіб у маркетингу захопити клієнта. 290 – це не 300, відтак сума психологічно здається значно нижчою. І нарешті на випадок незручних запитань у Домінатора на поготові був рятівний фотоальбом, картинки з якого ставили остаточну крапку в завоюванні жертви.
Найгірше у цій історії те, що юридично захиститися у подібній ситуації вкрай важко, адже кожен з нас добровільно віддає гроші аферисту, майстрові «лохотронної справи». І подібні сценарії, нажаль, і далі спрацьовують. Ми знаємо про конкретні два випадки «позитивного результату», а їх може бути значно більше. Тому з нашої невеселої історії варто зробити наступні висновки, щоб не попастися на гачок аферистів. По-перше, не варто вірити у легкі гроші в період кризи. Якщо вам надходить пропозиція легкої наживи, варто поставитися до неї з пересторогою. По-друге, якщо у кризовий період вам пропонують оборудки з фінансами, порадьтеся з ближніми, і лише після ретельного та детального аналізу кількох думок, приймайте рішення. Пам‘ятайте: самотужки встояти перед шахрайськими схемами вкрай складно. Як свідчить наша історія, афери з роками еволюціонують і стають дедалі більш вишуканими. І останнє: остерігайтеся яскравих пропозицій від людей, яких вважаєте своїми друзями. Як показує практика, совість та принциповість сучасні Домінатори давно втратили, тож поняття дружби чи навіть родинних стосунків для них не є жодною перешкодою чи табу.

Зненацька перед журналістом з’явився високий молодий чоловік:
- Служба безпеки. Що у вас є в сумці?
Поборовши спокусу заявити: «Ще сам не знаю!», - «підозрюваний» відповів, що його особисті речі.
- Прошу показати!..

Щоб було зрозуміло, яким чином законослухняний представник ЗМІ опинився в такій ситуації, почнемо спочатку.
Погодьтесь, не дуже приємно, коли під час відвідин великих магазинів вам доводиться ставати підозрюваними у крадіжках. Через те, мабуть, велика кількість українців дотепер не ймуть довіри до гігантів торгівельного бізнесу. Насправді такі заклади, як символ економічного прогресу, дісталися і наших країв. Та, на жаль, поряд з великими перевагами супермаркетів почали з’являтись на світ і побічні недоліки, жертвами яких, як показує практика, може стати будь-хто з нас. Власне наявність кількох скарг таких жертв змусила журналістів перевірити їхню справедливість. А люди скаржились, що при виході з супермаркету «Фуршет» молоді люди від них вимагають показати вміст сумок, кишень та ін.. І це може відбуватися в присутності друзів, колег, партнерів, знайомих, коханої людини. І як потім тим людям в очі дивитися, якщо тебе хтось сприйняв за злодія?

Власне тому народилася ідея стати підозрюваними. Для цього один журналіст (Орест Лещишин), котрий спеціально три дні не голився, перевдягнувся в трохи менш респектабельний одяг, в присутності свідків сполоснув рот алкоголем і вирушив «на справу». На певній віддалі за ним слідували ще двоє колег (Ірина Циган та Ярослав Баран), пристойно вдягнутих, що зображали щасливу сімейну пару, котра прийшла в супермаркет за покупками. Наш «живець», згідно плану, розглядав товар, читав етикетки, зображав стурбованість, навіть страх, оглядався, чи за ним ніхто не стежить, чи не видно відеокамер. При цьому, жодного товару не ховав і врешті пройшов повз касу, без перешкод вийшов з приміщення, міркуючи, чи скарги виявилися безпідставними, чи він погано зіграв свою роль.

І ось після описаного на початку епізоду працівник редакції відмовився показувати вміст сумки, бо це «порочить його честь і гідність». Тоді йому запропонували пройти в приміщення. Мовляв, без свідків показувати сумку не так соромно. Простуючи за охоронцем, наш «живець» дещо сповільнив ходу, і пооглядався по сторонах.
- Ідіть, ідіть! – почулося грізно ззаду. Це сказав, ще один охоронець, вищий і ширший в плечах, котрий, виявилось, ішов слідом. В кімнаті з написом «Служба безпеки» (добре, що не дописано «України») охоронці зайняли місця біля дверей, щоб «затриманий» бува не втік, і разом з третім представником супермаркету повторили вимогу відкрити сумку, відмовляючись показати документ, що підтверджує повноваження ставити таку вимогу.
- А якщо в сумці ніякого товару не виявиться? – запитав журналіст.
- Ми вибачимось, і ви підете.
- Ви мене образили, а тепер просто так вибачитесь… Добре, я покажу сумку, але ви письмово підтвердите, що ставили таку вимогу.
- Про це не може бути й мови.
- Тоді викликайте міліцію.

Невідомо, чим би закінчилася ситуація, якби не надійшли двоє наших журналістів з фотоапаратами наготові. Тоді охоронці долонями почали закривати об’єктиви і кричати, що тут фотографувати заборонено. Їх незабаром підтримала заступник директора по роботі з персоналом Олександра Пільків. Пояснювала вона цю заборону «внутрішнім законом». Цікава виходить ситуація: супермаркет має власну службу безпеки, внутрішні закони, котрі для них вищі за закони держави. Врешті на нашу вимогу нас завели до директора Оксани Дерпинець, а сумку довелося тримати при собі, щоб там випадково якийсь товар не опинився. Після тривалого очікування до директора ми потрапили, однак почули лише, що не маємо права працювати у супермаркеті, не попередивши заздалегідь директора і не пред’явивши спочатку службових посвідчень. Тобто ми мали заздалегідь попередити, що перевіряємо наявність недоліків, і тоді, звісно нічого дивного ми би не виявили. Директор твердо дотримувалась цієї думки, відмовилася давати офіційний коментар і врешті попросила залишити кабінет. От тоді працівники по справжньому забігали: лунали дзвінки до юристів, перепитувалося прізвище затриманого журналіста (чи бува не числиться якимось рецидивістом). Вже на наш виклик, до речі, доволі оперативно прибули працівники міліції, котрі зможуть підтвердити, що журналісти діяли в рамках закону. За їх словами, ми спокійно можемо продовжувати вирішення справи у суді. А в працівників супермаркету інтерес до наших осіб взагалі пропав – вони вже навіть не хотіли оглядати вміст сумки. Пояснення: було проглянуто відеозаписи камер спостереження і не виявлено факту крадіжки. Незабаром прибули головний редактор газети Тетяна Татомир та депутат міської ради Юрій Врублевський. Після тривалого очікування, коли новоприбулі особи вже збиралися йти геть, їх таки прийняли, щоправда з журналістами – учасниками всіх подій - більше бачитися не забажали. Редактору і депутату також не змогли показати жодного документу, який підтверджував би повноваження охоронців вимагати показати сумку чи заборнив би журналістам фотографувати і виконувати свою роботу. Підсумовуючи дану історію важко сказати, що обурює більше: образа людей і безпідставна підозра у злодійстві, чи неповага до журналістів і перешкоджання їх професійній роботі. Насамперед відбулось пряме порушення презумпції невинності – люди визнаються винними, хоча їхня вина не доведена. Невже проглядати відеозаписи не можна в ріалтаймі тобто в режимі реального часу, а лише після скандалу. Тоді б людей затримували, лише будучи переконаними у вчиненні крадіжки. В такому випадку лише після суду їхні прізвища, фотографії можна піддавати розголошенню, і це реально послужило б безпеці товару та репутації фірми, а не безпідставні звинувачення на основі суб’єктивних підозр.

Згідно з цією ситуацією та попередніми скаргами, підозри найчастіше лягають на людей, котрі не надто багато і не надто модно вдягнуті. Отож висновки невтішні: наразі будь-хто може стати безпідставним підозрюваним у мережі супермаркетів «Фуршет». А загалом рекомендуємо намагатись уникати великих мега-торгівельних структур, оскільки болячка притаманна системі загалом. Також хотілося б порадити вищому керівництву мережі «Фуршет» надалі кваліфікованіше ставитись до підбору керівного складу супермаркетів, які б добре були обізнані з чинним законодавством, з прийомами ПР-діяльності та кризисменеджменту. Тоді б вдалося уникати конфліктних ситуацій з представниками ЗМІ. А загалом любителям «зустрічати за одягом» хочеться сказати, що міщанство бува не знає меж і якась модна презентабельна особа може дійсно і значно в більших кількостях здійснювати крадіжки – вона поза підозрою. До речі, не раз доводилося заходити у польські супермаркети "Biedronka” і “Plus” навіть в спецодязі будівельника зі слідами клею та мальти, і нікому на думку не спадало вимагати показувати сумки, чи вивертати кишені. Європа є Європа…

І ще одне. Ми не юристи, але твердо переконані, що якісь внутрішні корпоративні закони в жодному випадку не можуть бути вищими чи хоча би суперечити Законам України «Про Інформацію», «Про пресу» та ін…

Схід і захід. Два різних полюси, які у природних умовах мали б стимулювати рух вперед, та прискорювати час для досягнення нових вершин. Проте чомусь в Україні закони природи не діють. Риторика про проблеми Сходу України у стосунках з її протилежною половиною свідчать радше не про аномальність української ситуації, а про штучність даної проблематики. У цьому я переконую раз у раз, зустрічаючи представників українського лівобережжя, Донбасу, Луганщини. Оскільки не так давно ми відзначали свято об’єднання Українських земель, увага до протистояння Схід-Захід є особливо актуальною. Отож мої міркування з цього приводу будуть не марними.

Що ми знаємо про східняків? Якщо згадувати своїх знайомих, або рідних з тих країв, назбирається букет найрізноманітніших вражень. Коли починаємо думати про східну Україну в загальних аспектах – картина вимальовується досить чіткою: російськомовне населення, з проросійськими симпатіями, стиль життя яких більше переплітається з індустріально-радянською ідеологією, аніж з якимись культурними чи національними переконаннями. Як результат – возвеличення примітивно криміналістичного буття з російсько-шансонівським присмаком. Такий собі посттюремний «запаханий» регіон. Тому і не слід очікувати звідтіля якихось державницьких прогресивних ідей, чи бажання розвиватись у демократичному напрямку. А чи цікавило нас запитання в якому світлі Східняки уявляють Західну Україну. В контексті сказаного пригадую запитання мого друга з Макіївки, яке задав мені, підчас спільного перебування у Києві: «А чи правда, що коли у Львові заговориш російською мовою, можуть дати в писок?» Від почутого, мною спочатку оволоділо здивування, потім подив, пізніше здалось, що я розумію суть запитання. Та все ж у цій війні почуттів перемогло велике здивування. По-перше я реально побачив нас очима мешканця Донбасу. Нажаль цілісна картина ані трохи не краща за ту, що малюємо ми про них. Західний українець це такий собі дядько з села в кращому разі з ломакою, в гіршому – з фузією, який маніакально блукає по своїй території у пошуках «іннорідних тіл», тобто москалів. І великою бідою є цей дядько для України оскільки у своїх маніях він забув про роботу, отож бідні східняки повинні дотаціями підтримувати такий собі морально і економічно занепалий регіон. Стоп. Десь я вже подібне чув. Аякже з уст президента Росії пана Путіна, котрий так замучився дотувати економіки України та Грузії, що настав час покласти край цьому. Який край ми вже бачили. Проте у даній ситуації вражало те, що мій друг свято вірить у цей стереотип і нічого окрім підтвердження від мене не очікує. Отож у подібній ситуації мені доводилось бути не раз і відповідати на подібні запитання від цілком освідченнях інтелігентних людей. Невже ж українець з певним інтелектуальним досвідом і багажем не може розібратись, де стереотип, де пропаганда, або навіть піар. На практиці виявилось, що це зробити досить складно. Чому? Пробував і я розібратись. Розуміння ж прийшло після відвідин Луганської області.

Минулого року доля закинула мене у місто Алчевськ де сотні організацій і фірм з усієї України працювали над ліквідацією аварії комунальних тепломереж. Оскільки я займав посаду ПР-спеціаліста в одній із фірм, тому довелось спілкуватись з багатьма тамтешніми мешканцями. Признаюсь, що у моєму житті це був період руйнувань багатьох стереотипів та упереджень. Від очікуваних шовіністичних проросійських переконань, я зустрів лише спілкування на іноземній, не українській мові. Воно у більшості людей, з якими я спілкувався, було викликане не переконанням, а потребою у спілкуванні при відсутності українських для цього засобів. Підчас таких зустрічей не раз доводилось відчувати певну заздрість з боку мешканців. Як пояснив мені оди з Луганчан, це викликано консервативністю західняків, що так суттєво вплинуло на збереження національної самобутності. Я ні разу не зустрів того східного патріотизму, що пропагують наші владні мужі з провідних телеканалів України. Так є східноукраїнський патріотизм, проте з абсолютно інакшими цінностями, аніж ті, що нам подають політичні лідери. Для цього, щоб їх зрозуміти, конче необхідно бодай на тиждень з’їздити на Схід і пожити в цьому середовищі. Як не парадоксально, більшість з людей що вірять у штучно створені стереотипи ні разу не побували у протилежному кінці своєї країни. Про масштабність замкнутості життя пересічного Українця власне свідчить риторика про проблеми між двома частинами України. Відсутність аргументів (а вони б обов’язково були при частих відвідинах один одного) створив плідний ґрунт на основі поділу, яким досі живляться нечесні на руку політики. Чи не здається вам дивним, що серед тих хто переймається даною проблемою офіційно не знайшлось жодного політика, котрий запропонував би реальний механізм вирішення даного питання? Невигідно! Раз у раз згадується древня мудрість: «розділяй і владарюй». Очевидно знову нас українців по чолі заїхали стародавніми граблями, адже вкотре вислуховуємо про проблеми і їх нагальність вирішення від тих, хто ж її фактично реалізовує на практиці. На мою думку все простіше ніж намальовано. В підтвердження цього повернусь до історії про мого друга з Макіївки. Наймудріше, що мені тоді прийшло до голови, це запросити його відвідати Львів. Результат був очікуваним. Мій друг побував не тільки у Львів, але й Трускавці. З його слів я зрозумів, що відвідини один одного, ось реальний механізм вирішення усіх міжукраїнських протиріч. Проте на заваді стає знову ж політичний бомонд держави. Для реалізації даного проекту необхідно створити умови для поїздок. Цього можна досягнути лише економічним зростанням та розвитком демократичних цінностей. А це знову ж невигідно. Як бачимо проблема не в стосунках сходу і заходу. Проблема у неможливості самостійно робити висновки, що безпосередньо пов’язано з політико-економічною блокадою пересічних українців по обох берегах Дніпра. Владним елітам це вигідно, адже конфронтація є одним із дієвих механізмів утриматись на владному олімпі.

Отак роздумуючи над проблеми стосунків Сходу і Заходу закрадається багато сумнівів: а чи й справді є проблемою те що ми такі різні. Побувавши в Алчевську та Луганську переконався, що дійсно відмінності між нами є. Ми дійсно різнимося поглядами, ментальністю, культурою. Але невже такі відмінності є основою для політичних протиріч. Як не дивно, там також багато освідчених розумних людей, там також є потужні осередки культури, там також є український патріотизм, хоча з дещо відмінними поглядами. Мені здається, різниця між нами не породжує протиріч, а навпаки збагачує нашу державу і є доповнюючим компонентом для кожного регіону. Тому такі природні явища необхідно стимулювати, а не порушувати гармонію. Відтак матимемо міцну цілісну державу з потужною економікою і стабільним авторитетом у світі.

P.S.

Нажаль можна спрогнозувати, до чого може призвести подібна розєднавча політика. Дана ситуація може розвиватись за двома сценаріями. За першим розпочнеться зростання популярності сепаратиських ідей, що призведе до розколу держави. Для нас цей варіант кращий, оскільки дає шанс на утвердження українських державницьких ідей бодай на західних територіях. За другим сценарієм відбудеться банальна розправа купки проросійських політиків (можливо російських агентів) над західною територією. При цьому вони прикриватимуться інтересами східних регіонів. Східний же регіон стане сировинним придатком Росії. Можливий і третій сценарій (найкращий для усіх Українців) – запобігання роз'єднавчій політиці. Нажаль в сучасних умовах він видається науковою фантастикою. Як висновок не існує в Україні об’єднавчих ідей оскільки це природній стан речей, але реалізовується роз'єднавча політика.