Схід і захід. Два різних полюси, які у природних умовах мали б стимулювати рух вперед, та прискорювати час для досягнення нових вершин. Проте чомусь в Україні закони природи не діють. Риторика про проблеми Сходу України у стосунках з її протилежною половиною свідчать радше не про аномальність української ситуації, а про штучність даної проблематики. У цьому я переконую раз у раз, зустрічаючи представників українського лівобережжя, Донбасу, Луганщини. Оскільки не так давно ми відзначали свято об’єднання Українських земель, увага до протистояння Схід-Захід є особливо актуальною. Отож мої міркування з цього приводу будуть не марними.

Що ми знаємо про східняків? Якщо згадувати своїх знайомих, або рідних з тих країв, назбирається букет найрізноманітніших вражень. Коли починаємо думати про східну Україну в загальних аспектах – картина вимальовується досить чіткою: російськомовне населення, з проросійськими симпатіями, стиль життя яких більше переплітається з індустріально-радянською ідеологією, аніж з якимись культурними чи національними переконаннями. Як результат – возвеличення примітивно криміналістичного буття з російсько-шансонівським присмаком. Такий собі посттюремний «запаханий» регіон. Тому і не слід очікувати звідтіля якихось державницьких прогресивних ідей, чи бажання розвиватись у демократичному напрямку. А чи цікавило нас запитання в якому світлі Східняки уявляють Західну Україну. В контексті сказаного пригадую запитання мого друга з Макіївки, яке задав мені, підчас спільного перебування у Києві: «А чи правда, що коли у Львові заговориш російською мовою, можуть дати в писок?» Від почутого, мною спочатку оволоділо здивування, потім подив, пізніше здалось, що я розумію суть запитання. Та все ж у цій війні почуттів перемогло велике здивування. По-перше я реально побачив нас очима мешканця Донбасу. Нажаль цілісна картина ані трохи не краща за ту, що малюємо ми про них. Західний українець це такий собі дядько з села в кращому разі з ломакою, в гіршому – з фузією, який маніакально блукає по своїй території у пошуках «іннорідних тіл», тобто москалів. І великою бідою є цей дядько для України оскільки у своїх маніях він забув про роботу, отож бідні східняки повинні дотаціями підтримувати такий собі морально і економічно занепалий регіон. Стоп. Десь я вже подібне чув. Аякже з уст президента Росії пана Путіна, котрий так замучився дотувати економіки України та Грузії, що настав час покласти край цьому. Який край ми вже бачили. Проте у даній ситуації вражало те, що мій друг свято вірить у цей стереотип і нічого окрім підтвердження від мене не очікує. Отож у подібній ситуації мені доводилось бути не раз і відповідати на подібні запитання від цілком освідченнях інтелігентних людей. Невже ж українець з певним інтелектуальним досвідом і багажем не може розібратись, де стереотип, де пропаганда, або навіть піар. На практиці виявилось, що це зробити досить складно. Чому? Пробував і я розібратись. Розуміння ж прийшло після відвідин Луганської області.

Минулого року доля закинула мене у місто Алчевськ де сотні організацій і фірм з усієї України працювали над ліквідацією аварії комунальних тепломереж. Оскільки я займав посаду ПР-спеціаліста в одній із фірм, тому довелось спілкуватись з багатьма тамтешніми мешканцями. Признаюсь, що у моєму житті це був період руйнувань багатьох стереотипів та упереджень. Від очікуваних шовіністичних проросійських переконань, я зустрів лише спілкування на іноземній, не українській мові. Воно у більшості людей, з якими я спілкувався, було викликане не переконанням, а потребою у спілкуванні при відсутності українських для цього засобів. Підчас таких зустрічей не раз доводилось відчувати певну заздрість з боку мешканців. Як пояснив мені оди з Луганчан, це викликано консервативністю західняків, що так суттєво вплинуло на збереження національної самобутності. Я ні разу не зустрів того східного патріотизму, що пропагують наші владні мужі з провідних телеканалів України. Так є східноукраїнський патріотизм, проте з абсолютно інакшими цінностями, аніж ті, що нам подають політичні лідери. Для цього, щоб їх зрозуміти, конче необхідно бодай на тиждень з’їздити на Схід і пожити в цьому середовищі. Як не парадоксально, більшість з людей що вірять у штучно створені стереотипи ні разу не побували у протилежному кінці своєї країни. Про масштабність замкнутості життя пересічного Українця власне свідчить риторика про проблеми між двома частинами України. Відсутність аргументів (а вони б обов’язково були при частих відвідинах один одного) створив плідний ґрунт на основі поділу, яким досі живляться нечесні на руку політики. Чи не здається вам дивним, що серед тих хто переймається даною проблемою офіційно не знайшлось жодного політика, котрий запропонував би реальний механізм вирішення даного питання? Невигідно! Раз у раз згадується древня мудрість: «розділяй і владарюй». Очевидно знову нас українців по чолі заїхали стародавніми граблями, адже вкотре вислуховуємо про проблеми і їх нагальність вирішення від тих, хто ж її фактично реалізовує на практиці. На мою думку все простіше ніж намальовано. В підтвердження цього повернусь до історії про мого друга з Макіївки. Наймудріше, що мені тоді прийшло до голови, це запросити його відвідати Львів. Результат був очікуваним. Мій друг побував не тільки у Львів, але й Трускавці. З його слів я зрозумів, що відвідини один одного, ось реальний механізм вирішення усіх міжукраїнських протиріч. Проте на заваді стає знову ж політичний бомонд держави. Для реалізації даного проекту необхідно створити умови для поїздок. Цього можна досягнути лише економічним зростанням та розвитком демократичних цінностей. А це знову ж невигідно. Як бачимо проблема не в стосунках сходу і заходу. Проблема у неможливості самостійно робити висновки, що безпосередньо пов’язано з політико-економічною блокадою пересічних українців по обох берегах Дніпра. Владним елітам це вигідно, адже конфронтація є одним із дієвих механізмів утриматись на владному олімпі.

Отак роздумуючи над проблеми стосунків Сходу і Заходу закрадається багато сумнівів: а чи й справді є проблемою те що ми такі різні. Побувавши в Алчевську та Луганську переконався, що дійсно відмінності між нами є. Ми дійсно різнимося поглядами, ментальністю, культурою. Але невже такі відмінності є основою для політичних протиріч. Як не дивно, там також багато освідчених розумних людей, там також є потужні осередки культури, там також є український патріотизм, хоча з дещо відмінними поглядами. Мені здається, різниця між нами не породжує протиріч, а навпаки збагачує нашу державу і є доповнюючим компонентом для кожного регіону. Тому такі природні явища необхідно стимулювати, а не порушувати гармонію. Відтак матимемо міцну цілісну державу з потужною економікою і стабільним авторитетом у світі.

P.S.

Нажаль можна спрогнозувати, до чого може призвести подібна розєднавча політика. Дана ситуація може розвиватись за двома сценаріями. За першим розпочнеться зростання популярності сепаратиських ідей, що призведе до розколу держави. Для нас цей варіант кращий, оскільки дає шанс на утвердження українських державницьких ідей бодай на західних територіях. За другим сценарієм відбудеться банальна розправа купки проросійських політиків (можливо російських агентів) над західною територією. При цьому вони прикриватимуться інтересами східних регіонів. Східний же регіон стане сировинним придатком Росії. Можливий і третій сценарій (найкращий для усіх Українців) – запобігання роз'єднавчій політиці. Нажаль в сучасних умовах він видається науковою фантастикою. Як висновок не існує в Україні об’єднавчих ідей оскільки це природній стан речей, але реалізовується роз'єднавча політика.

Через 5 років проблема протистояння двох частин України досі залишається актуальною, і просто вражає як публікація 2007 року відповідає сьогоденню...

Опубліковано в 2007 році в газеті "Джерела Трускавця"