Зненацька перед журналістом з’явився високий молодий чоловік:
- Служба безпеки. Що у вас є в сумці?
Поборовши спокусу заявити: «Ще сам не знаю!», - «підозрюваний» відповів, що його особисті речі.
- Прошу показати!..

Щоб було зрозуміло, яким чином законослухняний представник ЗМІ опинився в такій ситуації, почнемо спочатку.
Погодьтесь, не дуже приємно, коли під час відвідин великих магазинів вам доводиться ставати підозрюваними у крадіжках. Через те, мабуть, велика кількість українців дотепер не ймуть довіри до гігантів торгівельного бізнесу. Насправді такі заклади, як символ економічного прогресу, дісталися і наших країв. Та, на жаль, поряд з великими перевагами супермаркетів почали з’являтись на світ і побічні недоліки, жертвами яких, як показує практика, може стати будь-хто з нас. Власне наявність кількох скарг таких жертв змусила журналістів перевірити їхню справедливість. А люди скаржились, що при виході з супермаркету «Фуршет» молоді люди від них вимагають показати вміст сумок, кишень та ін.. І це може відбуватися в присутності друзів, колег, партнерів, знайомих, коханої людини. І як потім тим людям в очі дивитися, якщо тебе хтось сприйняв за злодія?

Власне тому народилася ідея стати підозрюваними. Для цього один журналіст (Орест Лещишин), котрий спеціально три дні не голився, перевдягнувся в трохи менш респектабельний одяг, в присутності свідків сполоснув рот алкоголем і вирушив «на справу». На певній віддалі за ним слідували ще двоє колег (Ірина Циган та Ярослав Баран), пристойно вдягнутих, що зображали щасливу сімейну пару, котра прийшла в супермаркет за покупками. Наш «живець», згідно плану, розглядав товар, читав етикетки, зображав стурбованість, навіть страх, оглядався, чи за ним ніхто не стежить, чи не видно відеокамер. При цьому, жодного товару не ховав і врешті пройшов повз касу, без перешкод вийшов з приміщення, міркуючи, чи скарги виявилися безпідставними, чи він погано зіграв свою роль.

І ось після описаного на початку епізоду працівник редакції відмовився показувати вміст сумки, бо це «порочить його честь і гідність». Тоді йому запропонували пройти в приміщення. Мовляв, без свідків показувати сумку не так соромно. Простуючи за охоронцем, наш «живець» дещо сповільнив ходу, і пооглядався по сторонах.
- Ідіть, ідіть! – почулося грізно ззаду. Це сказав, ще один охоронець, вищий і ширший в плечах, котрий, виявилось, ішов слідом. В кімнаті з написом «Служба безпеки» (добре, що не дописано «України») охоронці зайняли місця біля дверей, щоб «затриманий» бува не втік, і разом з третім представником супермаркету повторили вимогу відкрити сумку, відмовляючись показати документ, що підтверджує повноваження ставити таку вимогу.
- А якщо в сумці ніякого товару не виявиться? – запитав журналіст.
- Ми вибачимось, і ви підете.
- Ви мене образили, а тепер просто так вибачитесь… Добре, я покажу сумку, але ви письмово підтвердите, що ставили таку вимогу.
- Про це не може бути й мови.
- Тоді викликайте міліцію.

Невідомо, чим би закінчилася ситуація, якби не надійшли двоє наших журналістів з фотоапаратами наготові. Тоді охоронці долонями почали закривати об’єктиви і кричати, що тут фотографувати заборонено. Їх незабаром підтримала заступник директора по роботі з персоналом Олександра Пільків. Пояснювала вона цю заборону «внутрішнім законом». Цікава виходить ситуація: супермаркет має власну службу безпеки, внутрішні закони, котрі для них вищі за закони держави. Врешті на нашу вимогу нас завели до директора Оксани Дерпинець, а сумку довелося тримати при собі, щоб там випадково якийсь товар не опинився. Після тривалого очікування до директора ми потрапили, однак почули лише, що не маємо права працювати у супермаркеті, не попередивши заздалегідь директора і не пред’явивши спочатку службових посвідчень. Тобто ми мали заздалегідь попередити, що перевіряємо наявність недоліків, і тоді, звісно нічого дивного ми би не виявили. Директор твердо дотримувалась цієї думки, відмовилася давати офіційний коментар і врешті попросила залишити кабінет. От тоді працівники по справжньому забігали: лунали дзвінки до юристів, перепитувалося прізвище затриманого журналіста (чи бува не числиться якимось рецидивістом). Вже на наш виклик, до речі, доволі оперативно прибули працівники міліції, котрі зможуть підтвердити, що журналісти діяли в рамках закону. За їх словами, ми спокійно можемо продовжувати вирішення справи у суді. А в працівників супермаркету інтерес до наших осіб взагалі пропав – вони вже навіть не хотіли оглядати вміст сумки. Пояснення: було проглянуто відеозаписи камер спостереження і не виявлено факту крадіжки. Незабаром прибули головний редактор газети Тетяна Татомир та депутат міської ради Юрій Врублевський. Після тривалого очікування, коли новоприбулі особи вже збиралися йти геть, їх таки прийняли, щоправда з журналістами – учасниками всіх подій - більше бачитися не забажали. Редактору і депутату також не змогли показати жодного документу, який підтверджував би повноваження охоронців вимагати показати сумку чи заборнив би журналістам фотографувати і виконувати свою роботу. Підсумовуючи дану історію важко сказати, що обурює більше: образа людей і безпідставна підозра у злодійстві, чи неповага до журналістів і перешкоджання їх професійній роботі. Насамперед відбулось пряме порушення презумпції невинності – люди визнаються винними, хоча їхня вина не доведена. Невже проглядати відеозаписи не можна в ріалтаймі тобто в режимі реального часу, а лише після скандалу. Тоді б людей затримували, лише будучи переконаними у вчиненні крадіжки. В такому випадку лише після суду їхні прізвища, фотографії можна піддавати розголошенню, і це реально послужило б безпеці товару та репутації фірми, а не безпідставні звинувачення на основі суб’єктивних підозр.

Згідно з цією ситуацією та попередніми скаргами, підозри найчастіше лягають на людей, котрі не надто багато і не надто модно вдягнуті. Отож висновки невтішні: наразі будь-хто може стати безпідставним підозрюваним у мережі супермаркетів «Фуршет». А загалом рекомендуємо намагатись уникати великих мега-торгівельних структур, оскільки болячка притаманна системі загалом. Також хотілося б порадити вищому керівництву мережі «Фуршет» надалі кваліфікованіше ставитись до підбору керівного складу супермаркетів, які б добре були обізнані з чинним законодавством, з прийомами ПР-діяльності та кризисменеджменту. Тоді б вдалося уникати конфліктних ситуацій з представниками ЗМІ. А загалом любителям «зустрічати за одягом» хочеться сказати, що міщанство бува не знає меж і якась модна презентабельна особа може дійсно і значно в більших кількостях здійснювати крадіжки – вона поза підозрою. До речі, не раз доводилося заходити у польські супермаркети "Biedronka” і “Plus” навіть в спецодязі будівельника зі слідами клею та мальти, і нікому на думку не спадало вимагати показувати сумки, чи вивертати кишені. Європа є Європа…

І ще одне. Ми не юристи, але твердо переконані, що якісь внутрішні корпоративні закони в жодному випадку не можуть бути вищими чи хоча би суперечити Законам України «Про Інформацію», «Про пресу» та ін…

Дана історія була спровокован і написана у співавторстві з журналістом Орестом Лещишиним. Хоча все відбулося декілька років тому, нажаль все продовжується до сьогодні...

Публікація була надрукована в газеті "Джерела Трускавця"