На газоні…
…ну по тій вулиці, що вже, слава Богу, не Московська…
…ну, що біля Житнього Ринку…
Лежав «нічейний мужчінка»!..
Мені, доки чекав дружину з покупками і спостерігав за перехожими, згадався старий «з бородою» анекдот: «Жіночка. Самотня. Три роки як розлучилась з чоловіком. Йде собі під вечір в гастроном за хлібом. А тут на газоні… Чоловік лежить. Спить. «Нічейний мужчінка» - подумалось… Потім, йдучи далі, подумалось-помріялось: от узяти, відмити, пригріти, притулити… Йдучи далі подумалось: зараз швиденько куплю хліба і так і зроблю! Купила хліба, прибігла… А його – нема!!! « - Як то три роки хліба не їла!!!»
…
За спостереженнями, за згадками про анекдот…
Зацікавився, зрозумівши що він живий-здоровий, просто спить собі, більше реакцією перехожих.
А вони…
Давали привід для роздумів!
Йшла собі стороною знайома журналістка. Давня (та й здається досить агресивна) прихильниця боротьби з пиятиками і вживанням алкоголю. В її вчинках, в її словах давно проглядалась якась, незрозуміла іншим, відраза. Вона була затятим бійцем, хоча і не зрозуміло невмотивованим. Треба було бачити, з якою відразою, зверхністю чи, навіть, ненавистю дивилась вона на «мужчінку». Хоча якої статі він був – їй було не «до того»! Вона очима спепелила його ще здалеку і тільки високі підбори відцокували хвилину мовчання за «смертним ворогом»!!!
Пройшла!
І довго – нікого! Можливо перехожі остерігалися попасти у шлейф отої «смертоносної» ненависти?..
Студент! Плеєр, навушники, кулко у вусі, штани з матнею до колін… Явно, в ритм музики розхитує головою… Р-а-з!!! Побачив! Похапцем витягнув навушники… І у-в-а-ж-н-о так придивився. Оглянувся навколо чи ніхто не бачить, штурхнув ногою в черевик «мужчінки» - чи живий!
…і задоволений життєстійкістю «мужчінки», а більше своїм «ісполнєним долгом», ввіткнув на постійне місце навушники. Розхитуючись почимчикував далі.
Мамка вела двоє діточок. Дітям було цікаво-цікаво! Ну прямо – ґвалт – як цікаво! А мамі?..
Навіть вдвоє прискорена швидкість, цікавості дітей не зменшувала, а збільшувала! Мама зменшила швидкість і видихнуна повітря аж за метрів зо двадцять!..
Циганку, у котрої неподалік було «робоче місце» якось… Не зацікавив її такий клієнт!
Йшла старенька бабуся… «Сину-сину! Боже-Боже!» …і скільки горя-болю-сліз у тих словах!
Гопник виліз з «машінкі» вартістю у пів-Житомира!.. Ну він звичайно і живих-здорових перехожих «в упор не бачив», а тут… Війнуло запахом несправжнього Хенессі. Майнула справжня, від лінощів, неголеність. Ну така, як модно у нинішніх гопників: череп вузесенький зате щоки висять не голені, на відміну від стилізованої під неголеність, борідки Шона Коннері. І зависла ненависть до усього на світі!..
Пройшов Начальнік! Це було видно з усього в його зовнішності і поведінці. Дивився? Дивився! Наче на квіти, чи стовп електричний…
Учителька в окулярах і з пакою підручників, зупинилась і невпевнено придивлялась чи не погано бува людині…
Пробігла собака. З жовтою кліпсою в вусі! Серйозна значить собака! Бродяча, але… Вакцинована! Тобто інтелігентна! Майже!.. Хоча звичайної собачої агресії це не знімає і треба оглядатись на таких собак на вулиці! Але – ні! Нічого поганого вона не зробила! Не вкусила! Територію – не мітила! Просто – обнюхала, лизнувши, видно у знайомий писок язиком…
…і тільки він! Тільки він дивився на «мужчінку» з заздрістю! Схожий, наче рідні брати, чоловік дивився, не відводячи погляд з невимовною споконвічною чоловічою солідарно-заздрістю!..

2014р.

Стою в Центральному гастрономі... Він давно вже не Центральний, але мені так звичніше... Ностальгічніше! Там де колись була кав’ярня і щодня можна було побачити Василя чи Юрка, чи Валєрку, чи Вовчика... Молодих-веселих-патлатих… Щодня з новими ідеями зміни Всесвіту.
Нині тут ж - "Гарячі булочки"... Хоча вони давно вже й не гарячі... Заганявся я! Аби трохи спочити і «перекусити кави», стою в черзі за булочками... А в вікні, що виглядає на Михайлівську - «Містєцка Олєя»... Вона завжди викликає у мене жахливі агресивні емоції... Так само як звертання «Гаспада!»!!! Саме не «Панове!» чи російською «Ґоспода!», а «на жітомірском ізікє» - «Гаспада!»…. З пафосом, нездоланно-безграмотною провінційністю і мяким «Г»! «Містєцка Олєя» до Мистецтва... Ну, сказати б, то просто не мистецтво... Просто - алея...
Отож від тих емоцій, шукаючи собі рятівних картинок... Помічаю, крізь вікно, гарненьку жіночку... Добра знайома... Гарненька ... Зваблива... Смаглява... Рухлива... Груденята - так і хочуть грайливо вискочити... А ягодички, литочки, стегенця - ну просто - булочки!!!... Одне слово - гарнюня... Отож думаю і підніме настрій...
А поряд якийсь не імпозантний кругловидий, «ретельно» розмахує руками... Вона уважно слухає... Начебто уважно...
А третім - Юрко, «далеко далекий» знайомий, затятий «герой місцевих революцій», котрий відразу всіх «не наших» на гілляку... Черга д-о-в-г-а і чекати д-о-в-г-о...
От і згадавши колись вичитане про «боковий чуттєвий» зір, дивлюсь на жіночку, на усі її принади... М'о побачить і я помахаю рукою... Вона починає крутитися... Чи то розмова не цікава, чи... Оглядається... Знову...
Але... Та занадто вже активно і дивно починає крутитися Юрко... Та не дивлюся я на нього... Це потім я подивився з вулиці на вікно і зрозумів, що бачити мене він не міг, бо сонце грало в вікнах... Але... Сталася якась дивина...
Я дивився не Неї... А крутися він... І чим більше я вглядався на Неї, тим більше крутився Він...
Отака вона - спадковість і рефлексія КаГеБіських часів!!! Навіть коли слідкують не за тобою - ти оглядаєшся!!!
…
Підійшла черга!
Булочки!

2014р.

Юрій Кондратюк

ДІДОВЕ ВИНО

* * *
Відверто кажучи, я не любитель вина…
Вірніше було б сказати – не професіонал…
Не лягаю я спати з думкою про вино…
І не прокидаюсь з нею…
Мене не гнітить відсутність і навіть, частенько, гнітить нав’язлива наявність його у знайомих, друзів, які вбивають себе ним.
Дав Бог – маю відразу до п’янства і п’яниць…
Це як алергія…
Коли такі випадки “насуваються” на мене, стає самому гидко-бридко…
Наче це я запив…
Але…
Але, на свято – на празник (а буває й на свято не хочеться), а колись і просто так – склянка доброго вина, кава і цигарка – і до півночі просидіти, мудруючи над тим, що
попереду, що позаду…
Та не про те я хотів розповісти…
А про дідове вино…
Дід… Дідусь – як ми на нього казали колись, а бабуся казала – “дідора”…
А ще коли дідусь затримувався з роботи, а працював він в колгоспній конторі,
бабуся, сердячись, казала: -“Знову чорти на міру забрали!”…
А ще одного разу він взяв мене до конюшні, де зі знайомим конюхом, поки я ходив,
роззявивши рота, конюшнею і дивився на диво-красенів коней, хильнули по чарчині…
Я, малий, те помітив, і тільки вдома на поріг і я: -“Бабусю, а дідусь пив горілку з головою
конюшні!”. Дідусю нагоняя не було, бо всі сміялися з того
“голови конюшні!”.
І до сьогодні згадують і сміються, хоч пройшло вже скільки літ…
А то якось малим дивлюсь – диво… Дідусь, як маленький на “бульбашки”,
зробив піну з обмилків, намазав собі на підборіддя і шкребе чимось.
- Дідусь, а що ви робите?
- Голюся, – мимрить дідусь, кумедно розтягуючи щоку і ковзаючи (шкребучи) по ній лезом бритви. – Щоб гарним на роботу йти.
А через день, в суботу, на подвір’ї, коли дідусь з батьком шкребли-мили заколеного кабанця, я поставив логічне питання руба:
- Дідусю, а кабан що, на роботу йде?
- ? ? ? – ці знаки питання були в дідусевих очах.
- То навіщо ж ви його поголили?
Регіт звісно стояв довго…
Тож…
Про вино…
Я в дитинстві все ніяк не міг зрозуміти потреби-доцільності цього, на мій погляд, довгого і нудного процесу…
Мені подобалося тільки пити свіжий сік, що пінився і струмком збігав в дубовий жбан…
Страшенно не любив я тієї роботи, до якої мене, малого, залучали…
І одного разу, коли тато мене з братом примусив збирати в саду яблука, я підняв бунт. Саме перед тим я десь вичитав про Спартака і його повстання. Мені було гірко, що мене відірвали від дійсно необхідних справ по виготовленню рушниць і автоматів на весь особовий склад збройних сил вулиці, чи то проведення нитяного радіо від старої черемхи до крайньої яблуні. Дивно було, як тато не розумів мене. І я прозвав його рабовласником, а заразом і всіх старших. Вони мили яблука, спеціальним пристроєм терли їх, видавлювали сік, допомагаючи дідусеві. А я був пійманий при “дегустації”, в надмірній кількості, соку і відправлений в “заслання”…
Мало не схлипуючи, разом з братом збирав золото яблук в кіш і не думав, що колись згадаю про це, відкривши останню пляшку дідового вина…
Тож про дідусеве вино…
Дідусь вмирав важко…
І я, вже дорослий, чи не вперше, не міг зрозуміти, чому йдуть найближчі?
Чому так боляче?
Чому?
Чому?
Чому?
Чому найближчі, найкращі, найрідніші?
Мабуть, у цьому найбільша гіркота життя…
Тож про вино…
Тож про дідусеве вино…
Я сидів біля дідуся на лікарняному ліжку…
Страшна хвороба забирала його від нас…
… про дідусеве вино…
Усе місто знало, що найкраще вино – в дідуся. Що найкращий винороб – дідусь…
Всі дивувалися, як він, сміючись, не жаліючи пригощав усіх, наливаючи однаково склянку вина п’яти-десятирічної витримки тітоньці (виноробу і спеціалісту) і простому колгоспному сторожу…
Тож про дідусеве вино…
Я сидів біля дідуся…
І остання наша розмова була про вино…
Всі говорили про якийсь секрет, який знав дідусь. Багато хто робив все так, як дідусь, але вино таким не виходило…
А дідусь носився з бутлями та пляшками з сонця в тінь, з тіні на сонце. І починав все знову…
Бабуся страшенно любила чистоту та порядок, та при цій справі вона не говорила ні слова…
Всі підвіконня і закутки, всі місця, які були до вподоби дідусевим причандалам, звільнялись без бою, в ім’я великої цілі…
Вино, спочатку мутне і неприємне на вигляд, бродило якийсь період на сонячному підвіконні, потім відстоювалось і…
Проціджувалось в прохолодній коморі, а потім знову на підвіконня, потім знову в комору…
Але потім, зимою, морозними безмірно довгими вечорами…
Зимою, коли на вулиці все чорно-біле, дідусь виносив своє золото, свої бутлі та діжки…
Отак і залишився дідусь у пам’яті, як на фото, з бутлем або діжкою в руках…
Тож про вино…
Про дідусеве вино…
Дідусь виносив свій доробок, своє багатство…
Куштував, смакував, принюхувався, прицмокував…
З кварти, з чарки, з бокала…
Багато, трішки, і зовсім нічого…
Розливав він те багатство в пляшки, закорковував, наклеював етикетки з назвою, роком виготовлення та особливостями…
А міг написати, коли відкрити…
Тож про дідове вино…
Ми з братом зрідка (як мало, як страшенно мало, як боляче мало) приїздили провідати-погостити-посидіти-поговорити…
А зараз мені здається, що ми, тоді вже дорослі, маючи свої сім’ї і дітей, все ще хотіли відчути себе онуками…
Бабуся накривала на стіл, а дідусь зазвичай ліз (а потім, коли йому було важко, хтось із нас) в погріб за пляшкою вина…
Дідусь витирав пляшку і, наче фокусник, чарівник чи мінер (щось від кожного з них було у тих рухах), відкривав…
Наливав дідусь завжди у високі вузькі стакани (кришталів не пам’ятаю)…
Наливав не багато…
Вино іскрилось, пінилось, вигравало на світлі, наче жива істота, випущена на волю…
Наче якийсь дивовижний майстер розплавив дорогоцінне каміння… І це розплавлене багатство переливалось з однієї посудини в іншу…
Вино мінилося на світлі…
Я іноді дивився на нього, взявши стакан проти сонячного вікна… І воно в куточку стакана відливало всіма відтінками бурштинів… Середина стакану, його товщина і глибина тепер вже випромінювали якийсь дивний промінчик крові…
Чарівність того заключалась і в цікавості, в якійсь магічності процесу – “дивитись”…
Далі ми вслід за дідусем прикладали носа до стакана, водили стаканом біля носа, ловлячи дивні букети…
Бузок, яблука, дубова дошка…
Солодке, кисле, терпке…
І запах сонця…
І запах осені…
Запах дідусевого саду, яблунь, яблук…
Запах дідусевих рук, коли він в дитинстві гладив по голові…
Боже, як давно це було…
Боже, як солодко це було…
Боже, як добре там було…
Вже багато років пройшло з того часу, коли ми з братом випили останню, зі, здавалось, безкінечних, пляшку дідусевого вина…
Пили, згадуючи…
Боже, як давно це було…
І я розповідав, як сидів на ліжку біля дідуся…
І не стільки мені захотілося знати той секрет, скільки хотілося розважити дідуся, йому було боляче…
Дідусь довго і повільно розказував мені всі дрібниці “технології”…
Так, ще тоді він мені залишив секрет його сливи, дідусевої сливи. До якої дички, яким живцем і як врахувати всі “дрібниці”, щоб виросла його «знаменита» слива. А щеплення це ні в кого не вдавалось і такої “технології” (дідусевої) я й досі не зустрічав…
Дідусеві було вже важко говорити…
Голос був хрипкий, втомлений, з задишкою…
Я довго слухав…
І нарешті, коли дідусь, прокашлявшись, примовк, я запитав:
- А в чому ж секрет? Усі так роблять, як ви кажете, але ні в кого таке вино не вдається. Що треба знати чи вміти?
Дідусь якось вимушено, якось дійсно по-дідівськи, якось філософськи усміхнувся і сказав:
- Вино треба любити! Ось і весь секрет!

Чуднів.
1993-9.02.2001 р