Юрій Кондратюк

ДІДОВЕ ВИНО

* * *
Відверто кажучи, я не любитель вина…
Вірніше було б сказати – не професіонал…
Не лягаю я спати з думкою про вино…
І не прокидаюсь з нею…
Мене не гнітить відсутність і навіть, частенько, гнітить нав’язлива наявність його у знайомих, друзів, які вбивають себе ним.
Дав Бог – маю відразу до п’янства і п’яниць…
Це як алергія…
Коли такі випадки “насуваються” на мене, стає самому гидко-бридко…
Наче це я запив…
Але…
Але, на свято – на празник (а буває й на свято не хочеться), а колись і просто так – склянка доброго вина, кава і цигарка – і до півночі просидіти, мудруючи над тим, що
попереду, що позаду…
Та не про те я хотів розповісти…
А про дідове вино…
Дід… Дідусь – як ми на нього казали колись, а бабуся казала – “дідора”…
А ще коли дідусь затримувався з роботи, а працював він в колгоспній конторі,
бабуся, сердячись, казала: -“Знову чорти на міру забрали!”…
А ще одного разу він взяв мене до конюшні, де зі знайомим конюхом, поки я ходив,
роззявивши рота, конюшнею і дивився на диво-красенів коней, хильнули по чарчині…
Я, малий, те помітив, і тільки вдома на поріг і я: -“Бабусю, а дідусь пив горілку з головою
конюшні!”. Дідусю нагоняя не було, бо всі сміялися з того
“голови конюшні!”.
І до сьогодні згадують і сміються, хоч пройшло вже скільки літ…
А то якось малим дивлюсь – диво… Дідусь, як маленький на “бульбашки”,
зробив піну з обмилків, намазав собі на підборіддя і шкребе чимось.
- Дідусь, а що ви робите?
- Голюся, – мимрить дідусь, кумедно розтягуючи щоку і ковзаючи (шкребучи) по ній лезом бритви. – Щоб гарним на роботу йти.
А через день, в суботу, на подвір’ї, коли дідусь з батьком шкребли-мили заколеного кабанця, я поставив логічне питання руба:
- Дідусю, а кабан що, на роботу йде?
- ? ? ? – ці знаки питання були в дідусевих очах.
- То навіщо ж ви його поголили?
Регіт звісно стояв довго…
Тож…
Про вино…
Я в дитинстві все ніяк не міг зрозуміти потреби-доцільності цього, на мій погляд, довгого і нудного процесу…
Мені подобалося тільки пити свіжий сік, що пінився і струмком збігав в дубовий жбан…
Страшенно не любив я тієї роботи, до якої мене, малого, залучали…
І одного разу, коли тато мене з братом примусив збирати в саду яблука, я підняв бунт. Саме перед тим я десь вичитав про Спартака і його повстання. Мені було гірко, що мене відірвали від дійсно необхідних справ по виготовленню рушниць і автоматів на весь особовий склад збройних сил вулиці, чи то проведення нитяного радіо від старої черемхи до крайньої яблуні. Дивно було, як тато не розумів мене. І я прозвав його рабовласником, а заразом і всіх старших. Вони мили яблука, спеціальним пристроєм терли їх, видавлювали сік, допомагаючи дідусеві. А я був пійманий при “дегустації”, в надмірній кількості, соку і відправлений в “заслання”…
Мало не схлипуючи, разом з братом збирав золото яблук в кіш і не думав, що колись згадаю про це, відкривши останню пляшку дідового вина…
Тож про дідусеве вино…
Дідусь вмирав важко…
І я, вже дорослий, чи не вперше, не міг зрозуміти, чому йдуть найближчі?
Чому так боляче?
Чому?
Чому?
Чому?
Чому найближчі, найкращі, найрідніші?
Мабуть, у цьому найбільша гіркота життя…
Тож про вино…
Тож про дідусеве вино…
Я сидів біля дідуся на лікарняному ліжку…
Страшна хвороба забирала його від нас…
… про дідусеве вино…
Усе місто знало, що найкраще вино – в дідуся. Що найкращий винороб – дідусь…
Всі дивувалися, як він, сміючись, не жаліючи пригощав усіх, наливаючи однаково склянку вина п’яти-десятирічної витримки тітоньці (виноробу і спеціалісту) і простому колгоспному сторожу…
Тож про дідусеве вино…
Я сидів біля дідуся…
І остання наша розмова була про вино…
Всі говорили про якийсь секрет, який знав дідусь. Багато хто робив все так, як дідусь, але вино таким не виходило…
А дідусь носився з бутлями та пляшками з сонця в тінь, з тіні на сонце. І починав все знову…
Бабуся страшенно любила чистоту та порядок, та при цій справі вона не говорила ні слова…
Всі підвіконня і закутки, всі місця, які були до вподоби дідусевим причандалам, звільнялись без бою, в ім’я великої цілі…
Вино, спочатку мутне і неприємне на вигляд, бродило якийсь період на сонячному підвіконні, потім відстоювалось і…
Проціджувалось в прохолодній коморі, а потім знову на підвіконня, потім знову в комору…
Але потім, зимою, морозними безмірно довгими вечорами…
Зимою, коли на вулиці все чорно-біле, дідусь виносив своє золото, свої бутлі та діжки…
Отак і залишився дідусь у пам’яті, як на фото, з бутлем або діжкою в руках…
Тож про вино…
Про дідусеве вино…
Дідусь виносив свій доробок, своє багатство…
Куштував, смакував, принюхувався, прицмокував…
З кварти, з чарки, з бокала…
Багато, трішки, і зовсім нічого…
Розливав він те багатство в пляшки, закорковував, наклеював етикетки з назвою, роком виготовлення та особливостями…
А міг написати, коли відкрити…
Тож про дідове вино…
Ми з братом зрідка (як мало, як страшенно мало, як боляче мало) приїздили провідати-погостити-посидіти-поговорити…
А зараз мені здається, що ми, тоді вже дорослі, маючи свої сім’ї і дітей, все ще хотіли відчути себе онуками…
Бабуся накривала на стіл, а дідусь зазвичай ліз (а потім, коли йому було важко, хтось із нас) в погріб за пляшкою вина…
Дідусь витирав пляшку і, наче фокусник, чарівник чи мінер (щось від кожного з них було у тих рухах), відкривав…
Наливав дідусь завжди у високі вузькі стакани (кришталів не пам’ятаю)…
Наливав не багато…
Вино іскрилось, пінилось, вигравало на світлі, наче жива істота, випущена на волю…
Наче якийсь дивовижний майстер розплавив дорогоцінне каміння… І це розплавлене багатство переливалось з однієї посудини в іншу…
Вино мінилося на світлі…
Я іноді дивився на нього, взявши стакан проти сонячного вікна… І воно в куточку стакана відливало всіма відтінками бурштинів… Середина стакану, його товщина і глибина тепер вже випромінювали якийсь дивний промінчик крові…
Чарівність того заключалась і в цікавості, в якійсь магічності процесу – “дивитись”…
Далі ми вслід за дідусем прикладали носа до стакана, водили стаканом біля носа, ловлячи дивні букети…
Бузок, яблука, дубова дошка…
Солодке, кисле, терпке…
І запах сонця…
І запах осені…
Запах дідусевого саду, яблунь, яблук…
Запах дідусевих рук, коли він в дитинстві гладив по голові…
Боже, як давно це було…
Боже, як солодко це було…
Боже, як добре там було…
Вже багато років пройшло з того часу, коли ми з братом випили останню, зі, здавалось, безкінечних, пляшку дідусевого вина…
Пили, згадуючи…
Боже, як давно це було…
І я розповідав, як сидів на ліжку біля дідуся…
І не стільки мені захотілося знати той секрет, скільки хотілося розважити дідуся, йому було боляче…
Дідусь довго і повільно розказував мені всі дрібниці “технології”…
Так, ще тоді він мені залишив секрет його сливи, дідусевої сливи. До якої дички, яким живцем і як врахувати всі “дрібниці”, щоб виросла його «знаменита» слива. А щеплення це ні в кого не вдавалось і такої “технології” (дідусевої) я й досі не зустрічав…
Дідусеві було вже важко говорити…
Голос був хрипкий, втомлений, з задишкою…
Я довго слухав…
І нарешті, коли дідусь, прокашлявшись, примовк, я запитав:
- А в чому ж секрет? Усі так роблять, як ви кажете, але ні в кого таке вино не вдається. Що треба знати чи вміти?
Дідусь якось вимушено, якось дійсно по-дідівськи, якось філософськи усміхнувся і сказав:
- Вино треба любити! Ось і весь секрет!

Чуднів.
1993-9.02.2001 р