«Ти хочеш знати чому я пішов? Чому покинув тебе одну? Порівнюєш мене з янголом? Хоча, я сам винен, що ти так думаєш. Кажеш, що чимось наша історія нагадує фільм «Солодкий листопад»? Як би це не було смішно, але наша історія повністю схожа з цією драмою. Ніколи не любив плаксивих фільмів, але цей… Він так мені нагадував про нас і чим все закінчиться, я просто ненавидів його. Одна єдина відмінність, ми були більше, ніж місяць разом і ти була єдиною, з ким я хотів бути. Та прийшов час, коли ти стала сильною і готова була жити, а я став слабким, готовим покинути цей світ. Я ніколи не хотів, щоб ти бачила мене таким, яким я був в останні дні свого життя: слабким, втомленим, вмираючим. Я б не зміг витримати цього.
Щоб ти там не казала, але це ти примусила мене боротись до останнього. В якийсь момент я був готовий здатись, але ти…, твоє небажання жити, зводило мене з розуму. Молода, красива, з прекрасним майбутнім і так швидко здалась. Я не міг цього допустити. Не міг, адже мені такого шансу ніхто не дав.
Я побачив тебе в тому парку в той самий день, коли лікарі мені винесли вирок. Хвороба повернулась і прогресувала набагато швидше, ніж минулого разу. Ти запитаєш, як я міг так захворіти? Сам не знаю, мабуть це мені кара за щось. Але зараз не про це. Я побачив тебе. Ти сиділа одна, на лавочці. Твої очі були заплющені. Ти слухала музику. Я підійшов ближче, ти в цей момент розплющила свої очі і я завмер. Такі великі. Красиві. Та колір…, вони були дивного кольору і зовсім тобі не пасували. В цей момент я помітив в твоїх очах сльози. Моє серце ніби пробило током. Захотілось просто підійти і обійняти тебе. В них я помітив не тільки сльози, а й смуток, самотність, розчарування. В той самий момент я пообіцяв собі, що зроблю все, щоб твої очі знову блистіли, але не від сліз і смутку, а від радості.
Я почав втілювати свій план в життя. Ти спочатку не піддавалась, опиралась зі всіх сил, але ж я сильніший, моє бажання врятувати тебе було сильнішим. І в якийсь момент ти здалась. Ти стала зовсім іншою: веселою, радісною, ніжною. Ніжність. Так. Вона була в кожному твоєму русі. В твоєму погляді і голосі. Ти була, неначе, кошеня, хотіла ласки і любові. В якийсь момент мені здавалось, що ще трохи і ти почнеш муркотіти.
Твої очі засіяли і колишній, незрозумілий мені, колір змінився на яскравий, зелений. Здавалось ніби весна танцює в твоїх очах зеленим листям. Саме тоді, мені неймовірно сильно захотілось жити, щоб бачити твої очі такі красиві, щоб чути твій щирий сміх, відчувати твою ніжність. І саме в цей час, доля вирішила що все має бути по іншому.
Я завжди повторював тобі: «Мрій і життя твоє буде сповнене сенсу». Не знаю чому, але саме так я думав, але тоді…, саме тоді мені це здавалось єдиноправельним. Я так хотів, щоб всі твої мрії здійснились. Вони ж здійснились? Я знаю, що ти зробила все можливе для цього, адже ти сильна.
Коли я пішов, мені здавалось, що я зможу все забути і зі всім змиритись. Та все було не так. Я неначе задихався. І нестримно боліло там де було моє серце. І навіть біль від хвороби, та фізична біль, яка пронизувала моє тіло, не була такою сильною, як та душевна біль, яку я відчував кожного дня. Згадка про тебе примушувала мене боротись.
Та були такі моменти, коли хотілось втекти. Втекти до тебе. Благати пробачити, що пішов нічого не пояснивши. Здатись, більше не боротись, а просто бути з тобою поруч стільки часу, скільки б мені не залишилось. Та я не міг. І в один з таких днів, коли хотілось дертись на стінку, я пообіцяв собі, що я буду жити, я подолаю цю хворобу…. Заради тебе. Для тебе. Щоб знову побачити тебе. Твої очі. Твою посмішку. Відчути твій запах. Ти пахла квітами. Серед лікарняних запахів, час-від-часу я ловив твій аромат, тоді мені здавалось, що я схожу з розуму. Але це придавало ще більше сил. А твої листи…. Якимсь дивом вони потрапляли до мене. Не знаю кому дякувати. Хоча, ні. Я знаю. І дякую кожного дня.
Я не буду більше нічого писати…, адже те, як я боровся, я розповім тобі сам.
Просто обернись.»
Я бачив, як ти читаєш мій лист, сидячи на ті й же лавочці, в тому ж парку. В якусь мить ти відірвала погляд від папірця і швидко піднялась на ноги. Ти дочитала до кінця. Я бачив, як ти метушливо почала оглядатись довкола шукаючи мене. Я посміхнувся.
І коли ти знайшла мене, наші погляди, наші очі зустрілись. Швидко зірвавшись з місця ти побігла до мене. І схопивши тебе в свої обійми я пообіцяв, що більше не відпущу. І я зроблю все для того, щоб виконати свою обіцянку. Адже моє бажання сильне.

03.08.2012р.

З чого все почалось? Навіть не знаю. Мабуть все почалось в той момент, коли бажання жити назавжди покинуло мене. Воно зробило моє серце кам’яним. Воно зробило мою душу пустою. Саме в цей момент в моєму житті, такому нещасному житті, з’явився Ти. Ти з’явився, неначе, відчув, що потрібен саме мені. Ти був, неначе, сонце, в моєму темному житті. Такий же світлий і радісний. Ти випромінював тепло. В якийсь момент я боролась. Боролась проти Тебе, проти цілого світу. Боролась не за життя, проти нього.
Ти знаєш, коли протягом всього твого свідомого життя, в тебе нічого не виходить, мрії не збуваються, а навпаки, розбиваються неначе новорічні іграшки, підтримки немає, є лише жорстка критика, і люди жорстокі, неначе дикі тварини, відчуваєш себе загнаною в клітку з тиграми…. Саме в той момент жага до життя зникає, з’являється неймовірне бажання зникнути. Втекти від цієї несправедливості.
Пам’ятаю, Ти назвав це слабкістю. Ти назвав мене слабкою. Та саме тоді Ти пообіцяв, що допоможеш мені. Зробиш мене сильнішою. Навчиш сміятись. Так. До зустрічі з Тобою я не вміла сміятись. Сміятись по-справжньому, без фальші. До зустрічі з тобою я не знала, наскільки сильно можна любити. Любити життя. Любити світ. Любити Тебе.
Ти навчив мене не боятись. Навчив довіряти. Мріяти. В мене знову з’явились мрії. Маленькі, проте вони були і вони означали, що я жива.
Я завжди запитувала Тебе, навіщо Ти зі мною? навіщо допомагаєш? Ти лиш усміхався і казав, що Ти мій Янгол-Охоронець і Твоя основна справа охороняти мене. І я вірила Тобі. Як можна не повірити в Твій ніжний голос і щирі очі, які і без слів говорили, що так воно і є.
Закриваю очі. І я бачу Тебе. Тебе в нашу першу зустріч. Це була весна, та на вулиці було досить холодно. Я сиділа одна на лавочці в парку. Люди проходили повз мене, та я їх не помічала. Я була в своєму світі. Маленькому і такому самотньому, він був оточений лише музикою, яка лунала в навушниках з мого плеєра. В той час лише музика була моїм другом. Моїм єдиним і вірним другом. Ти підійшов до мене. Ти знаєш, я досі не знаю, чому саме до мене, та й запитати нема в кого. Адже Ти пішов, так само раптово, як і прийшов. Куди Ти пішов? Мабуть мені не судилось цього знати. Але я продовжую розмовляти з Тобою. В думках. В снах. Навіть в голос, я розповідаю все вітру, в мене таке відчуття, що він принесе Тобі всі мої слова. Ти зробив мене мрійницею. Примусив повірити в чудеса. Так. Кожен день став для мене чудом. Ти навчив мене, що не варто відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Кожен день потрібно проживати з користю. Неначе це останній день мого життя.
Ти був зі мною доки в моїх очах, не з’явився вогник життя. Ти тоді ще сміявся, казав, що не бачив ніколи таких зелених очей. Завжди говорив, що вони прекрасні. Сум і біль їм не пасує. Проте їм личить блиск радості. Куди ти зник? Ти пішов. Пішов не почувши: «Дякую». Не дізнавшись, що я люблю тебе. А можливо я набридла тобі? Ні. Я не вірю в це. Поганим думкам не місце в моєму житті. Ти завжди казав, що погані думки тільки притягують негатив в наше життя. Та я так хочу знати де ти? Чи все з тобою добре?
Ця, вся, наша історія нагадує фільм «Солодкий листопад». Я – герой Кіану Рівза, а Ти – Вайнони Райдер. Та я знаю чим там історія закінчилась. Я не хочу в це вірити. Відганяю будь-які погані думки, а вони неначе навіжені продовжують линути до мене. Що мені робити? Підкажи! Ти казав, здійснювати свої мрії. А якщо вони вже всі здійснились? Знаходити нові мрії? Та жити одними мріями неможливо, ти цього не знав? Мені потрібне щось справжнє. А, можливо, це справжнє - Ти? Можливо мені потрібно поставити за мету знайти Тебе? А потім що? Я заплуталась. Мені потрібен Ти. Тільки заради Тебе я продовжую жити. Жити і вірити в те, що колись ми зустрінемось. А поки, я пишу ці листи. Листи в яких розповідаю про своє життя. І в кожному прошу, щоб ти повернувся. Мабуть на пошті працівникам, набридли мої листи «без адреси одержувача». Та я продовжую їх надсилати з надією, що колись Ти все-таки отримаєш хоча б один. Отримаєш і прийдеш в той парк, в якому ми колись познайомились. Я чекаю тебе. Завжди буду чекати.

27.07.2012р.

Вона стояла одна, серед пустої вулиці. Серед брехні, ненависті, недовіри, що заполоняло все навколо неї. Все це вбивало щось добре в її серці. Брехня від друзів, ненависть від…. друзів, недовіра, як не смішно, від друзів.
Сльози душили її, та вона не хотіла їм піддаватися, вона хотіла бути сильною, намагалась бути сильною, та не могла.
Як вони, її друзі, так могли з нею чинити? Як вони могли? Це мучило її, ніхто не міг відповісти на її питання. Друзі яким вона довіряла, яких любила і поважала, зрадили її, знищили всі добрі почуття до них, залишилася лише відраза.
Вона стояла незважаючи на дощ, який тихо падав, він намагався не шуміти, не привертати зайвої уваги, неначе, хотів заспокоїти. Навіщо?
Крок за кроком. Вона йшла, не розуміючи для чого, куди? Просто йшла. Вона хотіла втекти. Все навколо неначе зникло і залишилась тільки пустота. Отямилась лише на пустій зупинці. Такій ж самотній як і вона, проте щось все-таки привернуло її увагу.
Очі…..
Такі ж сумні, сповнені болю і відчаю.
Ще одна страждаюча і самотня душа. Яка просто ховалась в цій темноті на пустій зупинці.
Вона сіла біля нього, мовчки, без слів дивилась на дощ. Все що її хвилювало потрохи зникало, біля нього вона відчувала спокій, затишок і захист. Їй захотілось обняти його, просто так, без зайвих питань. Пожаліти, втішити, просто бути поруч.
Він, як і вона, був зраджений, зраджений близькою людиною, ближчою за друзів, яка просто розбила його серце, не пожалівши душу.
Вони були дуже схожі та водночас такі різні. Ділити один біль на двох набагато легше. Вони були потрібні одне одному.
Вона відчула на собі погляд, повернувши голову до нього, вони зустрілись поглядом і неначе весь світ завмер в очікуванні чогось надзвичайного.
Погляд сповнений болю, очі наповнені слізьми, все що вона бачила в цей момент. Вони ніби просили про допомогу. Вона не змогла стримати сліз і маленька капелька скотилась по щоці.
Скільки часу минуло вони не знали, від тоді як просто сиділи і дивились на дощ.
Раптом він піднявся. Невже він йде, ось так просто, нічого не сказавши? і щось в середині почало душити її. Та в якусь мить вона, піднявши очі, побачила його руку, в якій він тримав якийсь листочок. Вона взяла його без вагань, не задумуючись про те, що це. Він пішов, а з ним спокій, який вона відчула просто сидячи поруч.
Коли він зник у вечірній пітьмі вона наважилась подивитися на папірець, який міцно тримала в руці ніби боялась що легкий вітерець зможе вирвати його з її рук, він ніби світився в темноті. Був її променем надії в темні часи. Розгорнувши його побачила номер телефону, а під ним неначе благання : "Напиши".
З того часу почалась неначе казка. День починався з простого і водночас такого бажаного: «Привіт» і закінчувався болісним: «Добраніч».
Люди, які зовсім не були знайомі, спілкувалися наче добрі друзі, які вже дружать «сто років».
Їм не потрібно було теми для розмов, все виходило так спонтанно і не виважено, що вони забували про все на світі.
Дні минали швидко і без сумних думок, без спогадів, які могли зробити їм боляче, без людей, які розчарували їх. Вони прокидались з думкою один про одного.
Зустрічаючись випадково на вулиці, на дискотеці просто усміхались один одному. Вдвох, їм здавалось, вони зможуть змінити все на краще. Вдвох вони зможуть протистояти цілому світові. Доповнення одне одного, вони утворювали щось найсильніше у цьому світі, щось таке, чого не розуміли навіть вони.
Та таке щастя не могло тривати вічно. За ним прийшла болісна, майбутня розлука, яку вони не змогли б пережити.
Батьки, яких вона безмежно любила, вирішили переїхати в інше місто, назавжди.
Вона плакала, просила їх не робити цього та вони не хотіли, не могли її зрозуміти.
Перед від’їздом вона написала йому, що їде і їде назавжди! Щось зламалось в ньому від цих слів, він не міг спати, не міг їсти, всі думки були про одне: «А як же я??». Йому здавалось, що між ними просто дружба, тоді чому йому було так боляче її відпускати, ніби він відриває частинку себе.
Вона написала йому коли їде, попросила не приходити її проводжати, але надія все-таки жила в її серці, вона надіялась, що він не послухає її і прийде.
На дворі падав дощ. Вона стояла і дивилася на проїжджаючі машини, автобуси надіючись побачити його обличчя, його ніжний і водночас сумний погляд. Та його не було. Відчай переповняв її.
Він дивився крізь вікно і намагався зрозуміти, що з ним відбувається. В одну мить він згадав її очі, усмішку і йому стало ясно. Все було так очевидно, він просто не хотів цього визнавати, щоб його серце знову не страждало.
Любов. Просте і водночас таке сильне слово і почуття.
Він збирався находу і лише одна думка крутилася в нього в голові: «Тільки б не спізнитись!!».
Він приїхав на зупинку. Безліч людей, де ж та, яка йому так потрібна, та, яка є частинкою його. Де вона?
Вмить розбились всі надії. Сльози виступили на очі. Він стояв під дощем і усвідомлював, що втратив кохання.
«Привіт», таке просте і водночас таке бажане, він почув позаду себе.
Страх. Ось, що переповняло його в цей момент. Страх обернутися і не побачити її, страх знову залишитися одному. Та він наважився. І побачив перед собою ту, яка була йому так потрібна. «Привіт» все, що зміг він відповісти.
Вони цілувались під дощем не зважаючи на інших, все навколо зникло, залишились тільки вони.
А дощ просто падав, він ніби хотів заховати їх, хоча б на мить, від всіх проблем і незгод світу.

20.05.2008р.

І боляче, і страшно…….. так хочеться плакати…….. та заставляєш себе стримувати ці сльози. Боїшся піддатись їм, бо знаєш якщо вийде хоча б одна, тоді все…… кінець всім зусиллям…… тоді ніщо незможе їх зупинити.

Хочеться щоб ти був поруч…… обняв мене, витер мої сльози….. сказав, що все буде добре……., що….. це всього-на-всього поганий сон, який вже пройшов, бо я прокинулась…….

Ти знаєш, мені часто сниться, що я біжу…….. можливо до тебе……., а може я тікаю?......тікаю від реальності, від справжнього світу….в якому ти не зі мною, в якому ти не хочеш мене знати, в якому тобі байдуже до моїх сліз і страхів…….в якому ти на мене навіть не дивишся, а якщо і поглянеш, то відразу відводиш погляд….

Не хочу прокидатись……мені снишся ти….. такий ніжний.., як ніколи, ти мене пригортаєш до себе і я знаю, що ми завжди будемо разом………

Ти робиш мене сильною……. Твоя байдужість робить мене сильною, але такою…. самотньою………ця пустота, що в середині, деколи болить, але музика глушить цей біль……… деколи виникає таке відчуття, що коли настає тишина я не чую свого серця, ніби його там і нема……., ніколи і не було………

Ти десь там……там далеко і навіть не думаєш про мене…… в тебе інші думки, про інших людей, а про мене?…… це зайві думки для тебе…

Якби я вміла малювати, я б намалювала тобі сонце, яке б зігрівало тебе взимку, я б намалювала тобі Ангела, який охороняв би тебе від всього поганого…, я б намалювала тобі щастя…… я б придумала, як воно має виглядати…… воно б, напевне, було схоже на тебе.......


2010р.

Хочеш я розповім тобі історію? Історію свого життя. Короткого життя. Та такого вистражданого. Я розповім про неї. Про її красиві очі. Про посмішку, від якої ставало так тепло, навіть в найбільші морози. Про її ніжність. Про те, як вона мене любила. Любила такого, яким я був. Не зважаючи на минуле. Незважаючи на мої помилки.
Розповім про те, як я її зрадив. Зламав. Розбив її серце. Я не пишаюсь цим. Але я розповім, тому що мені боляче, від того, що її очі були сповнені сліз і розчарування. Я відштовхнув її. Не дозволив любити себе. Любити так, як я любив її. Ця любов переповнювала мене. Хоч я і не позволяв собі в неї вірити.
Я завжди любив малювати. Пейзажі. Портрети. Олівцем. Аквареллю. Я мріяв. Вірив в кохання. Серце завжди було відкритим. Доки я не закохався. Я був наївний. Не помічав, що мої почуття не були взаємними. Залишився один.
Дні. Місяці. Роки. Все біжить, як вода. Швидко. Та серце болить. Не можу забути. Мщусь.
Осінь. Скоро вже кінець. Я закінчую навчання. Ще якийсь рік. Я художник.
Кожен день проходить, як в тумані. Алкоголь. Наркотики. Не можу зупинитись. Це все заглушає біль. Моє серце болить. Та в моменти забуття, менше.
Сам розбиваю серця. Це здається веселою справою.
Бачу її. В ній немає нічого особливого. Та все ж, щось привернуло мою увагу. Очі. Її великі, живі, сповнені довіри очі. Неначе магнітом тягне до неї. В серці дивно поколює. Не зважаю на це.
Ми знайомі. Вона ніжна. Така мила. Мені хочеться її обнімати. Не відпускати. Знову серце щемить. Я не можу любити. Тоді що це?
Вона завжди посміхається. Мріє про майбутнє. Дратує мене. Її довге, золотисте волосся неначе промені сонця. Хочеться до них доторкнутись. Зігрітись.
Я роблю їй боляче. Ображаю. Примушую страждати. Нехотячи. Це все мій поганий характер. Вона більше не та. В очах більше нема радості, та все ж залишається вірність і любов.
Добити їх. Треба знищити все. Залишити тільки ненависть.
Що зі мною? Звідки цей поганий характер? Вона намагається мене змінити. Я хочу піддатись, але гордість не позволяє. Згадую про своє перше кохання. Та дівчина розбила моє серце. Я не можу любити. Тільки не з розбитим серцем.
Але вона не така. Вона – сонце. Дивні почуття. Вони лякають мене. Мабуть через це я поводжу себе саме так.
Мені з нею добре. Малюю. Як ніколи. Вона моя муза.
Тікаю. Залишаю її. Одну. Тепер вона з розбитим серцем. Та я помилявся. Розбитих сердець – два. Моє серце розбите. Розламане на шматочки. Я сам його розбив.
Не можу спати, їсти. Ледь дихаю. Що я наробив? Ненавиджу себе.
Набираю її номер, та відразу ж вибиваю. Боюсь. Боюсь почути її голос. Боюсь почути відмову. Боюсь почути, що вона більше мене не любить.
Проходять дні. Не знаю скільки. Як довго я так терпів? Збираюсь з думками. Я вирішив. Їду до неї. І будь що буде. Це вже немає значення. Сідаю в машину. Давлю на газ. Не зважаю на швидкість. Не зважаю на дорогу, яка блистить від снігу.
Я спішу до неї. Все ж таки я наважився сказати про свої почуття. Тепер все буде по – іншому. Ми будемо разом. Щасливі.
Закриваю очі.
Удар.
Біль.
Здається, що все це тягнулось вічність. Машина перевернута, лежить на обочині. Щось тепле стікає по моїй щоці, та я не можу поворухнутись. Я засинаю. Я бачу її. Усміхнену. Щасливу. Засмучену. Її погляд зігріває мене. Її обійми неначе колиска, заколисують, заспокоюють мене.
Кажуть, перед смертю, перед очима пробігає все твоє життя. Вона була моїм життям. Завжди.
Чую чиїсь голоси. Розряд. Струм пронизує моє тіло. Не хочу. Не забирайте мене від неї. Хочеться кричати. Моя рука тягнеться до неї. Вона зникає.
Відкриваю очі. Довкола все біле. Я в раю? Та згадуючи своє життя, навряд чи я міг би потрапити в рай.
Запах. Різкий запах таблеток. Я в лікарні. Зламана рука, декілька ребер. Струс мозку. Та я живий. Це диво.
Пройшло шість місяців. Шість довгих, важких місяців. Стою під академічним корпусом. Докурюю третю цигарку. Я чекаю її. Просто щоб побачити.
В голові мільйон думок. Що сказати? Як себе поводити?
Он вона. Поспішає. Вітер розвіває її волосся. Воно потемніло. Вона змінилась. Втомлена. Так хочеться її пригорнути. Не відпускати зі своїх обіймів. Вона посміхається. Та не мені. Вона мене не бачить. Сльози на моїх очах, неначе пелена, заступають її. Витираю їх. Вона зникла.
Я повертаюсь і йду. Не за нею, а від неї. Я не можу знову з’явитись в її житті. Вона, напевне, щаслива без мене.
Знову ця біль. В голові неначе гуде. Аварія не пройшла безслідно. Пухлина десь там. В моєму мозку. Ніхто нічого зробити не може. Я помираю.
Кожного дня приходжу до корпусу. Просто, щоб побачити її. Малюю її. Пишу листи, які вона ніколи не прочитає. Люблю її. З кожним днем все більше.
Проходять дні. Мені погано. Мама. Мама плаче. Кожного дня. Мені так боляче. Та це не фізичний біль. Душевний.
Відкриваю очі. Вона. Вона стоїть біля мене. Заплакана. В очах біль. Вона тримає мою руку. Хтось сказав їй. Нема сил злитись. Я вдячний. Посміхаюсь. Сльози котяться по моїх щоках. Я щасливий.
Засинаю. Життя покидає це тіло. Я бачу сон. Ми разом. Ми щасливі.
Ми зустрінемось в наступному житті.


08.03.2012р.