Хочеш я розповім тобі історію? Історію свого життя. Короткого життя. Та такого вистражданого. Я розповім про неї. Про її красиві очі. Про посмішку, від якої ставало так тепло, навіть в найбільші морози. Про її ніжність. Про те, як вона мене любила. Любила такого, яким я був. Не зважаючи на минуле. Незважаючи на мої помилки.
Розповім про те, як я її зрадив. Зламав. Розбив її серце. Я не пишаюсь цим. Але я розповім, тому що мені боляче, від того, що її очі були сповнені сліз і розчарування. Я відштовхнув її. Не дозволив любити себе. Любити так, як я любив її. Ця любов переповнювала мене. Хоч я і не позволяв собі в неї вірити.
Я завжди любив малювати. Пейзажі. Портрети. Олівцем. Аквареллю. Я мріяв. Вірив в кохання. Серце завжди було відкритим. Доки я не закохався. Я був наївний. Не помічав, що мої почуття не були взаємними. Залишився один.
Дні. Місяці. Роки. Все біжить, як вода. Швидко. Та серце болить. Не можу забути. Мщусь.
Осінь. Скоро вже кінець. Я закінчую навчання. Ще якийсь рік. Я художник.
Кожен день проходить, як в тумані. Алкоголь. Наркотики. Не можу зупинитись. Це все заглушає біль. Моє серце болить. Та в моменти забуття, менше.
Сам розбиваю серця. Це здається веселою справою.
Бачу її. В ній немає нічого особливого. Та все ж, щось привернуло мою увагу. Очі. Її великі, живі, сповнені довіри очі. Неначе магнітом тягне до неї. В серці дивно поколює. Не зважаю на це.
Ми знайомі. Вона ніжна. Така мила. Мені хочеться її обнімати. Не відпускати. Знову серце щемить. Я не можу любити. Тоді що це?
Вона завжди посміхається. Мріє про майбутнє. Дратує мене. Її довге, золотисте волосся неначе промені сонця. Хочеться до них доторкнутись. Зігрітись.
Я роблю їй боляче. Ображаю. Примушую страждати. Нехотячи. Це все мій поганий характер. Вона більше не та. В очах більше нема радості, та все ж залишається вірність і любов.
Добити їх. Треба знищити все. Залишити тільки ненависть.
Що зі мною? Звідки цей поганий характер? Вона намагається мене змінити. Я хочу піддатись, але гордість не позволяє. Згадую про своє перше кохання. Та дівчина розбила моє серце. Я не можу любити. Тільки не з розбитим серцем.
Але вона не така. Вона – сонце. Дивні почуття. Вони лякають мене. Мабуть через це я поводжу себе саме так.
Мені з нею добре. Малюю. Як ніколи. Вона моя муза.
Тікаю. Залишаю її. Одну. Тепер вона з розбитим серцем. Та я помилявся. Розбитих сердець – два. Моє серце розбите. Розламане на шматочки. Я сам його розбив.
Не можу спати, їсти. Ледь дихаю. Що я наробив? Ненавиджу себе.
Набираю її номер, та відразу ж вибиваю. Боюсь. Боюсь почути її голос. Боюсь почути відмову. Боюсь почути, що вона більше мене не любить.
Проходять дні. Не знаю скільки. Як довго я так терпів? Збираюсь з думками. Я вирішив. Їду до неї. І будь що буде. Це вже немає значення. Сідаю в машину. Давлю на газ. Не зважаю на швидкість. Не зважаю на дорогу, яка блистить від снігу.
Я спішу до неї. Все ж таки я наважився сказати про свої почуття. Тепер все буде по – іншому. Ми будемо разом. Щасливі.
Закриваю очі.
Удар.
Біль.
Здається, що все це тягнулось вічність. Машина перевернута, лежить на обочині. Щось тепле стікає по моїй щоці, та я не можу поворухнутись. Я засинаю. Я бачу її. Усміхнену. Щасливу. Засмучену. Її погляд зігріває мене. Її обійми неначе колиска, заколисують, заспокоюють мене.
Кажуть, перед смертю, перед очима пробігає все твоє життя. Вона була моїм життям. Завжди.
Чую чиїсь голоси. Розряд. Струм пронизує моє тіло. Не хочу. Не забирайте мене від неї. Хочеться кричати. Моя рука тягнеться до неї. Вона зникає.
Відкриваю очі. Довкола все біле. Я в раю? Та згадуючи своє життя, навряд чи я міг би потрапити в рай.
Запах. Різкий запах таблеток. Я в лікарні. Зламана рука, декілька ребер. Струс мозку. Та я живий. Це диво.
Пройшло шість місяців. Шість довгих, важких місяців. Стою під академічним корпусом. Докурюю третю цигарку. Я чекаю її. Просто щоб побачити.
В голові мільйон думок. Що сказати? Як себе поводити?
Он вона. Поспішає. Вітер розвіває її волосся. Воно потемніло. Вона змінилась. Втомлена. Так хочеться її пригорнути. Не відпускати зі своїх обіймів. Вона посміхається. Та не мені. Вона мене не бачить. Сльози на моїх очах, неначе пелена, заступають її. Витираю їх. Вона зникла.
Я повертаюсь і йду. Не за нею, а від неї. Я не можу знову з’явитись в її житті. Вона, напевне, щаслива без мене.
Знову ця біль. В голові неначе гуде. Аварія не пройшла безслідно. Пухлина десь там. В моєму мозку. Ніхто нічого зробити не може. Я помираю.
Кожного дня приходжу до корпусу. Просто, щоб побачити її. Малюю її. Пишу листи, які вона ніколи не прочитає. Люблю її. З кожним днем все більше.
Проходять дні. Мені погано. Мама. Мама плаче. Кожного дня. Мені так боляче. Та це не фізичний біль. Душевний.
Відкриваю очі. Вона. Вона стоїть біля мене. Заплакана. В очах біль. Вона тримає мою руку. Хтось сказав їй. Нема сил злитись. Я вдячний. Посміхаюсь. Сльози котяться по моїх щоках. Я щасливий.
Засинаю. Життя покидає це тіло. Я бачу сон. Ми разом. Ми щасливі.
Ми зустрінемось в наступному житті.


08.03.2012р.