Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лана Лана (1989) /
Проза
Історія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Історія
Хочеш я розповім тобі історію? Історію свого життя. Короткого життя. Та такого вистражданого. Я розповім про неї. Про її красиві очі. Про посмішку, від якої ставало так тепло, навіть в найбільші морози. Про її ніжність. Про те, як вона мене любила. Любила такого, яким я був. Не зважаючи на минуле. Незважаючи на мої помилки.
Розповім про те, як я її зрадив. Зламав. Розбив її серце. Я не пишаюсь цим. Але я розповім, тому що мені боляче, від того, що її очі були сповнені сліз і розчарування. Я відштовхнув її. Не дозволив любити себе. Любити так, як я любив її. Ця любов переповнювала мене. Хоч я і не позволяв собі в неї вірити.
Я завжди любив малювати. Пейзажі. Портрети. Олівцем. Аквареллю. Я мріяв. Вірив в кохання. Серце завжди було відкритим. Доки я не закохався. Я був наївний. Не помічав, що мої почуття не були взаємними. Залишився один.
Дні. Місяці. Роки. Все біжить, як вода. Швидко. Та серце болить. Не можу забути. Мщусь.
Осінь. Скоро вже кінець. Я закінчую навчання. Ще якийсь рік. Я художник.
Кожен день проходить, як в тумані. Алкоголь. Наркотики. Не можу зупинитись. Це все заглушає біль. Моє серце болить. Та в моменти забуття, менше.
Сам розбиваю серця. Це здається веселою справою.
Бачу її. В ній немає нічого особливого. Та все ж, щось привернуло мою увагу. Очі. Її великі, живі, сповнені довіри очі. Неначе магнітом тягне до неї. В серці дивно поколює. Не зважаю на це.
Ми знайомі. Вона ніжна. Така мила. Мені хочеться її обнімати. Не відпускати. Знову серце щемить. Я не можу любити. Тоді що це?
Вона завжди посміхається. Мріє про майбутнє. Дратує мене. Її довге, золотисте волосся неначе промені сонця. Хочеться до них доторкнутись. Зігрітись.
Я роблю їй боляче. Ображаю. Примушую страждати. Нехотячи. Це все мій поганий характер. Вона більше не та. В очах більше нема радості, та все ж залишається вірність і любов.
Добити їх. Треба знищити все. Залишити тільки ненависть.
Що зі мною? Звідки цей поганий характер? Вона намагається мене змінити. Я хочу піддатись, але гордість не позволяє. Згадую про своє перше кохання. Та дівчина розбила моє серце. Я не можу любити. Тільки не з розбитим серцем.
Але вона не така. Вона – сонце. Дивні почуття. Вони лякають мене. Мабуть через це я поводжу себе саме так.
Мені з нею добре. Малюю. Як ніколи. Вона моя муза.
Тікаю. Залишаю її. Одну. Тепер вона з розбитим серцем. Та я помилявся. Розбитих сердець – два. Моє серце розбите. Розламане на шматочки. Я сам його розбив.
Не можу спати, їсти. Ледь дихаю. Що я наробив? Ненавиджу себе.
Набираю її номер, та відразу ж вибиваю. Боюсь. Боюсь почути її голос. Боюсь почути відмову. Боюсь почути, що вона більше мене не любить.
Проходять дні. Не знаю скільки. Як довго я так терпів? Збираюсь з думками. Я вирішив. Їду до неї. І будь що буде. Це вже немає значення. Сідаю в машину. Давлю на газ. Не зважаю на швидкість. Не зважаю на дорогу, яка блистить від снігу.
Я спішу до неї. Все ж таки я наважився сказати про свої почуття. Тепер все буде по – іншому. Ми будемо разом. Щасливі.
Закриваю очі.
Удар.
Біль.
Здається, що все це тягнулось вічність. Машина перевернута, лежить на обочині. Щось тепле стікає по моїй щоці, та я не можу поворухнутись. Я засинаю. Я бачу її. Усміхнену. Щасливу. Засмучену. Її погляд зігріває мене. Її обійми неначе колиска, заколисують, заспокоюють мене.
Кажуть, перед смертю, перед очима пробігає все твоє життя. Вона була моїм життям. Завжди.
Чую чиїсь голоси. Розряд. Струм пронизує моє тіло. Не хочу. Не забирайте мене від неї. Хочеться кричати. Моя рука тягнеться до неї. Вона зникає.
Відкриваю очі. Довкола все біле. Я в раю? Та згадуючи своє життя, навряд чи я міг би потрапити в рай.
Запах. Різкий запах таблеток. Я в лікарні. Зламана рука, декілька ребер. Струс мозку. Та я живий. Це диво.
Пройшло шість місяців. Шість довгих, важких місяців. Стою під академічним корпусом. Докурюю третю цигарку. Я чекаю її. Просто щоб побачити.
В голові мільйон думок. Що сказати? Як себе поводити?
Он вона. Поспішає. Вітер розвіває її волосся. Воно потемніло. Вона змінилась. Втомлена. Так хочеться її пригорнути. Не відпускати зі своїх обіймів. Вона посміхається. Та не мені. Вона мене не бачить. Сльози на моїх очах, неначе пелена, заступають її. Витираю їх. Вона зникла.
Я повертаюсь і йду. Не за нею, а від неї. Я не можу знову з’явитись в її житті. Вона, напевне, щаслива без мене.
Знову ця біль. В голові неначе гуде. Аварія не пройшла безслідно. Пухлина десь там. В моєму мозку. Ніхто нічого зробити не може. Я помираю.
Кожного дня приходжу до корпусу. Просто, щоб побачити її. Малюю її. Пишу листи, які вона ніколи не прочитає. Люблю її. З кожним днем все більше.
Проходять дні. Мені погано. Мама. Мама плаче. Кожного дня. Мені так боляче. Та це не фізичний біль. Душевний.
Відкриваю очі. Вона. Вона стоїть біля мене. Заплакана. В очах біль. Вона тримає мою руку. Хтось сказав їй. Нема сил злитись. Я вдячний. Посміхаюсь. Сльози котяться по моїх щоках. Я щасливий.
Засинаю. Життя покидає це тіло. Я бачу сон. Ми разом. Ми щасливі.
Ми зустрінемось в наступному житті.
08.03.2012р.
Розповім про те, як я її зрадив. Зламав. Розбив її серце. Я не пишаюсь цим. Але я розповім, тому що мені боляче, від того, що її очі були сповнені сліз і розчарування. Я відштовхнув її. Не дозволив любити себе. Любити так, як я любив її. Ця любов переповнювала мене. Хоч я і не позволяв собі в неї вірити.
Я завжди любив малювати. Пейзажі. Портрети. Олівцем. Аквареллю. Я мріяв. Вірив в кохання. Серце завжди було відкритим. Доки я не закохався. Я був наївний. Не помічав, що мої почуття не були взаємними. Залишився один.
Дні. Місяці. Роки. Все біжить, як вода. Швидко. Та серце болить. Не можу забути. Мщусь.
Осінь. Скоро вже кінець. Я закінчую навчання. Ще якийсь рік. Я художник.
Кожен день проходить, як в тумані. Алкоголь. Наркотики. Не можу зупинитись. Це все заглушає біль. Моє серце болить. Та в моменти забуття, менше.
Сам розбиваю серця. Це здається веселою справою.
Бачу її. В ній немає нічого особливого. Та все ж, щось привернуло мою увагу. Очі. Її великі, живі, сповнені довіри очі. Неначе магнітом тягне до неї. В серці дивно поколює. Не зважаю на це.
Ми знайомі. Вона ніжна. Така мила. Мені хочеться її обнімати. Не відпускати. Знову серце щемить. Я не можу любити. Тоді що це?
Вона завжди посміхається. Мріє про майбутнє. Дратує мене. Її довге, золотисте волосся неначе промені сонця. Хочеться до них доторкнутись. Зігрітись.
Я роблю їй боляче. Ображаю. Примушую страждати. Нехотячи. Це все мій поганий характер. Вона більше не та. В очах більше нема радості, та все ж залишається вірність і любов.
Добити їх. Треба знищити все. Залишити тільки ненависть.
Що зі мною? Звідки цей поганий характер? Вона намагається мене змінити. Я хочу піддатись, але гордість не позволяє. Згадую про своє перше кохання. Та дівчина розбила моє серце. Я не можу любити. Тільки не з розбитим серцем.
Але вона не така. Вона – сонце. Дивні почуття. Вони лякають мене. Мабуть через це я поводжу себе саме так.
Мені з нею добре. Малюю. Як ніколи. Вона моя муза.
Тікаю. Залишаю її. Одну. Тепер вона з розбитим серцем. Та я помилявся. Розбитих сердець – два. Моє серце розбите. Розламане на шматочки. Я сам його розбив.
Не можу спати, їсти. Ледь дихаю. Що я наробив? Ненавиджу себе.
Набираю її номер, та відразу ж вибиваю. Боюсь. Боюсь почути її голос. Боюсь почути відмову. Боюсь почути, що вона більше мене не любить.
Проходять дні. Не знаю скільки. Як довго я так терпів? Збираюсь з думками. Я вирішив. Їду до неї. І будь що буде. Це вже немає значення. Сідаю в машину. Давлю на газ. Не зважаю на швидкість. Не зважаю на дорогу, яка блистить від снігу.
Я спішу до неї. Все ж таки я наважився сказати про свої почуття. Тепер все буде по – іншому. Ми будемо разом. Щасливі.
Закриваю очі.
Удар.
Біль.
Здається, що все це тягнулось вічність. Машина перевернута, лежить на обочині. Щось тепле стікає по моїй щоці, та я не можу поворухнутись. Я засинаю. Я бачу її. Усміхнену. Щасливу. Засмучену. Її погляд зігріває мене. Її обійми неначе колиска, заколисують, заспокоюють мене.
Кажуть, перед смертю, перед очима пробігає все твоє життя. Вона була моїм життям. Завжди.
Чую чиїсь голоси. Розряд. Струм пронизує моє тіло. Не хочу. Не забирайте мене від неї. Хочеться кричати. Моя рука тягнеться до неї. Вона зникає.
Відкриваю очі. Довкола все біле. Я в раю? Та згадуючи своє життя, навряд чи я міг би потрапити в рай.
Запах. Різкий запах таблеток. Я в лікарні. Зламана рука, декілька ребер. Струс мозку. Та я живий. Це диво.
Пройшло шість місяців. Шість довгих, важких місяців. Стою під академічним корпусом. Докурюю третю цигарку. Я чекаю її. Просто щоб побачити.
В голові мільйон думок. Що сказати? Як себе поводити?
Он вона. Поспішає. Вітер розвіває її волосся. Воно потемніло. Вона змінилась. Втомлена. Так хочеться її пригорнути. Не відпускати зі своїх обіймів. Вона посміхається. Та не мені. Вона мене не бачить. Сльози на моїх очах, неначе пелена, заступають її. Витираю їх. Вона зникла.
Я повертаюсь і йду. Не за нею, а від неї. Я не можу знову з’явитись в її житті. Вона, напевне, щаслива без мене.
Знову ця біль. В голові неначе гуде. Аварія не пройшла безслідно. Пухлина десь там. В моєму мозку. Ніхто нічого зробити не може. Я помираю.
Кожного дня приходжу до корпусу. Просто, щоб побачити її. Малюю її. Пишу листи, які вона ніколи не прочитає. Люблю її. З кожним днем все більше.
Проходять дні. Мені погано. Мама. Мама плаче. Кожного дня. Мені так боляче. Та це не фізичний біль. Душевний.
Відкриваю очі. Вона. Вона стоїть біля мене. Заплакана. В очах біль. Вона тримає мою руку. Хтось сказав їй. Нема сил злитись. Я вдячний. Посміхаюсь. Сльози котяться по моїх щоках. Я щасливий.
Засинаю. Життя покидає це тіло. Я бачу сон. Ми разом. Ми щасливі.
Ми зустрінемось в наступному житті.
08.03.2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
