Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Сивуватий вже Кормило між них наймолодший.
З виду, начебто статечний і слухач хороший.
Та, бува щось таки ляпне, втриматись не може,
Хоч і зна – перебивати, хто старший, не можна.
Але біс, мабуть у ньому сидить та штовхає,
Тож, бува чиюсь розмову він перебиває
Слівцем гострим. Всі на нього шикають одразу,
Хоча, звісно не сприймають все те за образу.
Ось і тепер, ще Микула не встиг закінчити
Розповідь, як довелося у похід ходити
Проти половців, щоб здобич здобути та славу,
Як Кормило своє слово єхидненьке вставив:
- Знайшов, мабуть половчанку собі для утіхи?!
Враз під старим осокором зробилося тихо.
А Микула повернувся і сердито глянув:
- Зараз костуром цим добре по спині дістану!
Щоби я свою Орину проміняв на когось?!
Та ніколи в житті моїм не бувало того!
Я і так три роки мучивсь, як вона пропала.
Хвала Богу, що нас доля знову поєднала…
- Розкажи, - діди навколо враз загомоніли.
Враження ті неприємні згладити хотіли
Та й почути, бо ж про теє вони ще не чули. –
Розкажи-но нам, Микуло, як то воно було?!
Дід Микула ще раз скоса зиркнув на Кормила.
Добре, що між них два діда на лавці сиділи,
А то б костуром і, справді по спині пройшовся.
Видно, в душі з тим бажанням все іще боровся.
Все ж пробурчав: - Добре, хлопці, хочете почути?
Розкажу вам про Орисю. Так тому і бути.
Було то, як Боголюбський, отой Андрій клятий
Привів орду горлорізів Київ грабувати.
Я тоді ще молодим був, у силу вбивався
Та якраз в свою Орисю саме й закохався.
Хоч сусідили ми з нею та з малого знались,
Бігали кругом Подолом, в Ручаї купались.
Не звертав на те уваги, як вона зростала
Й, несподівано для мене, така гарна стала.
Якось вийшов я із двору, вона йде по воду.
Став я, витріщивши очі, крок ступити годі.
А вона лише сміється: - Що рота роззявив?
А я стою та дивлюся…Отакі-то справи.
Став з Орисею відтоді я зорю стрічати,
Слухати спів соловейка, до ранку не спати.
Уже справа до весілля… А тут той припхався.
Князь Мстислав до оборони готуватись взявся.
Мав свою дружину, звісно. Та ж Київ великий.
Тож киян також у поміч до себе закликав.
Ми ж не кинем свого князя. Взяли в руки зброю
Всі, хто міг її тримати, готові до бою.
Незабаром із Залісся орда та припхала.
Відпочити із дороги в Дорогожич стала.
Зі стін добре було видно, як за Щекавицю
Усю ніч вогні палали – бігали дивиться.
А на ранок розійшлися, місто оточили.
І вже скоро попід стіни самі приступили.
Два дні бились. Вони перли, а ми відбивались.
Кров лилася ручаями та трупом встелялась
Вся земля попід валами. Важко нам прийшлося.
Хоча спершу відбивати приступи вдалося.
Та, нарешті, збунтувались торки й берендеї,
Що стояли серед міста ордою своєю.
В місті битись їм незвично, їм би в поле чисте.
А Мстислав чомусь загнав тих ординців у місто.
Стали з ворогом змовлятись, щоб їх пропустили.
Захищати з князем Київ далі не схотіли.
А нас, навіть з ними, менше в кілька разів було,
Аніж із отим Андрієм під Київ прибуло.
Та ми вирішили битись, зброю не кидати,
До останнього із князем місто захищати.
Знов на третій день полізли вороги на стіни.
Поки ми їх відбивали, вдарили у спину.
Кажуть, Гліб переяславський тайкома пробрався
Із загоном та на стіни потайки забрався.
Стали вони нам у спину із луків стріляти.
- Ворог в Києві! – десь люди почали кричати.
Паніка розпочалася. Кинулись по хатах
Своє життя, своє добро хоч порятувати.
А вороги вже на стінах, браму відчинили.
Князь з дружиною із міста вирватися вспіли.
Лишили напризволяще і людей, і Київ.
А із князем зникла з міста остання надія.
Хоч не раз в часи минулі в Києві бувало,
Що одні князі втікали, а другі вступали
У права на стольний Київ. Все мирно минало.
Бо ні Києва, ні люду вони не чіпали.
Але ці прийшли, неначе з поля орда дика.
Не жаліли ані жінки, ані чоловіка.
Кого бачили при зброї, того убивали,
В хати, в храми уривались і все грабували.
Ґвалт над містом піднімався, все навкруг палало.
Зграї вороння у небі здобичі чигали.
В мене думка про Орисю. Меч не випускаю.
Де біжу, а де дорогу собі прорубаю.
Вже біля самої хати на загін нарвався,
Що на вулиці всі хати грабувати взявся.
Я, неначе пардус бився, але їх чимало.
Хтось списом у спину вдарив…і усе пропало.
Уночі прийшов до тями. Все навкруг палає.
Крики, стогін, божевілля – то орда гуляє.
Зібравсь з силами, до льоху заповзти вдалося.
Там ще кілька днів сидіти мені довелося,
Поки та орда забралась, місто полишила.
Трохи затяглася рана, додалося сили.
Якось вибрався нагору. Київ не впізнати.
Лише комини стирчали, де стояли хати.
Люду ніде і не видно, собаки ганяють
Та ще зграї воронячі хмарами літають.
Поховав я батька й матір, заодно й сусідів,
Тільки мертвої Орисі ніде не увидів.
Десь погнали у Залісся чи орда забрала,
Може, бідну та нещасну за море продала.
Думав, що один зостався на весь град, одначе,
Тих, хто теж порятувався недалік побачив.
Десь ховалися, навалу ту і пережили.
Значить, не усіх прокляті ординці побили.
Значить, будем далі жити, Київ будувати.
Не змогли убити Київ суздальці прокляті.
Незабаром стольний город Київ відродився,
Хоч не такий метушливий, як раніш зробився.
Андрій свого стрия Гліба над містом поставив,
Щоби іменем Андрія той Києвом правив.
Не схотів я попід князем отаким ходити,
Тож зібрав свої манатки та й подався звідти
До Білгорода, до Мстислава проситися взявся.
Тож у князевій дружині скоро і зостався.
Мстислав не сидів на місці, завжди у дорозі,
Піднімав свою дружину часто по тривозі.
То половці, то клобуки, на Волхов ходили.
Мене, правда, новгородці ледве не убили,
Як ми з суздальцями разом місто штурмували.
Лиш заступництво Господнє мене врятувало.
Та то таке… Де б не був я, то всюди питався
Та Орисиного сліду по світу шукався.
Все даремно. Мов під землю люба провалилась.
Мабуть-таки, десь за морем, в греках опинилась?!
Кілька років князь з братами з Андрієм мирились,
На його замашки дикі терпляче дивились.
Та і він не намагався братів зачепити,
Потім щоб не довелося про те пожаліти.
Коли Гліб спочив у Бозі, може і зарано,
Віддав Андрій Київ брату Мстислава Роману.
Та той «мир» був тимчасовий, колись би урвалось,
Бо ж суздальцям всіх під себе підім’ять бажалось.
Ростиславичі ж не надто скорятись хотіли,
Бо боротися з Андрієм відчували сили.
А зчепилися з-за чого? Новгород ділили.
Суздальці давно на нього око положили.
Ростиславичі ж під себе його лаштували,
Бо з Олегового часу ще таке бувало,
Що князь київський у місто садив свого сина.
Під Києвом новгородці ходити й повинні.
Андрій страшно розлютився, вважав – має право
По всій Русі самовільно вирішувать справи.
Тож велів братам, щоб швидко з Русі забирались,
Сіли тихо у Смоленську, там і залишались.
Племінника Ярополка й Всеволода – брата
Прислав, щоби у Романа Київ перейняти.
Роман вівся боягузом, за стіл не чіплявся,
Взяв дружину і тихенько у Смоленськ подався.
Та Мстислав з братом Давидом коритись не стали,
Із Києва тих заїжджих прийшли та прогнали.
Брата Рюрика на Київ князем посадили.
Андрієвим посіпакам з Русі повеліли
Чимскоріше забиратись у своє Залісся.
Зрозуміло, Андрій з того страшенно завівся.
Прислав мечника він свого Михна передати:
Рюрик має забиратись у Смоленськ до брата,
Давид в Берлад нехай пхає, а, щодо Мстислава,
То на Русі залишатись він не має права.
Нехай їде світ за очі. Мстислав, як почув те,
То поблід, за меч схопився і зробився лютий.
Позвав мене, ще трьох воїв, велів Михна брати,
І бороду і волосся йому зістригати.
Той стояв такий нахабний перед моїм князем
І, що той серйозно мовить, не повірив зразу.
А ми його попід руки гарненько затисли.
Він пручався так, що в нього і сорочка трісла.
Ілля взяв свого ножаку, поки ми тримали,
І його оббалабонив, що аж заблищало.
Тоді вивели з світлиці княжої й турнули,
Передати привіт князю сказать не забули.
То для будь-якого воя страшенна образа –
Бороди позбутись. А ще більшою для князя
Його була. Андрій, звісно страшно розлютився.
Готувати похід помсти на нас заходився.
Став полки свої скликати: суздальські,
рязанські,
Владимирські, білозерські і переясла́вські,
Муромські, ростовські ще і новгородські з ними.
Князів більше двох десятків керувало тими.
Ратників півсотні тисяч під стяги зібрали.
Правда, що не під Андрія отого началом.
Чи злякався, що, як піде, його «вірні друзі»,
Що при ньому перед князем повзають на пузі,
Когось іншого посадять на стіл у Владимир.
Ходять чутки, що у князя нелади із ними.
Тож іти сам побоявся, Юрія відправив -
Малолітнього синочка. Отакі то справи.
Радник Борис Жидиславич талантів не має,
Як потрібно воювати – ні греця не знає.
Тож ні Юрія, ні його радника отого
Князі всерйоз не сприймали. То і слава Богу.
Андрій же напутнє слово сказав перед раттю.
Велів Рюрика й Давида із Русі прогнати.
А Мстислава живим взяти, до нього доставить,
Аби зміг, як Андрій мовив, мізки йому вправить.
Коли вістка про похід той до Русі дісталась,
Ростиславичі від того страшно налякались.
Роман засів у Смоленську – «моя хата скраю».
Мов відношення до того взагалі не має.
А, Андрія щоб не злити, дав свою дружину
Для походу проти братів. Правда, велів сину
Полк смоленський в похід вести. Прикинувся, клятий,
Наче хворий, що і кроку не може ступати.
Рюрик теж перелякався та Київ покинув
І у Овруч свій удільний поскоріше двинув.
Тільки Мстислав із Давидом битись побажали.
Із дружинами своїми в Вишгороді стали.
Київ їм не захистити, великий занадто.
Та й не встигли іще стіни навкруг підлатати
По Андрієвім погромі. Вишгород, при тому,
Стояв міцно на дніпровім березі крутому.
Навкруги рови глибокі і вали високі.
Тож не просто підступитись ні з якого боку.
Давид довго не усидів, небавом зібрався
І з дружиною своєю у Галич подався
В Ярослава Осмомисла помочі просити.
Тож один Мстислав й зостався місто боронити.
Із високих стін ми лівий берег розглядали,
Бо зо дня на день приходу ворога чекали.
А він і не забарився. Скоро закуріло,
Військо Юрія на берег лівий підступило.
То по стягах було видно, не треба й питати.
На цей берег не спішило, взялося чекати.
Скоро підійшли до нього полки Святослава.
Слідом прибув Володимир із Переяслава.
Ростиславичі привели свої полки в поміч,
Брати менші Андрієві прибули по тому –
І Всеволод, і Михалко. Коли всі зібрались,
То тоді на правий берег, на Київ подались.
Зайняли град стольний, але довго не стирчали,
Тільки ще орду клобуків собі доєднали
Й на Вишгород подалися. Розтяглися раті.
Одні тільки із Києва взялись виступати,
А другі уже зі стін нам стало добре знати.
Першим Всеволод примчався. З Андрієвим братом
Ігор з полком сіверянським. Здобичі бажали.
Тому перші під Вишгород вони і примчали.
Молоді ще та гарячі. Полки шикували.
В центрі Всеволод та Ігор з дружинами стали.
Новгородці та ростовці боки їм прикрили.
Ми із князем за тим дійством із башти слідили.
А Мстислав же теж гарячий. Не схотів сидіти
За стінами, повелів нам виходить на битву.
Кінні лучники найперше у бою зіткнулись.
Стріли хмарами знялися, дзенькання почулось,
Як ті стріли в броні бились. Перші вбиті впали.
А кінні один за одним по полю ганяли.
Все ж не витримали гриді, стали відступати,
Бо ж ворожих сил супроти них було багато.
А князь кинувсь навперейми, завертати взявся.
Видавалося, він смерті зовсім не боявся.
Став кричати: - Що ж ви, браття, зовсім честь забули?!
Що втікаєте? На князя погляди б звернули!
Я ж їх війська не боюся, хоч їх і багато.
Ладен один проти всього того війська стати.
Бо надіюся на Бога, честь оберігаю.
Та про вашу мені клятву нагадати маю.
Проявіть же свою вірність і мужність сьогодні!
І подіяли слова ті на них благородні.
Розвернули свої коні, знову в бій вступили.
І тут ми – важка кіннота з усієї сили
У Всеволода полк врубались. Від того напору
Його гриді лягли трупом, подалися скоро.
Кинулись було втікати, але новгородці
І ростовці, що стояли в тих гридів на боці,
На нас з боків напосілись. Все раптом змішалось.
Ми в оточенні ворожім, мов леви рубались.
Крики, стогін, мечів дзенькіт, тріск списів лунає.
Сотні людей пил угору хмарою здіймають
Так, що вже й не розрізнити, де піший, де кінний.
Ми продовжували битись спиною до спини.
Поки стали відчувати - натиск став спадати.
Тоді стали ми до міста шлях свій прорубати.
Нас не надто й намагались спинити, тримати.
Поранених було купа, вбитих – небагато.
Ми до міста відступили, вороги – від міста.
Не схотіли після раті знову і бійку лізти.
Незабаром показались всі ворожі сили
І Вишгород облягати вони приступили.
Тяжко було у облозі. Дев’ять тижнів цілих
Вони пхалися на стіни, взяти їх хотіли.
Ми на місці не сиділи, частенько, бувало
Виходили за ворота та у бій встрявали.
Щоб не надто розслаблялись вороги під містом.
Хоч багато було вбитих й поранених, звісно.
Але суздальці не надто також почувались,
Навіть, в таборі своєму весь час озирались.
У Мстислава свої люди були поміж ними.
Тож ми знали, що чинилось між князями тими.
Юрій був авторитетом між князів не надто,
Тож Святослав з Чернігова взявся керувати.
А других князів то, звісно, дуже дратувало,
Коритися «самозванцю» вони не бажали.
А тим часом їм у поміч Ярослав припхався
З Луцька. Вже наш час останній надійшов, здавався.
Але, виявилось, зовсім по-другому склалось.
Бо ж князі на стіл великий сісти сподівались.
Ярослав прийшов не просто, Ольговичів тиснув,
Щоби саме він на стіл той сів небавом, звісно.
Святослав же сам збирався на той стіл сідати,
Не схотів він Ярославу те місце віддати.
Ярослав на те озлився, став перемовлятись
З Ростиславичами, потай про стіл домовлятись.
А Мстиславу того й треба. Чом згоду не дати?
Хочеться на стіл великий? То можеш сідати.
Вирішивши те питання, Ярослав подався
До Білгорода, де тим часом Рюрик заховався.
Мстислав велів своїм людям в таборі ворожім,
Може вони на клобуків подіяти зможуть.
Бо ж ті київському князю підкорятись мали.
А ті, як про Ярослава й домовленість взнали,
Заявили Святославу, що табір лишають
І віднині союзникам вже не помагають.
Увечері ті клобуки всі скопом знялися.
А весь стан на те ворожий з острахом дивився.
Наші люди поміж ними ще й чутки пустили,
Що клобуки Ярославу у поміч спішили,
А той військо привів, щоби нам допомагати…
Для утомлених боями треба не багато.
Смута в стані почалася, крики долинали.
Видно, ті чутки їм страху добряче нагнали.
Наступила ніч та крики голосніш здавались.
Ніхто не міг зрозуміти, що ж там відбувалось.
Воєвод ніхто не слухав, у страху всі були.
Паніка розпочалася, як раптом почули,
Що підходить враже військо. Наші постарались.
І тоді вже враже військо зовсім налякалось.
Тисячі зірвались з місця, до Дніпра подались.
В лодії свої скоріше на весла всідались.
Не чекали, доки інші сядуть, вигрібали.
Битися поміж собою за лодії стали.
Мстислав суєту помітив, зумів здогадатись,
Що ж там робиться, дружині повелів збиратись.
А що нам збиратись? Ми ж то броні не знімали,
Із мечами попід боком всі ці тижні спали.
Відчинилися ворота й ми вдарили дружно
На ворожий стан, взялися «помагать» оружно.
Кого встигли, доганяли, голови рубали.
А, хто опір не чинив нам, то у полон брали.
Вже до ранку від ворога й сліду не зосталось.
Все добро в ворожім стані нам тепер дісталось.
А добра того багато, адже рать чимала
Руські землі покорити з півночі припхала.
Було тут і купи зброї, і срібло, і злато.
Було що у свої торби дружинникам взяти.
Я й собі, хоч втома брала, наклав добра в торбу.
Ще у один віз забрався, промишляти щоби,
Коли раптом чую голос знайомий: - Микуло!
Для мене неначе вітром минуле дихнуло.
Озирнувся, стоїть поряд кохана Орися.
Я аж вибалушив очі, стояв та дивився
І очам отим не вірив – чи не привид бачу?
А вона мені на груди кинулася з плачем.
Її сльози вмить всі страхи із душі прогнали.
Отак ми удвох із нею довгенько стояли.
Навкруг вої метушились добра запопасти.
А я знайшов найдорожче для себе багатство.