«… Він так розумів часопростір…»

(Жан-П’єр де Лув’є)

Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, потім зал. Там величезний стіл, що мало не ломиться від напоїв та вишуканих страв, гідних королівських гурманів, а за столом сидять мертві. Я впізнаю їх: ось мої солдати (з мого взводу) – я повернувся з цієї війни, а вони ні. Солдати чомусь вдягнені не в однострій, а чорні фраки. Ось два мої колишніх аспіранти яких вбили москалі (один був вбитий ракетою «Калібр», а другий загинув на фронті – пішов добровольцем). Ось мій колишній шеф, що помер від інсульту. Йому колись в дитинстві московські карателі викололи багнетом око в далекому 1946. Ось мій колишній студент і найкращий учень, що покінчив життя самогубством – не витримав цього навколишнього божевілля. Ось ще один мій колишній шеф, що порізав собі вели закрившись в своєму кабінеті перед тим написавши записку: «А поза тим життя чудове і прекрасне!» А ось мій вчитель, що відкрив мені очі на багато явищ у Всесвіті і на людей. Мертві кивають мені головою, показують на порожній стілець, мовляв, сідай, приязно посміхаються і продовжують говорити про щось своє. Слова нібито і зрозумілі, а зміст втрачається: я не можу зв’язати ці слова докупи в осмислені фрази і зрозуміти зміст і суть розмови. Всі вони дивляться крізь мене – я нібито і є серед них, і мене немає. Їхні скляні погляди нескінченності говорять: «Він ще не наш. Він ще не з нами. Він тимчасовий гість. Йому не зрозуміти наших справ і думок.»

Я відчуваю себе зайвим і непотрібним в їхньому дружньому (?) чи то просто колі однодумців і учасників якоїсь таємної масонської змови, якої мені годі осягнути. Я встаю і йду – навіть не торкнувшись жодної поживи. Відчиняю двері і ступаю за поріг. Двері за мною з гуркотом зачиняються – я озираюсь, і бачу, що будинок зникає як марево. Тане, як сніг у травні, коли цвітові яблуні. Дивлюсь навколо і бачу, що я опинився в Північній Кореї. Навколо будинки з одноманітною архітектурою, статуї та портрети «вождів» і люди, що вдягнені в однаковий синій одяг – куртку, кепку і штани. На мені том самий одяг і та сама кепка, і значок з портретом «вождя». Несподівано мене оточують військові. Офіцер тикнув на мене пальцем і прокричав: «Це ворог народу! Він неправильно розуміє і спотворює великі ідеї Чучхе! Розстріляти!» Озирнувся – а за спиною стіна. Попереду солдати, що вже націлились гвинтівками прямісінько мені в серце. «Могпйо! Санйог!» - і десяток вогняних голок встромились мені в ребра.

Я прокинувся. Але не з відчуттям жаху, а з якимось осадом огиди на дні тої каламутної ріки, що звалась моєю свідомістю. За вікном сіріло. Мені не перший раз снилось, що мене розстрілюють (напевно і не останній), але відчуття огиди після такого сну виникло вперше. Я ще деякий час дивився в порожнечу часопростору, потім наспіх поснідав тертою морквою з кунжутовою олією та мигдалевими горішками і вирушив на зустріч весняному Місту Магнолій, де живуть смугасті коти, сумні люди і буркотливі машини.

Автобус мене на диво швидко довіз місця роботи – вулиці були порожні як ніколи. Я йшов вулицями, де холодна весна відчувалась лише бубнявіючими гілками мовчазних дерев – жодної квітучої сакури. Вони десь там – у снах старого самурая. І жодної причини процитувати Кобаясі Ісса: «Сумний світ. Навіть тоді, коли зацвітають вишні. Навіть тоді…»

Я йшов мимо пологового будинку з вибитими вікнами, що були затулені поліетиленовими плівками – кілька днів тому сюди влучив рашистський дрон і вбив випадкових перехожих. Сумні думки спліталися як ліани на закинутій тропічній віллі вусатого плантатора Жоржа.

Далі шлях мій лежав мимо церкви святого Фоми, звідки долинали звуки Служби Божої. Я почав думати про ортодоксію і причини схизми, про Максима Сповідника та іконодулів, але тут побачив самотню постать неповнолітньої жебрачки, напевно циганки, хоча зовсім не циганської зовнішності. Вона тут була щодня, не перший рік. На асфальті капелюх з дрібними монетками, серед яких виблискувало кілька аргентинських песо. Кожному перехожому вона влаштовувала цілу виставу на тему: «Маєш пару копійок? Дай монетку, хіба тобі шкода? Дай сьогодні, не вчора, не завтра, дай сьогодні!» При цьому неймовірна жестикуляція, ціла гра міміки. Іноді вона брала з собою під церковний паркан великого іграшкового ведмедика (такого ж потріпаного життям та дірявого як і її одяг). І тут вистава була ще більш сентиментальна: «Бідний ведмедик щодня лягає спати голодним. Йому терміново потрібна операція. Допоможіть врятувати єдину близьку мені істоту!»

О, Шекспіре! Де ти шукав своїх артистів? На вулицях брудного ренесансного Лондона?

Але перехожих не було (вулиці порожні, з церкви ще не виходили і вже не входили) – чіплятись не було до кого. Я зупинився біля жебрачки:
- Тобі сьогодні дико пощастило. Просто неймовірно пощастило.

Її це здивувало – вона завжди чіплялась до перехожих, а тут звернулись словами до неї. Я дістав з кишеню купюру в тисячу гривень. Мені все одно гроші були не потрібні. Я незабаром піду в нірвану шляхом, що мені вказав Сітхартха Шак’ямуні Гаутама. А в нірвані (чи то паранірвані) паперові і металеві засоби обміну ні до чого. А так може мені буде плюс до карми.
- На, візьми. Це тобі. Твоє.

Вона моментальна схопила купюру і сунула в потаємну кишеню. Ні сказала ні слова. Ніякого тобі ні «Дякую», ні «А чому так багато?» чи навпаки «А чому так мало?» Просто жах в очах. Некерований жах. В очах читається: «Це ж не просто так дали стільки. Напевно, то якісь маніяки. Зараз підрулить машина, завезуть в ліс, уб’ють і закопають.»

Я пішов собі по вулиці далі. До початку роботи самотнього артиста декламацій було ще сорок хвилин. Я озирнувся – жебрачку ніби вітром здуло. Зникла невідомо в який провулок. Певно в її жебрацькому житті таке от було вперше.

Я йшов далі по вулиці Великої Порожнечі і помітив, що кав’ярня «Старий Томас» вже відчинена. Дрібниця, але приємно. Зайшов до цього притулку затишку і замовив подвійне американо без білого цукру і без коров’ячого молока, наполіг, щоб воно було гарячим і гріло не тільки душу, але й тіло. Моє тіло, що мерзне цієї весни елегій. Ця кав’ярня мені подобається тим, що готують тут справжню колумбійську арабіку – запашну і з тонким вишуканим смаком, а не якесь гватемальське терпке вариво з запахом диму і вогнищ. Інтер’єр у тій кав’ярні теж доволі спокійний, модерновий, не крикливий, без зайвої епатажності, з легким присмаком австрійського ретро. Я зробив перший ковток напою гіркої бадьорості і невчасного одкровення і подумав про те, що, певно, назвали кав’ярню та честь Томаса Аквінського. Не виключено, що господар в душі був теологом. Одразу випливла з глибин свідомості цитата: «Здається, що не все є предметом божественного провидіння. Бо жоден предмет провидіння не є випадковим. Значить, якби все було передбачено Богом, то ніщо не було б випадковим, і таким чином зникли б випадок та фортуна, що протирічить загальним уявленням…»

Але посидіти з кавою в спокійних роздумах та спогляданні і тихо згадувати слова мені не вдалося. До кав’ярні зайшли якісь дівчата вдягнені не по сезону відверто (як їм тільки не холодно було!). Вони голосно про щось незрозуміле розмовляли, при цьому кожне друге слово в цій бесіді було нецензурним. Таке було враження, що вони після нічної зміни зайшли випити кави та з’їсти солодких тістечок. Стало огидно і нудно. Потім подумалось: а може ці дівчатка монашки якоїсь новітньої віри?

Підійшов до дверей університету, які чомусь були зачинені. Студенти зібрались біля входу, побачивши мене і почувши мою традиційну репліку старого розенкрейцера: «Що? Прийшли в пошуках Істини?», почали жалібно вигукувати: «Нас не пускають! Перед нами зачинені двері! Ми стояли на порозі, ми стукали, але нам не відчинили, ми просили, але не було дам дано…»

Тут шабат, всі нормальні люди йдуть до синагоги, слухають читання Тори, в ортодоксів день Святого апостола та євангеліста Марка, і так хочеться під куполом послухати його скупі та дзвінкі, як удари срібних молоточків євангелічні слова, а тут на тобі – призначили мені лекції читати! Ніби епоха сутінок минула.

На газонах цвіли жовті бджолині кульбаби, а серед отих квітів пилку качався та потягувався величезний смугастий кіт. Він завжди сидів в холі корпусу і вітав студентів своєю присутністю. А тепер він теж був вимушено назовні (хоча не засмучувався із-за цієї оказії зовсім, певно, він цілу ніч блукав навколо завулками по своїм котячим справам). Охоронця у чорному одязі (він теж монах, тільки монах-страж з ключами від Чистилища Душ – Purgatorium animarum) на місці не було. Добре, що сусідній корпус поруч і там охоронець на місці – на своєму м’якому стільці-кріслі за лакованим столом, де досі не лежала жодна розумна книжка з чорними літерами.
- Де ваш колега з сусіднього корпусу? Студенти чекають. Вже час починати заняття.
- Зараз я його викличу. Мав бути на місці. Перший, перший, я другий! Де ти є? Підійди на пост.

Я не став чекати на довершення цього одвічного діалогу будівничих Ковчегу. Скляні врата у Храм Істини незабаром були відчинені. В аудиторії порожнеча заповнилась молодими та юними (і не дуже) думками. Я почав свій квазіпатріархальний монолог:
- Добро дня леді та джентльмени! Продовжуємо вивчення теми «Генетика статі». Сьогодні розглянемо питання: відносна сексуальність (це не те, про що ви всі подумали), гінандроморфи, тільця Барра, анеуплоїдія статевих хромосом у людини…

Я говорив, говорив, говорив (слова), і в цей час з голови не йшла одна думка: а може все, що відбувалось сьогодні вночі та вранці це лише ноктюрн напередодні епохи блюзу? І доведеться ставити крапку наприкінці повісті буття під звуки цієї сумної мелодії?