Вона стояла одна, серед пустої вулиці. Серед брехні, ненависті, недовіри, що заполоняло все навколо неї. Все це вбивало щось добре в її серці. Брехня від друзів, ненависть від…. друзів, недовіра, як не смішно, від друзів.
Сльози душили її, та вона не хотіла їм піддаватися, вона хотіла бути сильною, намагалась бути сильною, та не могла.
Як вони, її друзі, так могли з нею чинити? Як вони могли? Це мучило її, ніхто не міг відповісти на її питання. Друзі яким вона довіряла, яких любила і поважала, зрадили її, знищили всі добрі почуття до них, залишилася лише відраза.
Вона стояла незважаючи на дощ, який тихо падав, він намагався не шуміти, не привертати зайвої уваги, неначе, хотів заспокоїти. Навіщо?
Крок за кроком. Вона йшла, не розуміючи для чого, куди? Просто йшла. Вона хотіла втекти. Все навколо неначе зникло і залишилась тільки пустота. Отямилась лише на пустій зупинці. Такій ж самотній як і вона, проте щось все-таки привернуло її увагу.
Очі…..
Такі ж сумні, сповнені болю і відчаю.
Ще одна страждаюча і самотня душа. Яка просто ховалась в цій темноті на пустій зупинці.
Вона сіла біля нього, мовчки, без слів дивилась на дощ. Все що її хвилювало потрохи зникало, біля нього вона відчувала спокій, затишок і захист. Їй захотілось обняти його, просто так, без зайвих питань. Пожаліти, втішити, просто бути поруч.
Він, як і вона, був зраджений, зраджений близькою людиною, ближчою за друзів, яка просто розбила його серце, не пожалівши душу.
Вони були дуже схожі та водночас такі різні. Ділити один біль на двох набагато легше. Вони були потрібні одне одному.
Вона відчула на собі погляд, повернувши голову до нього, вони зустрілись поглядом і неначе весь світ завмер в очікуванні чогось надзвичайного.
Погляд сповнений болю, очі наповнені слізьми, все що вона бачила в цей момент. Вони ніби просили про допомогу. Вона не змогла стримати сліз і маленька капелька скотилась по щоці.
Скільки часу минуло вони не знали, від тоді як просто сиділи і дивились на дощ.
Раптом він піднявся. Невже він йде, ось так просто, нічого не сказавши? і щось в середині почало душити її. Та в якусь мить вона, піднявши очі, побачила його руку, в якій він тримав якийсь листочок. Вона взяла його без вагань, не задумуючись про те, що це. Він пішов, а з ним спокій, який вона відчула просто сидячи поруч.
Коли він зник у вечірній пітьмі вона наважилась подивитися на папірець, який міцно тримала в руці ніби боялась що легкий вітерець зможе вирвати його з її рук, він ніби світився в темноті. Був її променем надії в темні часи. Розгорнувши його побачила номер телефону, а під ним неначе благання : "Напиши".
З того часу почалась неначе казка. День починався з простого і водночас такого бажаного: «Привіт» і закінчувався болісним: «Добраніч».
Люди, які зовсім не були знайомі, спілкувалися наче добрі друзі, які вже дружать «сто років».
Їм не потрібно було теми для розмов, все виходило так спонтанно і не виважено, що вони забували про все на світі.
Дні минали швидко і без сумних думок, без спогадів, які могли зробити їм боляче, без людей, які розчарували їх. Вони прокидались з думкою один про одного.
Зустрічаючись випадково на вулиці, на дискотеці просто усміхались один одному. Вдвох, їм здавалось, вони зможуть змінити все на краще. Вдвох вони зможуть протистояти цілому світові. Доповнення одне одного, вони утворювали щось найсильніше у цьому світі, щось таке, чого не розуміли навіть вони.
Та таке щастя не могло тривати вічно. За ним прийшла болісна, майбутня розлука, яку вони не змогли б пережити.
Батьки, яких вона безмежно любила, вирішили переїхати в інше місто, назавжди.
Вона плакала, просила їх не робити цього та вони не хотіли, не могли її зрозуміти.
Перед від’їздом вона написала йому, що їде і їде назавжди! Щось зламалось в ньому від цих слів, він не міг спати, не міг їсти, всі думки були про одне: «А як же я??». Йому здавалось, що між ними просто дружба, тоді чому йому було так боляче її відпускати, ніби він відриває частинку себе.
Вона написала йому коли їде, попросила не приходити її проводжати, але надія все-таки жила в її серці, вона надіялась, що він не послухає її і прийде.
На дворі падав дощ. Вона стояла і дивилася на проїжджаючі машини, автобуси надіючись побачити його обличчя, його ніжний і водночас сумний погляд. Та його не було. Відчай переповняв її.
Він дивився крізь вікно і намагався зрозуміти, що з ним відбувається. В одну мить він згадав її очі, усмішку і йому стало ясно. Все було так очевидно, він просто не хотів цього визнавати, щоб його серце знову не страждало.
Любов. Просте і водночас таке сильне слово і почуття.
Він збирався находу і лише одна думка крутилася в нього в голові: «Тільки б не спізнитись!!».
Він приїхав на зупинку. Безліч людей, де ж та, яка йому так потрібна, та, яка є частинкою його. Де вона?
Вмить розбились всі надії. Сльози виступили на очі. Він стояв під дощем і усвідомлював, що втратив кохання.
«Привіт», таке просте і водночас таке бажане, він почув позаду себе.
Страх. Ось, що переповняло його в цей момент. Страх обернутися і не побачити її, страх знову залишитися одному. Та він наважився. І побачив перед собою ту, яка була йому так потрібна. «Привіт» все, що зміг він відповісти.
Вони цілувались під дощем не зважаючи на інших, все навколо зникло, залишились тільки вони.
А дощ просто падав, він ніби хотів заховати їх, хоча б на мить, від всіх проблем і незгод світу.

20.05.2008р.