Була холодна пізня осінь. Важкі темно-сірі хмари затулили сонце – і навкруги стало сумно й похмуро. Зачастили холодні дощі. Розгулявся пустотливий вітрисько в гаю, позривав барвисте листя з дерев. Засумували голі дерева, зажурилися безлисті кущі. Звірі та птахи поховалися в затишних оселях. Тільки стара чорна ворона самотньо сиділа на високій тополі і сумно каркала.
І от саме в таку пору в гаю народилася маленька квіточка. Була вона синя, наче весняне небо, усміхнена, як сонечко, красива, тендітна і дуже радісна. От тільки синьоока красуня не розуміла, чому всі довкола такі сумні. Невже вони не радіють життю?
Раптом налетів холодний вітер і хотів зламати маленьку квіточку, але пожалів, бо вона була дуже красива та ніжна.
– Чому ти так пізно розцвіла? Ти не боїшся загинути? – тихо запитав він.
– Не боюся!
– Бачу, ти не тільки красива, але й смілива. Ти – осіння царівна! – сказав вітер і ніжно обняв квітку.
Вона усміхнулася – і світ від того став кращим. Визирнуло сонечко з-за хмар. Весело зацінькали жовтогруді синички, заметушилися сірокрилі горобчики. Виглянула весела білочка з дупла, а під кущиком приліг на хвильку відпочити сіровухий зайчик.
А маленька синя квіточка цвіла, й у її очах світилося щастя!


16 листопада 2015 року

Прийшла ясноока весна. З-за кучерявих, мов баранчики, хмар усміхнулося ласкаве сонечко. Його теплі промінчики розтопили похмурий сніг – і радісно задзюрчали сотні веселих струмочків. Зазеленіла молоденька травичка, розквітли різнобарвні квіти. Ось на галявинці голубіють проліски, піднімають вгору свої тендітні голівки білосніжні підсніжники, синіє замріяний ряст. А поміж ними кружляють привітні метелики. А он молоденька вербичка розпустила свої пухнасті котики. І хоч ще трохи сонні, але вже радісні джмелі поспішають до неї, щоб насолодитися першим весняним медком.
Поволі дерева одягаються в зелені шати. Юна берізка прикрасилася сережками. Чарівна, мов наречена, вона чекає свого коханого. Не забарився легкокрилий вітерець, прилетів, приголубив свою кохану і став ніжно розчісувати їй довгі коси. У повітрі запахло коханням!
Повернулися із вирію голосисті птахи і наповнили сади, ліси, гаї своїми веселими співами.
А хто це заховався отам, за кущиком? Та це ж маленьке Зайченя! Мабуть, воно прийшло поласувати молодими пагінчиками, і хтось його ненароком налякав. Причаїлося маленьке, тремтить, мов листочок на вітрі. А тут ще й білобока Сорока розкричалася:
– Скре-ке-ке! Ти хто? Ти звідки? Ти що тут робиш?
– Кра-краще помовчи! Не кри-чи! – дорікнув їй старий Крук, що сидів на високій тополі.
Тут із дупла визирнула рудохвоста Білка і, кинувши в Сороку шишкою, невдоволено мовила:
– Цить, білобока! Не буди мені дітей!
Образилася Сорока, замовкла і полетіла геть. Тут озвався до Зайчати колючий Їжачок, що проходив мимо:
– Не бійся, сіровушку! Сорока хоч і галаслива, але непогана птаха.
– Тут усі хороші, Зайчику! – додав веселий Шпак.
Зайчатко всміхнулося. А довкола буяла краса!
Це ж прийшла довгождана весна!

18 квітня 2015 року

Чудовий весняний ранок. На блакитноокому небі весело всміхається ласкаве сонечко. Радіє вмита росою зелена травичка. А он заховалися серед пахучої молодої зелені жовтоголові, мов сонечка, кульбабки. Поруч про щось тихо шепочуть тендітні сніжно-білі ромашки з синьоокими незабудками. Під вікном приємно пахне запашний кущ бузку. Веселі бджілки поспішають до нього, щоб насолодитися ароматним нектаром. А ось і волохатий кумедний джміль наздоганяє їх. Теж захотів солоденького! А он на листочку, мов на килимочку, примостився замріяний равлик. Він зачаровано слухає приємну мелодію, яку так майстерно виграє на своїй чарівній скрипочці молодий музикант цвіркун. Барвисті метелики танцюють між красивими квітами. Метушаться жваві мурашки.
Та ось прилетіла стривожена блакитна, мов погоже небо, бабка, і музика стихла. Всі принишкли у передчутті якоїсь біди. Бабка кликала на поміч всіх небайдужих. Адже молоденьке привітне сонечко впало в калюжу й не може вибратися. Загине ж бідолаха! Всі кинулися рятувати бедрика. Але як же йому допомогти, коли майже ніхто не вміє плавати?
Аж тут хтось зірвав листочка і кинув його у калюжу. Може, це вітерець-пустунець? Та це не головне. Добре, що бедрик хоч і насилу, але все-таки вибрався на рятівний листочок. Сильніше пригріло сонечко і швидко висушило мокрі крильцята бідолахи. І маленьке червоне з чорними цяточками сонечко полетіло подалі від калюжі. Його прихистила біленька тендітна ромашка, що красувалася неподалік. Стомлений бедрик задрімав на її жовтій пахучій серединці.
Знову залунала весела музика. Всі раділи красі весняного ранку і прославляли любе сонце, що привітно посміхалося їм з голубих погожих небес.