Була холодна пізня осінь. Важкі темно-сірі хмари затулили сонце – і навкруги стало сумно й похмуро. Зачастили холодні дощі. Розгулявся пустотливий вітрисько в гаю, позривав барвисте листя з дерев. Засумували голі дерева, зажурилися безлисті кущі. Звірі та птахи поховалися в затишних оселях. Тільки стара чорна ворона самотньо сиділа на високій тополі і сумно каркала.
І от саме в таку пору в гаю народилася маленька квіточка. Була вона синя, наче весняне небо, усміхнена, як сонечко, красива, тендітна і дуже радісна. От тільки синьоока красуня не розуміла, чому всі довкола такі сумні. Невже вони не радіють життю?
Раптом налетів холодний вітер і хотів зламати маленьку квіточку, але пожалів, бо вона була дуже красива та ніжна.
– Чому ти так пізно розцвіла? Ти не боїшся загинути? – тихо запитав він.
– Не боюся!
– Бачу, ти не тільки красива, але й смілива. Ти – осіння царівна! – сказав вітер і ніжно обняв квітку.
Вона усміхнулася – і світ від того став кращим. Визирнуло сонечко з-за хмар. Весело зацінькали жовтогруді синички, заметушилися сірокрилі горобчики. Виглянула весела білочка з дупла, а під кущиком приліг на хвильку відпочити сіровухий зайчик.
А маленька синя квіточка цвіла, й у її очах світилося щастя!


16 листопада 2015 року