Ні милим, ні добрим, ні злим,
ні серцем між ребер,
ні в серці осколком малим, –
коли ти лежиш горілиць
і дивишся в небо,

я почуваюся зайвим.

Коли ти лежиш і мовчиш,
украдена щастям,
стаю я ніким і нічим,
і, пристрасть свою клянучи,
сповідую власність, –

бо почуваюся зайвим.

Ще тільки хвилина спливла,
а вічність постала
між нами – ні добра, ні зла,
та криця вже замість крила,
яке обіймало, –

і я почуваюся зайвим.

Ну що ж, це мине, як мина
усе в цьому світі,
і знову ти станеш – мана,
і зваба, і тільки одна,
а нині, в цій миті,

я почуваюся зайвим…

***
Ти хочеш, щоб по-твоєму? Давай!
Керуй парадом, ну а я постежу.
Підказка: вивчи для початку межі,
а потім вже між ними вишивай.
Бо, знаєш, скрізь є санкції штрафні.
Я задовбався сплачувать рахунки.
Ти ж – то слізьми, то ласим поцілунком…
А всі гармати луплять по мені!

Нехай усе по-твоєму. Однак
затям: ніхто не відміняє правил.
Порушувать їх солодко, це правда,
але про це і Кодекс карний зна…
Комусь усе, звичайно, сходить з рук?
Мовчи, дурненька, бо не з нашим щастям…
Авжеж, це гра. Та можна і заграться:
нарвешся на дроти – і вдарить струм!

Авжеж, заплющу очі… Як Самсон?
Ану ж бо зрадь мене, моя Даліла!
Я ці граблі вже знаю…
Справжня сила
не спить ніколи – як не спить Закон!..

Авжеж, я став зануда і сухар,
статут, інструкція, підручник з права…
Мовчу. Я все сказав. Забудь про правду.
Керуй! Але… поближче до гріха,
моя солодка…
поговорим завтра...

***
Ти приходиш в пітьму мою
сонцем сповнена, аж кривава…
Жадно сяйво із тебе п’ю,
хоч, можливо, не маю права.
Та плював я на всі права –
я ділити тебе не хочу
навіть з сонцем, яке вбива
всіх вампірів моєї ночі…

В’яне тіло твоє в руках.
Знаю, гріх я великий скоїв...
Без душі ти така важка –
світло робить тебе легкою!

…Ти відродишся, щойно схід
піднесе тобі сонця чашу.
Мій великий маленький світ
я не можу зробити нашим.

Ти отямишся – не моя,
і, уражений променем точним,
тінню ляжу під ноги я
і… чекатиму ночі.

***
Моє каре дівчатко, я в казочки не вірю.
Коли ти заплющуєш очі, я бачу небо.
Це найбільше, що може бути.
Це те, що треба.
Це єдине, що треба: найкраща мрія – найвища міра.

Я про це тобі не скажу. Це слова великі.
Застряють у горлі і не пролазять у вуха.
Ці слова, вони жирні. Скоромні. І велич духу
вже не здатні вмістити.
Втім, як і силу крику….

Моє каре дівчатко, ти віриш у власний шепіт.
Я виловлюю з нього, як з піни, рибини найважчі:
„любий”, „рідний”, „навіки”, „твоя”, „ти не знайдеш кращу” –
і вони, наче бульки легкі, відлітають у небо…

Проводжаю їх поглядом. Мить – і слідів немає.
Не розплющуй очей – додивляйся свій сон казковий…
Я один і тебе, і усіх твоїх риб тримаю.
Без любові. Без віри. Як кажуть, на чеснім слові…

Триптих

1
Мила богине моя волоока,
губи твої сласні...
Хочеш мене, коли я жорстокий?
Я раб твій, що точить ніж!

Нечисть повіки тримала Вію –
Вій уражав за мить…
Ліпше ховайся, бо я звірію
від погляду із пітьми.

Лезо лоскоче сліпуча смуга –
і забирає дань.
Чула ту проповідь? Щóку другу
не підставляй під удар!

Кров зупиняється тільки мертва,
і, зрештою, це ж не бій…
Мила, мо’, досить цієї жертви?
Мало болю тобі?!

2
Стоїш, мов ягня, і чекаєш страти…
То я вже не жрець, а кат?
Спробуй сама оцей ніж підняти!
Чи затремтить рука?
Ну ж бо, хоробра! У тебе вийде!
…Зблиск у пітьмі потух…
І я починаю тихенько вити,
бо ти підійшла впритул!

Назад... Хай я хочу, але ж не мушу!
Хай завтра, хай через віки…
Не те щоб я боявся за душу –
себе не люблю слабким.
І ти не любиш! Отож бо, мила...
Скажи ж, у пітьму бодай,
чого ти од мене іще хотіла,
чого я тобі не дав?!

3
Хочеш мене, коли я жорстокий?
Коли я точу ножа,
ти ходиш поруч (я чую кроки)
і розкидаєш жар,
і дихаєш в спину, і сяєш в очі,
і спрагло вдаряєш у гонг…
Це знову натягувать шкуру вовчу
і грати у „хто кого”?

Облиш… Нецікаво… Не бачу сенсу….
Я ситий до самих гланд.
Скажи, ну навіщо тобі усе це?
Аж ти вже забрала фант,
ну от і тішся – як гонораром…
Куди я з ножем?..
Малá,
тобі не казали про ту Варвару,
яка цікава була?

О, стільки слів, а тепер ще й сльози…
Знаю: зрадливий… тупий…
жорстокий… Нагадую: горбоносий…
Ну хочеш – мене убий!

Втім, я й забув: ти слабка і чиста,
до того ж, у тебе – німб...
Смійся, шкодливе моє дівчисько
з поглядом – наче ніж!

Т. К.
***
З гори – у прірву?..
Я вже, мила, був
не раз на дні.
Хороше діло, справді:
розбити голову з усього страху,
а потім, смирно лежачи в гробу,
завважити, що вже несуть і раку…,
й рвонути знову в прірву – голубу
(ну, щоб у сонці вигоріть до праху)…

Облиш, хай упокоїться такий
красівий образ. Ну його до біса!
Ти знаєш, я оце вернувся з лісу…
Із рук моїх там брали хліб вовки,
казали „брат!” і видавали візу
на ПМП, до них…
Я б залюбки –
щоб опустити ветху цю завісу…

А ти пішла б зо мною в темний ліс?
Який там звір?.. Я не люблю повторень.
А, папороть… дуби… квітки і зорі
у кронах…
Це розчулює – до сліз!...
Та я б заривсь, як корінь мандрагори –
у глиб віків, і ріс собі… і ріс,
і щоб „ніхто й ніколи”…
Ну ж бо: чі-і-із!..
Чи ти уже зо мною й не говориш?

Отак завжди…
Ну де ж воно – нове?!
Ага, вже старість настає, і втома…
Та знаю й це…
Авжеж, найкраще вдома.
До того ж, справ удома – дах пливе!..
І може, й добре, що усе відомо:
не плутаєш, де мертве, де живе,
і впізнаєш чужинців – як знайомих…


2012

Тебе як здобич я приніс у схрон,
де ні надії не було, ні віри.
Жага моя не знала заборон:
я їх згодовував, як м'ясо – звіру.

Вона зросла. У неї яра кров,
ревнивий погляд, сила несмиренна…
Тепер вона пантрує кожен крок
усіх, кого привласнила для мене.

Вже править бал не трон, а Колізей –
пащека, що не відає відбору.
Вона й мене напевно загризе.
І все ж я палець піднімаю вгору.

Живи і царствуй! В мене стане сил
прийняти кару й не труїтись жалем…
Ти кажеш, маю право попросить…?
Та ні, не треба.
Опусти свій палець.

Я тебе під цим небом іще не любив,
і не знаю, чи зможу.
Я заплющую очі: оці голуби...
Я навпомацки йду: то гриби, то гроби…
Де ж галявина гожа?

Де висока трава, густо заткана в шовк?
Де метелики й квіти?
Я тут йшов сотні раз, тут прокладено шов,
що не знав грубих стоп і брудних підошов, –
тільки доторки світлом…

То, мабуть, був обман?
Чи сьогодні обман,
що труїтиме спомин?
Цей асфальт, на якому й стеблинки нема, –
це не ти!...
Не груби…
Що ж, хай буде зима
і блакитна оскома...

Гидять прямо на груди твої голуби –
серце бухкає в ребра!
Миру мир… не убий… та подай на гроби?
Я тебе під цим небом іще не любив…
Та тобі вже й не треба.

***
Хай самує гора –
я спускаюся в тінь долин.
Я віднині твій раб.
Добрий раб… майже Божий Син.

Бачиш прапор? Ярів
він на піку! Тепер він – твій.
Раз я там не згорів –
йду у службу тобі одній.

Що ти хочеш? Речи!
Я для тебе – усе… усе…
Мій роз’ятрений чин
навіть гору оцю знесе!

Добре… добрий… навчи…
я згадаю… прости… не сердьсь…

Тільки щоб не тужив
і не рвався у шал бунтівний,
на мільйон моїх жил
дай роботу – або розітни!
Тільки щоб не спинявсь
на розхрестях стовпом соляним,
моє серце щодня
клич до себе – або розітни!.

Лиш мовчи про любов –
вже ропу не приймає плоть.
Я сьогодні не Бог –
мене вчора зрадив Господь.

Поплач – я сьогодні стожилий.
Я бачив видіння ясне:
ми підем, де трави похилі,
і там ти звабиш мене.

Я буду, звичайно, не проти,
та виду тобі не подам, –
лиш млітиму в нижніх широтах,
як в кримських – гора Шайтандаг.

І, погляд скосивши лукавий,
казатиму явно дурне:
не хочу… жорстока… і навіть,
що ти не любиш мене…

Проситимусь, може, заплачу
(всміхнися, всміхнися іще!)
й зав’юнюсь в обіймах гарячих
твоїх лоскітливим дощем.

Я зрештою навіть ударю
(який золотий в тебе сміх!),
а потім… віддамся стожарам
в гарячих обіймах твоїх!

А потім… Ти ж знаєш останній
рядок, де немає мене:
у гарних казках про кохання
кохані ідуть під вінець.

От бачиш, вже й висохли сльози.
А отже, мені пора!
Бо темно… і пізно… і осінь…
і в серці чомусь гора…

Розумна, тендітна, мила,
чому ти кажеш дурне?
Ми підем, де трави похилі
і там ти звабиш мене?

(друга редакція)
***
Я від раю лишуся скраю:
вже майже прах,
не у серці тебе тримаю –
у пазурах.
Я не Фенікс – не жду відроджень:
згорівши ущент,
на єдине лише спроможний –
тримати ще!

Тільки ж знаєш, пташино біла,
що й це – обман:
пазурі мої теж згоріли
і їх нема…
Лише в тілі твоєму спраглім,
як у раю,
кігті мертві мої застрягли –
і крівцю п’ють.

Ти сама їх в собі тримаєш!
Із небуття
вони хочуть напитись раю…
Отямсь, отямсь!
І над прахом, на мене схожим,
легка, лети...
Пташко райська, невже ж не можеш
без болю ти?!

Хай нарешті скінчиться все це…
Пусти, мала.
Я ж тебе… не пустив… у серце…
щоб ти… жила…

***
Ти занудна, як вічна тема,
що кусає свого хвоста.
Не питай про мої проблеми
і про справи мої не питай.
Добре? Добре!..
Ну от і добре!
Ложку дьогтю сюди не пхай!
Ти ж у мене мудра, як кобра,
тож не будь, як кобра, лиха!

Наче дюни – сідниці, груди
у Сахарі, що зветься „жизнь”.
Звідки в тебе твоя отрута,
я не знаю, і не кажи.
Вію пальцями над пісками –
вабиш вигином, як змія…
Не грими й не шипи словам,
ти прекрасна – від А до Я!

Я і сам не невинний вужик,
хоч на палець його мотай,
і роблюсь небезпечним дуже,
коли дражнять мого хвоста.
Та коли дивлюся на тебе
і коли зростаємось ми,
я тебе піднімаю в небо
не хвостом, моя рідна, – крильми!

Отака ось метаморфоза…
Хочеш вище – скидай баласт:
всі ці шмарклі, отрути, сльози…

Хочеш вище? Скинем тіла!
Тільки б ти щаслива була…

Я нині агресивний. Ти не плач.
Сьогодні Спас. Печи калач із медом.
Он яблука – на всі свої монети
купив.
Ти й досі вази не знайшла?

Змети зі столу риб’ячі хвости
й череп’я, у якому скисло пиво.
Це так вульгарно!.. Він пішов щасливим?
Утрися. Ладно, можеш поревти.

Е ні, мою жилетку не чіпай!
Вона мені лишилася од друга…
Утік в Ізраїль… Ні, не пише, глухо…
Ма’ть, з головою закопався в рай.

А я? Що я? Мені незле і тут!
Аби лише мені не лізли в душу –
я не люблю, коли любити мушу
й коли мій пес ховається у кут!

А ти його частуєш калачем,
а він, зрадливець, бачу, вже готовий
тобі лизати руки…
Будь здорова!
Бач, на жилетку мед уже тече!

Спинись! Недобрий нині я…
А той,
хто пиво пив з тобою й воблу мучив,
тобі, напевно, ласкою наскучив…
Чи слоїк цей приніс дідусь Пихто?

Он пальці й досі аж липкі од щастя…
аж бридко. Йди помий. Пора прощаться.
Сьогодні Спаса. Тож не вмре ніхто.

Чого ж ти, дурна? Я ще тут і тебе тримаю
за білі хліби, що тверді, як вчорашній сніг.
Холодно, кажеш? Он ковдра, укрийся краєм…
Авжеж, на світанку і в ковдри краї крижані.

Хочеш, щоб я…? А голови на таці
ще не кортить? Та ладно, прости-пробач.
Просто моя голова вже летить, як м’яч
в дальні ворота, а отже пора прощаться.

Просто моя голова вже важка, як місяць
в четвертій кватері, тобто повний ущерть…
А ти усе місиш тісто ранкове, місиш…
Ну що ти спечеш іще?!

А ти усе солиш окрайці, слиниш і солиш…
А я оддираю слова, мов клейстер, од вух…
О, я оддираю тебе кожну ніч, відколи
в тобі живу!

Так шкуру здирають, щоб вийти на волю, в астрал і вище.
Так шкуру здирають – холодну, гарячу, дарма…
І це вже не я – це інстинкт виставляє вишкір,
а в нього, люба, любові й на дух нема!..

Чого ти, дурна? Я ще тут, я хліби ламаю,
крихтами пучки од холоду розтираю,
кров умочаю у сіль – і терплю, терплю…
Ти не боїшся? Одсунься!
А втім, я давно вже скраю.
Ти не втечеш, і я знову тебе вбиваю.
Тобто… авжеж… люблю…

Чого ж ти просиш? Я тебе люблю –
до скреготу зубного в темних нетрях.
Ти хрип сьогодні мій, що висне в петлях,
нежданий глюк і мимовільний хлюп.
Сир, що застряг між сірих берегів.
Ріка молочна, що скипає в гирлі.
Сухар, що в горлі виглядає вирій,
і камінь, що, мов хорт, зачувши гін,
летить, дурний, за птаством навздогін.

Чого ж ти плачеш? Я тебе люблю
до зламу в пазурах, що рвуть одежу.
Китайський мур і наглядові вежі
руйную – ти ж хотіла! – і палю.
Моя руїно, збуджена од сну,
розгойдана, як зуб в червоних яснах.
Нема спасіння, смійся, діво красна:
я вже вростаю в цей похід-війну,
з якого в рідні чресла не верну.

Свою сльозу, і молоко, і кров
віддай котам і псам, що йтимуть слідом –
сторожею мойого заповіту,
де вписано твій кожен вдих і крок.
Куди ж ти хочеш? Мрії всі забудь,
бо мрії не цвітуть уже й не родять.
Любов моя в тобі – як кляп у роті:
все глибше й глибше, і не скажеш „годі!”.
Їй навіть ненависть не спинить путь.