Сніги, сніги – аж боляче очам,
Дріма біляве сонце на припоні,
Бредуть посадки – товпища прочан –
Ридають і згинаються в поклоні.

Лежить моє обійстя, наче птах,
Примерзли крила – до весни не зрушу.
Як холодно у руки і в хатах,
Бо тільки хмизом не натопиш душу.

Хати сусідські сплять прогірклим сном,
Без хазяїв руйнуються щороку,
А в мене біль аж стогне під вікном,
Застряг в снігу – й не рушить ані кроку.

А далі – степ і небо навкруги,
І білий сум – безмежна ковдра з вати…
І хто мене засіяв у сніги,
З яких так дуже тяжко проростати?

Люди, люди – поле нескінченне –
Квіти, бур’яни, чортополох...
Скільки ж вас приходило до мене –
Сівачів емоцій і тривог.

Біля мене скільки ж вас юрмилось –
Друзів, однодумців і колег!
В кожного – своя зарозумілість,
Кожен – кращий тактик і стратег.

Сіяли поради і надії,
Я чекала буйного зела...
Що ж то поле зоране чорніє?
Що в роках зневіра проросла?

Озирнулась – друзів так багацько:
Хто зав’яз у часі, хто в ріллі..
Поруч мене – тільки пес і батько –
Найрідніші люди на землі.

Лапатих ос виспівують рої,
Збиваючись у білу колотнечу…
Думки смалкі розвихрили мої –
Хурделити я їм не заперечу.

Летіть, думки, в заобрійні світи,
Обсядьте густо золоті дерева.
Ви ж так зуміли душу напекти,
Що та, як рана, зболено-рожева.

Із лавочки змету синяву тінь
І витопчу сніги крихкі до хруму…
Я змерзла від невдач і від падінь,
Від спогадів і від мелодій суму.

Зима сміється люта і бліда,
Хурделить сніг із небових проломин,
В димар запеклий холод загляда,
А в мене димом захлинувся комин.

Морозу розігрався апетит,
На підвіконні замерзають квіти,
Бо дрова – розкіш, дрова – дефіцит,
Нема де в хаті душечку зігріти.

Та що там душу – руки аж тремтять!
Ховаю під старезну куртку кішку,
Закутались у ковдру – благодать!
Удвох нестрашно і тепліше трішки.

Ще телевізор дещо розігрів:
Новини йдуть – не вистачає нервів!
Аж трусимось, а я кляну царів
І ненажер бандитів-мільйонерів.

Зима для мене – ціла низка криз,
І на душі – печально і сердито!
А завтра знов піду шукати хмиз,
Бо хочу жити! Просто хочу жити!

Вертаю додому у часом занедбаний двір…
Чого ж це ти, часе, такий гультіпака-гульвіса?
Бач, вікна зіщулили очі від вітру й зневір,
Зима натрусила морозу і снігу до біса.

Яка наполохана тиша, зітхає луна
Від подиху навіть мого і від стукоту серця.
Шукаю ключі – і здригається хата сумна
Від подиву й страху, що з пам’яті відчаєм стерся.

Всміхнулася пустка у вікнах жовтавим теплом,
А холод закляклий почав реготати щосили.
Моя одинокість присіла за рідним столом,
О, як же вона відчайдушно в мені голосила.

Плиту розпалю – ще дрівця у хліві збереглись –
І біль обійму, і прилипну до теплої груби.
О, хато, були ми з тобою щасливі колись –
Осяяні світлом любові, палкі сонцелюби.

Радіймо, найкраща, допоки димар не погас,
Давай обійматися трепетно й ніжно, як діти,
Наплачемось, хато, полаємо долю і час,
Що нас розлучають і змушують швидко старіти.

Обабіч дороги, що в балку вела,
Ще й досі хатина стоїть край села.
Не зовсім нова, та й не дуже стара,
На вулицю сумно з бузку визира.
І дах ще добротний, і справний димар
Вдивляється оком у сутінки хмар.
Рукатий горіх, як розніжений пан,
Привільно розлігся на сірий паркан.
Та тільки не в тому проблема й біда,
Що фарбу на вікнах погода з’їда.
А спився хазяїн – це не відкриття –
В селі ж без роботи немає життя.
Не сходили зморшки в хазяйки з чола,
Від горя змарніла, заслабла, злягла.
Та тільки не в цьому проблема і суть –
Багато людей так по селах живуть.
Та хтось із сусідів тоді підстеріг,
Що всілося горе цим двом на поріг.
Паркан постарів і схилився набік,
Згорбатились хата і хлів через рік.
Присіла печаль під зчорнілим вікном
Впилася із яблук опалих вином.
Злякалася хата, долаючи втому,
Що більше вона не потрібна нікому…
І вп’яте вже осінь в цей двір забрела…
Вмира тихо хата – обуза села.

Зима приспала весняну погоду,
Морозів скаженіє апетит.
О, як болить обдурена свобода,
Війна, жорстокість, брехні, геноцид.

І небо сіре, неймовірно сіре!
І волю вже стриножили вітри!
О, де ж, ти Весно? Боляче без віри –
Хоч стій, хоч плач, хоч з Богом говори.

Здається, що відлига й не настане,
Противно від морозів-хижаків…
О, де ж ти, Сонце? У снігах майдани,
Й болить душа від кривди і кийків.

Нас б’ють невдачі, мабуть, помилково,
Й до часу – непросвітлена блакить…
І тільки слово, ще не вбите слово,
До Бога із молитвою летить!

А я живу в одній із тих сторін,
Де смуток пустки не втамує спрагу,
Де верб старезних срібнолистий дзвін
Збива, як пил, душевну рівновагу.

Де села зубожілі розбрелись
У лоні здичавілої природи,
Де вибивають п'ятами у вись
Рожево-білі хмари-скороходи.

Де птаство - стоголосі чаклуни,
Де нишкне день на трав'яній постільці,
Де я саджу картоплю й кавуни,
Як вчили дід і родичі-трипільці.

Де, впавши із найвищих куполів,
Товчеться сонце у ріллі в пилюці...
Знайди мене за маревом полів,
Далеко від столиць і революцій.
2018

Дай, Боже, світанку о ясній морозній порі,
Рипучого снігу, що в очі жбурля білизною,
Солодких цукерок і мирного дня дітворі,
Дитинство котрої налякане злою війною…


Дай, Божечко, сили, здоров’я, спокійного сну,
Горлянки заткни знавіснілим російським гарматам!
У пекло відправ тих вождів, що вчинили війну,
Що змусили люд мій країну свою захищати.


Дай розуму тим, в кого думку украли і глузд,
Хто бігав Донецьком з триколірними прапорами!
Беззахисний той, хто в брехні пропаганди погруз
Й накликав «братів» наших, щоб воювати із нами.


Вони розстріляли і села, й великі міста,
Погнали народ, як мишей, у світи невідомі,
Збрехали й повірили, що в нас фашизм процвіта,
А ми є укропи, бандерівці і несвідомі.


О, Боже, пошли правосуддя з Твоєї руки
Проклятим царям, що впиваються кров’ю людською!
Збирає війна тисячі у небесні полки –
Вони вже ніколи до нас не вернуться із бою…
2014 р.

Відходить до пекла

розстріляний «Градами» рік –

Кривавий гостинець для нас

від російського брата,

Котрий мій народ

на вмирання і горе прирік,

А наші сини

взяли вперше до рук автомата…



Не йшли вони в землі

суміжні, далекі, чужі.

Їх вчили свою

від ординських чобіт боронити.

Гордися, Вкраїно,

навколішках плач і тужи,

Що гинуть за тебе

найкращі і люблячі діти!



Конають в морози

ущент перебиті міста,

Життя перебралось під землю –

в холодні підвали,

Де денно і нощно

благають Ісуса Христа,

Щоб міни останній

цей прихисток не зруйнували…



Гаряча й безжальна

у тебе, мій брате, рука,

Добряче на нас

нацькували царі й царенята…

Та кожен убитий

із неба тебе заклика

Із пут олігархських

країни свої визволяти.



Тебе ж піднімає

скажена розбурхана лють

І смертю плюється

довкіл з «Ураганів» і «Градів»!

Ти ж знаєш прекрасно,

що ті, що з мечами ідуть,

Умруть від меча,

бо чужинцям-убивцям не раді!



Отямся, мій брате!

Мороз український здурів!

Ми ж роду одного

і племені спільного діти!

І спільною волею,

горем батьків-матерів

Повинні ми, брате,

повинні війну зупинити!

2014р.

Живу в селі… За що така покара?

Яке село – лиш прихисток дерев!

На серце тисне обважніла хмара,

Спиняє дух і рве останній нерв.



Ані душі! І вулиця у хмелю,

Заплетені дерева і двори…

Стріляє вітер градом децибелів

І з реготом зривається згори.



І кожен день тут бродять страх і лихо!

Здається, обнулився білий світ!

І тіні мертвих, злякані і тихі,

Мені одній вдивляються услід.



Як далі жити? Утечу! Покину!

Тут сто віків заходиться плачем!

Тут навіть сон із запахом полину –

Такий тривожний і болючий щем…



Аж раптом – сонце лащиться до хати,

Утік до будки вітер від пригод…

Наїмся яблук і піду копати

Свій годувальник – змучений город.

2014

Якби ж то перебігти низку літ...
Назад, назад - там сонячно й барвисто,
Де так спішить у простір часоліт,
Яким кермує золоте дитинство.

Де виспались запліднені сади,
Де бринькають у травах дзвінко роси,
Лечу, лечу я подумки туди,
Де літо вранці пахощі розносить,

Де в кришталях веселого струмка
Вихлюпуються сонячні зайчатка,
Де ще надійна дідова рука
Веде в життя із самого початку.

Та стежка круто вгору повела,
Між бур’янами, як гадюка, в’ється...
Попереду – ні міста, ні села,
Здається, грім у грудях, а не серце.

Біжу, іду – аж раптом листопад
Останнім листям позіхнув спросоння...
Ще ж не дійшла... Й не поверну назад...
Й нести так тяжко сонце у долонях...

Не стомились вітри, сумно квилять осінній молебень,
Барабанять не в ставні, а прямо в мою самоту...
Перекину місток від заплаканих вікон до тебе –
І нехай листопад сам смакує свою гіркоту.

І по цьому містку попрошкую подалі від втрати
І на сонячній стежці посію зернятка надій...
Поможи мені, Боже, черствою від болю не стати
І розбурхати серце для щастя нового зумій.

Поможи мені, Боже, лишатися завжди собою.
Не кажи, що свобода – тобою придуманий рай...
Як спіткнуся на чомусь – не дай же мені супокою.
Тільки силу і віру, вірші і любов не займай.

Я прошу Тебе, Боже, з Тобою я завжди відверта,
Якщо погляд не стріне знайомих очей на мосту,
Все одно дай мені оте право – щасливою вмерти!
І нехай листопад сам смакує свою гіркоту...
Листопад 2012

Тепла осінь... Падають каштани...
В позолоті потопає світ...
Я любити вас не перестану,
Хоч душа вже й проситься в політ.

Рожевіють заспані світанки
І втікають із моїх віршів!
Ви – моя найбільша забаганка
У період листяних дощів.

А каштани восени розквітли
І сміються в ситцеву блакить.
У душі шукаю вашій світла,
Що промінням щирості бринить...

Ще печуть печалі пережиті,
Ще струмує біль від помилок...
Ви зі мною будете щомиті
У кільці розбурханих думок...

Призахідне сонце
хлюпнуло вогонь упівнеба,
Ще трішки –
і зовсім погасне багряна свіча.
Голівки петуній
Від посмішок вигнули стебла,
Бо вечір по небу
ганяє блідого м’яча.

О, подружко Осінь!
Ходу зупини на хвилину!
Як стукають лунко
твої золоті каблучки!
Присядь біля мене –
думки недоречні покину.
Я плакати хочу?
Ну що ти! Якраз навпаки!

Яка ж ти красива!
А ніч вереснева ще тепла.
Я прошу тебе
не лякати дощами пташок.
А серце моє
від жалів і від болю затерпло...
Забий у проблеми
мої металевий цвяшок.

Скажи, тільки чесно,
мене причаровуєш нащо,
До стомлених вій
доторкнувшись кленовим листком?
О, подружко Осінь,
все зміниться скоро на краще.
Й печаль відпече
під твоїм золотим каблучком.

Ти думав, я в обійми упаду,
Як перше світло сивини на скроні?
Та я не квітка ніжна у саду –
Скоріш колючка у твоїй долоні.

Росою не скочуся по щоці
В ранковім сяйві першого проміння –
Твоїх думок задавнені рубці
Пригнічують пахучість і цвітіння.

І з грунту рук твоїх не проросту,
Бо як мені буяти від отрути,
Коли мене, наївну і просту,
До примх упертих ланцюгом прикуто.

Ще тремтить у променях світанок,
Ще радіє травами земля,
Кида груші вересень на ганок
І тепло, як руки, підставля.

Аж сміється осінь промениста
І збива горіхи нашвидку,
Горобини порване намисто
Розкотилось жаром по садку.

Сміх петуній - різнокольоровий!
Значить, ще не буде холодів.
І, піднявши обважнілі брови,
Знов каштан у вересні зацвів.

А думки - метелики крилаті -
Позлітали вище яворів...
І, прилігши на батьківській хаті,
Білий день у айстрах відгорів.

Мамо, мамо, постаріла пташко,
Чепурушко стомлена моя!
Ти зітхаєш боляче і тяжко,
Що сивіє дівчинка твоя.

Рій років на палицю обперся,
Став крутим зачовганий поріг...
Знаю, знаю, плаче в тебе серце,
Що мій шлях з невдачами побіг.

Не спіши печалі колисати,
Щастя і мене наздожене!
Я щодня спішу - біжу до хати,
Де любов підтримує мене.

Бо ідуть усі шляхи до тебе,
Де горить калачик на вікні
І ще тепле золото на небі
Тане у рожевому вогні.

Все буде добре, витримаю, зможу –
Ще й не з таких виходила кругів.
Сьогодні доля зиркає вороже,
Сміється хитро з дальніх берегів.

Сама, сама я їй зробила виклик –
Аж дзенькнув ляпас у худу щоку!
Бо прогинатись перед злом не звикла
В начальників на владнім килимку.

Ой, безнадіє, підбери лахміття
І проти вітру злякано тікай,
Моїх думок розбурхані суцвіття
Плащем холодним ти не накривай.

Та я ж не з тих, що плачуть у задусі,
В котрих життя – закручене кільце.
Я витримаю, зможу і проб’юся!
Ще й долі посміюся у лице!

То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
В душі болить, пече жалкий неспокій...
Он куполами зблискують церкви,
В небесний простір дзвін летить високий.

Ні звісточки, ні голосу, ні мрій.
Ну відгукніться ж поглядом чи звуком!
У цій печалі болісно - сумній
Осінні айстри опускають руки.

Зловісний сум прокрався павуком
І заснував думки мої й свідомість.
А вересень, стьобнувши батогом,
Сміється виноградами натомість.

О, невідомосте, тривоги не зови.
З - під лоба не дивись на світ вороже!
То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
Я про найгірше думати не можу...

Повний місяць, ніби корабель,
У нічнім небеснім океані
Проплива в мереживі зірок,
Білий цвіт висвічує в садках.
Хочеться побігти вище хмар
Доріжками в срібному тумані –
Не пускають молоді бузки,
Пахощі, як солод, на вустах.

Місяць у безмежжі цілу ніч
В пошуках надійного причалу...
Я ж торкаю думкою тебе
І п’янію від нічних бузків...
Скільки у Всевишнього ідей!
Та любов чомусь недосконала,
Бо жорстока завжди до отих
Мрійників і вічних диваків.

Хочеться на місяць – корабель,
Розіпнути руки, як вітрила,
І знайти загублені сліди,
Що мене до тебе приведуть.
Любий, вибач, я ще й досі тут!
Бо така тендітна і безсила.
А жасмини й голубі бузки
Пам’яті заснути не дають.

На моєму вікні пломеніє червона герань –
Це ж бабусин дарунок мережить заросяну шибку,
Індикатор моїх почуттів, перемог і вагань,
Що із запахом пряним любові видихує дрібку.

Розлетілись літа в голубу неосяжну блакить,
І життя забруднило десятки своїх простирадел,
А бабусина квітка ще й досі любов’ю кипить,
І здається, її береже непобачений ангел.

Розставання приходять завжди після бігу років...
Залишається смуток осіннього трепету й болю.
Недоречністю мрій журавель вище хмар полетів –
І згубив дві пелюстки червоні на чорному полі.

Тільки знову цвіте на старенькім віконці герань –
Це ж бабусині очі квітками ще дивляться з хати.
У душі є багато народжень, життів і вмирань,
А у пам’яті – суму, любові і болю багато...

Не віримо в казку, та повниться зорями світ,
І місяць рогатий розштовхує темряву ночі.
Ходімо до саду. Там піниться яблуні цвіт,
І вітер цілунками скроні легенько лоскоче...

Ходімо, мій друже, безсоння – то вицвілий сум.
Не варто примари – печалі в душі колисати.
Нап’ємося ночі і перших весняних парфум –
Й забудуться відчай і смуток, і зболені втрати.

Не треба гадати, чи збудуться мрії, чи ні.
Погляньмо у небо, зігріймо долоні в долонях.
Та тільки б не згаснути, наче досвітні вогні,
Та тільки б не плакати нам від хмільного безсоння.

Ходімо до саду у темінь відкритих воріт...
Та хто ж то нас кличе? Чи, може, то вітер шепоче?
Не віримо в казку, та повниться зорями світ,
І місяць рогатий розштовхує темряву ночі...

2012 р.

Я більше не хочу тримати печаль у руках!
В просвітлений вечір її відпущу – бідолаху...
Заплуталось небо у зоряних дивних світах –
То як же пройти навпростець до Чумацького Шляху?

Стікають крізь пальці думки, як пекучі вогні,
І полум’я гасне в холодній повітряній товщі.
Чиї ж то віконця так ваблять теплом вдалині,
Що хочеться бігти, спішити, летіти до прощі?

Як жаль, проти вітру не можу відкрити дверей,
Барвистим вітрилом він вигнув малинову хустку.
Та тільки любов закликає горінням очей,
Бо звідки ж той потяг злетіти над солодом смутку?

Печаль відпущу, що невдачі несла на плечах!
З любов’ю удвох подолаємо прикрощі страху!
Заплуталось небо у зоряних дивних світах –
То як же пройти навпростець до Чумацького Шляху?

2012 р.

Пробіжися вранці соняхами в полі
І розхлюпай фарбу з онімілих жмень –
Хай зарожевіє неба парасоля,
Де два сонця сходить у серпневий день.

Обіймайся з вітром, поки серпень в силі,
Бо накриють землю крилами дощі.
Потускніють зорі в сірому чорнилі
І печаль помножать на сльозу вночі.

Обіймайся з небом без усяких правил
І купайся в сині свіжій досхочу,
Бо вже скоро жовтень переоре трави,
І запалить осінь золоту свічу.

Останній промінь сонячним хрестом
Порізав хмари на кудлате шмаття.
Розбився день грудьми об горизонт,
Згорів до тла в яскравому багатті.

Ніч запалила вічності свічу –
Жовтаву кулю місяця на небі…
Я у вечірній тиші помовчу –
Нехай вона розказує про тебе.

І в мить, коли розірвана печаль
Струною болю дзенькне у напрузі,
До мого серця човником причаль –
І зійде день новий на виднокрузі.

Тоді назустріч сяйвом полечу,
Бо тільки я тобі, мій друже, треба!
Я у вечірній тиші помовчу
І прихилю усі світи до тебе.

Серпень 2012.

А ти не повертай до згубленого раю,
В якому, як ніде, співають солов’ї.
Тут тільки я одна світанки зустрічаю,
Тут перегіркли дні і прикрощі мої.

Тут більше не іде життя у тепле літо,
Дороги поросли високим бур’яном.
І тільки я одна, щоб якось вік дожити,
Засаджую город, засіюю зерном.

Тут сонечко мене стріча о п’ятій ранку
І променем дзвінким вигонить на город,
А поруч горобці в садках деруть горлянки,
І дихає земля від літніх насолод.

Вже вимерли й хати. І тільки купи глини
Червоними слізьми ридають у дощі,
Покійні хазяї, яких я зву святими,
Сусідами живуть в моїй сумній душі.

В посадці день згора і падає на груди,
Розхлюпує зоря багряну акварель.
Вже років, мабуть, з п’ять, як зникли з раю люди
У пошуках нових оазів і пустель.

І тільки день у день, зігнувшись від роботи,
Зачувши мову зайд, я злякано тремчу...
Я сторожую рай і всі його щедроти
І кожну ніч у снах до вирію лечу.

Серпень 2012