А ти не повертай до згубленого раю,
В якому, як ніде, співають солов’ї.
Тут тільки я одна світанки зустрічаю,
Тут перегіркли дні і прикрощі мої.

Тут більше не іде життя у тепле літо,
Дороги поросли високим бур’яном.
І тільки я одна, щоб якось вік дожити,
Засаджую город, засіюю зерном.

Тут сонечко мене стріча о п’ятій ранку
І променем дзвінким вигонить на город,
А поруч горобці в садках деруть горлянки,
І дихає земля від літніх насолод.

Вже вимерли й хати. І тільки купи глини
Червоними слізьми ридають у дощі,
Покійні хазяї, яких я зву святими,
Сусідами живуть в моїй сумній душі.

В посадці день згора і падає на груди,
Розхлюпує зоря багряну акварель.
Вже років, мабуть, з п’ять, як зникли з раю люди
У пошуках нових оазів і пустель.

І тільки день у день, зігнувшись від роботи,
Зачувши мову зайд, я злякано тремчу...
Я сторожую рай і всі його щедроти
І кожну ніч у снах до вирію лечу.

Серпень 2012