Поки всі дівчатка трирічного віку мріяли стати принцесами і гралися в кудлатих Барбі, Ліза усіма силами намагалася перетворитись у динозавра. Вона збирала хмиз і засохле листя для гнізда, розшукувала «зорелисти», намагалась відкусити шматок кори з дерева… Словом, прогулянки на вулиці завжди були насичені емоціями як для дитини, так і для батьків.
Час від часу мама нагадувала доньці, що вона все ж таки дівчинка, що можна хоч спробувати поводитись більш жіночно. Але все було марно. За найліпших друзяк вона мала мурах, метеликів, гусінь різних видів і кольорів… Єлітою вважались черв'яки та жаби. До них було особливе ставлення! Якщо «зелені красуні» підносились мамі в долоньках, то довгі рожеві істоти збиралися на листочок. Це були подарунки для мами!
Спочатку такі дари доводили маму до несвідомого стану, але з часом вона звикла і, навіть, теж приймала участь у полюванні на жаб (була загоничем).
Гумові змії, павуки, шкреки супроводжували Лізу під час водних процедур, «ходили» з нею у дитячий садочок. Звісно, по черзі. Але найбільшою колекцією була зграя динозаврів. Різних розмірів, видів, кольорів… У кожного з них була сім'я. Все, як годиться: мама, тато та один або двоє дітей.
Збирати таку величезну колекцію допомагав малій тато. Він терпляче відповідав на питання, які нескінченним потоком лились з вуст дівчинки. Вони разом ходили до магазину і купували чергового «Хапіка». Чому саме так Ліза називала динозаврів мама з татом так ніколи і не збагнули.

- Тату, а динозаври їдять людей?
- Та ні…- жартівливим тоном розпочав батько. Але поглянувши на доньку зупинився. Її стурбовані оченята пронизливо вдивлялись в його обличчя.
-Вони ж можуть прийти і з'їсти всіх людей!..
Ліза перевела погляд з тата на майданчик, на якому гралися діти.
Божечки, ця дитина насправді хвилюється за долю людства! Ще декілька хвилин тому вона бігала по цьому ж майданчику і була ладна сама з'їсти кого-небуть, а тут таке… Чоловік зрозумів, що похід до крамниці необхідно трохи відкласти. Назріла серйозна розмова!
- Ліза, давай сядемо на лавку і поговоримо.

Мамі завжди подобалось, коли тато розмовляв з дочкою, сидячи поруч або коли вони кудись йшли разом. Це розчулювало з одного боку і здавалося кумедним з іншого: такий високий, широкоплечий батько і малесенька дівчинка. Разом вони нагадували Вінні Пуха та П'ятачка. Особливо, якщо Ліза була одягнена в рожевеньке, а татко в щось темне. Саме так ця парочка виглядала і цього разу, на лавці, націлені на серйозну розмову.
- Розумієш, доцю, динозаври жили дуже давно. Тоді, коли людей ще не було. На планеті були тільки ліси, моря, океани… Птахи, звірі жили в норах або на деревах, водоплаваючі, звісно, у воді. Будинків, транспорту ще не було.
- А чому?
- Тому що все, що ми зараз бачимо, що ми маємо – це створили люди. А динозаври були не розвинені, не розумні істоти. Вони тільки харчувалися, розмножувалися, спали, мандрували, знову ж таки, у пошуках їжи.
- Вони так любили їсти?
- Звичайно! Вони ж були дуже великі!
- Як автобус?
- Більше! Як будинок! А щоб накормити таку масу необхідна неймовірна кількість листя або м'яса!
- А де вони брали м'ясо?
- Полювали на тих, хто їсть листя або на таких, як самі. Хижаки-динозаври, коли голодні, не дивилися на вроду. Їли першого ліпшого. Не зважали: маленький чи великий… Якщо переміг – з'їв. Такий, доню, закон природи: виживає найсильніший.
- А людей точно тоді не було?
- Точно! – тато серйозно кивнув головою.
Цей жест заспокоїв дівчинку. Коли папа так робив – то означало: правда на сто відсотків. Тихо, про себе, Ліза зраділа, що людей не їли динозаври. Бо вона їх, динозаврів, так любить! На обличчі з'явилась усмішка, а в голівці нове питання:
- А метеликі були? Що вони їли?
- Давай, зайчику, я тобі по дорозі розповім. А то ми сьогодні залишимось без вечері, якщо не дійдемо до крамниці.

Мама майже закінчила прибирати у квартирі, коли задзвонив телефон.
- Ало, любий, ви вже повертаєтесь?
- Так, повертаємось,- почулось у слухавці,- тільки не зовсім додому. Виходь до нас. Ми з Лізою на подвір'ї, на дитячому майданчику.
Жінка вийшла з під'їзду, шукаючи поглядом «своїх». Цікаво, але їх ніде не було видно. Вона дістала телефон і вже збиралась дзвонити чоловікові, коли побачила прямо поперед себе, на газоні, велику темну пляму, а поруч маленьку рожеву плямку. Вони сиділи навколішки на траві і вдивлялись кудись в одне місце на землі. Удвох, плече до плеча. Трохи наблизившись, жінка помітила, що чоловік щось тримає в руці і саме в те «щось» спрямовані погляди обох спостерігачів. Вона підійшла впритул, присіла і пошепки запитала:
- Що ви робите?
Так само пошепки, ледь промовляючи довге слово, Ліза відповіла:
- Ми роздивляємось мурах.
Так, в руці чоловіка було збільшувальне скло. Він то наводив його на мурах, то прибирав, щоб донька побачила різницю між натуральним розміром комахи та її збільшеним варіантом.
Мурахи метушилися у траві, відчуваючи присутнісь небезпеки. Вони хаотично бігали по землі, не скидаючи з себе вантаж, а деякі просто бігали одне за одним. Звичайно, люди є небезпечними для таких маленьких істот. Але цього разу їм пощастило – за ними просто спостерігали, одночасно вивчаючи дію лупи.
Минуло декілька хвилин у тиші.
- Мама, дивись…
Маленький пальчик просунувся під скло і миттю став великим. Пролунав тихенький сміх. Легенький вітерець підхопив його і поніс на майданчик, де гралися молоді матусі із своїми дітьми. Ліза прибрала палець і знову підсунула його під скло. І тепер уже заливистий сміх дзвінко пролунав по всьому подвір'ї.
Усі діти двору вже видивлялись хто сміється і, головне, з чого!
Дівчинка не припиняла сміятись. Вона вже роздивлялася татове око, мамини зуби… Тримаючи лупу у маленьких долоньках, побігла до найближчого дерева і розглядала малюнок на листі і… Оце так вдача! Біля листка сиділа коричнева гусінь і вдавала з себе гілочку! Ліза штовхнула її пальцем. Гусінь обвилась навколо гілки, даючи можливість роздивитись у лупу зморшки на її тільці.
Двоє хлопчаків з майданчику вже відірвались від матусь і прямували до джерела веселощів. За ними бігли ще де-кілька діточок. Їх мами повільним кроком йшли позаду.
- Що це в тебе?- запитали хлопчики, ще не віддихавшись від бігу.
- Це лупа. Тато купив у магазині.
- А навіщо вона?
- Дивись!
Ліза показала фокус «маленька гусінь – велика гусінь». Потім жестом покликала їх присісти.

Мама з татом вже не втручались у серйозні дитячі відкриття. Вони стояли осторонь і просто милувалися картиною. Навколо Лізи зібралися майже всі діти, що гралися на майданчику. Чулись уривки фраз «…мурашки носять… маленькі… бояться людей… листя їдять… динозаври як будинок…»
Так, можна бути впевненими, що наступного дня добра половина дітей з майданчика буде досліджувати навколишнє середовище через збільшувальне скло!

10.03.09

- Мамо, дивись, яке яскраве сонце!
Маленька дівчинка дивилась на небо, примружуючи одне око. Її маленькі рученята утворювали козирок на рівні бров, відкидаючи слабку тінь на очі. Час від часу вона нахиляла свою голівку або ліворуч, або праворуч, начеб-то підставляючи своє примружене око ближче до сонця.
-Чому ж воно таке яскраве?
-Тому, що хоче подарувати своє тепло кожній людині, кожній рослині, всім малятам і звірятам, - з посмішкою відповіла мама, повертаючи обличчя доньки до себе, тримаючи за підборіддя.
Вона присіла навколішки, щоб бути на рівні з дитиною. Лагідними руками прибрала «козирок» з понад очей і, тримаючи маленьки долоньки, відповіла:
- Лізонька, краще не дивитись на сонце незахищеними очима. Пошкодиш зір.
- Але ж воно таке красиве…
Ліза дивилась на маму і посміхалась. Вона нахиляла голівку ліворуч-праворуч і по черзі закривала то одне, то інше око.
- Мама, а на тобі такі смішні малюнки!
Дівчинка засміялась. Безтурботний, дзвінкий дитячий сміх привернув увагу присутніх на майданчику людей. Легким вітерцем він промайнув серед них, залишивши на обличчі кожного посмішку.
- Так, зайчику, коли довго дивишся на сонечко, потім все навколишнє здається в різнокольорових плямах.
- Ну добре, я піду приготую тобі пиріг!
Ліза підстрибуючи побігла в пісочницю.

-Гарна у вас дівчинка.
-Так, вона Чудо!- відповіла Лізина мама жінці, що вже підійшла і, здається, хотіла розмовляти.
-А ми тут із сином, Левом, гуляємо. Он він із вашою дівчинкою знайомиться.
І справді, хлопченя, приблизно Лізиного віку, вже щось розсказував малій і вони удвох заливалися сміхом. А потім побігли на гірку. Стало зрозуміло, що мамин «пиріг» відкладено надовго.
Мами познайомились і вели розмову про своїх дітей. З'ясувалося, що живуть вони в одному будинку. Але на майданчику зустрілись перший раз.
Лев – дуже жвавий, ввічливий хлопчик. Так само як і Ліза любить мультики про динозаврів. Мабуть тому вони удвох трясли дерево клен і вигукували: «Ми динозаври! Дістаньте нам зорелист (кленовий лист), ми хочемо їсти!» Все це супроводжувалося гучним сміхом. Приємно спостерігати, коли діти знаходять спільну мову!

Прийшов час повертатися додому. Звісно, а ні Ліза, а ні Лев не виявили особливого бажання прощатися. Гра в динозаврів, яка, здавалось, не скінчиться ніколи, вийшла наславу.
-Пока, Лев.
-До зустрічі, Ліза.
-Навседобре, Лізонька,- мама Лева затримала погляд на обличчі дівчинки,- Який цікавий колір очей! Дуже незвичайний.
- Так, це нам подарунок від Сонця - маленькі Сонечка в очах!

Дивитись в дивовижні очі своєї донечки мама Лізи любила найбільше. Це були надзвичайно красиві очі! Вони змінювали колір в залежності від погоди. В дощ або сніг – зелені, а у сонячну погоду – з сірим відтінком. І на цьому сіро-зеленому фоні завжди сяяли карі маленькі «сонечка» навколо зіниць. Промінці їхні були довгими і яскравими. Тому, коли зіниці поширювались, «сонечка» не втрачали форму і так само сяяли.
Це найкращі очі, які мама Інна колись бачила за все своє життя!

-Ходімо, люба, додому. Нашим сонечкам вже час готуватися до відпочинку.
- Я – динозавр! – пролунало у відповідь серйозно, навіть погрозливо.
Мама посміхнулась:
- А динозаврам просто необхідно спати! Треба набиратися сили, щоб вистачило на розваги завтра. Завтра буде новий день і нові пригоди!
Маленька ручка вхопилась за мамин палець. Так міцьно триматись вміють, мабуть, тільки діти. В такий спосіб вони виявляють свою безмежну довіру і любов. Відчувати це – є найбільшим щастям для батьків!


19.11.2010 р.

         Сьогодні Ганна зустрічалась з подругами... З ними вона починала свою трудову діяльність: з однієї сходинки, з одного рівня. Розвиток їх кар’єр йшло приблизно рівно: ініціативні, перспективні, розумні та красиві. Тільки от, виховання різне. У кожної свої життєві цінності, своє ставлення до всього, що відбувається, до чоловіків.
         Ганна була першою серед них, кого відмітили як „Кращого працівника місяця”, стала „Кращим працівником року”... Прийшов час, її першу призначили виконуючою обов’язки менеджера, подивитись, як вона себе проявить. Відносини з колегами чудові, керівництво роботою дівчини задоволене. Здавалося, для успішної кар’єри ніяких перешкод. А тут таке... Неймовірна слабкість, дратівливість всуміш з сентиментальністю, періодичний біль у животі та...
         Затримка вже тиждень. В голові паморочиться. Відтягувати момент (а якщо все само собою вирішиться) вже немає сенсу. В першій же аптеці дівчина купила тест на вагітність. Ось він, момент істини – дві чіткі риски. Що далі?
         Вона завагітніла від чоловіка, якого давно чекала, який сприймав її не як всі навколишні чоловіки - така собі бізнес леді, що сама собі пробиває шлях у життя, а як тендітну жінку. Те, що він її кохає сумніву не має. Але як поставиться до такої новини – невідомо. Тим паче, що й сама Ганна вагається. Житла свого немає, грошових збережень теж. Кар’єра... Чи потрібен керівництву вагітний менеджер? Звичайно ж ні. А так хочеться „наблизитись до сонця”...
         В той самий день, день тесту, новина про дитину оголошена коханому. Він не готовий стати батьком... Голова йде обертом, нервова система, здається, вибухне. Їй двадцять чотири... Без дитини та з щасливою кар’єрою, чи з дитиною та без засобів для життя? Як бути? Вечір Дня Закоханих провели з коханим напружено, розмовляючи про що завгодно, але не про вагітність. Розмова не йде, живіт болить та підпирає нудота. В голові у Ганни думки випереджають одна другу:” Я так чекала цього підвищення... чи зможу я й надалі кохати цю людину, якщо позбудуся дитини?..”
         Несподівано для самої себе дівчина вимовила:” Я не зможу цього зробити! Зрозумій, він живий! Він вже хворіє всередині мене!”
         Рішення прийнято – зараз всі п’ють заспокійливе та йдуть спати, а завтра... А завтра йдуть до лікаря, зберігати нове життя.
         Подруги сприйняли новину по-різному. Одній стало жаль, як вона висловилась, перспективну бізнес леді. А друга, здавалось, зраділа, що місце менеджера тепер вільне.
         Але це вже не важливо! Ганна чекала свого первістка.
         Це були тяжкі дев’ять місяців для молодої родини: лікарні, нестача коштів, чоловік (тепер вже) змінив „чистий офіс” на брудну роботу на станції тех. обслуговування. Важкі пологи: рятували й матір, й дочку...

         І ось тепер, сидячи за столиком у кафе з колишніми подругами, Ганна згадує це все й дивується сама собі: після всього вона наважилась народити ще одну дитину? Золотоволосого синочка – подарунок Бога за минулі випробування із старшою донькою.
         Подруг молода мама не бачила шість років. Вони періодично зв’язувались по телефону (раз на рік), говорили ні про що, та от тільки зараз, нарешті, зустрілись. Одна стала директором фірми, друга – менеджер регіонального розвитку (от як гучно!) А вона, Ганна, домогосподарка з двома дітьми. Чоловік – успішний бізнесмен, мріє про третю дитину: чи дівчинку, чи хлопчика – все одно. Старша донька пішла в перший клас в приватну школу. Син допомагає мамі підтримувати м’язи в тонусі: в свої два роки мандрує по дитячим майданчикам з їх гірками, гойдалками, освоїв самокат, а мама, звичайно ж, завжди поруч. Виглядає чудово – наче шести років і не минуло. Струнка, підтягнута, очі горять, посмішка на вустах. Подруги з неї очей не зводять! Щось розповідають про роботу, згадують колишніх співробітників, а про свої сім’ї жодного слова. Обидві сидять, пониклі, у ділових костюмах на гладкі фігури... Одна наважилась запитати:” Анька, а ти не жалкуєш, що тоді обрала декрет, відмовилась від кар’єри? Зараз була б крутіша за нас двох разом узятих.”
         Що відповісти? Ганна посміхнулась у відповідь:” А ви не жалкуєте, що зараз, прийшовши додому, в порожню квартиру, сідаєте за ноут, щоб отримати черговий звіт і навіть нема бажання готувати собі обід?” Подруги не зрозуміли про що вона. Чи то може так здалося. Їм вже було за тридцять. Вони люблять своє ділове життя в чорно-білих тонах та тільки мріють про родину. Але не вистачає часу хоча б знайти чоловіка. А можливо і не мріють про це зовсім.

         Ганна приїхала додому. Сьогодні, у вихідний день, вона відволіклась від сім’ї на декілька годин та вже засумувала за своїми малюками. Ввійшовши у квартиру, вона за звичкою скинула з ніг кросівки та пішла на кухню. Діти з татом пили чай та дивились улюблений мультик „Бременські музиканти”. На столі стояла майже повна ваза з забороненими у великій кількості шоколадними цукерками. Біля кожного, хто сидів за столом, лежали купки зім’ятих обгорток. Мама спіймала на гарячому... „Ти чому не попередила, що вже йдеш додому?” – здивовано запитав чоловік. Діти, не звертаючи увагу на пікантність ситуації, кинулись до Ганни:” Ма-а-ма!”
Забрудненими в шоколад рученятами, вони обіймали її хто за що дістав: за ногу, за шию. Жінка присіла, щоб порівнятися з дітьми і почула легенький шепіт дочки:” Мамулечка, я тебе люблю!” Це маленьке Диво зарилося у волосся мами і з усіх сил притулилося до неї, виказуючи всю силу своєї любові. Синочок, скориставшись моментом, розкрив долоньку і миттєво вкинув у ротик розталу цукерку. Тут же заховав рученята за спину та посміхнувся, виблискуючи своїми шоколадними зубками.
         Ганна дивилась на дітей і сльози нагорнулися на очі. Це ВЕЛИКЕ щастя мати можливість бачити маленькі радощі своїх дітей! І не просто бачити, а вміти радіти разом з ними! Вона притискала до себе своїх малят і не могла зупинити сльози: ОСЬ ВОНО, ЩАСТЯ! Воно тут, поруч, потрібно тільки вчасно впустити його в своє життя.


21.08.2012 року