Поки всі дівчатка трирічного віку мріяли стати принцесами і гралися в кудлатих Барбі, Ліза усіма силами намагалася перетворитись у динозавра. Вона збирала хмиз і засохле листя для гнізда, розшукувала «зорелисти», намагалась відкусити шматок кори з дерева… Словом, прогулянки на вулиці завжди були насичені емоціями як для дитини, так і для батьків.
Час від часу мама нагадувала доньці, що вона все ж таки дівчинка, що можна хоч спробувати поводитись більш жіночно. Але все було марно. За найліпших друзяк вона мала мурах, метеликів, гусінь різних видів і кольорів… Єлітою вважались черв'яки та жаби. До них було особливе ставлення! Якщо «зелені красуні» підносились мамі в долоньках, то довгі рожеві істоти збиралися на листочок. Це були подарунки для мами!
Спочатку такі дари доводили маму до несвідомого стану, але з часом вона звикла і, навіть, теж приймала участь у полюванні на жаб (була загоничем).
Гумові змії, павуки, шкреки супроводжували Лізу під час водних процедур, «ходили» з нею у дитячий садочок. Звісно, по черзі. Але найбільшою колекцією була зграя динозаврів. Різних розмірів, видів, кольорів… У кожного з них була сім'я. Все, як годиться: мама, тато та один або двоє дітей.
Збирати таку величезну колекцію допомагав малій тато. Він терпляче відповідав на питання, які нескінченним потоком лились з вуст дівчинки. Вони разом ходили до магазину і купували чергового «Хапіка». Чому саме так Ліза називала динозаврів мама з татом так ніколи і не збагнули.

- Тату, а динозаври їдять людей?
- Та ні…- жартівливим тоном розпочав батько. Але поглянувши на доньку зупинився. Її стурбовані оченята пронизливо вдивлялись в його обличчя.
-Вони ж можуть прийти і з'їсти всіх людей!..
Ліза перевела погляд з тата на майданчик, на якому гралися діти.
Божечки, ця дитина насправді хвилюється за долю людства! Ще декілька хвилин тому вона бігала по цьому ж майданчику і була ладна сама з'їсти кого-небуть, а тут таке… Чоловік зрозумів, що похід до крамниці необхідно трохи відкласти. Назріла серйозна розмова!
- Ліза, давай сядемо на лавку і поговоримо.

Мамі завжди подобалось, коли тато розмовляв з дочкою, сидячи поруч або коли вони кудись йшли разом. Це розчулювало з одного боку і здавалося кумедним з іншого: такий високий, широкоплечий батько і малесенька дівчинка. Разом вони нагадували Вінні Пуха та П'ятачка. Особливо, якщо Ліза була одягнена в рожевеньке, а татко в щось темне. Саме так ця парочка виглядала і цього разу, на лавці, націлені на серйозну розмову.
- Розумієш, доцю, динозаври жили дуже давно. Тоді, коли людей ще не було. На планеті були тільки ліси, моря, океани… Птахи, звірі жили в норах або на деревах, водоплаваючі, звісно, у воді. Будинків, транспорту ще не було.
- А чому?
- Тому що все, що ми зараз бачимо, що ми маємо – це створили люди. А динозаври були не розвинені, не розумні істоти. Вони тільки харчувалися, розмножувалися, спали, мандрували, знову ж таки, у пошуках їжи.
- Вони так любили їсти?
- Звичайно! Вони ж були дуже великі!
- Як автобус?
- Більше! Як будинок! А щоб накормити таку масу необхідна неймовірна кількість листя або м'яса!
- А де вони брали м'ясо?
- Полювали на тих, хто їсть листя або на таких, як самі. Хижаки-динозаври, коли голодні, не дивилися на вроду. Їли першого ліпшого. Не зважали: маленький чи великий… Якщо переміг – з'їв. Такий, доню, закон природи: виживає найсильніший.
- А людей точно тоді не було?
- Точно! – тато серйозно кивнув головою.
Цей жест заспокоїв дівчинку. Коли папа так робив – то означало: правда на сто відсотків. Тихо, про себе, Ліза зраділа, що людей не їли динозаври. Бо вона їх, динозаврів, так любить! На обличчі з'явилась усмішка, а в голівці нове питання:
- А метеликі були? Що вони їли?
- Давай, зайчику, я тобі по дорозі розповім. А то ми сьогодні залишимось без вечері, якщо не дійдемо до крамниці.

Мама майже закінчила прибирати у квартирі, коли задзвонив телефон.
- Ало, любий, ви вже повертаєтесь?
- Так, повертаємось,- почулось у слухавці,- тільки не зовсім додому. Виходь до нас. Ми з Лізою на подвір'ї, на дитячому майданчику.
Жінка вийшла з під'їзду, шукаючи поглядом «своїх». Цікаво, але їх ніде не було видно. Вона дістала телефон і вже збиралась дзвонити чоловікові, коли побачила прямо поперед себе, на газоні, велику темну пляму, а поруч маленьку рожеву плямку. Вони сиділи навколішки на траві і вдивлялись кудись в одне місце на землі. Удвох, плече до плеча. Трохи наблизившись, жінка помітила, що чоловік щось тримає в руці і саме в те «щось» спрямовані погляди обох спостерігачів. Вона підійшла впритул, присіла і пошепки запитала:
- Що ви робите?
Так само пошепки, ледь промовляючи довге слово, Ліза відповіла:
- Ми роздивляємось мурах.
Так, в руці чоловіка було збільшувальне скло. Він то наводив його на мурах, то прибирав, щоб донька побачила різницю між натуральним розміром комахи та її збільшеним варіантом.
Мурахи метушилися у траві, відчуваючи присутнісь небезпеки. Вони хаотично бігали по землі, не скидаючи з себе вантаж, а деякі просто бігали одне за одним. Звичайно, люди є небезпечними для таких маленьких істот. Але цього разу їм пощастило – за ними просто спостерігали, одночасно вивчаючи дію лупи.
Минуло декілька хвилин у тиші.
- Мама, дивись…
Маленький пальчик просунувся під скло і миттю став великим. Пролунав тихенький сміх. Легенький вітерець підхопив його і поніс на майданчик, де гралися молоді матусі із своїми дітьми. Ліза прибрала палець і знову підсунула його під скло. І тепер уже заливистий сміх дзвінко пролунав по всьому подвір'ї.
Усі діти двору вже видивлялись хто сміється і, головне, з чого!
Дівчинка не припиняла сміятись. Вона вже роздивлялася татове око, мамини зуби… Тримаючи лупу у маленьких долоньках, побігла до найближчого дерева і розглядала малюнок на листі і… Оце так вдача! Біля листка сиділа коричнева гусінь і вдавала з себе гілочку! Ліза штовхнула її пальцем. Гусінь обвилась навколо гілки, даючи можливість роздивитись у лупу зморшки на її тільці.
Двоє хлопчаків з майданчику вже відірвались від матусь і прямували до джерела веселощів. За ними бігли ще де-кілька діточок. Їх мами повільним кроком йшли позаду.
- Що це в тебе?- запитали хлопчики, ще не віддихавшись від бігу.
- Це лупа. Тато купив у магазині.
- А навіщо вона?
- Дивись!
Ліза показала фокус «маленька гусінь – велика гусінь». Потім жестом покликала їх присісти.

Мама з татом вже не втручались у серйозні дитячі відкриття. Вони стояли осторонь і просто милувалися картиною. Навколо Лізи зібралися майже всі діти, що гралися на майданчику. Чулись уривки фраз «…мурашки носять… маленькі… бояться людей… листя їдять… динозаври як будинок…»
Так, можна бути впевненими, що наступного дня добра половина дітей з майданчика буде досліджувати навколишнє середовище через збільшувальне скло!

10.03.09

"Збільшувальне скло" - друге оповідання із серії "Три Краплинки" про Лізу, Петрика та Ярусю - моїх дітей.
Мріючи про дитину, батьки уявляють її вродливою, розумною та обов’язково талановитою. Але чомусь ці таланти мають певні межі, а встановлюють їх самі ж батьки. Дитину починають порівнювати з однолітками, а інколи навіть і з дорослими.
Як може зрозуміти маля, що від нього потребують, якщо для нього є єдине та непорушне прагнення – щоб батьки любили, подобатись батькам. В той час, як сама дитина віддає свою любов кожної хвилини просто так, безоплатно та не підставляючи під сумнів „святість” батьківської любові, дорослі намагаються зліпити із свого чада копію „когось ВЕЛИКОГО”. Просто щоб похизуватися перед знайомими...

Оповідання про Лізу, Петрика та Ярусю – це розповідь про те, як маленькі діти навчили своїх батьків слухати і чути своє серце, відкрити його для дитячої безкорисної любові. Ця серія „дитячих оповідань для дорослих” допоможе батькам розгледіти у своїх дітях особистість. Неповторну, унікальну людину, що прагне бути улюбленою, щасливою в родині. Знайти у маляті риси, притаманні тільки їй та полюбити те, що знайшли. Так само безоплатно та віддано, всім серцем, як любить дитина.