"В її очах відлуння мого серця!"

Інна Стрілець

- Мамо, дивись, яке яскраве сонце!
Маленька дівчинка дивилась на небо, примружуючи одне око. Її маленькі рученята утворювали козирок на рівні бров, відкидаючи слабку тінь на очі. Час від часу вона нахиляла свою голівку або ліворуч, або праворуч, начеб-то підставляючи своє примружене око ближче до сонця.
-Чому ж воно таке яскраве?
-Тому, що хоче подарувати своє тепло кожній людині, кожній рослині, всім малятам і звірятам, - з посмішкою відповіла мама, повертаючи обличчя доньки до себе, тримаючи за підборіддя.
Вона присіла навколішки, щоб бути на рівні з дитиною. Лагідними руками прибрала «козирок» з понад очей і, тримаючи маленьки долоньки, відповіла:
- Лізонька, краще не дивитись на сонце незахищеними очима. Пошкодиш зір.
- Але ж воно таке красиве…
Ліза дивилась на маму і посміхалась. Вона нахиляла голівку ліворуч-праворуч і по черзі закривала то одне, то інше око.
- Мама, а на тобі такі смішні малюнки!
Дівчинка засміялась. Безтурботний, дзвінкий дитячий сміх привернув увагу присутніх на майданчику людей. Легким вітерцем він промайнув серед них, залишивши на обличчі кожного посмішку.
- Так, зайчику, коли довго дивишся на сонечко, потім все навколишнє здається в різнокольорових плямах.
- Ну добре, я піду приготую тобі пиріг!
Ліза підстрибуючи побігла в пісочницю.

-Гарна у вас дівчинка.
-Так, вона Чудо!- відповіла Лізина мама жінці, що вже підійшла і, здається, хотіла розмовляти.
-А ми тут із сином, Левом, гуляємо. Он він із вашою дівчинкою знайомиться.
І справді, хлопченя, приблизно Лізиного віку, вже щось розсказував малій і вони удвох заливалися сміхом. А потім побігли на гірку. Стало зрозуміло, що мамин «пиріг» відкладено надовго.
Мами познайомились і вели розмову про своїх дітей. З'ясувалося, що живуть вони в одному будинку. Але на майданчику зустрілись перший раз.
Лев – дуже жвавий, ввічливий хлопчик. Так само як і Ліза любить мультики про динозаврів. Мабуть тому вони удвох трясли дерево клен і вигукували: «Ми динозаври! Дістаньте нам зорелист (кленовий лист), ми хочемо їсти!» Все це супроводжувалося гучним сміхом. Приємно спостерігати, коли діти знаходять спільну мову!

Прийшов час повертатися додому. Звісно, а ні Ліза, а ні Лев не виявили особливого бажання прощатися. Гра в динозаврів, яка, здавалось, не скінчиться ніколи, вийшла наславу.
-Пока, Лев.
-До зустрічі, Ліза.
-Навседобре, Лізонька,- мама Лева затримала погляд на обличчі дівчинки,- Який цікавий колір очей! Дуже незвичайний.
- Так, це нам подарунок від Сонця - маленькі Сонечка в очах!

Дивитись в дивовижні очі своєї донечки мама Лізи любила найбільше. Це були надзвичайно красиві очі! Вони змінювали колір в залежності від погоди. В дощ або сніг – зелені, а у сонячну погоду – з сірим відтінком. І на цьому сіро-зеленому фоні завжди сяяли карі маленькі «сонечка» навколо зіниць. Промінці їхні були довгими і яскравими. Тому, коли зіниці поширювались, «сонечка» не втрачали форму і так само сяяли.
Це найкращі очі, які мама Інна колись бачила за все своє життя!

-Ходімо, люба, додому. Нашим сонечкам вже час готуватися до відпочинку.
- Я – динозавр! – пролунало у відповідь серйозно, навіть погрозливо.
Мама посміхнулась:
- А динозаврам просто необхідно спати! Треба набиратися сили, щоб вистачило на розваги завтра. Завтра буде новий день і нові пригоди!
Маленька ручка вхопилась за мамин палець. Так міцьно триматись вміють, мабуть, тільки діти. В такий спосіб вони виявляють свою безмежну довіру і любов. Відчувати це – є найбільшим щастям для батьків!


19.11.2010 р.

Оповідання "Маленькі сонечка" - перше із серії оповідань "Три Краплинки" про Лізу, Петрика та Ярусю - моїх дітей.
Мріючи про дитину, батьки уявляють її вродливою, розумною та обов’язково талановитою. Але чомусь ці таланти мають певні межі, а встановлюють їх самі ж батьки. Дитину починають порівнювати з однолітками, а інколи навіть і з дорослими.
Як може зрозуміти маля, що від нього потребують, якщо для нього є єдине та непорушне прагнення – щоб батьки любили, подобатись батькам. В той час, як сама дитина віддає свою любов кожної хвилини просто так, безоплатно та не підставляючи під сумнів „святість” батьківської любові, дорослі намагаються зліпити із свого чада копію „когось ВЕЛИКОГО”. Просто щоб похизуватися перед знайомими...

Оповідання про Лізу, Петрика та Ярусю – це розповідь про те, як маленькі діти навчили своїх батьків слухати і чути своє серце, відкрити його для дитячої безкорисної любові. Ця серія „дитячих оповідань для дорослих” допоможе батькам розгледіти у своїх дітях особистість. Неповторну, унікальну людину, що прагне бути улюбленою, щасливою в родині. Знайти у маляті риси, притаманні тільки їй та полюбити те, що знайшли. Так само безоплатно та віддано, всім серцем, як любить дитина.