Дещиця до роздумів про………

Те, що Україна, як держава, служила засобом збагачення для всіх її правителів за роки незалежності, - є зрозумілим, але на сьогодні усвідомлюю ще одну, страшну за своєю суттю річ. Україна, такою якою вона є зараз - не потрібна своєму народу.
1.Жителі західної України здебільшого не хочуть усвідомлювати того, що для вивчення мови значно важливіша вільна цікавість, ніж страшенна необхідість. Що рідною для жителів східної та південної України поки є російська, рідною тому, що на цій мові говорить мама. Що українська може і стане рідною не з-під палиці, а виключно з поваги до своєї Батьківщини. Поваги не буває з примусу? Вони так само мають усвідомити і прийняти той факт, що немає в наших центрально-східних родинах людей, у яких родичі не загинули або не брали участь у війні з фашизмом. Ми перемогли в цій війні і це наша перемога, нехай навіть хтось засліплений особистим горем у боротьбі з НКВС (хто був у Львові в тюрмі на Лонцького - зрозуміє генетичну ненависть жителів західних областей до комуністичного режиму) тимчасово збився з шляху, підтримавши ворога, але зміг, врешті-решт, прийняти правильне рішення і усвідомити той факт, що фашизм був ворогом людства ще більш страшним ніж комунізм. Усвідомити те, що не можна радикально змінювати ставлення до історії поки живі ті люди, які були її частиною. Не можна просто так сказати людині, сотням тисячам і навіть мільйонам людей, що їх життя було марним.
2.Жителі східної та південної України мають усвідомити і визнати те, що голодомор в Україні в 32-33 роках минулого століття був злочином проти українців, що це спланували і реалізовували цілеспрямовано тодішні партійно-комуністичні керівники. Це факт і це треба визнати і покаятися, схиляючись перед тими, хто вижив. Потрібно знайти в собі силу і визнати право жителів західної України на те, що б вважати Степана Бандеру своїм героєм, людиною яка принесла все своє життя в жертву боротьбі за незалежність України і хоча б з цього має право на те, що б йому було встановлено пам'ятники і про нього пам'ятали, як корсиканці пам'ятають про Наполеона. Це не фашизм, це повага до своєї історії. Потрібно провести люстрацію і оприлюдніти все, що робила комуністична верхівка нашого колишньої загальної держави і на загал скасувати всі пільги і всі привілеї колишніх працівників НКВС, КДБ і верхівки компартії. Цей режим винищив більше людей, ніж будь-яка війна і в таборах знищував будь-яке «інакомисліє» і прояв вільного мислення.
3.Сьогоднішній владі «Регіонів», насамперед її звичайним членам, потрібно розуміти, що не можна робити політику в державі за принципом «переможець забирає все». Потрібно визнати те, що у людей може бути інша думка, інша позиція і вони і їхні представники повинні бути частиною системи управління державою. Не може влада сама себе контролювати! Інакше всі, хто її не підтримують, можуть і повинні перестати платити податки, а це розвал держави. Сила в єдності, а не в тому, чий зараз «цар»!
4.До тих пір поки українці одній частині нашої країни бачать в іншій її частині не рівноправних співгромадян і братів, а тільки територію заселену покірними баранами - толку не буде. Не можливо обговорювати стратегічні речі і майбутнє нашої спільної держави в умовах, коли люди. що представляють її частини не хочуть елементарно чути один одного, а тим більше поважати позицію, яка не збігається з особистою. У парламенті, де політики не опоненти, а вороги, де замість дискусії і конкуренції позицій вже панує ненависть, щира людська ненависть - не може бути нічого розумного. Якщо це вийде за стіни парламенти, то така ненависть у людей призведе до реалізації мрії ворогів і опонентів України, ми в кращому випадки станемо федерацією, а в гіршому просто розвалимося на кілька карликових держав. Не дай Бог все це ще буде супроводжуватися кровопролиттям.
5.Я згодна з тим, що завжди будуть крайності, вони є в житті суспільства, а значить і в державній політиці. Те, що знищує будь-яку державу, і Україна зокрема - це як раз крайнощі, які і стали предметом основних політичних «дискусій». Аристотель колись сказав, що ті держави мають добрий устрій, де середні сильніше обох крайнощів або принаймні кожної з них окремо. Чи є у нас «середні» серед тих, хто представляє зараз крайності і чи здатні вони на діалог заради нашого спільного майбутнього, швидше за все (враховуючи загострення пристрастей) шляхом пожертвування своїми політичними рейтингами ... Не можу сказати з упевненістю, як і не можу сказати того , що їх немає.

6.Той, хто підміняє боротьбу з правовим нігілізмом влади намаганнями посварити українців різного етнічного походження між собою, - провокатор! Внесення на розгляд закону про «п’яту графу» - безсоромна провокація, спрямована на відвертання нашої уваги від поступальної і системної боротьби зі зловживаннями влади, з можновладцями, що ігнорують закони, крадуть повноваження, зазіхають на загальнонаціональні ресурси. Коли сценарій зіштовхнути лобами «східняків» із «західниками» провалився вщент, влада винайшла інший модус довгожительства - руками деяких горе-опозиціонерів влада намагається розсварити українців між собою. На жаль, доволі успішно.
Люди охоче пристають на провокації. Бо боротися з озброєним, броньованим і схованим за сімома мурами кланами – «слабО», а боротися з начебто «не-українцями», яких визначатимуть (хоч не хрестами на дверях, але) позначкою у паспорті, не страшно. Та й давно вже хочеться за що-небудь себе «заповажати». А за що? Країна у руїнах, село плаче гіркими сльозами, старі шукають додатковий дохід на смітниках, тема дурнів і доріг, як завжди, або як ніколи, актуальна, домовитися між собою не можемо, боротися не вміємо й боїмося… Протестувати, об’єднуватися, солідаризуватися, шукати шляхи подолання перманентної політичної й економічної кризи - довга й трудомістка справа. А от для того, щоб поважати себе за домінантність, за позначку у «п’ятій графі», за належність до «титульної» нації багато розуму не треба.
6. Мені гірко й прикро спостерігати за тим божевіллям, у яке виявився втягнутим народ. Але чи не принизливою є ця риторика? Згадаю, наприклад, «не-українця» - Максима Тадейовича Рильського. Поет, хранитель традиційної культури (саме він створив Інститут етнографії, що сприяє консервації традиційної культури) мав би відбути до Польщі? Чи йому дозволили б лишитися? За особливі заслуги... Де ми були б сьогодні, якби Петро Могила займався культуротворчістю у своїй Волохії-Молдові? І Пилипу Орлику сьогодні також відмовили б у праві бути учасником українського політичного життя. Бо «п’ятою графою» не вийшов. Я вже не кажу про українських «не-українців» - композиторів, піаністів, художників… Головна перевага української культури - барокова багатоманітність - результат того, що вона завжди була переплетенням культур і шляхів. Як багато джерел зливаються у потужну річку, так багато традицій взаємозбагачували одна одну. Нашу культуру збагачували джерела суміжних культур. Наші традиції теж вплелися у інші культури. І цьому треба радіти, а не калічити і своє, й не своє. До речі, саме діячі культури були тими титанами, що довгий час на своїх плечах тримали ідентичність і унікальність, яка потому сприяла державотворенню.
7. І?...Зараз навчу всіх «як жити …»
Для початку потрібен діалог, чи хоча б бажання щоб він був. Поки що це монолог двух сторін(а то і більше), інколи по черзі. Інколи і за бажанням. Будь-які плани чи то ідеї обговорювати в такій ситуації безцільно і , навіть, шкідливо..А з ким вести діалог? З тими хто любить «халяву і життя без напряга»?
Громадянам не те, що не потрібна така Україна, якою вона є сьогодні. Їм не потрібна рідна мова, яку вони не хочуть знати, і байдуже російська вона чи українська. Їм не потрібна та пріснословна «євроінтеграція». Та нічого їм не потрібно. На блюдці піднесіть, тоді може і візьмуть! Людей чи не свідомо доведено до такого стану! Позаяк у влади вже побували «і ті і інші «рятівники»».
Люди не живуть - здебільшого виживають , а в виживанні не буває ЗАВТРА, є тільки тут і зараз…У виживанні немає ідеалів чи то принципів, є лише інстинкти!!!.

8. Отже. практично все вище зазначене - тільки сировина для «розділяй і володарюй», для рейтингу, обіцянок і відволікання уваги, маніпуляцій. Усвідомили?!. Тоді питання кому і навіщо це? - не встане. Встане «як це змінити?» Проблема в особистій відповідальності (а не хтось винен), чесності хоча б самим з собою, ліні, боягузстві, відсутності зв’язку небайдужих поколінь, хорошого контролю і т.д ... А чи це можливо? Так. Але тільки тоді, коли в країні з'явиться таке поняття-як ідеологія. Визначиться лад в якому ми живемо і повернеться не збочена історія ..... І для всього цього потрібні керівники, які здатні були б захопити людей всім цим. Справжні, а не профанатори. Тоді і керівники будуть, а не лідери, тоді і підтримувати будуть через Реальні результати дій, а не обіцянки чи то наміри зі слів. Інакше ця країна і далі буде потрібна тільки для того, щоб безкарно можна було грабувати - всіх і вся….

9.Закінчу цей, напевно занадто емоційний текст, словами Макіавеллі «Держави здобуваються або своєю, або чужою зброєю, або милістю долі, або доблестю» і додам від себе, що раз вже нам так пощастило і ми милістю долі отримали нашу сьогоднішню Україну, за яку в різний час боролися із зброєю в руках наші предки, то невже не вистачить розуму і політичної доблесті зробити так, що б жертви їх не виявилися марними?
Питання, здебільшого, риторичне..
2013

Національна мова - це універсальна філософська система, в якій живе світ, людство, всесвіт. Кожна національна мова - це скарб істини, знань, мистецтва, який неможливо нічим замінити. Один і той самий загальнолюдський геній, наприклад, Шекспір або Шевченко, в кожній мові має своє особливе обличчя.
У кожній національній мові сховані особливі побудники до творчості й наукових відкриттів. Глибоке вживання в національну мову - це шлях до розквіту духу кожної людини. Мова має тільки їй властиву мелодію, що є основою різноманітного емоційного сприймання музики буття. Згадуються слова Костянтина Ушинського про те, що дух мови передається від батьків дитині до спадку, як колір очей або волосся. Коли мова, якою починає говорити дитина, суперечить природженому національному її характеру, то ця мова ніколи не матиме такого сильного впливу на її духовний розвиток, який мала б її рідна мова.
Мова є формою вербалізації творчості, тож проживання культурних епох, нагромадження їх багатств, зв'язок часів - створюють парадигму , залишаються у свідомості поколінь разом із природним звиканням до мови як форми збереження інформації про народ, вирізняючи його у світі.
У рідному слові народ усвідомлює себе як творчу силу." Рідне слово - то невичерпне, животворне і невмируще джерело, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, про свою родину, про своє село і місто, про весь свій край", - так писав про значення рідної мови великий педагог В.О.Сухомлинський.
Віками український народ творив це багатство, це диво - рідну мову, як найдорогоцінніший скарб оберігав його, передавав з покоління в покоління. І ось на початку нового віку, коли людська думка, фантазія, розум здатні творити найдивніші дива, - цей природний процес, без якого немислиме існування народу як нації, практично обірваний. Як низько мусила впасти людина - істота мисляча, коли вирішила відмовитись від коріння, знехтувати словом, Батьківщиною. За нею - пустка. Така людина легко, як перекотиполе, кидає рідну землю в пошуках кращого життя
"Мова й історія - це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас", - наставляв Олесь Гончар.
Найсвятіше, найскладніше і найвідповідальніше завдання стоїть перед вчителями-словесниками - прищепити молодому поколінню любов до рідного слова, щоб воно жило, трепетало, грало всіма барвами в душі молодої людини, адже дитячі душі такі вразливі, такі чутливі до краси.
Становлення людини як національної істоти починається з усвідомлення свого родоводу. Це поняття включає буденний і глибоко філософський зміст.
Буденність поняття у простій істині: людина народжується в родині, і перші її уявлення про світ починаються звідси - з витоків роду. Першооснова творчості виникає разом з пізнанням світу і членуванням його мовою, почутою від батьків.
Та руйнувати, однак, набагато легше, ніж будувати.
Школа і суспільство невіддільні. Шлях, що пройшла наша школа, відображає шлях, який пройшла країна. Як результат - криза національної культури, кризовий стан шкільної справи, що віддзеркалює аналогічний стан суспільства.
"Національна мова не є категорією, яка відособлює її носіїв від народів, які говорять іншими мовами", - писав академік І.К.Білодід. Проте так звана національно-російська двомовність, нав'язувана в ролі двох рідних мов, є не що інше, як маска шовінізму, розрахована на майбутню перемогу однієї, зрозуміло, сильнішої мови. Нація, як і окрема особистість, може бути двомовною і багатомовною, але тільки одна мова є плоттю її духу, а всі інші - лише костюми для її тіла.
У переважній більшості шкіл столиці України українська мова не використовується як засіб спілкування. Справа надто серйозна і варто задуматись, як вивести школу із "зачарованого кола" заорганізованості шкільного життя, зокрема виховного процесу, заформалізованого навчання. Чи не варто було б пригадати один із здобутків світової і вітчизняної педагогіки - принцип природовідповідності, який розробляли відомі філософи, педагоги, починаючи від Аристотеля , Сковороди, Шевченка, Ушинського, Толстого, за яким дитина якнайкраще розвивається тоді, коли виростає в атмосфері культури рідного народу, навчається і виховується рідною мовою, практично продовжуючи народні традиції, звичаї і обряди. Цей принцип враховує не лише вікові особливості, а й регіональні, національні.
А чи багато в нас дитячої літератури, сповненої сюжетами, близькими психіці дитини, орієнтованої на фантазування, витівку, пригоду, оцінку вчинків, розмірковування, розгад, де починається мислення мовою, що дає природний початок мовленню на потоку свідомості.
Кричуща застійність і консерватизм читанок і хрестоматій для школи, як і підручників з української мови, де дидактика граматичних правил важка, суха й катехизисна, неодмінно повинні заступитися гідним українського народу культурним матеріалом.
Вже говорилося про кризу національної культури, І це закономірно, коли мова геть занедбана. Ми всі співучасники цього злочину - одні більшою, інші меншою мірою. Це питання болем відгукується у всіх, хто щодня доносить до дитячих сердець найтонші відтінки барв рідного слова.
В київських школах, на жаль, українська мова виступає тільки як предмет і засіб навчання, а не як засіб спілкування. Між собою учні спілкуються російською мовою, більшість класних керівників проводять позакласні заходи теж російською . Про яку любов до національної народної культури, пісні можна говорити?!
Лиття дитини не обмежується тільки школою. Багато хто відвідує різні гуртки, молодіжні вечори, дискотеки – а чи можна там почути українську ? Вчити іноземні – престижно і потрібно для майбутнього, а власну?
Чиновники від освіти так часто посилаються на принцип добровільності у виборі батьками шкіл і мови, не задумуючись над тим, як можна було довести 50-мільйонне населення до стану зречення від рідної мови? Не забуваймо, що зречення від рідної мови для батьків і дідів якоюсь мірою - це і реакція самозахисту. Адже всі ми пам'ятаємо часи навішування ярликів.
Безліч комісій, всіляких перевірок падає на голову вчителя за рік. Все перевіряють доскіпливі інспектори: чи пропущено два рядочки після кожної роботи, чи винесено на поля помилки, чи правильно підписані зошити, та нікому ще в голову не прийшло перевірити дотримання мовного статусу в школі. Ніколи ніхто не перевіряв, як спілкуються учителі з учнями на перерві, виховних годинах, у позакласній роботі, якою мовою ведуться гуртки тощо…
Отже, що ж далі? Робота й робота... Безперечно, коли задуматися, відповіді будуть різні. Але найстрашніше - байдужість і бездушність, вогонь яких може спалити все дотла -і своє, і сусідове.
2007.

……………………………
Слова мають свою цноту. Свій первісний смисл,сенс,буття. Водночас вони ж є дороговказом у царині смислів, сенсів, що окреслюють моє власне, приватне буття: ілюструють його, наповнюють, організують, створюють затишок і порушують рівновагу, позначають межі допусту і дозволу. Принесена мною сенсовість смислів по суті є відображенням моєї ж особи для світу, моїм соціальним обличчям. Чари фізичної вроди розсіюються чи набувають іншого звучання , коли людина починає говорити, мовити, промовляти..Саме тому здебільшого волію мовчати.
Слова є виявом довіри. При наймі для мене. Ти проектуєш до співрозмовника часинку власного світу. Відкриваєш свій простір. І від того, чи почують тебе - залежить подальше спілкування. Зрештою перестаєш говорити і лише слухаєш. Тобі охоче розповідають про все, розповідають мабуть тому, що ти дійсно намагаєшся чути і це помітно. Здебільшого не питають поради, не потребують коментарів, а просто прагнуть, або утримати твою увагу, чи то скинути з себе власний тягар невимовленого. Відчуваєш себе словесним абсорбентом, губкою. Що здатна вибирати, утримувати і знешкоджувати біль, відчай, тривоги, надмірну радість, заклопотаність - всі ці емоційні нашарування інших. Людині стає вільніше, вона відчуває полегшення, часом у неї виникає приязнь до тебе. І ти добре пам’ятаєш, що твоє бачення ситуації, про яку йшла мова – не потрібно висловлювати, не варто втручатися, ти не будеш почутою, а от внести роздратування і невдоволення – можеш дуже легко. Тому слухай, просто слухай, споглядай світ через призму світосприйняття іншого. І заради всього, не починай говорити.
Слова мають вагу. Важкими є довгі монологи, нагромадження слів і понять, і те, що вони уособлюють, створюють, нагадують, відкривають, висвітлюють, до чого повертають і у що занурюють… Такі мовленнєві потоки час від часу, в залежності від тематики, обраного для розмови часу, місця і т.ін., пригнічують можливість вбирання інформації, сприйняття. Від надлишку, надміру, над можливості, над доречності, над сенсовості починаєш захлинатися почутим: спочатку напружуєш слух і затримуєш дихання. Щоби не пропустити, не впустити тієї чергової зв’язки, повороту чи ухилу думки; потім вимикається зовнішній зір - сприйняття оточуючого ландшафту, місцини, натомість напружується зір внутрішній, і десь на межі між ними виникають образи почутого: схеми подій, розгалуження думок, і ця павутинка слово і мислеобразів стає все щільнішою і щільнішою. Чи то від напруження, чи у наслідок стишення дихання починає паморочитися голова, виникає слабкість у тілі. І ти вже не можеш ані сприймати, ані відчувати, ані осмислювати. Відчуваєш безпорадність і пекучий сором, що збільшується пропорційно до важливості теми і бажання промовця у такий спосіб чимось тобі зарадити.
Слова є доторком:звучання, вібрації, сили вимови і промов. І саме доторком звучання до моєї свідомості, надаючи і розставляючи акценти у говорінні, спілкуванні, сприйнятті, створюється те, що є моїм же, власне моїм розумінням звучання слова. Як виникає, трансформуються, усталюється це сприйняття? Первісно, на жаль, а чи не єдиним способом – багаторазовим повторенням. Тоді крик несе в собі лише негатив, тихий голос- заспокоює, швидкий тем мови- збуджує і дратує, повільність-дратує не менш. І лише потім, з часом доторки звучання набувають відтінків. Крик загрози стає криком відчаю , чи то радощів. Тихий глос містить часом найлютішу погрозу і збудження. А неквапливість темпу-заколисує, або створює затишок невимушеності. Варіацій безліч…Але кожного разу, з доторком до звучання слів, виникають ті перші, сталі асоціації сприйняття, відтінки відчуваються опісля.
Слова є ставленням. Кожного разу коли чую вигуки на кшталт «бай..хай....» фізично відчуваю свист у повітрі, що нагадує холодний і протяжно-різкий наприкінці посвист прута, нагайки, батога, ременя. Вони торкаються звучанням до моєї свідомості і залишають після себе відкриті тонкі рани. Нічого не можу вдіяти. Ця сленгово-фамільярна манера «баяти..хаяти..упсати..блінати..» неприйнятна. Адже і колорит, і її вжитковість притаманна певним групам, колам, віку з якими себе не асоціюю. Врешті є словесним сміттям, якщо потрапляє у мову людини, що не належить до жодної з вказаних формацій. І, як на мене - ілюстрацією її ставлення до співрозмовника. Відразу заперечу - ці всі «баї і хаї» не є ознакою довіри, це швидше демонстрація власної «незакомплексованності вихованням» у ставленні до співрозмовника.
Слова є потребою мовчання. Від довготривалих розмов втомлюєшся, виснажуєшся, перенасичуєшся і єдиними ліками від цього для мене є тиша мовчання. Щоби відпочити, набратися снаги, осмислити почуте і сказане, тим самим дати можливість словам досягти того, заради чого вони були вимовлені. Нажаль все частіше виникає відчуття перенасичення словами, що так і не мають свого дієвого осмислення, що так і залишаються теоретичними розробками відірваними від практики життя, що так і не мали свого часу, з часом перетворюючись на шафу з…. «одягом». Ти знаєш призначення, сезонність, відповідність часу і місцю кожної «речі», ти навіть сам придбав їх відповідно до…але так жодного разу і не вдягнув, не використав, не скористався…. І саме мовчання, це певне табу на «придбання» слів може створити, відтворити, витворити можливість впорядкувати, розсортувати, позбутися, уникнути накопичення мотлоху проектів, тем, думок, розмов, слів, текстів, версій, ідей. І віднайти те, що не втратило актуальності, життєвості, значущості. Що є поза часом і модою, що, врешті, є тим, що окреслює твій життєвий вибір і, певною мірою, вимір.
Слова є………