Дещиця до роздумів про………

Те, що Україна, як держава, служила засобом збагачення для всіх її правителів за роки незалежності, - є зрозумілим, але на сьогодні усвідомлюю ще одну, страшну за своєю суттю річ. Україна, такою якою вона є зараз - не потрібна своєму народу.
1.Жителі західної України здебільшого не хочуть усвідомлювати того, що для вивчення мови значно важливіша вільна цікавість, ніж страшенна необхідість. Що рідною для жителів східної та південної України поки є російська, рідною тому, що на цій мові говорить мама. Що українська може і стане рідною не з-під палиці, а виключно з поваги до своєї Батьківщини. Поваги не буває з примусу? Вони так само мають усвідомити і прийняти той факт, що немає в наших центрально-східних родинах людей, у яких родичі не загинули або не брали участь у війні з фашизмом. Ми перемогли в цій війні і це наша перемога, нехай навіть хтось засліплений особистим горем у боротьбі з НКВС (хто був у Львові в тюрмі на Лонцького - зрозуміє генетичну ненависть жителів західних областей до комуністичного режиму) тимчасово збився з шляху, підтримавши ворога, але зміг, врешті-решт, прийняти правильне рішення і усвідомити той факт, що фашизм був ворогом людства ще більш страшним ніж комунізм. Усвідомити те, що не можна радикально змінювати ставлення до історії поки живі ті люди, які були її частиною. Не можна просто так сказати людині, сотням тисячам і навіть мільйонам людей, що їх життя було марним.
2.Жителі східної та південної України мають усвідомити і визнати те, що голодомор в Україні в 32-33 роках минулого століття був злочином проти українців, що це спланували і реалізовували цілеспрямовано тодішні партійно-комуністичні керівники. Це факт і це треба визнати і покаятися, схиляючись перед тими, хто вижив. Потрібно знайти в собі силу і визнати право жителів західної України на те, що б вважати Степана Бандеру своїм героєм, людиною яка принесла все своє життя в жертву боротьбі за незалежність України і хоча б з цього має право на те, що б йому було встановлено пам'ятники і про нього пам'ятали, як корсиканці пам'ятають про Наполеона. Це не фашизм, це повага до своєї історії. Потрібно провести люстрацію і оприлюдніти все, що робила комуністична верхівка нашого колишньої загальної держави і на загал скасувати всі пільги і всі привілеї колишніх працівників НКВС, КДБ і верхівки компартії. Цей режим винищив більше людей, ніж будь-яка війна і в таборах знищував будь-яке «інакомисліє» і прояв вільного мислення.
3.Сьогоднішній владі «Регіонів», насамперед її звичайним членам, потрібно розуміти, що не можна робити політику в державі за принципом «переможець забирає все». Потрібно визнати те, що у людей може бути інша думка, інша позиція і вони і їхні представники повинні бути частиною системи управління державою. Не може влада сама себе контролювати! Інакше всі, хто її не підтримують, можуть і повинні перестати платити податки, а це розвал держави. Сила в єдності, а не в тому, чий зараз «цар»!
4.До тих пір поки українці одній частині нашої країни бачать в іншій її частині не рівноправних співгромадян і братів, а тільки територію заселену покірними баранами - толку не буде. Не можливо обговорювати стратегічні речі і майбутнє нашої спільної держави в умовах, коли люди. що представляють її частини не хочуть елементарно чути один одного, а тим більше поважати позицію, яка не збігається з особистою. У парламенті, де політики не опоненти, а вороги, де замість дискусії і конкуренції позицій вже панує ненависть, щира людська ненависть - не може бути нічого розумного. Якщо це вийде за стіни парламенти, то така ненависть у людей призведе до реалізації мрії ворогів і опонентів України, ми в кращому випадки станемо федерацією, а в гіршому просто розвалимося на кілька карликових держав. Не дай Бог все це ще буде супроводжуватися кровопролиттям.
5.Я згодна з тим, що завжди будуть крайності, вони є в житті суспільства, а значить і в державній політиці. Те, що знищує будь-яку державу, і Україна зокрема - це як раз крайнощі, які і стали предметом основних політичних «дискусій». Аристотель колись сказав, що ті держави мають добрий устрій, де середні сильніше обох крайнощів або принаймні кожної з них окремо. Чи є у нас «середні» серед тих, хто представляє зараз крайності і чи здатні вони на діалог заради нашого спільного майбутнього, швидше за все (враховуючи загострення пристрастей) шляхом пожертвування своїми політичними рейтингами ... Не можу сказати з упевненістю, як і не можу сказати того , що їх немає.

6.Той, хто підміняє боротьбу з правовим нігілізмом влади намаганнями посварити українців різного етнічного походження між собою, - провокатор! Внесення на розгляд закону про «п’яту графу» - безсоромна провокація, спрямована на відвертання нашої уваги від поступальної і системної боротьби зі зловживаннями влади, з можновладцями, що ігнорують закони, крадуть повноваження, зазіхають на загальнонаціональні ресурси. Коли сценарій зіштовхнути лобами «східняків» із «західниками» провалився вщент, влада винайшла інший модус довгожительства - руками деяких горе-опозиціонерів влада намагається розсварити українців між собою. На жаль, доволі успішно.
Люди охоче пристають на провокації. Бо боротися з озброєним, броньованим і схованим за сімома мурами кланами – «слабО», а боротися з начебто «не-українцями», яких визначатимуть (хоч не хрестами на дверях, але) позначкою у паспорті, не страшно. Та й давно вже хочеться за що-небудь себе «заповажати». А за що? Країна у руїнах, село плаче гіркими сльозами, старі шукають додатковий дохід на смітниках, тема дурнів і доріг, як завжди, або як ніколи, актуальна, домовитися між собою не можемо, боротися не вміємо й боїмося… Протестувати, об’єднуватися, солідаризуватися, шукати шляхи подолання перманентної політичної й економічної кризи - довга й трудомістка справа. А от для того, щоб поважати себе за домінантність, за позначку у «п’ятій графі», за належність до «титульної» нації багато розуму не треба.
6. Мені гірко й прикро спостерігати за тим божевіллям, у яке виявився втягнутим народ. Але чи не принизливою є ця риторика? Згадаю, наприклад, «не-українця» - Максима Тадейовича Рильського. Поет, хранитель традиційної культури (саме він створив Інститут етнографії, що сприяє консервації традиційної культури) мав би відбути до Польщі? Чи йому дозволили б лишитися? За особливі заслуги... Де ми були б сьогодні, якби Петро Могила займався культуротворчістю у своїй Волохії-Молдові? І Пилипу Орлику сьогодні також відмовили б у праві бути учасником українського політичного життя. Бо «п’ятою графою» не вийшов. Я вже не кажу про українських «не-українців» - композиторів, піаністів, художників… Головна перевага української культури - барокова багатоманітність - результат того, що вона завжди була переплетенням культур і шляхів. Як багато джерел зливаються у потужну річку, так багато традицій взаємозбагачували одна одну. Нашу культуру збагачували джерела суміжних культур. Наші традиції теж вплелися у інші культури. І цьому треба радіти, а не калічити і своє, й не своє. До речі, саме діячі культури були тими титанами, що довгий час на своїх плечах тримали ідентичність і унікальність, яка потому сприяла державотворенню.
7. І?...Зараз навчу всіх «як жити …»
Для початку потрібен діалог, чи хоча б бажання щоб він був. Поки що це монолог двух сторін(а то і більше), інколи по черзі. Інколи і за бажанням. Будь-які плани чи то ідеї обговорювати в такій ситуації безцільно і , навіть, шкідливо..А з ким вести діалог? З тими хто любить «халяву і життя без напряга»?
Громадянам не те, що не потрібна така Україна, якою вона є сьогодні. Їм не потрібна рідна мова, яку вони не хочуть знати, і байдуже російська вона чи українська. Їм не потрібна та пріснословна «євроінтеграція». Та нічого їм не потрібно. На блюдці піднесіть, тоді може і візьмуть! Людей чи не свідомо доведено до такого стану! Позаяк у влади вже побували «і ті і інші «рятівники»».
Люди не живуть - здебільшого виживають , а в виживанні не буває ЗАВТРА, є тільки тут і зараз…У виживанні немає ідеалів чи то принципів, є лише інстинкти!!!.

8. Отже. практично все вище зазначене - тільки сировина для «розділяй і володарюй», для рейтингу, обіцянок і відволікання уваги, маніпуляцій. Усвідомили?!. Тоді питання кому і навіщо це? - не встане. Встане «як це змінити?» Проблема в особистій відповідальності (а не хтось винен), чесності хоча б самим з собою, ліні, боягузстві, відсутності зв’язку небайдужих поколінь, хорошого контролю і т.д ... А чи це можливо? Так. Але тільки тоді, коли в країні з'явиться таке поняття-як ідеологія. Визначиться лад в якому ми живемо і повернеться не збочена історія ..... І для всього цього потрібні керівники, які здатні були б захопити людей всім цим. Справжні, а не профанатори. Тоді і керівники будуть, а не лідери, тоді і підтримувати будуть через Реальні результати дій, а не обіцянки чи то наміри зі слів. Інакше ця країна і далі буде потрібна тільки для того, щоб безкарно можна було грабувати - всіх і вся….

9.Закінчу цей, напевно занадто емоційний текст, словами Макіавеллі «Держави здобуваються або своєю, або чужою зброєю, або милістю долі, або доблестю» і додам від себе, що раз вже нам так пощастило і ми милістю долі отримали нашу сьогоднішню Україну, за яку в різний час боролися із зброєю в руках наші предки, то невже не вистачить розуму і політичної доблесті зробити так, що б жертви їх не виявилися марними?
Питання, здебільшого, риторичне..
2013