Давно помітила:обійматись з одними людьми (не тільки коханими) – передбачувано-приємно. А от буває, не дуже знайома людина губить потрібні слова у якийсь момент чи просто потребує участі – розкриє обійми як останній, найбільш важливий аргумент у ситуації. І в такі миті ти розумієш, що вона сказала значно більше, ніж якби вжила найбільш красномовні у світі слова.
Через обійми вона тобі каже, що вже не боїться, як раніше. Або що вона підтримує тебе і бажає захистити. Додає тобі сили. Напуває сміливістю. Ділиться здоров’ям. Передає якусь важливу інформацію. Удобрює впевненістю. Дарує захист. Знеболює. Полегшує участь...
І навіть досліди в клінічній психології підтверджують: коли ми обіймаємось, в організмі зростає кількість ендорфінів, таких собі натуральних «наркотиків», які зменшують біль.
Днями прочитала, що кожному з нас потрібно чотири обійми за день, аби вижити. Вісім — щоб відчути себе коханими.
Річ не в кількості обіймів (хоча і в ній також). Коли моя мала, пробігаючи повз, раптом «розкриває крильця» – ще поки тонкі й непевні рученята, щоб обійнятись просто так, я розумію, що цей принцип діє і має під собою ґрунт.
Вона обіймає мене, бо підсвідомо просить про ласку та захист. Коли стане дорослою, пам’ятаючи про ці моменти, віддасть у такий же спосіб свою любов іншим людям.
І ще… коли хтось із знайомих втрачає близьких людей, немає кращих слів втіхи, як прийти й обійняти. Передати тепло. Співчуття. Розуміння ситуації.
Це працює. Це заповнює порожнечу, яка утворюється довкола...
А ще, кажуть, що найкраще місце для падіння – це обійми! І добре, коли є кому тебе обійняти-підтримати…

2012