Побутує думка, що ми не можемо творити благо, тобто бути благодійниками, якщо не вдовольнили наші найбільш нагальні потреби. Скажімо, голодно надворі, війна (читай небезпечно і нестабільно), і ми про ближнього навіть не згадуємо. А щойно з цими потребами все гаразд, людина переходить на вищі щаблі, більш потужний рівень: вона прагне духовно зростати і вкладати свою частку в розвиток та вдосконалення світу.
До речі, колись в університеті на парах з етимології цікаво було дізнатися, що серед інтерпретацій до власне поняття «благо», було ще й «благувати» (тобто допомагати хворому). А от «наблАжити» означало «принести благо». Призабуті й маловживані сьогодні «доброчинство», «добродіяння», «добродійство», «благодіяння», «благостиня». Одній моїй колежанці так сподобалось слово «благостиня», що вона тепер так називає свою доньку Устинку. Каже «УстИня-благостИня».
...Не погоджуюсь з тим, що людина займається благодійництвом тільки тоді, коли позаду голод і холод: «Люди навіть у війну дивились вгору, в небо. Вони і тоді, коли їм падали з того неба на голову бомби, примудрялись ділитись останньою дровинкою, щоб зігрітись, і половинкою буряка, щоб протримати осиротілих сусідських дітей».
У цьому й парадокс. Є бідні, які діляться останнім, є багаті, які не діляться нічим. Окремі люди, зібравши чималі статки, і далі прагнуть однією спиною на сім ліжок. Інші, ставши вільними фінансово — йдуть до людей, серед яких живуть, і допомагають їм, бо розуміють: внутрішнє задоволення від того, що ти можеш допомогти комусь, не можна порівняти ні з чим….« Що добре, те собі, й що зле – теж собі».
А ще пам’ятаєте євангельську притчу в Євангелії (і від Марка, і від Луки), де бідна вдова поклала у скарбничку єрусалимського храму дві лепти? Ісус, покликавши учнів, сказав, що ця вдова поклала більше за всіх. Бо вони віддавали від надлишку, а вона дала все, що у неї було... Жертва, на перший погляд, мізерна, але за суттю, внутрішньою цінністю – безмірна. Тож недарма відома тепер всьому християнському світові.
Ми ніби і прагнемо часами слідувати прикладові тої бідної вдовиці. Але то часу нема, то дрібних грошей у гаманці, то голова болить, то до зарплатні далеко. Але, думається, що під тими лептами, тою пожертвою, малось на увазі не лише матеріальне. Але й інші дорожезні речі: час, душевне тепло, увага... Їх так само часами важко відірвати від себе і віддати просто так, не очікуючи ані винагороди, ані подяки...
Як підтвердження — історії, які трапляються з бездітними жінками. Буває, лікуються десятиріччями – нема маляти. Аж раптом, щойно вирішують взяти сирітку з дитячого будинку – де й вагітність береться.
Бог допомагає тим, хто допомагає більш обділеним. Аби втратити цей світ остаточно, досить просто сидіти, згорнувши руки. Навіть бідна вдова, розуміючи це, колись пожервувала останнє, що мала.

2012