Національна мова - це універсальна філософська система, в якій живе світ, людство, всесвіт. Кожна національна мова - це скарб істини, знань, мистецтва, який неможливо нічим замінити. Один і той самий загальнолюдський геній, наприклад, Шекспір або Шевченко, в кожній мові має своє особливе обличчя.
У кожній національній мові сховані особливі побудники до творчості й наукових відкриттів. Глибоке вживання в національну мову - це шлях до розквіту духу кожної людини. Мова має тільки їй властиву мелодію, що є основою різноманітного емоційного сприймання музики буття. Згадуються слова Костянтина Ушинського про те, що дух мови передається від батьків дитині до спадку, як колір очей або волосся. Коли мова, якою починає говорити дитина, суперечить природженому національному її характеру, то ця мова ніколи не матиме такого сильного впливу на її духовний розвиток, який мала б її рідна мова.
Мова є формою вербалізації творчості, тож проживання культурних епох, нагромадження їх багатств, зв'язок часів - створюють парадигму , залишаються у свідомості поколінь разом із природним звиканням до мови як форми збереження інформації про народ, вирізняючи його у світі.
У рідному слові народ усвідомлює себе як творчу силу." Рідне слово - то невичерпне, животворне і невмируще джерело, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, про свою родину, про своє село і місто, про весь свій край", - так писав про значення рідної мови великий педагог В.О.Сухомлинський.
Віками український народ творив це багатство, це диво - рідну мову, як найдорогоцінніший скарб оберігав його, передавав з покоління в покоління. І ось на початку нового віку, коли людська думка, фантазія, розум здатні творити найдивніші дива, - цей природний процес, без якого немислиме існування народу як нації, практично обірваний. Як низько мусила впасти людина - істота мисляча, коли вирішила відмовитись від коріння, знехтувати словом, Батьківщиною. За нею - пустка. Така людина легко, як перекотиполе, кидає рідну землю в пошуках кращого життя
"Мова й історія - це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас", - наставляв Олесь Гончар.
Найсвятіше, найскладніше і найвідповідальніше завдання стоїть перед вчителями-словесниками - прищепити молодому поколінню любов до рідного слова, щоб воно жило, трепетало, грало всіма барвами в душі молодої людини, адже дитячі душі такі вразливі, такі чутливі до краси.
Становлення людини як національної істоти починається з усвідомлення свого родоводу. Це поняття включає буденний і глибоко філософський зміст.
Буденність поняття у простій істині: людина народжується в родині, і перші її уявлення про світ починаються звідси - з витоків роду. Першооснова творчості виникає разом з пізнанням світу і членуванням його мовою, почутою від батьків.
Та руйнувати, однак, набагато легше, ніж будувати.
Школа і суспільство невіддільні. Шлях, що пройшла наша школа, відображає шлях, який пройшла країна. Як результат - криза національної культури, кризовий стан шкільної справи, що віддзеркалює аналогічний стан суспільства.
"Національна мова не є категорією, яка відособлює її носіїв від народів, які говорять іншими мовами", - писав академік І.К.Білодід. Проте так звана національно-російська двомовність, нав'язувана в ролі двох рідних мов, є не що інше, як маска шовінізму, розрахована на майбутню перемогу однієї, зрозуміло, сильнішої мови. Нація, як і окрема особистість, може бути двомовною і багатомовною, але тільки одна мова є плоттю її духу, а всі інші - лише костюми для її тіла.
У переважній більшості шкіл столиці України українська мова не використовується як засіб спілкування. Справа надто серйозна і варто задуматись, як вивести школу із "зачарованого кола" заорганізованості шкільного життя, зокрема виховного процесу, заформалізованого навчання. Чи не варто було б пригадати один із здобутків світової і вітчизняної педагогіки - принцип природовідповідності, який розробляли відомі філософи, педагоги, починаючи від Аристотеля , Сковороди, Шевченка, Ушинського, Толстого, за яким дитина якнайкраще розвивається тоді, коли виростає в атмосфері культури рідного народу, навчається і виховується рідною мовою, практично продовжуючи народні традиції, звичаї і обряди. Цей принцип враховує не лише вікові особливості, а й регіональні, національні.
А чи багато в нас дитячої літератури, сповненої сюжетами, близькими психіці дитини, орієнтованої на фантазування, витівку, пригоду, оцінку вчинків, розмірковування, розгад, де починається мислення мовою, що дає природний початок мовленню на потоку свідомості.
Кричуща застійність і консерватизм читанок і хрестоматій для школи, як і підручників з української мови, де дидактика граматичних правил важка, суха й катехизисна, неодмінно повинні заступитися гідним українського народу культурним матеріалом.
Вже говорилося про кризу національної культури, І це закономірно, коли мова геть занедбана. Ми всі співучасники цього злочину - одні більшою, інші меншою мірою. Це питання болем відгукується у всіх, хто щодня доносить до дитячих сердець найтонші відтінки барв рідного слова.
В київських школах, на жаль, українська мова виступає тільки як предмет і засіб навчання, а не як засіб спілкування. Між собою учні спілкуються російською мовою, більшість класних керівників проводять позакласні заходи теж російською . Про яку любов до національної народної культури, пісні можна говорити?!
Лиття дитини не обмежується тільки школою. Багато хто відвідує різні гуртки, молодіжні вечори, дискотеки – а чи можна там почути українську ? Вчити іноземні – престижно і потрібно для майбутнього, а власну?
Чиновники від освіти так часто посилаються на принцип добровільності у виборі батьками шкіл і мови, не задумуючись над тим, як можна було довести 50-мільйонне населення до стану зречення від рідної мови? Не забуваймо, що зречення від рідної мови для батьків і дідів якоюсь мірою - це і реакція самозахисту. Адже всі ми пам'ятаємо часи навішування ярликів.
Безліч комісій, всіляких перевірок падає на голову вчителя за рік. Все перевіряють доскіпливі інспектори: чи пропущено два рядочки після кожної роботи, чи винесено на поля помилки, чи правильно підписані зошити, та нікому ще в голову не прийшло перевірити дотримання мовного статусу в школі. Ніколи ніхто не перевіряв, як спілкуються учителі з учнями на перерві, виховних годинах, у позакласній роботі, якою мовою ведуться гуртки тощо…
Отже, що ж далі? Робота й робота... Безперечно, коли задуматися, відповіді будуть різні. Але найстрашніше - байдужість і бездушність, вогонь яких може спалити все дотла -і своє, і сусідове.
2007.