Босими ногами
по сухій стерні
я біжу до мами.
Мама у біді!

Серце заболіло.
Серденько щемить.
Зачекайте, мамо,
зачекайте мить.

Ой, не зачекала!
Ой, не вберегла!
Босі ноги ріже
скошена стерня.

Босими ногами
по сухій стерні
я біжу до мами.
Мама у біді!

Серце заболіло.
Серденько щемить.
Зачекайте, мамо,
зачекайте мить.

Ой, не зачекала!
Ой, не вберегла!
Босі ноги ріже
скошена стерня.

Зимовий вітер в полі лютував,
здіймав то бурю іщ шаленим свистом,
то несподівано на хвильку затихав,
щоб увірватися у душу з новим хистом.
Торнадо, ураган чи буревій
він сипав шквали граду так уміло.
А як він завивав, о Боже мій,
коли вдавалося зловити чиєсь тіло!
Із реготом кидався у політ
на хвилі шалу крізь закриті брами,
щоб сатанинський принести привіт
у серце мами!

Зимовий вітер - зброя у руках
міфічного самця гіперборея.
Живе він ненавидить, у висках
одна непереборна лже-ідея!

Зимовий вітер увірвався в храм -
БАМ - БАМ!

лютий 2015

По життєвих дорогах,
манівцями, стежками
я все далі і далі
віддалялась від мами.

Та коли спамяталась,
зупинилась - ой, леле!
моя мама назавжди
віддалилась від мене!

З того часу дорога
все коротша між нами.
Я все ближче і ближче
наближаюсь до мами.

2013. 22.05

Я знову не можу заснути
й видумую казку
про тебе, коханий, про вірність,
про ніжність і ласку,
про те, як зустрілися ми
випадково з тобою
і стали близькими, і ти -
зачарований мною;
як добре було нам обом
у маленькій хатині.
Той рай для душі я не можу
забути і нині.
Гуцулкою кликав мене ти
з далекого краю,
та ближчих людей, ніж були ми
з тобою, не знаю.
Розлучили нас злії язики
назавжди з тобою,
і гуцулка лишилась в своїй
стороні самою.
Я не можу заснути з кінцем
не подібним до казки,
Бо так мало тепла у цей вечір
і хочеться ласки.
Ти приїдеш! Ти любиш мене! Ми
зустрінемось знову.
Я побачу тебе і почую
чаруючу мову.
Ми зустрінемось в сні,
у фантазіях дивної ночі.
Я кохаю тебе. Засинаю.
Злипаються очі.

2000

Білі лебеді з білого саду
прилетіли у білу ніч.
Залишивши тепло позаду,
ми за ними у білу січ.

Чарівна і пречисто біла
наречена стоїть - земля.
Їй торкнулись душі і тіла
білих ангелів два крила.

2012

Жовтіють книги на полицях часу.
Старіють фрази, сповнені добра.
Вже популярні зараз не Пегаса,
а Мефістофеля слова.

"О, зупинися, мить, - сказав би й Фауст.
Не дай пропасти вічному на дні.
Нехай зелена гілка в жерміналі
відродиться і зацвіте на пні!"

Жасмину кущ розцвів біля криниці.
Знайомий незабутній аромат
пускають невигадливі косиці,
як і колись - в квітучий зорепад.

Стояли ми біля пянкого зілля
в червневу ніч. Був місяць у повні.
Загадували нишком на весілля.
У коси квіти ти вплітав мені.

І біле дивовижно пасувало
до моїх чорних шовковисчтих кіс.
Було нам ночі для любові мало.
Мовчав у небі делікатно Віз.

Червнева ніч. Ізнову Ведмедиця
на небі, мов у озері провин.
І ловить сльози розпачу криниця.
Й дурманом пахне, як колись, жасмин.

Вона гарна була, наче квітка осінньої днини.
У очах її сяйво, із уст пломеніло тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Він дивився услід. Під хустиною грілися коси.
Догонив, обігнав, на колінах спинився вожак.
На гаряче кохання холодні спустилися роси.
Вільний вже від панів, а у жінки чужої - кріпак.

Він як вовк, що веде за собою караючу зграю,
ненавидів, рубав їх сокирою, наче мечем.
Ради жінки чужої відмовився б навіть від раю.
На порозі її впав опришок з розбитим плечем.

Вона гарна була наче квітка осінньої днини.
У очах не сіяло, із уст не злітало тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Мов чорний птах летить до вівтаря
моя до нитки зношена душа.

Обшарпана вітрами, нещаслива
летіла світом і шукала дива.

Та виявилась ноша непомірна.
Тепер стоїть понура і покірна.

Скінчилася страждань моїх дорога.
Знайшла притулок в володіннях Бога.

Та десь взялася думка знов смілива:
душа, як і колись чекає дива.

2012

В росі не бачу більше діамантів,
у льодових бурульках - кришталю.
Порожніх слів на вітер не кидаю,
усе віддала іншим без жалю.

Нехай вони вмиваються росою,
вночі шукають папороті цвіт.
Цей білий світ із чорною габою
мені останній посила привіт.

2012

Налетіла зима біла
до мого садка.
Все навколо забілила,
замела Бровка.

Бідний песик дуже гавкав
у своїй норі,
поки татко не прокидав
сніг весь у дворі.

З того часу песик Бровчик,
як прийде зима,
йде за нами в хату спати,
щоб не замела.

2012

Господи, яка кругом краса
і які ясні у небі зорі.
Біла розпласталася зима
у однім незайманім узорі.
Холод сосен, скованість дубів.
Велич неприступної цариці.
І по серцю, наче спів чи плач -
завивання вовка і вовчиці.
Та якщо у Всесвіті зима
десь і є така ж з чиєїсь волі,
то весни подібної нема,
як земна у сонячному колі.
Хай біліють навкруги сніги,
й холодом проймають зледеніння,
паростки майбутньої весни
вже ось-ось покажуться з насіння!

2012

Колише осінь на своїх гіллях
пожовкле листя.
Лунає тихо ледь відчутний звук -
осіння пісня.
Погойдуються стиглі і важкі,
солодкі "Бере".
А вишивку в гарячих кольорах
вдягнули клени.
Он барбарису ягоди рясні,
за ними - "Йони".
Вічнозелені у кутку стоять
рододендрони.
Мій сад - моє життя увесь
полумяніє,
а серце і душа від щастя
мліє, мліє.

2012

У цьому мороці міськім,
де радіоли гучно грають,
у середовищі слизькім
поети вірші не читають.
Кому потрібні вірші ці?
Було би сало і до сала.
І викидають папірці:
якась там, щось там написала.
Але на тисячі - одна
душа знайдеться небайдужа,
що схоче випити вина
із сліз поета. Мов недужа
до губ питво це піднесе
й осушить подані бокали.
І біль із кровю потече
з дезінфікованої рани.

2004

Я плету віночок з барвінку,
приберу сестру свою - Іринку.
Цей віночок дівчинку прикрашає.
Прийде тато з мамою - не впізнає.
Скажуть тато з мамою: "Що за диво?
Що за Мавка дивиться так щасливо?
З-під віночка весело посміхається,
до матусі з таточком пригортається?"

Хрести на Добровлянській дорозі -
символи злої волі.
Знаки неминучої смерті.
Жертви невблаганної долі.

Скільки тут? - Два кілометри.
Не їде - летить машина.
Раптом заліза скрегіт -
і більше нема людини.

Хрести при битій дорозі,
на тротуарі, за рогом.
Тіла ще хотіли жити.
Душі - з'єднатися з Богом!

2003

До перехрестя трьох доріг
дійшла я в пошуках нового.
Самотній стовп сліди зберіг
письма далекого, чужого:
"Підеш направо, то тоді
загубиш грішне своє тіло,
наліво підеш - у пітьмі
навіки втратиш горді крила,
а якщо прямо ти підеш -
швиденько будеш на вершині.
Тільки сама, повік сама,
єдина лишишся в родині."
Я зважувала, як оцю
дилему краще розв'язати;
і вирішила з манівців
назад додому повертати.

Я любила тебе й життя,
та відходжу у небуття.
Покидаю у сорок літ
цей чарівний, цей гарний світ.

Прийме тіло моє земля.
А душа десь із віддаля
із скорботою, та німа,
споглядатиме за всіма.

У спекотну липневу ніч
я прилину тобі до віч.
Коли сонце спалить красу,
я тобі принесу росу.

Як зима замете поріг,
як посипе холодний сніг,
ти забудеш мене давно,
я - сніжинкою у вікно.

Білим птахом біля воріт
передам я тобі привіт.
Як народить дочка дитя,
я повернуся з небуття.

Воно матиме погляд твій.
Воно матиме голос мій,
поетичні мої слова.
Ти відчуєш, що я - жива!

Я, наче воду, міряла життя:
ось по коліна, далі, попід груди...
І раптом мене повінь понесла
так швидко, що жахнулись люди.
Я, наче воду, міряла життя.

Минала я знайомі береги.
Покинула рожеві сподівання.
На гребені надій пливла туди,
де вірила, що там живе охання.
Минала я знайомі береги.

Усяка буря з часом промине.
Вода велика пошумить й спадає.
В країні мрій - кохання промайне.
В реальнім світі - просто не буває.
Усяка буря з часом промине.

2012

Останній день останнього уроку...
Й назавжди Ви зі школи подались.
Напрацювались вчителем, нівроку,
якби сповна віддячили колись
Вам ваші учні. За буденне свято,
за те, що мови рідної щодня
Ви научали вперто і завзято.
Наше село - уся ваша рідня.
Були Ви богом слово-громовержним,
учили мріяти, здійматись до висот.
Були Ви світлом в темряві і стержнем,
щоб не розвіявся шкільний народ.
На кобзі мрій на струнах серця грали.
Орали поле - сіяли добро.
І щедро свій доробок роздавали -
із крил поета - кожному перо.
Ми підростали, наче пташенята,
відчувши волю, до зірок неслись.
Ви бачите, у небі як перната
Ваша сім′я вже підкоряє вись?
Учителю, з низьким земним поклоном
пишу у подарунок Вам вірша.
Ще не поладила із Аполлоном,
виходить просто, як велить душа.

Я літаю чайкою у сні
понад морем мрій моїх колишніх,
і сумні виспівую пісні
над могилами думок безгрішних.
Але нетривкий хороший сон,
а пробудження - таке невчасне.
Та земний заманює полон.
Сон забуто! І життя прекрасне!

Ти метушишся, коли я прийду,
і сам з собою тихо розмовляєш.
Я знаю - ми зустрілись на біду,
і знаю те, що ти мене кохаєш.
Назустріч долі нам зробити б крок,
та гордощі цього не дозволяють.
Дає життя ненависті урок,
а у перерві люди все ж кохають.

2012

Пробач мені, та я не хочу знати,
Що десь війна, що в армії й тепер
над новобранцями старі солдати
знущаються. Що Кушнарьов помер.
Що в космос полетіла Гайді наша,
Пересварились президент й прем′єр,
І як дитинстом пахне манна каша
забула ... І байдужа, що партнер
по бізнесу нас кинув. Слова істин
для мене зараз лиш пусті слова,
що ураган дихнув, а не вітер
погоду і політику. Дарма
ти хочеш знову володіти мною,
згадавши про Оранжевий майдан,
до сходу повертаючись спиною,
стояло нас не море - океан.
Пробач мені, та я не хочу знати
чи буде жить Україна, чи ні.
Я хочу спати, дуже хочу спати.
Втомилася, неначе на війні
солдати...

2008

Асиметричні вірші.
Асиметричні малюнки.
Асиметрія в душах.
Асиметрія думки.
Скривило світ, зігнуло,
згорбило до нестями.
Асиметричні діти
в асиметричної мами.
Дивакуваті люди.
Їх однобокі мрії.
Всі одні одних варті
в світі асиметрії.

2003

-Скажи хоч кілька вражень про Франківськ.
Яким ти його бачиш, поетесо?
Зелене місто? Місто диваків?
А чи під сонцем старовинне плесо?
А може, порівняєш ти його
Із Троєю? Нехай це тільки мрія!
Стоїть посеред гір живе руно?
Чи височить Олександрія?
Скажи хоч кілька вражень про Франківськ!
Хоч словом освіти найтонші грані!
-Не знаю, друже, та коли я тут,
То уявляю: я - франківська пані!

2003

0 Господи, чи можуть Сили Зла
Прийти до тих, хто молиться на тебе?
Чому говорять, що його чола
Торкнулася еринія мегера?
Бо він святий? У святості завжди
Багато є спокусників. Дорога
Веде їх неодмінно до біди,
А від біди до істини — до Бога.
Щоб знати, що на світі є добро,
Попробувати треба злого. У вічності і ворона крило
Прихистком стане для живого.
Так, він бував в пекельному вогні Горів, торкався Каїна і Юди. Але хіба не звідти його спів
І застереження, о люди!

2012

На смузі вишні стиглі червоніють.
Гілки схилились прямо до шосе.
Автомобіль, як ягоди вишневий
мене на південь з швидкістю несе.

У очі сонце і тепло. А хмари
не зможуть мого свята замутить.
Мені назустріч щастя і кохання
і вітер з півдня з вишнями летить.

Вони терпкі, хоч стиглі понад міру.
Оберігає вишні кислота,
щоб черви їх не поточили білі
і не потрапили в чиїсь уста.

В житті ще будуть півночі, я знаю,
але тепер в зеніті моїх мрій
стоїть вишневий липень і літає
над цим шосе вишневий буревій.

2009

Повитягала з скриньочки листи,
що півстоліття щиро зберігала
і, сказавши: "Господи, прости",
до чужих людей на суд віддала.
Хай читають, чим вона жила,
як любов її гасила стужа,
на Сибіру баржі як тягла
квола жінка, скривджена, недужа.
Її підняли з постелі вночі:
"Збирайся швидко. Їдеш до Сибіру!"
І відібрали від дверей ключі.
Взяла з собою лиш Любов і Віру.
В товарному котилися на cхід;
кругом сніги глибокі, заметілі.
Лиш на сорочці український цвіт
і український дух в живому тілі.
У інший край відправили його -
коханого. Їх не з'єднались долі.
О, скільки сліз пролито там було.
У їжі їй не бракувало солі.
І на старих листах біліє сіль,
як паморозь, застигла на папері.
Як добре, що минув нестерпний біль
і у майбутнє вже відкриті двері.

1995

Україна снилася мені
У країні Байрона й Шекспіра,
Де я блукала, наче у пітьмі,
Подібно до сполоханого звіра.
Україна снилася мені.

Відпливали вдалеч кораблі,
Повертались найманці додому,
З вирію, неначе журавлі,
Клекотіли пісеньку знайому,
Відпливали вдалеч кораблі.

Я над морем плакала сама,
Так хотіла з ними полетіти,
Обірвалась мрій моїх струна,
У гудку почула плач трембіти.
Я над морем плакала сама.

Батьківщина в кожного своя!
Кесареве Кесарю віддайте!
Українка Леся - це моя!
Про Шекспіра краще не питайте.
Батьківщина в кожного своя!

2000

Крутимо ми колесо історії.
Оглядаємось весь час назад,
спадкоємці хибної теорії
незабутньої Країни Рад.
У пітьмі ще "привида" шукаємо
того, що Європою бреде!
Але марно, ми це добре знаємо!
Він до нас вже більше не прийде!
Залишився вигадкою гарною
про братерство, рівність і любов.
Годував надією примарною,
а тепер покинув і пішов.
Це міраж - оазис у пустині,
розтає, як ближче підійти.
Що ж ми маємо натомість нині?
А нічого! Спалені мости.
Будувати треба! Будувати!
До небес взиваю: Отче наш!
Поможи, щоб Україна з вати
не була, як був отой міраж.

1995

Зійти з розуму - покохати знову
у сорок, як в сімнадцять юних літ.
Повірити йому - втекти із дому.
Збагнути незбагненний світ.
Знайти ключі від пекла чи від раю -
забитися в найдальший там куток.
А потім вже кричати: "Пропадаю!
Тисни, життя, на спусковий гачок!"

2012

Невже це Богом проклята земля?
Ніколи щастя тут не панувало.
З історії початку і до дня
сьогоднішнього волі не бувало.
Татари, турки плюндрували нас,
висмоктували міжусобні чвари.
На землю налітали цю не раз
її ж сини - прокляті яничари.
На нас поляки, німці, москалі
дивилися, як на кавалок сала.
Байдужі їм були чужі жалі,
хотіли, щоб "окраїна" пропала.
Та ми жили на горе ворогам!
Собі на щастя здобули свободу!
Але я гріш поломаний не дам
за нинішніх "провідників" народу.
Вони не Україну молоду,
вони свої амбіції будують,
а перед виборами на біду
відверто танець живота танцюють.
Чия злетить невинна голова?
Чиєї крові схоче "повелитель"?
Пророчі Іоаннові слова:
Чекайте, вірте і прийде Спаситель!
Чекаєм, вірим, терпимо усе,
і маємо, натомість, те, що маєм.
Прийде Месія, кожного спасе!
А що, як ми Месію не впізнаєм?

2008

Ногою копнув молоко,
і сир, і баночку сметани.
В обличчя кинув їй: "Село!
Завжди там, де не треба стане!"
0, як йому осточортів
отой базарний день - субота.
Несе нелегка селюхів.
Порядок - це його робота.
Цей страж закону аж кипів:
"Іди, старухо, з цим подалі".
Вона ж його не чує слів:
"Купіть бо", - до якоїсь пані.
Вмить побілів весь тротуар,
коли розкидав він продукти.
Й пішов спокійно той амбал
до тих, що продавали фрукти.
Ніхто його не зупинив
і не заставив вибачатись.
Кожен "біду" переступив,
а інший міг ще й посміятись.
І тільки дівчинка мала
(мабуть ще в школу не ходила)
побачила оце здаля
й матусю криком зупинила.
"Дивися, мамо, диво - хліб!
Цей білий "Хліб" дає колова.
П′ємо ми диво це в обід
в садоцку. Тому я здолова."
Та мати квапиться. Мовчить.
Дівчатко вже не так сміливо
і оглядається, й біжить.
На чорному біліє "диво".

2007

Біда, переступаючи межу,
Ввійшла без стуку у селянські хати.
Забрала найцінніше з них - сім′ю,
Коли вже не було що звідти взяти.
І стомлено дивилася вона
На рук своїх страшних гидке творіння.
І холодом озвалася луна
Тих голосів, кричущих про спасіння.
Мовчало небо. Вітер завивав
Над трупами замерзлої любові.
А голод, що межу переступав,
Вдавав, що він із владою не в змові.
Настала ніч. Дивились небеса
У помертвілі українські очі.
Донині їхня праведна душа,
Піднявши віко, дивиться із ночі.
Із ночі — в день. Із холоду — в тепло.
З під снігу - під теперішні перини.
Ви чуєте, як молиться село
Минуле за мйбутнє України?

2008

Іду, щоб знову повернутись
до гір, до скель фальшивих фраз,
до рік печалі і отрути,
їдкої куряви образ.
Щоби з тобою знов збирати
із вовчих ягід мед-нектар.
Безодню бачити й ступати
у створений мені Тартар.

2012

Літак летів на Львів
і білий слід
лишав по собі
в голубому небі.
Тим літаком
через багато літ
летіла я до тебе.

Та звіялася буря
із думок.
Із спогадів
скрутились заметілі.
Грудневий сніг,
а не дрібний сніжок
по голім тілі.

Сховалось сонце
за пелену літ.
Я замерзала
в сніговій пустині.
Невже отой
двадцятирічний лід
розтане нині?

І лід розтав.
Він тріснув і потік
струмком живим.
Були тривоги марні.
Клубився над гарячим
льодом дим
в кав,ярні.

2012

Ти говорив, що я наче Єсенін
описую високі почуття,
мов парижанка, що зросла на Сені,
коханнями вимірюю життя.

Період мрій. Період поцілунків.
Період коронованих надій.
Зовсім недавно - осінь подарунків.
А перед тим - збіговисько повій.

Якби я народилась чоловіком,
то був би це напевно Дон Жуан.
Перед кохання дивовижним ликом
моя душа - розстелений туман.

Ти говорив, а я усе мовчала.
Останній промінь сонячний погас.
В житті моїм існують два начала:
це час до тебе, і з тобою час!

2012

Я їхала у поїзді до тебе.
Всміхався місяць лагідно мені.
Блідим обличчям молодого Феба
виблискував у темному вікні.

Простягнутий між заходом і сходом
цей потяг цокотів навперебій.
І провідник приніс текілу з льодом,
для спраглої душі живий напій.

І ніч була. І ранок був. День перший.
І друга ніч - і знов чужий вокзал.
Усе подібне. Тільки ставав менший
на небі мій величний ідеал.

І коли сьома ніч осіла птахом
(читачу романтичний мій, пробач!),
я зрозуміла з невимовним жахом,
що замість Феба там сіяв рогач!

2012

- Не йди! Бо ранок надто гарний
аби самотньо так піти:
зірки на небосхилі згасли,
ось має сонечко зійти.
Не йди і як настане вечір,
не йди удень, не йди вночі,
не йди, коли скажу я: "Досить!"
й віддам заховані ключі.
Знайду я що тобі сказати,
як Шахразада, знов і знов.
Казки нові розповідати
про щастя, вірність і любов.
-Моя маленька чарівнице,
повік від тебе не піду!
Казки ми вміємо творити:
ти - тисячу, а я - одну!

2012

О Господи! Чому не чую я
про що вночі говорять небеса?
Про що вгорі шепочуться високі
налиті світлом зоряні потоки?
Чи є кохання між двома зірками
таке ж гаряче, як бува між нами?
І що є плід великої любові:
малі планети чи світила нові?
Дозволь мені між ними політати,
бо дуже, дуже, дуже хочу знати!
Чи є у просторі до нас подібні:
такі ж поети, музиканти здібні?

А раптом там... на мене хтось чекає?!
Мовчить Господь. Перо відповідає.

2012

Чому я все про небо та про небо?
Чому завжди про вічність і про рай?
Чи так душі доконче раю треба,
що ллється думка словом через край?

Мені говорять: ти пиши про волю,
про маму, сонце, діток, рідний край.
Пиши як інші. Висловися вволю
так, як поети пишуть зазвичай.

Рубай, теши, співай і возвеличуй
земних богів. Фантазії забудь.
Але мене, виблискуючи, кличуть
Стрілець, Кентавр, Змія, Молочна путь.

Я хочу знати хто й коли посипав
по небу міріадами зірок.
І що мені в чашу життя насипав
полин чи мед божественний пророк?

Бюся чолом об вічності твердиню.
Мовчить небесна сфера, мов німа.
І закрадається в маленької людини:
а раптом там його, ЙОГО нема?

Переплітаються думки інертно:
знання, як слава, прийдуть, та посмертно!

2012

Карикатури тіней на стіні
малює ніч: по чорному - чорнішим.
І не здається в ніч таку мені
цей вічний світ ні праведним ні грішним.
А раптом Царства в небесах нема?
Що нам робити: бути чи не бути,
якщо земля для наших тіл тюрма,
а світ душі не зможемо здобути?
Загине все, бо вічність теж горить.
Стирає час міє долями різницю.
Солоне море випарує вмить,
залишивши по собі сировицю.
Імперії і ті колись падуть,
і час руйнує найміцніші мури.
Хіба не найвірніша в тому суть,
що ніч малює з нас карикатури?!

2003

В Івано-Франківську сніги.
Аеропорт не приймає.
Вона не чує біди.
Вона на нього чекає.

Льотчик міняє курс.
Лайнер летить до Львова.
Як йому гірко тут.
Як їй самотньо вдома.

Вперше зустрілась зі злом.
Чайкою полетіла.
Впала з розбитим крилом
біля розбитого тіла.

Тануть важкі сніги.
Сльози течуть додолу.
Смерті страшні сліди
йдуть поміж нас по колу.

2011

І
А я, наївна, думала собі,
що за людей цих президент в отвіті,
що він війну зупинить, бо мені
здавалося - найбільший скарб на світі
для нього мав би стати свій народ,
тих вісімсот людей. На пєдесталі
його поставив не бездушний зброд,
не роботи, що із заліза й сталі.
За ним ішла Росія! Але він
за росіян не вийшов до "Норд-Осту",
і не сказав: "Беріть мене взамін!",
а призначив атаку на півшосту.
Невидимий, страшніший від гармат
отруйний газ. І всі надії марні!
Чеченцям президент ні чорт, ні сват,
а росіян відвідав у лікарні.

ІІ
Подумаєш, померло сто людей
і сотня ще десь безвісті пропала.
Зате перемогла війна ідей -
засвідчить навіть театральна зала.

Тріумф юрби й поодинокий плач -
історія усе простить і спише.
Петро був перший на Русі палач,
а Петербург віки живе і дише.

Чеченці нині потерпіли крах,
а завтра інші будуть за порогом.
Невже на небесах святий Аллах
змагається так само з нашим Богом?

ІІІ
Через ріки крові, через плин
незупинного і злого часу
ми йдемо, неначе через млин,
несучи в собі криваву масу.

Нас товче у ступі механізм
і життєві розділяють жорна.
Як вершина - їх брудний цинізм:
вища там мука, а онде - чорна.

А були в одному ми зерні
і в одні перейдемо відходи.
То чому ми завжди на війні
й кров п,ємо із статуї свободи?

Час, коли сталися ці події.

Якщо був рай й колись він знову буде,
то, Господи, рабу свою прости
за те, що хоче, щоб цей рай майбутній
створив на Україні ти.

Бо як могла б я називати раєм
не землю, де родилась і росла,
а інший край - мені чужий, незнаний?
Я б, Господи, із раю утекла.

У нас такі великі влітку зорі,
а восени такі смачні плоди.
Веселкою переливають в житі,
як сходить сонце, крапельки води.

Зроби, мій Боже, раєм рідну землю,
де б грізний вовк ягняти не займав,
а двоголовий птах сидів подалі,
крильми би сонця нам не затуляв.

Зроби, мій Боже, раєм Україну
й моє маленьке зранене село,
бо варті українці жити краще,
бо в нас ніколи раю не було!

2012

Я пробиралася по цих
страшенних хащах.
Я бачила,
вогонь горів
в звіриних пащах.
Кололи, дряпали кущі
мене до крові.
І зрозуміла я тоді -
війна в основі!
Добро і зло, любов і гріх,
усмішка й сльози.
І у природі, як завжди,
погода - грози.
Ангельський спів, гнів сатани
я чую всюди.
Воюють в небі літаки,
воюють люди.
Я, ніби в сні, лечу і бачу
з високості
голодні пси збирають в полі
чиїсь кості.
Безсило падаю в траву
від болю й муки.
І раптом підняли мене
могутні руки.
Теплом своїм враз привели
мене до тями.
То були руки дорогі
моєї мами.
Багато щирості й тепла
у ніжній мові.
Я зрозуміла ще тоді:
любов в основі!
Вона у серці всіх живих,
у гніві лева.
Її з собою принесли
Адам і Єва
з раю. Від Бога узяли,
щоб мали люди.
Допоки крутиться земля -
любов там буде!

2005

День прожитий даремно,
бо я не написала
ні одного вірша. Чи ж сумно
комусь хоч від цього стало?

Живе у нас удома
велика сім,я перната.
Лупились (пора настала)
у квочки руді курчата.

Дивилася я на дійство,
невміло допомагала.
І сповнена щастя, дійсно,
мов пташка душа співала.

Думки хвилювали: Боже,
що перше є, що первинне:
пташине яйце чи може
курчатко оце невинне?

Господь сотворив Адама
і Єву йому до пари.
Та що сотворив він першим
серед пернатої твари?

Думають вчені світу.
Думала я сьогодні,
але не підходять цьому
висновки наші жодні.

Істини не відкрила
(знати хотіла дуже).
Курка не ломить крила.
Курці усе байдуже.

День прожитий даремно,
бо я не написала
ні одного вірша, та сумно
мені від цього не стало.

2012

Зайди у сад, у видуманий рай,
притулок звуків, запахів і цвіту.
Недовго там на мене зачекай,
нехай я вирвуся із цього світу.
Нехай покину грішне і земне
село трудів - країну виживання.
Поезіє, не покидай мене!
Чекай на мене у саду кохання.
У тім саду, де "липа шелестить",
де сонячного чути "спів кларнета",
куди водила всіх людей на мить,
на вічність - кожного поета.
Поклич мене і я туди прийду,
де "соловї піснями бють у груди".
Таких пісень, як у твоїм саду,
ніколи не співають смертні люди.
Нехай дзвенить піснями словопад!
Я питиму із губ твоїх причастя.
Я берегтиму твій едемський сад.
Й знайду кінець там, де чекала щастя.

2012

Вона нічого не сказала.
Вона пішла.
Лиш осінь зранено кричала:
тепер сама!

Бувало часто запивала
водою біль.
Мені і внукам залишила
і хліб і сіль.

У сні і наяву чекаю
її дарма.
Замкнені двері відчиняю:
Нема? Нема!

І тільки спогади по колу
тривожать ніч,
і скапують, пливуть додолу
сльозами свіч.

2006

"В тебе очі грозового неба,
з них ще мить і блискавка злетить"
В тебе очі грозового неба -
фраза ця мені й тепер болить.

Потім говорили:
- Дві криниці.
- Дві безодні чистої води.
-Твої очі, мила, мов зірниці,
що вогнем висвічують сюди.

Вже минуле вдалеч відлетіло,
та чомусь, як в небі загримить,
все раптово стрепенеться тіло,
й фраза давня знову заболить.

Синє небо скаламутить хмара.
По землі розкотиться гроза.
Давній спогад, наче Божа кара.
Знов з очей покотиться сльоза.

В мене очі грозового неба.

2002

Коштовний камінь в дорогій оправі
зняла з руки й поставила на стіл,
а потім вже промовила при каві:
"Я без причини не іду, повір".

По чоловічому обличчі сльози
котилися. Спинити вже не міг.
Сіяли діаманти і алмази
біля таких чужих і рідних ніг.

В її руках у сто карат світлина
(із дому хтось прислав, немов на зло).
На ній її маленька Україна:
із бантиками "диво" і село.

Ну, що йому сказати на прощання?
Сам відповідь в очах її знайшов:
На світі є понадземне КОХАННЯ,
та над кохання в світі є ЛЮБОВ!

2010

Як ненаписаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, завжди рвалось.

Страждання, муки, біль розлук
з чиєїсь неземної волі.
Я відчувала дотик рук
фортуни злої, злої долі.

Посперечалася з життям,
що цю химеру переможу,
що більше я себе не дам
на милість неба, милість Божу.

Я розпочала цей роман,
я вже зайшла за половину,...
в очах рябить, в душі туман.
Я прославляла там людину!

Та засміялася судьба,
що я її не переможу:
"Хоч ти красива й молода,
та я тебе зламати зможу".

Як недописаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, знову рвалось.

2010

Я забагато в тебе вимагала.
Хотіла стільки, скільки ти не мав.
Завжди тебе в політ з собою брала,
та ти від мене відставав.

Тепер і я свої згорнула крила,
літати вже не зможу далебі.
Та тим, що я так високо летіла,
коханий мій, завдячую тобі.

2002

Мені приснився шум дощу.
Гірські потоки
змивали на своїм шляху
минулий спокій,
змивали бруд, змивали дух
запліснявілий,
а по дощі посипав сніг
сліпучо - білий.
І стало чисто на землі.
Всміхнулись люди.
Того, що до дощу було -
уже не буде.
Я не повірила б колись,
що в нас можливі
такі дощі,така гроза,
і такі зливи.
А сніг все йшов, не холодив,
а ніжно пестив.
І рік новий на тім снігу
майбутнє креслив.
І тут прокинулася я,
глядь у віконце –
у помаранчевім вінку
сходило сонце.

2005

За що любити, Україно,
тебе, зневаженій мені?
За те, що мати заробляла
на твоїх землях трудодні?
За те, що дід - великий майстер -
помер в недолі і нужді?
За що любити, Україно,
тебе неправедну мені?
За тих поетів, кращих з кращих,
що відправляла у Сибір?
Лиш після смерті піднялися
вони у небо з чорних дір.
Чи за селян, яких зимою
в тридцяті взяв голодомор?
Чи нинішні хвалити болі,
як хвалить підлабузний хор?
За що любити, Україно,
тебе, покинуту всіма?
За те, що в нинішній Європі
таких країн, як ти, нема?
Аби дочок своїх вродливих
кидали на поталу псам,
в гареми їхні відправляли.
За що тебе любити нам?
За те, що ти злодіїв, хамів
виношуєш в нутрі своїм
і молоком плекаєш мами,
не перекривши кисень їм?
Твої пісні вже відспівались,
твоя калина відцвіла,
і вишивки порозшивались,
і оголилися тіла.
І ледь жива душа народу
на простогалині тремтить.
Якого ми, до дідька, роду,
якщо цей рід нам не болить?
Хіба? Тоді чому кидаю
оці образливі слова?
Якби тебе я не любила,
то ненавиділа б хіба
всіх нас - байдужих і невірних.
Коли у скруті ти, ми - пас.
О, Україно, Україно,
за що тобі любити нас?

2012

Минає день за днем і ніч за ніччю.
Усе пливе і кане в небуття.
У суєті міняєм річ за річчю,
між пальцями пускаючи життя.
А я стулю всі пальці у долоні,
притримаю життя у кулаці,
всі поїзди зупиню на пероні,
і плин води затримаю в ріці.
І що тоді отримаю натомість?
Що буду мати навзамін життя?
Нікому не потрібну дивну повість,
де є початок і нема кінця.
Де зупинилась мить, мов на світлині,
зловила непотрібний ідеал,
де головні герої тільки тіні,
а мій кулак - історії вокзал.

2002

Білими парашутами
із блакитних небес
опускаються мрії донизу.
Обплутав їх путами
сумний полонез,
закутались в чорну ризу.

Вічність хвилинами
скапує дня,
плетиться довгими косами.
Сходяться клинами
давні слова,
ранковими стеляться росами.

Літо любові
осіннім листком
капає, капає, капає.
Доля не гладить,
не пестить крилом,
дряпає, дряпає, дряпає.

2012

"Заходить сонце. Гасне хмара..."
Чи то вірші Ваші чи кара?
Де б не відкрила я сторінку,
там про кохання, про домівку,
про те, як народила мати
для нас поета. Як завзято
він проростав у землю рідну,
як величав людину бідну,
як колоском зростав пшениці,
як нахилявся до землиці
і, як дозрівши, в нагороду
він хлібом став свого народу.
Духовним хлібом. Ваша книга -
то ялівець, зима, відлига,
то скатертина шита болем,
то чорні коні білим полем,
що мчать до серця українця,
то келих сповнений по вінця.
Ще мить і те вино пянюще
залиє душу. Всюдисуще
дощем проллється Ваше слово
і проросте обовязково
на нивах рідної країни
пшеничний лан, там де руїни
були колись. О, Україно,
яке поетове коліно
змогло нам народити сина?
Від скіфів він котра дитина?
Чи від Адама ця дорога
його подібності до Бога?
Спочатку слово. Потім дія.
І сповниться, здійсниться мрія
поета нашого, співця
розпяття, болю, ялівця.
Озветься мас, народу лава
і прогримить: "Героям слава!"

2012

Снилось недавно
(нащо не знаю)
мама втікає,
я доганяю.

Завжди між нами
роки - різниця:
мама - красива,
я -- відданиця.

Мама - бабуся,
я - тільки мати.
Знову в дорогу,
знов доганяти.

Раптом край поля
мама спинилась,
сумно всміхнулась,
чимсь зажурилась.

"Мамо, я швидко", -
гірко гукаю.
"Доню, не квапся,
я зачекаю".

Поки я бігла,
маму шукала,
з іншого боку
доня гукала:

"Мамо, спиніться!
Нащо так швидко?
Вас за туманом
майже не видко".

"Доню, не квапся,
я зачекаю.
Часу багато.
Вічність без краю!"

2005

Одіну маску чи вуаль на душу,
піду у світ, прикрившись лже-словами
і стану вами.

А при дорозі пам,ятник Франкові!
В камінні очі камінь заглядає.
Невже впізнає?

Із неба сонце світить,
осяває земну могилу,
таку нам милу.

Та чорна тінь
його не помічає
Вона страждає.

Ось біла тінь до сонця
здійнялася
і обпеклася.

А он вінки плетуть
тернові, однакові
мені й Франкові.

Тікаю в ніч.
А хтось: "Серед ненастя
шукала щастя?"

В провалля, прірву
скочила б сьогодні,
якби і так я не була
на дні безодні!

2012

Навіщо день закінчується ніччю?
Навіщо ніч, коли прийде світанок?
Нащо мене назавжди покидаєш
в цей дивний ранок? Дуже дивний ранок.
Навіщо світ, коли його не бачить?
Навіщо рай, якщо ми там не будем?
Навіщо все це видумано Богом,
коли помремо і про все забудем?
Блаженні ті, що взялися любити,
не думаючи про гірку розлуку.
Блаженний рід людський, такий убитий,
приречений на біль, страждання, муку.
Хвала тобі, Всевишній, Всемогутний,
що тільки так все зроблено на світі!
Хвала за те, що ми такі недужі
потрапили в твої священні сіті.
І буде день закінчуватись ніччю,
великий круг життя - довічним раєм.
І буде Бог іти молочним шляхом,
а ми удвох - своїм зеленим гаєм
Хацй буде так!

2002

Звичайно бідність - не порок!
У бідного великі плани.
До нього в сни приходить Бог
і гоїть невигойні рани.

Злидар за мрією іде,
сади вирощує в пустині,
Семираміда не знайде
подібних у своїй країні.

Як вип.є - сам собі король!
Його життя - чарівна казка.
Не відбирайте в нього роль,
не розбудіть його, будь ласка.

Черствої булочки шматок
для жебрака - небесна манна.
Ще день, ще ніч, останній крок,
а там - земля обітована.

2002

Ну що їм до того, що завтра казатимуть люди,
що йде потепління, що тануть арктичні сніги,
що через дві тисячі років знайшли Євангеліє від Іуди.
Ну що їм до того, як разом щасливі вони.

Вони любляться так, наче завтра настане кончина,
наплювавши на вічний, незмінний устав-моноліт.
Ну яка в тебе, Боже, для шила знайшлася причина,
що лежало в Єгипту пісках аж дві тисячі літ?

Усе переплуталось - більше вже зрада - не зрада.
А зради немає - немає і Господа теж.
Розпуста, ненависть, невірність людини не вада.
Та в цьому хаосі, о Господи, істина де ж?

І вдруге прийде Він судити живих і померлих.
Усе повернеться на істину круга свого.
А поки що пише на монускриптах подертих
коптськими буквами фраза: цілуй же його.

2010

Якби у вирій відлітали люди,
я б на Венеру мабуть полетіла,
відвідала б Меркурій і Юпітер,
а потім на кільце Сатурна сіла.
І коли втомлена й щаслива
побачила всі сонячні планети,
то зрозуміла б, що найкраща в світі -
Земля, де мешкають поети.

Напевно люди всі отак вважають,
тому земляни в вирій не літають.

2012

Я думала: щоє життя?
Я ніч не спала,
коли нещасна молода
від раку жінка помирала.

Та вічні істини тоді
не доторкались мого серця,
а жінка, шо чужа мені,
в той вечір мусіла померти.

Навіщо зорі, небеса?
Навіщо здалась людям доля?
Нащо уся земна краса,
коли лиш смерть на світі - воля?

Я хочу жити! Хоч раба
завжди я буду й полонена
земного щастя і добра.
Хай смерть не прийде навіжена!

Я думала. Я не могла
заснути тої злої ночі.
Нещасна жінка молода
в той вечір закотила очі.

Великий світ цей і страшний.
Нам смерті не знайти причину.
Той, хто створив, той і забрав
великий витвір свій - людину!

2010

Збудуй мені Едем в своєму серці,
де ми жили б не голі,а відкриті,
і посади там Дерево любові.
Хай родить вона яблука налиті.

Та не пускай туди змію повзучу,
щоб не точила яблук того древа.
Хай там живуть, як в давній добрій казці-
Король - то ти, і я - то королева.

2012

Палали в полум^ї листи
тієї ночі.
Це відходили назавжди
мрії дівочі.
Я півжиття жила колись
листами тими,
тепер горіла у вогні
разом із ними.
А раптом ще врятую все,
вогонь задую?
Задула. Клаптик у руці,
а там - "Цілую".


2002

Забула погасити світло
в минулім наших почуттів.
Так ясно там і так там вітряно,
неначе ангел пролетів.

Моє життя багато років
освітлюється тим вогнем.
Горить, немов зоря висока,
навіки втрачений Едем.

2012

Шумить вода Всесвітнього потопу
в моїх думках,
шукає десь притулку одинока
душа, мов птах.
Знайдеться може дерево чи гілка
в стихії бід,
врятується самотня українка
і її рід.
Але пливе ковчег по хвилях
розбрату в вир,
не видно гілки порятунку
ні вздовж, ні вшир.
О, де ти, дерево спасіння,
від власних дум,
я голубом до тебе лину,
прийми мій сум.
Злітаю ластівкою в небо
над морем сліз,
хоч би верба, хоч би калина,
хоч тінь беріз.
Ось чорним птахом піднімаюсь,
вода шумить.
О, появися, провидіння,
хоча б на мить.
Не дай пропасти одинокій,
слабкій на дні.
Нехай в душі післяпотопні
засяють дні.
2002

Нема нічого - лиш сліди
і небо кольору слюди.
Там двоє - Бог і чоловік,
що поєдналися навік.
- Чиї сліди це? - він питає.
- Це наші, - Бог відповідає.
- А он, дивися угорі,
чому сліди тільки одні?
Ти мав якусь роботу може,
що там мене покинув, Боже?
- Тобі було там важко йти
і мусів я тебе нести.
Нема нічого - лиш сліди
і небо колоьору слюди.
Скрізь по землі ступають люди,
а поряд Бог із ними всюди.
І я благаю, хоч не гоже:
"Неси й мене хоч трошки, Боже!"
ps. А ще благаю без зупину:
"Неси, наш Боже, Україну!"

Мені подруга з Англії листа
прислала сповненого болю.
Вона писала: "Олю, дорога,
я бідність проміняла на неволю.
У бідності своя є висота -
вона немилосердна, та свята.

Похмуро тут, як в наш осінній день,
із моря вітер завжди віє,
у свята не співають тут пісень,
по нашому ніхто не розуміє".
Я відповіла подрузі своїй:
"Ще гірше, як не розуміє свій!"



2012р.