Загострену втому травневого грому
Виплакував дощ на гарячі долоні.
І так не хотілось тікати додому
Від сліз дощових, що стікали по скронях.
Від рук його ніжних, химерних, холодних,
Тремтіла планета, проти заборони.
Чекала на дотик, суха і голодна,
І спрагло впускала його в своє лоно.
А світ дивувався: «Невже дочекались?»
Тяглися угору листочки зелені.
Наївні, не знали, що дощ той ласкавий,
Був посланий Богом для тебе й для мене!
2011.

Коні на лузі, в запеклім двобої з вітром.
Їм не втекти з одвічного поля бою.
Небо над ними волошками синьо квітне.
Коні на лузі – майже як ми з тобою.
Серце – вперед, бо полечко манить жовте.
Хто переможе, вирішить міць копита.
Ти, або я, у спину сміється жовтень,
Я, або ти, в одвічнім двобої з вітром.
Коні на лузі… Сниться, а може марю.
Дотик ноги, і літо загубиться в гриві.
Є лише мить, допоки вони у парі.
Коні на лузі, майже як ми – щасливі!
2010.

Як пахне, помираючи, трава.
Їй не судилось дотягтись до тину.
Весна нагострить лезо гільйотини,
І полетить зелена голова.
А ми йдемо й радіємо: «Дива!»
Чаруючи посмертним ароматом,
Чіпляється до ніг зелений атом.
І пахне, помираючи, трава.
2010.

Ото і все, за брамою зі скла
Війне дощем в обвітрене обличчя.
Не визирай, за вікнами - імла.
Тобі безсоння вигідно не личить.
Ото і все, картатимеш колись
Свою картату ковдрочку за зраду.
Вона – зима, до неї не тулись,
Їй вже не стати, і не вийти з ладу.
Їй не зігріти, не сховати сни,
Вітрам на подив, не зійти з орбіти.
Її струмками й звуками весни
Усю, як ковдру латану, прошито.
Її усю, розхристану й страшну,
На подив снам, у небі розіп’ято.
Ти так хотів нести свою вину,
Аби лише не випекло на п’ятах
Її ім’я, як незагойний шов.
Ото й усе, без сорому й без вікон
Тулилась ніч до стертих підошов,
Аби її пробачили навіки.

Ця кава смачніша за тисячі випитих кав.
Чи вам зрозуміти, як важко себе побороти.
Лише янголятко шепоче мені: не лукав,
Бо справа не в каві, а в тому, хто зараз навпроти.
Це він заховав дві жаринки за брамою вій.
Це він перегорне мене, як сторінку, ласкавий.
Чому ж ти не скажеш мені, янголятко: не смій,
Дивитись на нього й безбожно про каву лукавить.
Брехати собі, що він просто знайомий і все,
І все, що про нього говорять, мене не цікавить.
Бо погляд ласкавий він все-таки іншій несе,
В очах, таких схожих на зерна іспанської кави.
29/10/2012.

Метаболічний світ, метаболічні сни.
Метафори в словах, метаморфози в римах.
Ще сонечко зійде, і вершник на коні
Зупинить серця стук, з’явившись за дверима.
А поки що, нехай - метаболічні дні…
Метаболічний світ під сонцем смажить зиму.
Воно-таки зійде, бо вершник на коні
Востаннє, як завжди, чекає за дверима.
2011.

У мене - перерва, сувора, північна зима...
Нагострений спис, наче компас, поверне додому.
Кордон перетнуто – і шансів на втечу нема.
Бо зорі німі, як останні судоми Содому.
Нагострений спис, ачи меч, і на спокій – табу.
Господь недосяжний, ворота до раю залізні.
Померти на мить, щоби потім прожити добу.
Та в мене – перерва, складайте списи у валізи.
2011.

Ми не щасливі, ми дуже-дуже щасливі!
Навіть, коли від розпачу зникне голос.
Навіть, коли, помстившись весняній зливі,
Яблуком стиглим осінь впаде додолу.
Так, ми щасливі, бо на могильних плитах
Вітер тепло не наших облич колише.
Боже, пробач, бо це не кагор розлитий,
Падає в жменю кілька достиглих вишень.
2011.

Ти перегорнеш цей аркуш медичної картки,
Може знайдеш там діагноз «закохана в тебе».
Мазать зеленкою збиті колінця не варто.
Я прикладала шматочок вечірнього неба.
Я голосила на місяць здичавіло-жовтий,
Ніч, замовляла, як каву, холодну та чорну.
Час відірве, наче пластир, болючий мій жовтень.
Ранок зійде і, як аркуш, цей біль перегорне.
2011.

Ранкова кава… Зачаїлось сонце.
Чим день новий моє життя позначить?
Сопе маля, а ранок у віконце
Штовхає вперто полуничний м’ячик.
Ранкова кава – ритуал босоніж.
Стара підлога відгукнеться болем.
Бо липи цвіт печеться на осонні.
Котись, гаряче, волошковим полем!
Ранкова кава, як бажання жити.
Секунда із собою наодинці.
Коли Господь спече млинець із жита,
Зупиниться ображений годинник.
2011.

Твоє ніжне: «Привіт!» - ексгумація спогадів.
Божий слід на щоці – душі ексгумація.
Якщо я ще жива, можеш бити на сполох,
Якщо вже не жива – не врятує й кремація.
Твоє ніжне: «Бувай!», і розстелить під ноги
Нам зелений спориш себе зачаровано.
Ти і справді такий, подарований Богом.
Але тільки, на жаль, не мені подарований.
2011.

Мій невгамовний щем
Стриноженим дощем
Зірветься свій «Je taime» по підвіконню грюкать.
Напевно, мій тотем
Не вигадали ще.
Шовковиця бруднить смачним чорнилом руки.
Хапаюсь за гілля,
Ой, гусоньки, гиля!
Чубатенький спориш немов біжить над ставом.
Йде обертом земля,
Бо вершник мій здаля
Стриноженим дощем шука свою заставу.

Стрибнути з вікна, пошкодивши пластик білий.
Де два голуби зайшлись у весільнім танці.
За графіком потяг доставить додому тіло,
І тільки душа загубиться поміж станцій....
Зупинка на мить, оспіваний Ніжин кличе.
Та я не зійду, бо то - не моя святиня.
Лише защемить у мені той пейзаж незвичний,
І гамір, і мат, і втома в очах застигне.
Стрибнути з вікна, до чого удавана ніжність?.
Лише голуби безкрилим політ не пробачать.
Зірвати «стоп кран» і нарешті пізнати Ніжин.
Стрибнути з вікна, допоки Господь не бачить.
2011.

Відмити з душі, як з асфальту, буденності пил.
Просити дощу, в ритуальному танці зайшовшись.
Щоб пращури древні повстали з розритих могил,
І вирване серце загоїлось небом безшовним.
Тулити уста в поцілунку до обраних скронь.
І Бога просити, інакше – війна неминуча.
Жахатися грому й чекати на струм від долонь.
І вирване серце нарешті змінити на штучне.
2011.

Не соромся мене торкнутись,
Як торкається тепле сонце.
Пробиваючись крізь фіранки,
Підглядаючи у вікно.

Ми не можем його позбутись,
І на яблунях стиглий стронцій
Помирає від спеки зранку,
Бо дощу не будо давно.

Не соромся завдати болю
Поцілунків устам гарячим.
Доки пахнуть долоні серпнем,
І годинник завмер на мить.

На розстеленім полі бою
Переможені, вдвох заплачем,
А інакше навіщо серце
Твоє зранку в мені щемить.
2012.

Колись отак не стане і мене…
Мине весна, зійде з орбіти літо.
І я мину, не встигнувши пожити,
І все, що встигла, раптом промайне.
Згадаєте про мене, а чи ні?
Рядком в газеті скупо і строкато.
Являтимуся, може, уві сні,
От тільки жаль, що нікому чекати.
А може попросити в Бога ще
В кредит життя: світанків і розмаїв,
Щоб встигнути залишити свій щем
У тих рядках, які ти не читаєш.
2011.

На кулачки зелених яблук стиглих
Зіпнеться ранок серпнем прохолодним.
Сусідський пес замерз і тихо скиглить,
І милостиню жде дівча голодне.
На кулачки своїх надій зелених
Зіпнусь і я, збиратися в дорогу.
М’який спориш помолиться за мене,
Холодний серпень кинувши під ноги.
2011.

Сонце зійде, розхристане і босе,
Немов з хреста розпеченого зняте.
Занурить промені, як пальці, в русі коси
І заховається, сполохане, за хату.
І вислизнуть з-під ковдри білі ніжки.
І вишиванка побіжить по тілу.
Зачнеться раночок у росах на обніжку,
Зійде й розсиплеться, повільно і несміло.
2011.

Вісім котів на удачу, бувай, моє сонце!
Вийшла на старт нова електричка зелена.
Заспані вікна сірих будинків сонних
Вісім годин будуть тікать від мене.
Вісім годин погляд ловити буду
Різних очей: щирих або не дуже.
Боже, наскільки різні бувають люди:
Щастя – навпроти, поряд сидить байдужість.
Їдемо всі, хто і куди? Цікаво.
Вісім котів, мабуть, за нас мудріші.
Швидше б доїхати, вийти і випити кави.
Вимкни їх, Боже! Спокою б, кави і тиші!
2011.

Початок вересня годує ніч з руки.
Іду не пізно, але вже темніє.
Десь пахне здобою, у когось – пиріжки,
І повний місяць в чорнім небі мліє.
Початок вересня, на застібці душа.
Як «блискавка» на батьковій «Алясці»,
Розстебнуться прозорі небеса,
Розсипавши, як ґудзики, на щастя
Пророслі зорі. Висипавши вщент
Пропахлі димом вечори останні
Вже завтра день зійде рясним дощем,
Геть нанівець, а потім сонце встане.
2011.

Усім нам вертатись колись у вогкий чорнозем,
Де, наче прошарок земний, - позолочені труни.
І часу так мало лишилось, сказати б усе,
Допоки ще пальці торкають знеструмлені струни.
Нам всім повертатись колись на орбіту орбіт,
Де смажиться сонце - яйце на іржавій пательні.
Агонію листя чіпляти до мокрих чобіт,
І битись об стіну, і лізти від болю на стелю.
Нам всім не любити останню шалену весну.
За те, що остання, за те, що вже завтра не стане.
От тільки ніяк я, наївна, того не збагну,
Навіщо Ізольда ще досі чекає Тристана?
Усім нам вертатись колись у вогкий чорнозем.
І Бог посилає без Єви нам яблука з раю.
А часу так мало лишилось, сказати б усе,
Допоки Тристан на Ізольду усе ще чекає.
2012.

Я не приїду. Кольори зелені
Земля у шафу до весни сховає.
Холодних ранків вигаданих жменю
На кусень сонця знову проміняє.
Я не приїду. Від похмілля хворий
Переживеш цей сьомий день останній.
Моє «привіт», як і твоє «amore»
Не прозвучить на соннім полустанку.
Я не приїду. Саме час писати.
Не варто переношувати відчай.
На барахолці теплий плед картатий
Просився в руки й кидався у вічі.
Я не приїду. Не купила, шкода.
Бо папірців не вистачило трішки.
Яка була б осіння насолода -
В картатий плед сховати наші ніжки.
Я не приїду. Виписався спокій.
Переживеш цей сьомий день останній.
Похмілля літа вижене сороку
До сонця на осіннім полустанку.
2012.

Усі хмари вже пронумеровані.
Воронню у довічну аренду
Здані коні, зірками підковані,
І бруківка, розбита дощенту.
І зламавши паролі кодовані,
Нам зима наступає на п’яти.
І, здається, усе відшкодовано.
Тільки шкода отих розіп’ятих,
Що стоять ліхтарями іржавими
Попід небом, зірками підбитим.
Арендовані хмари тужавіють,
Сиве місто продовжує жити.
2012.

Вечоріє уже.
Листопадовий мед
Витікає з долонь,
Я ліплю тебе з воску.
Відсікаю чуже.
Перехрестя комет
Викресає вогонь,
Примітивно і просто.
Вечоріє погост.
Тільки де ж то ми є?
Не пробачать світи,
І не вибачать Боги!
Листопадовий лоск
Цей від рук відстає.
І куди нам іти,
Коли зникли дороги?
І куди нам тікать,
В листопадовий сон?
Шиї гнуть до землі
Наші змучені коні.
Воску час витікать,
Бо лампадка з ікон
Загубилась на тлі
Не мого підвіконня.
2012.

Перепустку в небо діставши по блату,
Драбинку без сходів вимірюють кроки.
Годинника стрілкам, назло циферблату,
«Міняли» міняють хвилини на роки.
І я почуття переводжу у суму…
А ти від”їжджаєш, той потяг останній
Зі скрипом промчить, так велично і сумно,
І зникне, і більше нічого не стане.
І цей листопад переродиться в грудень,
І місто зітхне, як завжди, без потреби.
Перепустка в небо недійсною буде,
Коли я, нарешті, зберуся до тебе.
2012.

Яка вона, моя душа, на дотик?
Ти порпався у ній, то мусиш знати.
І вживлюються в серце антидоти,
Впиваючись самісінько у грати.
І мозок шаленіє від робусти,
Арабіки, ексцельзи чи кальяну.
Вона іде, тож хай її відпустить
Оця Земля, загублена і п’яна.
Оця Земля ось, випадково дана,
Саме оця ось, вирвана тобою.
Залишаться перони і майдани,
І вічний світ в очікуванні бою.
І ти лишишся, сам у нашім сквері.
Яка вона, моя душа, не бачив?
Застиглим криком стліла на папері,
Не встигнувши побачене пробачить.
2012.

Коли прийде наш час обирати між цим або тим,
Переважить бажання побачити Бога воскреслого.
І насниться мені дивний янгол з обличчям святим.
І не буде вітрил, тільки човник з примарними веслами.
Коли прийде наш час, дивний янгол не стримає сліз,
Його доля така – відмиватись від нашого бруду.
Ще зарано, повір, ще не даний нам час для валіз.
Ще Господь не воскрес, бо не всі ще покаялись люди.
І мій човник пливе, виринаючи з сірих калюж,
Їх наплакав мій янгол, зламавши намочені крила.
Коли прийде наш час відокремити тіло від душ,
Мій приречений янгол змайструє останні вітрила.
2012.

Милий мій янгол, я знову - твоя протеже.
Змита з небес цим січневим дощем непотрібним.
Місяцем срібним, неначе сталевим ножем,
Майже розтята на зірочок крихточки срібні.
Майже померла, і все-таки – майже жива.
Милий мій янголе, досить хреститися лівою.
Хто, наче зерна, посіяв ці грішні слова?
Той, хто змиває з небес нас січневою зливою?
Милий мій янголе, тиждень прожито в кредит.
Рівно сім днів, як я думала: як його, Боже?
Рівно сім днів, як мій янгол приречений зблід.
Що ти, мій милий, нам смерті боятись не гоже.
Милий мій янгол, я знову - сліпе кошеня,
Змите з небес випадковістю Божої сили.
Білим крилом ти мій хрест, наче свій, обійняв.
Срібним ножем захисти мене, янголе милий!
2012.

Місяць щербатенький наполовину,
Ніби розбите бра.
Ніч викликає на поєдинок
Бога на ймення РА.
Завтра нова війна розпочнеться,
І щосекунди – бій.
Тільки би встигнути вирвать із серця
Голос знайомий твій.
Місяць щербатий, і зорі здуріли,
Сяять їм, чи світить?
Навіть космічне неонове тіло
Стало святим на мить.
Знову закінчиться лютим морозом
Дика космічна гра.
Стануть зірками неонові сльози
Бога на ймення РА.
2012.

Cувора зима, сувора.
Швидка їде надто повільно.
А десь, від кохання хвора,
Надія ковтає зілля.
А смерть потирає руки:
Мовляв, не доїде, знаю!
Солодкі, судомні муки,
Отрута із присмаком чаю.
Сувора зима, невтішна.
Прогнози кричать: «Задушить
Зима нас морозом!» Смішно!
Задушить і тіло, й душу?
А їй би ще жити й жити,
А й би ще йти на постриг.
На ній не ростиме жито.
Швидка розвиває поспіх.
Її поховають просто,
Труна буде синьо-біла.
Вона не хотіла гостро,
А смерть без коси не вміла.
Сувора зима, колюча.
Гріхів не підняти віям.
І пес на капоті штучний
Давно вже про те не виє,
Що десь у кімнаті хворе
Живе янголя незряче.
Сувора зима, сувора.
«Не пий, чай іще гарячий!»
2012.

Не смій ходити по зірках босоніж!
Бо «Пантенолом» не залижеш рани.
Цей світ ще спить, і колихає сонні
Мости чавунні, і підйомні крани.
Не наступи на гострий дах Palazzo,
Тут не знайдеш свого земного caro.
Не пізно ще, коли тобі за двадцять.
Дедалове відпуститься Ікару.
Твій постріл буде справді liberata.
Мости чавунні, і майдани сонні…
Не всупереч, а все-таки заради
Не смій ходити по зірках босоніж!
2012.

Я тебе вип’ю, можна?
Змучила дика спрага.
Милий мій подорожній,
З потягу «Київ – Прага».
Десь татуює сонце
В жовтих пустелях - Конго.
Буде врожай на стронцій,
В моді старі ікони.
Милий мій подорожній,
З потягу «Місяць – Сонце»,
Я тебе вип’ю, можна?
Надто пекучий стронцій!
Надто солоне горе.
Заздри нам, древній Ніле!
Вимерзло Чорне море,
Фатум біжить по тілу.
Я тебе вип’ю, можна?
Хтось напророчив зливу.
Милий мій подорожній,
З потягу «Мій щасливий!»
2012.

З’єднаймо списи, і допоки вогонь не згаса,
Сухими губами промов: «Я люблю!» відчайдушно.
Згвалтовану шершнем троянду цілує оса,
І кіт жовтоокий нахабно вдирається в душу.
Сухими устами промов споконвічне: «Прости».
А, може, «Іди», а чи, може, «Не треба, зостанься».
В новинах розкажуть - згоріли останні мости,
І в небо злетіли півсотні підірваних станцій.
І сотні моїх, невідкритих Колумбом, Америк,
Що десь під ребром причаїлись і можуть відкритись,
Зростуть до безумства банальних жіночих істерик,
Згадавши про право відверто і щиро розлитись.
І гріх тим рукам, що мої витиратимуть сльози,
Якщо не зійдуться з моїми в обіймах шалених.
Невже ти дозволиш отому страшному склерозу
Мене забувати, щоб знов забувати про мене?
З’єднаймо списи, і допоки жаринки ще тліють,
Відкрий у мені хоч одну з багатьох невідомих.
Хай руки твої моїм пальцям таємно радіють.
І мліє під шершнем троянда від ніжної втоми.
2012.

Твої відчуття диктуються місяця фазою,
І карти ніяк не лягають потрібної масті.
Прощення землі зростає єдиною фразою,
З якою, сповіданий, йдеш до святого причастя.
Прощення небес відбудеться зіркою кволою,
Дощем з небосхилу стече у залізне відерце.
Пробач, лікарі забули, стокляті, знеболити,
Коли виривали з-під ребер пульсуюче серце.
Твої відчуття диктуються силою поштовху
Холодного серця в гарячих руках прокуратора.
Їх два голуби своєю крилатою поштою
Мені принесуть за мить до кривавої страти.
2012.

Знову ввічливий смуток приходить, здається, нізвідки,
Наступає на горло і каже ласкаво: «Не сердься».
Я на ніч заварила гарячі, як сонце, нагідки,
Лікувати відваром хронічне запалення серця.
Простирадла картаті, неначе уявні забрала.
І бавовну сорочки вже вкотре готую до бою.
І нагідки гарячі, які я на Сонці збирала,
Захищають мене від твоєї чужої любові.
Перебірливий смуток мене обира знову й знову.
Вже на горлі синці від його поцілунків у скроню.
Починай вже війну, я до бою з тобою готова.
Пелюстками нагідки гартую холодні долоні.
2012 рік.

Ти така ж, як і всі, тільки соняхи інші ростуть,
Тільки спраглим думкам притаманна міська хаотичність.
І хіба що тече замість крові розпечена ртуть,
Фіолетом бузку під ребро підпирає критично.
Ти така ж, як і всі, безголова і горда така ж.
Як Міледі з кіно, перебірлива й трішки практична.
Тільки знов подадуть до під’їзду не твій екіпаж,
І бузок підіпре під ребро фіолетом критично.
Та хто ж винен у тім, що весні не бувать без бузку,
Що колючим каштанам - котитися геть по дорозі.
Що не сам Ренуар уподобав тебе, не таку,
А патлатий художник, зустрівши десь там на Узвозі.
Ти така ж, як і всі, тільки соняхи інші ростуть,
Тільки спраглим думкам притаманна міська хаотичність.
На Узвозі чувак намалює розпечену ртуть,
Що курсує в тобі, досягаючи серця критично.
2012.

У цих хмарах весна відплива,
Її смак, як подвійний віскі.
Ми знаходим потрібні слова,
А вона нам виносить мізки.

Втратять голос останні півні,
Коли я помиратиму втретє.
На одній потойбічній війні
Мене вб’ють на самісінькім злеті.

І весна, що у хмарах тіка
І несе прапори в потойбіччя,
Не знайшовши на захист рядка,
Вже ховає у квітах обличчя,

І священних збира голубів,
Які небо побачили зблизька,
Аби знов не здалося тобі,
Що на лезі нагостренім слизько.
2012.

Отак упасти б мені горілиць,
Уп’ясти погляд у люмінісенцію.
В гарячий подих підземних столиць
Вмішати запах небесних есенцій.
Отак би випити їх, наче мед,
Отих зірок електричний відчай.
Цупкі портьєри зірвати з комет,
Щоб занавісити Богові вічі.
Аби на ранок сказали «Зась…»
І від озону забракло дихання.
«Вже надивилась? Буває. Злазь…»
І по землі почалапать тихо.
Отак упасти б мені долілиць,
Щоб затріщали душа і карма.
Сьогодні – ні, бо в одній з крамниць
Весну дають, на кіло, задарма.
2012.

Будь ласка, заховайте сірники,
Бо вибухну, не знайдете і атома.
Під гострим лезом ніжної руки
Знекрилені не стануть вже крилатими.
Будь ласка, розкажіть мені про світ.
Ви ніжно так мені відтяли голову.
Коли я йшла, голодний натовп зблід.
І королева теж буває голою.
Будь ласка, заховайте сірники,
Бо вибухну, не знайдете і атома.
Під гострим лезом ніжної руки
Так хочеться лишитися крилатою.
2012 рік.

Молодик. І рими винно бродять.
Так, гляди, і вродиться шалене.
Пройдеш ти, так як і всі проходять,
Тихо повз, чи взагалі, крізь мене.
Тихо повз, чи взагалі, крізь мене
Ляже слід червоним кроком винним.
Чорних хмар заряджених знамена
Встромить ніч, як ніж, тобі у спину.
Молодик. І винно бродять рими.
Вже, на жаль, минулося шалене.
Тільки час крокує за дверима,
Як і ти, проходячи крізь мене.
2012 рік.

Ти пиши, і колись воно вийде,
Може боком, а може збіркою.
Посміхається Всесвіт сновидам
Крізь велику небесну дірку.
Ти пиши, допоки ще пишеться,
Бо вже мають рукописи тліти.
На гілках паперових колишеться
Листопадове дідове літо.
Ти пиши, не бери готівкою
За слова до кісток римовані.
Бо не стане вже баба дівкою.
Гуси-лебеді не годовані.
Горобці за сумним віконцем
Розклювали колючу зірку.
Витікає осіннє сонце
Крізь кудлату небесну дірку.
2012 рік.

Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, розплітаєш обрізану косу.
Ти шепочеш слова, та вони не проходять крізь браму.
Тільки протягу втома по світу русяве волосся грайливо розносить,
Наче бабине літо по цей бік віконної рами.
Ти приходиш додому, зачиняєш вікно, розплітаєш обрізані весни.
І малюєш на склі ті сніги, знахабнілі до біса.
Ти ще віриш у казку, у бабине літо і в те, що надії воскреснуть,
Що Спаситель іде, щоб зірвать скам’янілу завісу.
Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, відпускаєш поламані рими.
Він три дні вже мовчить, а в тобі виростає образа.
І здається, іде, але кроків нема за отими страшними дверима,
І важке розуміння дратує й доводить до сказу.
Ти не хочеш додому, на старому вікні ще живуть намальовані мрії.
Ти тікаєш від снів, що летять павутинками з неба.
Він три дні вже мовчить, і, напевно, чекає, коли ж ти нарешті здурієш
І подзвониш сама: «Ти прийди, я не можу без тебе!».
2012 рік.