Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, розплітаєш обрізану косу.
Ти шепочеш слова, та вони не проходять крізь браму.
Тільки протягу втома по світу русяве волосся грайливо розносить,
Наче бабине літо по цей бік віконної рами.
Ти приходиш додому, зачиняєш вікно, розплітаєш обрізані весни.
І малюєш на склі ті сніги, знахабнілі до біса.
Ти ще віриш у казку, у бабине літо і в те, що надії воскреснуть,
Що Спаситель іде, щоб зірвать скам’янілу завісу.
Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, відпускаєш поламані рими.
Він три дні вже мовчить, а в тобі виростає образа.
І здається, іде, але кроків нема за отими страшними дверима,
І важке розуміння дратує й доводить до сказу.
Ти не хочеш додому, на старому вікні ще живуть намальовані мрії.
Ти тікаєш від снів, що летять павутинками з неба.
Він три дні вже мовчить, і, напевно, чекає, коли ж ти нарешті здурієш
І подзвониш сама: «Ти прийди, я не можу без тебе!».
2012 рік.