Морозенко витрусив зі свого рукава тітку Хурделицю, і вона понеслась над полями, спотикаючись і розсипаючи повсюдно снігом. Хоче вспіти старенька за родичем, Роком старим. А той запряг пару-трійку швидкоплинних хмарок і вирушив у дорогу на зоряному возі. За погонича в нього Вітер Вітруганище. Від честі такої пишається, щоки роздуває, попереду себе табунці хмарок гонить. За колісницею гамірно, маленькі янголята за воза чіпляються, колеса підштовхують, на гринжолики сідають, за сиву бороду дідуся смикають, веселяться, регочуть. Дід сердитий, чмихає, та у вуса посміхається. Над полями, річками, долинами, чепурними хатками проносяться - усі линуть до зоряної брами. Успіти б до часу.
А внизу в затишній хатинці - щедра вечеря. Кутя, дванадцять страв, свічка різдвяна горить. На покуті Дідух колоссям ворушить, багатство в хату запрошує.
Сім’я богу молиться. Вишиванки кругом: гарно, затишно. А в шиби снігом сипле, гілками яблунь вітер постукує, у димарі гуде – Старий рік із хазяями прощається. Добрий був рік – щедрий.
Молодий Місяць ріжки наставив, із хмарами борюкався, ніби молодий бичечок вистрибував, та помітив діда на возі, за веселою компанією погнався. Янголята підлетіли до брами, золоті засувки відкривають. Тяжкі ворота небесні, блискучі защіпки ніяк не піддаються малечі. А вони стараються, крильцями лопотять, крекчуть, пнуться. Місяць глянув і підбіг допомагати веселим крихіткам. Разом відсунули засув – небо відкрилося. Відбігли за обрій хмари, а на небі розсипались зорі. Тихо стало надворі. Щедрий вечір настав.
У хаті дітлахи сміються. Хлопчаки в «Маланку» перевдягаються – готуються «Козу» водити. Батько з матір’ю, аж котяться зо сміху, коли розмальовані дітлахи репетирують. А он хатинку, ніби горобці калину, обсипала дітлашня – щедрують. Господарі, «Козі» мішки наповняють. Веселощі не втихають. Здається всі діти повисипали з домівок, щоб привітати з Новим роком. Щедрівки навколо – радісно, весело, щасливо, гамірно. Щедрий вечір.
Із відкритої зоряної брами, повагом виїжджає на Чумацькому Возі, Новий рік. Він ще зовсім малюк, сидить скраєчку на возі біля Святого Василя, золотими віжками зоряних волів поганяє. Воли йдуть ремигаючи по Чумацькому Шляху до небесних воріт. Тут зустрічає їх Старий рік, бере малюка на руки, високо підкидає, цілує, передає свою палицю, а сам пересідає на його воза. Воли йдуть далі Чумацьким Шляхом. А Новий рік вітається з янголятами. Веселуни грайливо підхоплюють малюка під руки і з радісним сміхом линуть до землі.
Хлопчаки щедрують, з дівчатками в сніжки кидаються, на санчатах із гірки з’їжджають, подарунками хваляться. Весело, радісно - сміх сріблом сиплеться. Парубки до дівчат залицяються, у вікна заглядають, а ті зібрались на „вечорниці”, гадають на судженого, бажання загадують.
Усе збудеться, бо сьогодні небо відкрите.
Щедрий вечір наступив!

Різдво. Різдво до нас у домівки завітало - Коляду привело. Хоча всі його чекали, готувались, а воно прийшло - якось враз. Господиня ще не встигла допекти в печі останню страву, дочка підмести підлогу, а Віфлеємська Зірка вже на небі. Закликає свято до хати. Стоїть на столах свіжа кутя, через комин пахощі до неба піднімаються. Лоскочуть старому Місяцю сиві вуса. Дуже йому хочеться спробувати, та високо, дістати не може. Сердиться старий і спересердя штовхає товстеньку тітку Хмару. Та від несподіванки пухкає і розсипає над хатами повні жмені снігу.
А в хатинах сідають за святковий стіл. Смачна різдвяна кутя, смачні пироги. В інших чути сміх, веселощі - діти готуються йти колядувати. Дістаються колишні материні плаття, старі простирадла, вивертаються кожухи. Весело всім - „Вертеп” готують. А он уже побігли поодинокі гурти дітлахів. Ці, не виряджені, ніколи їм, спішать першими заколядувати, обійти всі домівки.
Тим часом Зоря вже підбилась височенько, причепурилась, виглядаючись у люстерко і підморгнула Морозенку. Він зашарівся від надмірної уваги і став сором’язливо виводити на вікнах візерунки. Село ожило. З різних кінців чути спів, веселощі – пішли колядники: молодь, дорослі, діти, усі в перемішку. Із зіркою попереду, із царями, козаками, ангелами, чортами – як справжнісінькі. Потішають господарів, веселяться, гарну звістку несуть: „Христос народився”!
Сиплються в торбини пироги, завиванці, крученики, мідяки, гроші - свято ж.
Навкруги радість, дзвінкий сміх, веселощі. Колядки лунають звідусіль, здіймаються над селом, линуть до неба:
„ Добрий вечір тобі пане господарю ...”, „ Радуйся небо, земля веселися ...”, „ Нова радість стала, яка не бувала...”
Зоря Віфлеємська всміхається, споглядає з висоти на святкову землю, а тоді простягає руку насупленому Місяцю й тягне його до танцю. Вітер грайливо підхопив неповоротку Хмару і вони враз закрутились у вальсі. Тільки Мороз стидається, стоїть тихенько в куточку біля ставка і кригу лагодить. Та за мить веселий гурт підхоплює його і Морозенко вже кружляє в танку. Невтомні янголята пурхають між поважними танцюристами, задаючи веселості.
„ Із Різдвом Вас, з Колядами!” – лунає звідусіль.
Велике, веселе свято прийшло.

Летять, летять янголята, радісну звістку несуть. Розсипають над землею зі своїх маленьких долонь веселощі разом зі снігом. Сніг і сміх, радість - Різдво на своїх тендітних крильцях розносять. Пірнають у пухнаті, білосніжні хмари на перегонки, борюкаються, регочуть, іскряться радістю, пурхають веселощами, заливаються сміхом – Різдво несуть. Шугають понад дахами, зазирають у шибки чепурних святкових осель, чи не тут живуть маленькі дітки, чи не тут виглядають свята й подарунків?
Летять, летять янголята – Різдво наближається. Хмарки під прозорими сріблястими крильцями розстеляються, огортають малюків, підхоплюють їх м’якими пухнатими перинами, підстрибують і в захопленні летять слідом за янголами, захоплені їхніми дзвінкими веселощами й пустощами. Вітер теж ганяється за веселунами, забувши про свою поважність і не малі літа. А вони, несучи свою важливу ношу, веселяться, пустують, прорізають простір і пухкі молочні хмарки. Летять, летять янголята, й іскорки сміху летять їм навздогін. Сердитий Місяць спочатку визирав на пустунів із-за чорної кострубатої хмари, та врешті й сам згадав свої молоді роки й пустився слідом за янголятами. Він котився як м’яч по м’яких розстелених перинах хмар, і реготів ніби Молодик, перекидаючись через голову. Та скоро він захекався, й посунув знову до своєї темної хмари.
А янголята летять, пурхають, несуть Різдво на своїх легких крильцях. Тяжка в них робота,слід вспіти кругом; усім діткам принести радісну звістку, сипнути в хату жменю свята, радості й веселощів. Ніхто не повинен у цей день тужити – Різдво наступає.
На столах парують свіженькі смачні пироги, лоскоче ніздрі різдвяна солодка кутя. Діти крутяться біля столу, почергово бігають до ялинки, і заглядають у кожну шпарку, чи, бува, уже не з’явились подарунки.
Скоро, скоро Різдво. Янголята вихором проносяться над будинком і сиплють, сиплють сміхом, у домі світліє, ялинка стає яскравішою. Іграшкові янголи ворушать золотавими трубами, на вершечку зблискує різдвяна зірка. Батько прокрадається, і кладе тихенько подарунки. Та що це? Там уже лежать пакунки.
Янголята реготять і стукають у шибку, та за мить вони вже далеченько, і в іншому місці лунає їхній веселий сміх. Вони просять дядечка Вітра, і той, знехотя, допомагає їм розштовхати тяжкі пузаті хмари, щоб звільнити дорогу Різдвяній Зірці. Вона як королева повільно виходить на небесний обрій, обтрушуючи зоряну пилюку. Яскрава, чепурна, усміхнена, вона радо вітає янголят. Вони проносяться біля неї, і срібний пил осідає на тендітних крильцях. Янголята розсипають Різдво по всенькому небу. Різдво, Різдво наступає!
У теплій хаті діти черпають ложками кутю, а батьки визирають у вікно: скільки-то зір на небі, чи буде врожай?
„Христос народився! Славімо його! „- вітаються рідні.
Різдво наступає!

Хто з вас, дітки, не любить дивитися сни? От і Михайлик любив, та не прості, а чарівні, бо в тих снах, хлопчик, мандрував із веселим веснянкуватим другом. Вони подорожували разом мальовничою, казковою країною: літали в захмар’ї навперейми із жар-птицями; піднімалися на вершини із вайлуватими ведмедями; бродили зачарованим лісом із дивними звірами; неслися над морем на летючих вітрильниках; шукали піратські скарби на безлюдних островах. І було їм цікаво й весело.
Після таких подорожей, уві сні, Михайлик прокидався бадьорим і залюбки йшов у дитячий садок, а там розповідав своїм друзям про чудесні мандрівки.
Проте слухали його неуважно. Кожен із дітей намагався розказати своє. Особливо старався Стасик, він увесь час перебивав і вихвалявся, що такі чарівні країни він бачить щодня, на комп’ютері. Ще, коли Олечка його слухала, Михась не зважав на хвалька. Але скоро і вона стала гонорувати, скільки капусти змогла посадити в грі «Весела ферма». Після цього хлопчик повернувся із садочка сумним і сказав татові й матусі:
- Знаєте, вже, майже, всі мої друзі мають гаджети; вміють користуватися браузерами, бродити між сайтами; граються на планетниках і сматрфонах.
Від цих слів у мами сповзли окуляри на перенісся, а тато пошкріб собі потилицю й промовив:
- А й справді, вік комп’ютерний. Думаю й тобі, Михайлику, пора прилучатися до новітніх технологій.
Мама спочатку була проти, але взявши до уваги, що Михайлику на наступний рік іти до школи, здалася.
І от, за кілька днів, новенький ноутбук вже стояв посеред столу, сяючи голубим екраном. Михайлик, коли побачив бажану річ, аж сплеснув у долоні від радості.
Хлопець був кмітливим і після кількох вправ із татом, він вже вправно водив віртуальне авто і влучно стріляв по монстрах та ворожих бійцях.
Але от біда - чарівні сни кудись зникли. Хлопчик вередував, не хотів іти в дитячий садок. Навіть снідати вранці мама примушувала його силоміць.
Михайлик довго засиджувався перед компом: як не стріляв, то переглядав мультики. А коли тато вирішив обмежити його спілкування із улюбленою іграшкою, то влаштував таку істерику, що мало не переполохав усіх сусідів. І тоді батько змушений був відступити, правда, за умов: син ходитиме в садочок, вчасно їстиме й лягатиме спати.
Але тепер Михайлик не любив спати, хотілося швидше прокинутися, щоб всістися за комп’ютер. Його сни були порожні. Одного разу, Михайлику все ж приснився той веснянкуватий хлопчик. Він запропонував знову разом полинути, в країну чарівних снів, та Михайлик тільки відмахнувся:
- Лети сам, я взавтра маю переглянути мультик про Машу і Ведмедя.
- Але ж такого ти не побачиш ніде, а тільки в Країні Снів.
- В мене стільки серій на компі, що мені зовсім не цікаво в твоїй країні. Лети собі! Мені потрібно швиденько прокидатися.
Після цього, рудий весельчак зник із Михайликових снів. Хлопчик спочатку зрадів, що не потрібно по ранках додивлятися чарівні сни, а можна зразу ж всідатися за комп’ютер. Тим більше, що садочок зачинявся на літо. Проте порожні сни, скоро, закінчилися, бо як відомо, навіть, в кинуту порожню банку, з часом, заповзе якась комаха чи павук. Так і в Михайликові сни заповзли жахливі страшні потвори. Вони страхали його посеред ночі, заставляли прокидатися й плакати. Михайлик почав кричати посеред ночі, кликати на допомогу. Мама дуже стривожилася й відвела сина до лікаря. Той зазирнув Михайлику в горло, зміряв температуру й прописав гіркі ліки.
Проте хлопчик і далі бачив жахливі сни. Так продовжувалося ще кілька ночей, поки до них не завітав Михайликів дідусь. Він саме збирався їхати в село.
А дайте мені його із собою на кілька днів, я спробую повернути йому гарний сон, - промовив дідусь, вислухавши Михайликових батьків. Хлопчик дуже зрадів, зачувши це. Він любив свого дідуся. Та й хто, із дітей, не любить дідусів, особливо тих, що все розповідають? Батьки завше мають клопоти, зайняті роботою, справами а от дідусі…
Батьки погодилися й Михайлик зразу ж побіг складати свої речі до рюкзака, заразом, вхопив і ноутбука.
- Е, ні! Хай ця цяцька побуде вдома. Річ дорога, ще зіпсується в дорозі,– заперечив дідусь. Хоча й Михайлику було й шкода залишати комп’ютер вдома, він погодився.
- Я знаю, Михайлику, твою біду, - промовив дідусь, коли вони виїхали за місто. – Від тебе пішов Погонич чарівних снів. Коли я був малим, таким як ти, я теж із ним дружив. Повір, він вибирає не кожного.
- А як же мені його повернути. Здається, ми з ним посварився назавжди. Я його образив і прогнав із своїх снів.
- Я знаю де він живе. Тому ми зробимо так: ти мені допоможеш дещо по-господарству, а потім ми підемо миритися до Погонича чарівних снів.
- Правда? – зрадів Михайлик.
- Залізно, - посміхнувся дідусь.
Увесь день Михайлик допомагав дідусеві. Вони підв’язували помідори, виривали й виносили зілля із городу, поливали грядки із огірками. Хлопчик так натомився, що повечерявши, навіть не дослухавши дідусевих розповідей, задрімав. Спав так міцно, що прокинувся тільки тоді, коли дідусь торкнувся його плеча.
- На тобі, у нас ще купа справ, а він спить!
- Хай би поспав, - заступилася за онучка турботлива бабуся, подаючи сніданок на стіл.
- У нас тут чоловіча угода, - змовницьки підморгнув дідусь. Вони поснідали, взяли припаси, закинули на спину рюкзаки й вирушили в дорогу.
- Ось там за пагорбом живе Погонич чарівних снів. Там і тримає він свої чарівні сни, а вночі випускає їх до дітей, як вівчар отару на пасовисько. Зможеш подолати той шлях? – Дідусь показав рукою до обрію, де небо підпиралося височеньким горбом.
- Так дідуню, я хочу з ним зустрітися й вибачитися.
- Тоді в дорогу!
Вони вирушили в дорогу: минули село, пройшли по тонкій кладці через тиху річечку й зайшли до лісу.
- Точнісінько такий, як у моїх колишніх снах, - посміхнувся Михайлик.
- Так, це справжній чарівний ліс. Ти тільки роздивляйся довкола й запам’ятовуй!
Згори, з-поміж віття, пробиваючи ранкову імлу, розсипалося, на Михайлика, сонячне проміння. Воно стрибало сонячними зайчиками по крапельках роси, застиглої на павутинках й, розбившись на різнобарвні іскорки, лоскотало хлопчику очі. Він примружився й тоді веселки заграли на його віях. Виявляється, веселки можуть жити зовсім поруч, а не тільки на небі, після грози. Михайлик посміхнувся, сам до себе, від такого відкриття.
В кронах дерев різноголосо щебетало птаство. А пахощі лісу, вони просто забивали дух.
- Михасю, а йди-но сюди! – покликав його дідусь. Хлопчик поквапливо підбіг. Із-під моху, ледь піднявши шапку, до Михайлика визирав боровик. Справжній, пузатий, як той із книжки-розмальовки, яку колись подарував йому дідусь. А далі, навкруги товстого дерева, росли його діти - стояли рядочками, ніби солдати.
- Діду погляньте, а цей червоний, розцяцькований наче їх командир.
- Цей гриб, Михасю, отруйний. Обминай його, дарма що такий красивий - то мухомор.
Михайлик спочатку замахнувся ногою, щоб копнути поганий гриб, але подумав, що він мусить показати його своєму другові, Погоничеві чарівних снів, а то, як він не знатиме й отруїться.
Коли дідусь із онуком дійшли до пагорба їхні корзини були повні білих грибів, а сонце вже хилилося до заходу.
- Дідуню, ви ж казали, що тут живе мій друг.
- То було колись і я його тут зустрічав. Певне він вже вибрався в інше місце.
Михайлик засмучено зітхнув і сів поряд із дідусем на повалене буревієм старе дерево. Вони вдвох дивилися туди, де повільно сідало сонце.
- Може Погонич живе там де ховається сонечко?
- Можливо.
- Дідусю, давайте взавтра підемо туди. Мені дуже, дуже потрібно із ним зустрітися.
- Гаразд! – вимовив дідусь і посміхнувся у вуса. По дорозі додому Михайлик так втомився, що діду довелося брати його на плечі. Проте коли перейшли кладку, Михайлик навідріз відмовився від допомоги, чого доброго сільські хлопчаки побачать, як він втомився й дражнитимуть. Він же вже не малий.
- Як ти, старий, втомив хлопця, – хитала бабуся головою, коли Михайлик сідав вечеряти. Хлопчик задрімав прямо за столом, так і не дочекавшись молока.
На другий день, вранці, тільки-но сонечко зазирнуло до кімнати, дідусь уже сидів біля онука.
- Вставай, Михайлику, нам пора!
Михайлик посміхнувся, в сні, й прокинувся.
- Дідусю, він до мене повернувся!
- Хто, Михайлику?
– Погонич чарівних снів. Він розповів мені де живе і ми обов’язково сьогодні туди підемо. Я маю показати своєму другові мухомора, а то він не знає, що гриб отруйний.
Дідусь посміхнувся.
– Молодець, Михасю! Я ж тобі казав, що Погонич чарівних снів вибирає собі тільки справжніх друзів.

Хочеш знати про чарівні подарунки і свято чистісіньку правду? Тоді сідай і уважно слухай!
Там де кінчаються верхів’я самих найстаріших смерек, де дрібний пухкий сніг чіпляється за високі хребти Чорногір’я, поміж високими горами Сивулею і Довбушанкою, що підпирають темне морозне небо, тут на похилому схилі, серед каміння і сланцевого ялівцю, видніється поросла мохом, майже прибита до землі карпатським вітром, колиба. Її пошарпаний дах темніє чорними дірами серед холодно-синьої білизни гірської ночі. Тишина така, що міський чоловік, звиклий до постійного шуму, випадково потрапивши сюди, може подумати, що втратив слух. Барабанні перетинки від надмірної тиші, аж тріщать і попискують – вуха закладає і тонко дзвенить. Людина, що з якоїсь причини побуває тут взимку, відчує себе малесенькою піщинкою, серед цих білих громад. Але хто, який чоловік піднявся б сюди взимку, та ще й уночі? Хіба тільки безумець, чи надзвичайно сміливий відчайдух. Навкруги безгомінь, ніде нікогісінько, тільки потріскує під снігом старе каміння від сильного морозу.
Але що це? Раптом в хатинці засвічуються віконця і сліпучі промені з них відбиваються в мільярдах сніжинок, освічуючи кілька метрів довкола. В хижці розпочинається дивний рух. Через діри в даху висовуються якісь химерні предмети, чимось дуже схожі на локаційні антени. Вони починають крутитися навколо своєї осі. Що ж це таке? Невже шпигуни забрались так високо в гори, щоб виконати свої підступні плани? А може це марсіани поселились так далеко, що б вільно спостерігати за нашою цивілізацією?
Давайте заглянемо у середину!
Та ні, в кімнаті сидить сивий дідусь в розшитій гуцульській камізельці. Зовсім звичайний, простий дідусь, чимось дуже схожий на всіх дідусів; на твого, любий мій; на дідуся сусідчиного Петрика; чи Марійчиного дідуся, такий же добрий, усміхнений і щось постійно лагодить. Перед ним в кутку світиться великий екран, він час від часу поглядає туди і щось пакує в мішки. Хто ж той дід, що не побоявся в такий мороз піднятись високо в гори? Що за невідкладні справи привели його сюди?
Навіть в найсміливіших здогадках ти не відгадаєш, навіть найрозумніші дорослі, які знають усе, або ж думають, що знають усе, ніколи не здогадаються.
Це Святий Миколай, той самий добрий дідусь Миколай, якого так виглядають усі діти і чекають не дочекаються святкових подарунків! Чекайте, скажеш ти! Але ж Святий Миколай, чи Санта Клаус живе зовсім не тут, а в далеких снігах Скандинавії. Всі це знають, усі ж телевізор дивляться. У тому то й справа, що то був не Миколай, і ніякого червоного каптура він не носить. Хіба ж ти заставиш свого дідуся вдягти такий каптур? Що він клоун якийсь, наряджатись в червоний халат? Я то зразу про це здогадався - щось там не так. Але все ж думав так як ти, поки сам Миколай не розповів мені, під великим секретом правду.
Йому, Святому Миколаю потрібен спокій, як і всі дідусям, а кореспонденти, туристи, телебачення йому – одна морока. Тому то він і придумав усе це із Сантою, взяв перевдягнув простого дідугана із Лапландії - хай побігають за червоним халатом, та ще й олені йому дав. Нумо впіймайте!
А в Святого Миколая турбот і без преси вдосталь, особливо напередодні свята. Треба через «побажаннявізор», антени якого ми бачили над хатинкою, прочитати всі побажання діток і всіх не обминути з подарунками. Побажаннявізор – це щось на зразок нашого Інтернету, тільки за допомогою цього приладу Миколай вгадує усі побажання дітвори. Тут серед Карпатських гір, в самій середині Європи, йому найкраще видно бажання всіх, тут найбільше покриття, звідси найближче летіти до наших з тобою домівок. А допомагають йому ніякі не гноми, а наймиліші звірятка, що живуть у підземеллях гори - саламандри. Це найрозумніші створіння, які я будь коли зустрічав. Вони живуть на землі дуже давно, так давно, що бачили справжнісіньких, а не мультяшних динозаврів. А потім, як ті зникли від вибуху метеорита, вони перебрались у підземелля і побудували там чудові міста. Хода в них дуже смішна - чимось нагадують пінгвінів на крижині. Завжди добре лице і великі зелені розумні очі, виглядають із-під високої рудої чуприни. Можливо саме через цей чуб і сріблясто-синіє хутро, їх і сплутали із гномами. Звірятка, довго живучи під землею, зовсім розучились говорити, зате вони можуть на віддалі прочитати будь-яку твою думку. Ти тільки захотів якийсь подарунок, а вони уже й знають. Саме вони змайстрували для Миколая побажаннявізор, саме вони виготовляють у своїх підземних містах справжні чарівні подарунки. Зараз вони дуже зайняті, носять коробки, пакунки і складають перед Святим Миколаєм. Він сидить зосереджений в окулярах і гортає сторінки на екрані, а потім складає подарунки до мішків, справжні святкові, чарівні. Він працює і стурбовано поглядає на годинник, де ж його найперші помічники? І раптом; ніби з неба на колибу впала срібляста комета; ніби хтось сипнув в комин жменю сліпучих живих іскор. В хатинку вихором увірвався сміх, веселощі, гомін. Ніби жива хмара радощів увірвалась у кімнату. Це вони – янголята наввипередки пустують, тріпочучи своїми прозорими кришталевими крильцями, зачіпають Миколая, за його спиною в жмурки грають. Дідусь вдає що хмуриться, але із під вусів посміхається.
А дарунків, пакунків пухнасті звірята вже стільки назносили і всі казкові, чарівні, дивовижні. Та не всі діти отримають такі дарунки. Тільки ті які дуже, дуже, вірять в Святого Миколая, які в цьому році не приносили ніяких прикрощів своїм батькам, ну хіба трішки, на один мізинчик. Але Святий Миколай дуже добрий дідусь й інших діток він теж без подарунків не залишить – бо свято ж, хоч мало хто з тих дітей вірить в диво. Він кличе до себе пустунів янголят і дає їм настанови. Ті весело знімаються і летять у всі кінці, їм треба у снах нашептати татам і мамам, що хочуть від них на свято їхні чада. Батьки прокидаються вранці, їдуть до крамниці і купують дорогі іграшки: велетенські ляльки, що розмовляють; машинки на пультах, що можуть об’їжджати калюжі; а іноді навіть ноутбуки. Та це зовсім не чарівні подарунки, ми ж з тобою добре знаємо – ноутбуки чарівними не бувають. Через кілька днів такі цяцьки будуть зламані, і ніякої чарівності, ніякого свята не залишиться.
А ті справжні, чарівні можуть бути на вигляд зовсім звичайними, простими собі: ніби звичайнісінькі фарби – а ти малюватимеш казкових звірів, як Марія Приймаченко;
ніби простенькі гантелі – а ти станеш найсильнішим силачем, таким як Василь Верастюк;
звичний м’яч – а ти гратимеш не гірше за Андрія Шевченко; малесеньку ляльку – а ти граючись із нею станеш знаменитою акторкою, як Ольга Сумська; звичайні здавалось би рукавиці, зовсім не обов’язково боксерські, вати ми і самі з тобою напхаємо – і ти станеш справжнім чемпіоном, як брати Кличко; таку здавалось би як у всіх сопілку – а ти гратимеш найкраще за всіх; простий калейдоскоп – а ти бачитимеш через нього світ, як ніхто інший до тебе його не бачив. Мені колись у дитинстві Святий Миколай подарував оцю звичайну, кулькову ручку – і я зміг записати для тебе цю історію про самого доброго на світі дідуся. Чекай його і він ніколи не мине твоєї хати, навіть якщо всі вже вважають тебе дорослим, якщо таким вважаєш себе ти сам. Інколи і дорослим Миколай дарує чарівні подарунки. Чекай він обов’язково до тебе завітає!
Але одне, ти пам’ятаєш, Миколай розповів мені про себе під великим секретом, і ми повинні зберегти це в таємниці. Хай шукають і далі свого Санту. Ми ж то знаємо правду. А розповідати не варто, бо все одно не повірять, та й Миколаю воно ні до чого, не любить він зайвого галасу – знову ці туристи, кореспонденти. Прийдеться йому переїжджати, а тоді чарівних дарунків прийдеться довше чекати.