Значить так. Давайте все по черзі. Сьогодні мені виповнюється дев’ять, і я страшенно нервую, адже за кілька годин маю зустріти свого нового друга, песика Чаву, чорного кучерявого спаніеля. Батьки обіцяли, що не зіпсують свята, і я їм вірю. А чого ж не вірити? Тим більше, що вони першими запитали і що я пообіцяла...
Але про це згодом. Це в п’ять мене можна було не питати, чи хочу я рибок, ще б пак, звісно хочу! І рибок, і хом’ячка, і папужок, і...Першими, кого пам’ятаю, таки були рибки – дрібні і вертляві, у величезному круглому акваріумі. Золотої, такої, як у казці, чомусь не пригадую, напевне, в ті часи таких ще не існувало або не було в зоомагазині, куди мене водили напередодні. Тепер мені часто розповідають, як я, із широко розплющеними очима, тицяла пальцем скло, тупала ногами і кричала «Хоцу-хоцу- хоцу!». Пригадуючи це, мама скрушно хитає головою і зітхає, закочуюючи очі, а тато корчить смішну гримасу.
Еге ж, рибки були ще ті бестії. Ніяк не хотіли ловитися і, тільки-но зачерпнувшись із порцією води, вислизали із пригорщі. Слід зауважити, що кіт Круглик ловив їх вправніше за мене. Коли я, обляпана водою, зневірена і сердита, покидала штурмувати акваріум, приходила його черга. Спочатку він пильно дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, що там у мене на думці. Потім, коли я плюхалася на диван і заривалася в подушку, робив хитрий маневр – йшов до кухні і жалібно м’явкав. Звісно, як не погодувати бідненьку зголоднілу тваринку – мама наливала у мисочку молока або насипала сиру. А заодно і мене кликала поласувати чимось смачненьким. Що було робити йшла – невдачу з рибками треба було чимось заїсти. От ми і плямкали – я за столом, а кіт біля дверей. Наш хитрун облизувався, потягався і швидко ушивався, поки я жувала, розглядаючи вулицю через шибку.
Ніколи б не запідозрила Круглика, якби рибок не почало меншати. Батьки забили на сполох. Тато з того часу весь час підозріло на мене глипав з-під лоба, а мама намагалася випитати, чи це не я бува. Та ж сказала, що не я! А навіть, якби то й була я, то не купилася б ні на тістечко з кремом, ні на шоколадний батончик .
Якось після чергового «перекусу» я цілком випадково і незаплановано влетіла у вітальню, де стояв славнозвісний акваріум. І що ви гадаєте? Застала там Круглика з риб’ячим хвостиком у морді. Хвіст ще теліпався. Побачивши мене, кіт швиденько ликнув і смачно облизався. А тоді зістрибнув із тумбочки і повагом пішов геть.
Ну ясно, що мені не зразу повірили. А коли повірили, то в акваріумі не стало останньої рибки. Нових не купували, мовляв, кіт у домі – не напасешся.
В шість приїхали дідусь із бабусею і подарували мені Канарка. Жовтий, галасливий, непосиlючий . З огляду на кота батьки спочатку протестували, але Круглик , на диво, до канарка не проявляв інтересу. Зате мені пташка сподобалася не те слово. Скільки часу я витратила, навчаючи Канарка говорити, і , знаєте, цілком успішно. Говорити він так і не навчився, зате співав – заслухаєтесь, особливо гарно в нього виходило після фраз «Канарку, скажи: «Дайте мені спокій» або « Круглик – гладкий нахаба». Пташок закидав голову, закривав очі та заливався трелями.
А потім я побачила, що у Канарка на хвості дуже гарне пір’я, і можна зробити з нього чарівне перо , щоб мачати в золоте чорнило.Так –так, золоте, яке нібито десь там продається, як мене запевняла моя подруга Лідка. Ніхто ж крім нас не знав, що бажання, написане золотим чорнилом на клаптику від старої газети, підхоплене вітром із балкона, неодмінно здійсниться.
Канарок переїхав до бабусі з дідусем. Я проводжала його сльозами. Правда, оплакуючи не так розлуку, як мрії – виявилося, що золотого чорнила у нашому місті немає. Але перо я все-таки зберегла, раптом колись знадобиться.
Про хом’яка в мої сім, краще промовчу – а то ще почує. Бо не доведено, що він назавжди покинув нашу квартиру, втікаючи від повідця, який я для нього сплела з маминої волічки. Хоча, краще й справді б не вертався – надворі йому житиметься значно спокійніше. Та й клітку його ми тогоріч продали за півціни сусідам знизу.
Вісім. Святкувала з величезним тортом але без нового улюбленця. Отак і весь рік минув – ні з ким було навіть словом перекинутися.
Довго думала, а потім пішла до мами і твердо пообіцяла – ніякиїх фокусів. Та й собачка – це вам не рибки. Навіть не рибки, канарок і хом’ячок разом взяті. Це – друг, справжній друг! Ви запитаєте, а як же кіт? Та ну, який з нього друг. Його навіть не карають ніколи. Круглик мені швидше як брат. Ще й молодший. З братом не дружать, бо що з нього візьмеш? Та й характер в нього нестерпний – робить тільки те, що йому заманеться. Користає з того, що хоч малий, а зуби і пазурі ого-го.
Відcьогодні починаю нове життя –дружитиму тепер з Чавою. Кажуть, що собаки слухаються своїх господарів. До того ж його не треба тримати в акваріумі, у нього немає пір’я, і він не боїться повідця. Ось побачите, цього разу мій улюбленець мене не підведе. І більше ніяких фокусів – я ж пообіцяла.

-Равлик-Павлик, настав роги, дам ти сиру на пироги, - повновиде дитяче личко майже впритул наближається до равлика. Величезні, як сірі лискучі рибини, оченята, не кліпаючи дивляться, щоб не втратити моменту, коли Равлик-Павлик почне своє чудернацьке перетворення у короля слимачків. Дівчинка знає, що то не ріжки, то корона зараз увінчає горду голівку її маленького скарбу.
Равлик поволі випускає роги. Дитина стріпує віями, підносить вказівний пальчик догори, де вранішнє сонце щойно з купелі, де небо полоще блакині стяжки в потоці теплого вітру, де ластівки шелестять радістю, виносячи її на своїх крилах попід тонкі перисті пелени, щоб вона сходила на світ Божий вольним літнім леготом.
Сонце за хмарою. Дитина чекає. Тепер її сріблясто-сірі рибини пасуться край білих тонкорунних пасем, видивляючи сонце. Ось хмара посувається, і спочатку неохоче, а потім впевнено зблискує тонкий сонячний край.
Равликова корона починає світитися в разючих променях. Дитина мружиться і усміхається, повне сонце переможно випливає у блакитне бездоння.
Зненацька щось шалене і несамовите шулікою налітає невідь відкіль. Дитина міняється на лиці, усмішка враз переходить у розпачливе сум'яття. Видно, як кутики ротика тягнуться до плачу.
Равлик міцно схоплений у жменю рудим хлопчиськом, поцяпаним від чуба до шиї густим ластовинням. Розбійник голосно регоче. Дівчинка розгублено опускає рученята. Десь глибоко із серця починає прибувати вода, накриваючи хвилями сріблясті рибини.
Поблизу долинає шум мопеда. Це зацікавлює кривдника, і він, недовго думаючи, жбурляє равлика у траву і, розмахуючи руками, біжить стежиною туди, звідки звук.
Дівчинка шморгнувши носиком, витирає очиці, часто кліпаючи і стріпуючи залишки сліз. Потім присідає, розгортає рученятами зелений шовк соковитої отави. Равлик непорушно лежить на боці, загубивши золоту корону.
Мала обережно перевертає його і кладе собі на долоньку. Сонце косими променями освітлює вже трохи заспокоєне, але ще насуплене личко, льок лляного волоссячка на скроні, і тільце равлика.
- Равлик-Павлик...настав роги...дам ти сиру...на пироги, - схлипуючи, але вже без сліз, і ледь здригаючись, старанно виводить дівчинка. На її віях ще бринять поодинокі дрібні краплинки переляку. А яре літнє сонце вже робить свою роботу, і ті росини починають маліти, а вії висихають і стають пухнастими, як перисті хмарки, під які ластівки носять на крилах свою літню радість.
Равлик починає повзти. Несміливо звертає зі спітнілої від хвилювань долоньки на рожевий вказівний пальчик, піднесений до сонця. А літо бринить, а літо дзвенить.

Цю планету відшукати виявилося нескладно. А вибрала її через те, що так нагадувала їй рідну, за винятком хіба того, що там ніколи небуло зим. Вона почувала себе комфортно, могла займатися улюбленими справами будь-коли. І найголовніше – сюди не долітали парадні салюти з її Вікторії.
Тут можна було не носити чорних мантій-одностроїв із золотими галунами і відзнаками, а ввечері не примушувати себе до обов’язкових фуршетів при дворі.
Саме зараз дракони куняли на скелях, виколихуючи полуденні суховії. Лімія лежла в гамаку, замкнувши очі і, нарешті, маючи змогу розпружити голову від інфомаційного сміття та набридлих щоденних церемоній.
Тиха прохолодна оаза приємно антагонізувала з перенасиченими буднями, там, на Вікторії, де Лімія народилася і виросла, де у неї три життя наперед були розплановані і схвалені Вищою Королівською Радою. Рада Королів... Думки нестримно перечіпалися за цю штучну доленосну конструкцію, за цю хитромудру прагматичну надбудову. Лімія мимоволі перенеслася у дитинство, коли Вікторія гинула у перманентному стані внутрішньої війни. Сині зловісні вогні, смертельне шипіння кислотних атак. Звичайно, краще Рада. А королі... Нехай називаються хоч королями, хоч генералами, аби забути той безпробудний, безпросвітний морок дитинства.
Нехай там як, але після перемоги Хранителів Священного каменя над бунтарями-смертепоклонниками, життя планети відродилося з повною силою. Нехай і надміру розплановане, інтелектуалізоване і роботизоване. Нехай надміру доцільне у кожному вчинку підданих. Нехай. А що пропонували бунтарі? Повернення до витоків, відмову від навіть нехай не вічного, а пролонгованого життя , від можливості продовженя кожного вікторіанця у наступних життях або провторення у штучних реінкарнаціях на схваленого Радою вищому рангом щаблі від попереднього буття? Ні, краще вже так, як є.
Але щось було таке, що непокоїло Лімію. Адже навіщоcь вона подалася на цю забуту непродуктивну і тому покинуту планету? Чого чи кого шукала? І чи туди вона подалася, чи можна тут таки віднайти те, не знати яке і що. Кого ж тут знайдеш, на Онтарії, де чи не єдиними істотами з хоч якимось інтелектом були ретанти, невеликі рептилії, або дракони, як їх звикли називати вікторіанці. Істоти мирні і навіть інколи послужливі.
Одразу по прибутті довіреної Королів на цю поверхню, прибився до лімієвого житла один дракон,. Навіть ім’я йому дала – Тхе. Лагідний, покірний. Перламутрова луска кольору літнього світанку робила цього дракона ще дитиннішим і якимось таким безпорадним, що хотілося прихистити, що і зробила, надто не роздумуючи. Певно тому, що сама колись була такою, коли її підібрав Орт після останньої атаки бунтарів.
Поза тим, що часами у її свідомості часами спливали страхітливі картини з дитинства, не пам’ятала хто вона і звідки. Амнезія виявилася стійкою. Не допомагали ні ліки, ні сеанси атак мозку. Рада Королів милостиво дозволила їй залишитися при дворі, відвідуватии Школу Знань , а потім Академію. Орт замінив близьких, можливо навіть був їй як батько.І все ж ні, швидше як вітчим, хоча й Лімія достеменно не знала, чим все-таки батько мав би бути кращий за вітчима. Мабуть її чутлива душа не сприйняла Орта таким, яким його створили боги – мовчазним, строгим, не здатним на співчуття і прагматичним. Але попри все її опікун дав їй все, що зазвичай належало мати особі знатного роду: дім, освіту, статус, а головне – впевненість у майбутньому.
Так, Лімія буде до кінця життів вдячна Орту за те, що змогла запізнати Алара. Повна протилежність Орту, здавалося вона чекала на нього все своє свідоме життя. Справді, ніхто б не заперечив, що кращого співрозмовника друга і порадника, ніж Алар, не знайти на всій Вікторії. Сумніви, що часто гризли Лімію шукали виходу назовні, але ж не йти з такими нікчемними дрібницями до Орта! Алар мав ангельське терпіння – вислуховував наймаразматичніше бабрання в собі і завжди умів розрадити й дати слушну пораду...
..Над головою залопотіло.
–Тхе, лети сюди, мій маленький, - лагідно покликала Лімія. Повів гарячого повітря від плавного руху крил розколошкав тонке золотисте волосся чарівної вікторіанки, – що у тебе там? – Лімія зауважила пакунок, приладнаний до лускатого боку дракона і вистрибнула з гамака.
Тхе потерся мордою до смаглявих босих ніг і запобігливо повернувся потрібниим боком, щоб Лімія могла дістати пакет, адресатом якого вона вочевидь і була. Дівчина витягла з торбинки на поясі грудку солодкого моа і простягнула Тхе.
Орт прислав їй Велику Печатку Довіреного і просив негайно злітати на Омг у вельми невідкладній справі. Як завжди, без перепрошень і розшаркувань. А що йому до її відпустки – робота, робота і ще раз робота. От і прися тепер. Сателіт знаходився недалеко, і все ж.. «Що ж це за нетерплячка така»,– подумала Лімія і попленталася збирати необхідні папери.
Щохвилини на Омг причалювали поштові катери. Іланг працював у порту вантажником. За багато років робота увійшла у щоденну звичку і не приносила йому фізичної втоми. Хоч тіло колишнього придворного обросло неблагородним м’язевим корсетом, зате це, неестетичне за вікторіанськими мірками, надбання дозволяло тепер із легкістю перекидати у потрібну машинерію нестандартні вантажі. А їх таких останнім часом так побільшало, що навіть начальство подумувало, чи не взяти додаткового вантажника. Це неабияк смутило Іланга – прощавай тоді надбавка і мрія віддати борг до кінця сезону туманів.
Іланг зупинився на мить: «Ех, Есманда, і навіщо було брехати. Захотілося Корони? От я і влип, а ти зі своїм дружком тепер на Амтернадрі, борозниш сріблясті баранці свом білосніжним тілом, а твій коханий Аш, цей зміючий виплодок, певно кпить з мене, аж слиною сходить від задоволення його слинява ретантова пащека».
Зі спогадів Іланга вивів дразкий сигнал:
-Увага, на 7-мій платформі збій, увага!..
«Тисяча чорнозміїх! - вилаявся чоловік і побіг до 7-ї платформи.


«Звичайно, досить лише на кілька днів розслабитися, - подумала Лімія і в серцях рванула гальмівно-посадковий важіль, - запульсувала синя зірка готовності. Але тут задзенчав автопілот, - а це що за.., - маякнуло в голові у дівчини. Почала поспіхом натискати потрібні кнопки на панелі керування. Дзенькання не вгавало. «Доведеться приймати ручне керування, - промайнуло у підсумку, присягаюся більше не літатиму на цьому кориті, - Лімія розсердилася не на жарт. Налітавши біля 550 рейсових кіл і понад 1000 з гаком позаробочих, пора би вже змінити літалку на щось із модерного.
Автопілот повідомив про аварійну посадку. Лімія чула, як завили попереджувальні сигналізатори. Першим, кого побачила, спускаючись східцями трапу був чоловік у комбінезоні вантажника. Щось дуже знайоме промайнуло у його постаті. Роздратування випадком хоч ще й не відпускало, але якось дивно перейшло у цікавість. «Гм. Десь я вже бачила цього типа, - подумала собі, -гм..гм.. але де? Ні, при дворі таких не вітають»
- Дозвольте відрекомендуватися: номер В – 11 прім- Порт-Омг, - Іланг віддав честь, - дозвольте перевірити ваш катер. Лімія розвела руками і скинувши рукавички попрямувала до портового бару.
«Гарні у неї очі. Зеленоока красуня, - зауважив у думці Іланг, - певно на її совісті не одне покоцане серце. Серце.., - в грудях неприємно замлоїло, знову згадав Есманду і всю ту неприємну веремію подій, які і привели його сюди, у цю портову діру. На мить стиснув рацію в кулаці, потім набрав номер , викликаючи працівників техвідділу.
Заграла мелодія. Лімія відставила келих з напоєм і візуалізувала голограмний канал зв’язку. Вузьке обличчя Орта швидко набирало чіткості.
- Як бачиш, я вже тут, але є проблема – мушу зачекати, поки не оглянуть моє діряве корито. Не хвилюйся, нічого серйозного, так, моральний знос, - останню фразу вимовила із саркастичним притиском, видихаючи нервовий смішок.
Орт лише ледь скривився і повів мову по суті місії, яку нележало виконати Лімії. Дівчина час від часу ствердно кивала головою.
- Забув сказати, коли перевіриш усі пункти, мусиш виконати ще одну справу...кокони. Адже ти знаєш, що таке кокони? Так от, їх нелегально переправили на Омг. Наказую негайно знищити.
Очі Лімії враз потемніли, і зелені хвилі, що мерехтіли в них теплими вогниками, погасли. Це було занадто навіть як для афлів. Наказати знищити кокони не могла навііть Рада королів. Десь глибоко всередині щось відчайдушно запротестувало. Але Лімія не наважилася перечити. Вона лише спромоглася запитати: «Навіщо?»
- Пора віддавати борги, - процідив Орт. Лімія здригнулася. – Пора бунтарям віддавати борги, - опікун стиснув сталеві щелепи і закрив голограмний канал.
Лімія сиділа розгублена і пригнічена. Ба ні, вбита наповал. Терміново викликала на зв’язок Алара. Але зв’язку чомусь не було, як наполегливо не намагалася вона його візуалізувати. «Щось трапилося», - дійшла висновку Лімія. Взяла тонкими пальцями за ніжку келих з недопитим напоєм, покрутила, поставила назад на столик.
- Як не фартить, то не фартить, а той фац вельми несимпатичний, хто він вам? - почула біля себе знайомий голос. Обернулася і побачила того самого вантажника, який передав її корито на санацію. Відчуття, що вона звідкись його знає, знову повернулося. От нахаба, так безпардонно сміти вриватися в її особистий простір. Більше того, та ж він якось чув усю розмову! Або прочитав думки дівчини, або ж вираз її обличчя волав достатньо красномовно –аж іронічна посмішка розповзлася на неголеному фейсі випадкового співрозмовника: - Та ви не хвилюйтеся, я вже йду. Щасливо вам вирішити ваші придворні проблеми, ваша королівська повіреносте. Чоловік нахилився у блазнівському реверансі, шаркнувши ногою, а потім обернувся, і рушив геть.
Ламія міркувала далі: «Та ні, є речі, якіпо обличчю не прочитаєш. Або шпигун, або телепат. Найгірше – коли одне та інше», - це відкриття настільки захопило її , що почала перебирати відомих їй агентів, шпигів і інших спеців, яких готували у них при дворі. Чи то навала вражень, чи нестача свіжого провітря викликали спочатку гоовний біль, а потім якесь важке запаморочення. Картини то з Аланом, то з цим випадковим вантаєником зміняли одна одну , трансформуючись у найнеймовірнфші сюжети.Витягнула тубу з таблетками. Ковтнула, запивши із келиха. Але краще не стало, навпаки біль блискавками різала мізки. « Не можна запивати ліки міцними напоями, - попередивав лікар, свято повіривши у незворотність амнезії і виписуючи їй сильне заспокійливе». Раптово біль вщухла і у голові просвітліло. Аж надто. Здавалося, минуло досить часу, але насправді не більше хвилини. В коридорі порту ще маячила фігура вантажника.

- Стійте, я пригадала, хто ви, - гукнула. Очі Ламії спалахнули малахітовими вогнями хвилювання - ви.. ви... Чоловік продовжував іти. Ламії довелося підвестися і побігти слідом.
- Прошу вас, стійте. Вибачте, але я мушу вас щось запитати, - переповнена емоціями, вона схопила чоловіка за плече. Той зупинився, мовчки відсторонив її руку, поволі обернувся і підкреслено ввічливо поглянув зверху-вниз.
- Ви ..
- Іланг, - відрекомендувався вантажник. – навряд чи ви мене пам’ятаєте. Мене дискваліфікували ще до вашого прибуття, бо я б вас запам’ятав.
- Ні, я пригадала вас... - Лімія роззирнуласся і, побачивши кількох витріщак з персоналу порту, потягла чоловіка назад у тьмаву діру бару, - прошу, ходімте зі мною, треба побалакати. ЇЇ благальний погляд роззброїв Іланга і той таки дав себе вмовити.
Приміщення бару і далі залишалося порожнім, адже зранку та ще й у такому непримітному місці відвідувачів переважно не було. Тільки численні автомати самообслуги миготіли кольоровими вогнями реклами.

Ламія нахилилася до Іланга і прошепотіла:
- Остання атака. Тією напівживою істотою була я.
Насмішкуватий вираз обличчя чоловіка змінила гримаса розгубленості . Але він швидко опанував себе:
- Не розумію, про що ви, - встав, попорпався у кишені комбінезону, витяг кілька монет і кинув в один із автоматів. В порожнечі мовчанки, яка запала, клацання і булькання видалося неприродно гучним.
Чоловік взяв пластиковий пакет з дешевим пійлом, сьорбнув, а тоді знову опустився на високий стілець.
- Давайте так: я вас не знаю, і ви мене теж ніколи не бачили, - вантажник відвів погляд. Затанцювали жовна, дводенна щетина ще більше наїжачилася.
- Але ж ви не знаєте основного , - Лімія була рішуча, як ніколи, - я все пригадала. «Все» було сказано з притиском, що наче чиясь велетенська долоня притисла колишнього придворного до стіни, стискуючи за шию.
Чоловік аж похлинувся ковтком рідини і закашлявся.
- Значить ви знаєте про кокони, - якось приречено витиснув із себе, - Ви прибули сюди по них, чи не так? Ну і якими ж буду ваші дії, ? – він сердито прискалив око і з викликом чекав відповіді.

Дівчина мовчала. Всередині її єства відбувалася немилосердна боротьба, яка врешті мала вирішити проблему вибору. За короткий проміжок тривання перед її внутрішнім зором пролетіло її минуле, яке щедрими спогадами відпустила для неї амнезія, що так раптово і не до речі капітулювала.
Лімія пригадала своє бунтарське тінейджерство і ранню юність. Друзів, поплічників і головне його, Сарта, з яким не більше, не менше, була пов’язана скилом – спільномодифікованою тригранною ланкою ДНК.
- Сатре, і не треба мені викати, - Лімія тягнула час, вибір був нелегким, якщо взаглі він був, цей вибір.
Афли таки перемогли їх. Афли знищили її світ, спершу перетворивши його на суцільне жахіття. Але, з іншого боку, Лімія тепер була однією з них. Більше того, життям вона теж завдячує одному з колишніх ворогів. Чи ні? Чи все-таки це був Сатр? Але ж не може цього бути. Як не може бути і те, що Алар теж їй ворог. Ні, Алар - найкращий її товариш і порадник. Щось поміркувавши, дівчина знову спробувала викликати голограмний канал Алара. І знову безуспішно. Та що ж це таке! Діяти треба було негайно, а зараз самостійно ніяк не могла вирішити – як саме. Лімія була впевнена, що кому –кому, а Алару можна довіряти.
Мовчанку порушив Іланг, тобто Сатр:
-Якщо ти знищиш кокони – знищиш минуле. Знищиш природнє існування на Вікторії. Якщо ти не знищиш кокони, афли знищать тебе. І не сумнівайся.
- Але ж Алар, - вихопилося у в Ламії, - Алар не такий, він допоможе! Він обов’язково знайде вихід з цієї безвихідної ситуації. Алар – мій надійнийі вірний приятель, так, він афл, але надзвичайної душі. Тільки цей чортів зв’язок, ніяк не можу відкрити канал, - Лімія, зазвичай розважлива, чомусь саме тепер відчула себе вкрай безпорадною і слабкою.
- Алар? Ліміє, коли ти осліпла?– несподівано запитав Сатр.
- Тобто? - дівчина була дещо заскочена таким безглуздим питаням, чи то пак навіть підозріло небезпечним запитанням.
- Тільки не кажи, що ти не знаєш.
- Не знаю чого?
- Та бачу, ти таки не на жарт закохалася, люба, - Сатр єхидно посмінувся і знов прийняв блазнівський вигляд. Проблема коконів враз здрібніла до розміру піщинки, - плітки плітками, а правда правдою.
Лімія почервоніла:
- А що тобі до цього? Навіть, якщо й так.
Чоловік не встиг кинути чергову шпильку, бо завібрувала рація. Відійшов недалеко і з кимось з того боку зв’язку перекинувся кількома фразами. Лімія бачила, як він спохмурнів.
- Тішся, - процідив крізь зуби, коли знову підійшов, - проблему вибору вирішили за тебе. Видно не до кінця тобі довіряли.
- Що, що трапилося? – стрепенулася Лімія
- Кокони знищені, - дівчина ніколи не бачила, щоб Сарт плакав. І тепер на чолі у нього виступили тільки сірі плями . Але то були плямии глибокої печалі. У вікторіанців це ставалося. коли помирав хтось з їхніх близьких.
Чоловік вийшов надвір, глибоко вдихнув наелектризоване пилюжне портове повітря.
- Неправда! – дівчина не могла у це повірити. Знову і знову пробувала активізувати канал зв’язку то до Алара, то Орта. Але нічого не вдавалося.

Орт виник голограмно і несподіно, за кілька хвилин опісля.
- Повертайся негайно , – сухо промовив, навіть не глянувши у Лімії у вічі, - Рада чекає.
Коли дічина вийшла з бару назовні, Сатра щез. «Наче й не було ніколи, - майнуло в думці.» Залишена сам –на –сам зі своїми проблемами, покинута і амнезією, і друзями, і навіть ворогами. Ворогами. А хто, хто її ворог тепер? Хто насправді ворог, а хто товариш? Сльози здушили горло і Лімія не опиралася. Вони потекли так рясно, що суцільною стіною затулили реальність, аж здалося світ пішов під воду. Той світ, який Лімія знала, пів якого любила, а пів - ненавиділа. Який, вірилося , теж до неї небайдужий.
Просто йшла, не контролюючи куди і нащо. Лише, коли приміщення порту залишилося далеко позаду, і біля її стоп заплюскотіли переливи Ріки Істини, зупинилася і роззирнулася. Нікого. Лімія присіла на кам’яний парапет з барельєфом драконячої голови. Помалу притомність поверталася у її голову. Кров ще пульсувала в ділянці скронь важкими ударами пережитого щойно. «Мене знищать? Інше життя чи це остаточний кінець всього? – якось приречено і механічно пролітало у свідомості, - Кокони знищені. Тепер вони візьмуться за нас, жалюгідних недобитків минулого, ницих пристосуванців...» Ріка Істини заспокійливо лопотіла свою монотонну мелодію. Лімія побачила, як на гостому мисі бігали діти робітників порту , бавлячись з драконами. Дітлахи простягали рученята з ласощами, а дракони робили в повітрі неймовірні піруети, а потім брали заслужений смаколик, видаючи при цьому кумедні звуки. Над рікою сідало Світило. Величезним багряно-рудим коконом, полощучи густі насичені промені в зелених водах. І тут Лімію осінило «Останній кокон! О так, це вихід. Онтарія. Вона нас врятує», - з цими словами і просвітленим обличчям поспішила назад у порт.

Замиготіли датчики, катер ледь завібрував, і як новий шугонув углиб Всесвіту, залишаючи по собі сліпучий енергетичний згусток. Машину, як виявилося, полагодили швидко і на славу. Перед внутрішнім зором чомусь виплило обличчя Сатра. Воно ще з тих часів викликало в Лімії дивне відчуття, яке тепер знову чомусь повернулося. «Довіряти не можна нікому, - впівголоса, карбуючи кожне слово вимовила сама до себе, і ще раз повторила, – Ні-ко-му».
Помилки не могло бути, короткими імпульсами зайшлася попереджувальна лампочка на верхній панелі. Якийсь невідомий зореліт максимально наблизився до її судна. Лімія ввімкнула навігатор-розпізнавач і уважно зчитала з його екрану інформацію. Це не була не машина ні Орта, ні когось із відомих їй придворних. «Хто ж посмів!» Судно вимагато пришвартування. Жовті маяки його дуже скидалися на ті, які зазвичай мали катери міжзоряного контролю, що належали Раді Королів. Але у контрольні катери були меншими та іншої форми. То ж дівчина трохи занепокоїлася, вагаючись, чи дозволити стикування. Вона спочатку пустила сигнал, що мав означати пропозицію спільної пасадки на найближчому карлику. Але відповіді не було. Точніше зореліт далі вимагав пришвартування. Лімія рванула важіль прискорення. Катер різко збільшив швидкість і помчав геть. «Вони мене вислідили, - закралася думка, - але ж я не перечила, звідки їм було знати про мої плани?» Так чи ні, але треба було відірватися від «хвоста». Вона вимушено скерувала машину на Фолт – стару закинуту станцію-супутник, що дрейфувала між Вікторією і Омгом.

Фолт зустрів незвану гостю гнітючою порожнечею і мороком. Але Лімія знала, що робити. Вона зійшла трапом і, підсвічуючи ліхтарем попрямувала в ангари. Відшукала одні із воріт. Вони були замкнені. Тоді посвітила на стіну, знайшла пульт і набрала код. Ворота почали полавно підійматися куполом, відкриваючи сріблясте тіло зорельота останньої швидкісної моделі.
- Відмінно, але надто передбачувано, - пролунало зненацька за її спиною. У Лімії затремтіли коліна. Вона рвучко обернулася, - перед нею стояв Орт. Завжди похмурий, зараз він видавався ще похмурішим. Лімія мовчала. А тоді побачила, як з імли до Орта приєднався Алар і ще якийсь вікторанець з коротким мечем.
- Ти нас зрадила, Ліміє, - витиснув із себе Орт і всі троє почали поволі наближатися. Дівчина обурено вигукнула:
- Це ви мене зрадили! Я вам вірила. Аларе, і ти, ти теж, – Лімія безпорадно відступала, - навіщо, навіщо ти мені брехав?
Алар холодно мовчав, а потім ледь скрививши уста промовив:
- Спочатку не міг надивуватися твоїй легкодухості, але потім... це було так потішно, ці інфантильні сповіді, ці мильні зізнання, - крива посмішка розповзлася обличчям, яке колись здавалося таким благородним, - не зміг зупинитися. Айяяй, Ліміє, такі помилки дорого коштують.
- Навіщо було мене рятувати ще тоді! - в розпачу кинула Орту. Відступати було вже нікуди – за нею височіла глуха стіна. Справа був тупик. Зліва манив сріблястим мерхтінням обшивки порятунок. Але туди не встигнути – смертоносний проміньмеча досягне її швидше, ніж вона зробить крок.
Лімія приготувалася до найгіршого.

Не встигла зорієнтуватися, як таке могло статися – перед її очима все пройшло наче у сповільненій зйомці: раптовий синій спалах за спинами каральної трійці, після якого вони, ймовірно оглушені, попадали долі. Її рука, вище ліктя міцно стиснена дужою п’ятірнею і невагомий біг чи то політ геть. А потім монотонний гуркіт двигуна і чорне провалля космосу.

Спіймала себе на тому, що усміхається. Знайомий чоловічий профіль, що зосереджено вивчав якусь віртуальну карту над панеллю керування.
- Неймовірно, - промовила.
- Мертвий швидше живий, ніж мертвий, - пожартував Сатр, продовжуючи вивчати карту і додав вже цілком серйозно - Невже ти думала, що я залишу тебе на призволяще?
- Ти не міняєшся. І ще – я давно підозрювала, що ти вмієш читати думки, - відказала Лімія, - Ну що ж, знаєш про мій план, що далі?
- А далі мушу похвалитися , що твої мислі ніхто кірм мене читати не може й досі, - Сатр нарешті відірвався від карти, обернувся і змовницьки нахилив голову, демонстративно відверто споглядаючи на співрозмовницю.
- Значить, ти в курсі, - навмисно зробила байдужий вигляд, а потім заплющила очі, щоб не здати себе остаточно.

Онтарія зустріла звиклою спекою. Щойно Лімія вийшла із зорельота, Тхе з гучними вигуками закружляв поруч. Коли ретант приземлився, дівчина привітно почухала його по спині. Тхе зробив спробу поластитися і до Сатра, наче той був його добрим знайомим. Лімія запитально глянула на чоловіка. Той або ж не зауважив, або вдав, що не зауважив ні поведінки дракона, ані реакції напарниці, і попрямував у бік невисоких скель, що півколом оточували невеликй будиночок Лімії. Дівчина подалася слідом.
Опинившись у невеликій печері Сатр впевненим рухом натиснув кілька виступів у стіні. Кам’яна брама розчахнулася, відкриваючи прохід . Посеред наступної печери круглої форми стояв трапецевидний постамент. Сатр кивнув Лімії. Вони обидвоє підійшли до постаменту. Лімія притулила праву долоню. Верхня площина постаменту відкрилася і зі середини виплив на поверхню невеликий сяйливий кокон.

Бунтарі, або смертепоклонники - так їх називали високомірні афли. Але ж вони не поклонялися смерті. Вони, вікти, просто цінували життя. Те єдине , не пролонговане штучно, а природнє, яке споконвіку тривало на Вікторії до появи афлів. А смерть була для них новим початком, хоча і безтілесним.
В коконах знаходилися законсервовані енергетичні ядра клітин буттєвої рідини кожного вікта, що присягнув. У важкі часи створення коконів стало неминучим. Кожен, хто себе вважав істинним віктом, пожертвував часточкою власної енергії заради майбутнього, адже в момент створення кокона вікти ставали повністю безборонними. Зате сила, яка містилася у коконі могла безперешкодно здолати будь-кого, хто посягне на дане богами буття на Вікторії, і захистити існування самої священної планети. Особливо тих, які порушили закони Галактики.

Останній кокон, який вцілів. Він став єдиною надією. Залишилося його активізувати, щоб сила, яка була у ньому з’єдналася із галактичним енергетичним полем. Треба було поспішати, адже невідомо,, чи вижили ті трьоє, які влаштували засідку Лімії. Крім того, залишалася значна група інших, яким, напевно, стало відомо про останні події.
Але щось пішло не так. Кокон ніяк не хотів відкриватися.
Лімія запитально глянула на Сатра:
- У чому справа? Чи міг хтось побувати тут раніше за нас? – запитала з напругою в голосі
- Та ні, не подібно, - відказав чоловік.
В печеру влетів Тхе, вигукуючи щась своєю драконячою мовою. Він закружляв над головами.
- Сатре, - обрережно запитался дівчина, - зізнайся, звідки тебе знає Тхе. Він ніколи не признає за друга чужого.
- Звідки мені знати, - відмахнувся той, і запитав у сою чергу - чи ти мене у чомусь запідозрила?
-- Вже й не знаю, кому можна вірити у цьому всесвіті, - зітхнула Лімія.
Тхе відчайдушно зволав, збиваючи дрібний золотистий пісок з нерівностей на стінах печери.
- Але зараз у мене все одно нема виходу, мушу тобі довіритися, будь що буде, - поспіхом додала дівчина швидше для себе, пробурмотівши собі під ніс.
- Щось діється, - схопила Сатра за плече, - Що ж робити з коконом? - у голосі її почулася неприхована паніка. Несподівано для себе схопила кокон і побігла до виходу.
- Стій, Ліміє, - Сатр не очікував такої реакції і кинувся за нею.

Назовні їх вже чекав гурт у довгих чорних мантіях з мечами в руках.
Орта серед них не було. Але Алар в усій своїй красі сяяв чорним гнівом на чолі цієї братії.
- Вітаю із фінішем! - високомірно прорік він і зробив вітіюватий жест рукою, мовляв вуаля, пропали ви, друзі-вікти, і кокон тепер не ваш.

Дивно, але Лімія зараз не відчувала на нього ні образи, ні злості, ні страху. За логікою, вона мала б хоча боятися, адже хвилини буття її і Сатра були ліченими. Та страх чомусь відступив. Тільки якась незмірна туга стиснула горло. Зробила зусилля, пробуючи прогнати це млоїсте відчуття. Сплюнула вбік. Напруженя стрімко наростало. Напевно Алар потрактував це як випад в його бік. Він змахнув мечем і кокон злетів із рук дівчини описуючи високу дугу. Лімія і Сатр інстинктивно кинулися за ним. У ту мить, коли змечів, усіх як один , скерованих на непокірних бунтарів, блиснули смертоносні промені, руки дівчини і чоловіка встигли зімкнулися на коконі. Потужний розряд розпанахав простір. Сліпуча порожнеча запанувала над всім, що називалося дійсністю.

Красуня-Вікторія , як ні в чому не бувало, рухалася звичною орбітою. Життя тривало. Сивобородий архіваріус, задоволений виконаною роботою, закінчив передивлятися картотеку. Екран погас, а дідок замугикав щось веселе і вийшов із кабінету.

На Онтарії неймовірно красиво заходило світило, золотячи краї далеких скель.
Лімія і Сатр стояли на березі озера Примирення і мовчали. А навіщо було щось казати, якщо і так було все ясно.
Лімія потерла ледь видимий рубець від скилу.
- Сатр попорпався у кишені, дістав кілька монет і кинув одну за одною у збрижену воду кольору індиго.
Обоє перезирнулися і засміялися.

Було це у далеких 70-х. Мала Оленка приїжджала на село до тети Олі майже щороку. Селом невеличке містечко назвати було важко, якби не те, що тітка мешкала на околиці, звідки до центру добрих кілька кілометрів тягнулися одноповерхові сільські хати з подвір’ями, городами і невеликою господаркою.
Оленку та її матір привозив автомобілем батько. Переночувавши, батько повертався до великого міста, звідки на тривалі канікули його не відпускала важлива робота. А Оленці що - три місяці спекотного літа, школа залишилася десь далеко за горами, ріками й озерами. На цей час увесь широкий світ ставав її. До речі, про озера. Містечко, де відпочивала Оленка, мало власне озеро. Величезне, як море. Місцеві його так і називали морем. Правда кораблі там не водилися. Водилися лише карасі, коропи, а в окремих заводях, які місцеві бувалі рибалки нікому не виказували – гігантські рибини-товстолобики.
Тета Оля смачно готувала карасів – у сметані. До молодої картоплі вони смакували особливо. А тетин чоловік, вуйко Петро, готував місцевий делікатес – товстолобиків. І не просто готував – вудив їх за спеціальним рецептом, так, що пальчики оближеш.
А ще любила Оленка тітчині макарони, замішені на домашні яйцях, тугі, але водночас м’які, в росолі, що пах перцем і свіжим курячим тлущем. Тлущ мерехтів прозорими бурштиновими краплями і втікав з ложки, коли Оленка навмисно намагалася наловити його в ложку якнайбільше.Такого росолу Оленка не їла більше ніде.
Але що я все про їжу, та про їжу. Адже на селі було ще стільки всього цікавого і приємного. Наприклад, господарство, яке для міської дитини виглядало неймовірною атракцією.
Свиня, кролі, кури, качки – все воно жило, рухалося, видавало звуки і створювало особливий світ, який так захоплював Оленку.
Дівчинка швидко навчилася знаходити з живністю спільну мову, звикла до запахів – годувала кролів, качок та курей, зазирала в загороду і до свині. Свиню вона не годувала, вуйко налякав, що та може відкусити палець. Тому Оленка лише підходила до загороди і розмовляла з льошкою. Навіть дала їй ім’я – Любка. Там у великому місці в тій самій багатоповерхівці, де мешкала Оленка, в одній з квартир сусідньої брами жила цьотка, яка зовні була схожа обличчям на порося. Взагалі вона була непоганою цьоткою, але колись, коли Оленка ледь не наїхала на наї ровером, штовхнула малу. Оленка тоді добряче потовкла коліна. І в серцях потай, хоч це і не личило дівчинці її віку, обізвала кривдницю свинею. З того дня вже трохи минуло часу, і цьотка Люба, як їй здавалося, вже встигла загладити власну провину цукерками і натягнутою усмішкою. Оленка їй пробачила, але не забула. Любка виявилася напрочуд смішливою особою. Образа пригадувалося, як тільки дівчинка чула з вулиці чи на вулиці дрібний регіт цьотки Любки, з характерним кумедним порохкуванням.
Свиня вуйка Петра була дуже схожа на цьотку Любку. Рот у неї був широкий, з піднятими догори кутиками, так, що здавалося, немов тварина усміхається. « Точно, як цьотка Любка, - подумала Оленка, коли вперше побачила свиню. « Будеш Любкою», – нарекла дівчинка нову знайому, і в знак дружби кинула їй окраєць хліба, намащеного маслом і посипаного цукром, який щойно випросила в тети Олі.
Свиня рохнула і заходилася жваво цьмакати гостинець, підтвердивши згоду і те, що тепер вони з Оленкою друзі навіки.

Легко пішло Оленці і з кролями. Дівчинка знала, коли і що їдять вухасті. Що для них корисне, а що шкідливе. У відведений час мала брала торбинку, напихала туди кошеної трави з великого мішка, який привозив щокілька днів увечері вуйко Петро, і йшла годувати.
Оленці подобалося дивитися, як жують симпатичні мордочки, як кліпають рожеві носики. Але особливо цікаво було спостерігати, коли вуйко чистив клітки. Він відчиняв одну клітку, по черзі обережно брав за вуха кролів і садив у сусідню клітку. Після прибирання процедура перенесення кролів повторювалася у зворотньому порядку.
Колись Оленка й собі, погодувавши кролів, вирішила спробувати витягнути одного з них на світ Божий. Відчинила клітку, хапнула за вуха. Ох і нелегкою справою це виявилося. Щойно почувши волю, кріль, висячи у повітрі, і протестуючи проти того, щоби бути схопленим за вуха, почав надсадно чеберяти лапами, відбиваючи уявного ворога. Подряпаній дівчинці заледве вдалося запхати знавісніле звіря назад до хатинки. Хоч Оленка потім ще не раз робила подібні спроби, але відтоді бажання годувати кролів втратило певний сенс.

Єдиними, хто поки що не розчарував дівчинку, залишалися кури і качки. Годуючи їх, Оленка ретельно виношувала план захоплення однієї з кокотух , яка була найсміливішою, а отже найбільш підхожою для втілення в життя плану. Ряба, так охрестила її Оленка. Ряба вже навіть брала шкірку від хліба з руки і бігла до Оленки, як тільки та її кликала на ймення.
Ви подумали, що той план провалився? І даремно. За кілька днів Ряба дала себе впіймати і зовсім не пручалася. Навпаки, вмостившись між долоньками малої, Ряба з цікавістю поглядала на Оленку. І навіть виявилася вельми спритною і встигла дзьобнути Оленчин кульчик з блискучим рожевим камінчиком до того, як з тріпотінням крил під застерігаючі вигуки тети Олі « Пусти, бо зара воко ті вибере!», і криком Оленки, опинилася на волі.
Цього року Оленка приїхала на село досвідченою господинькою. Для неї живність стала рідною, а отже, нездоровий запал, що спонукав на нові подвиги на благодатній ниві, втих. А це означало, що їй стало нуднувато. Кілька днів дівчинка, яка вже перейшла до третього класу, присвятила озеру-морю, в якому купалася і на березі якого засмагала. Ще кілька, відкривши для себе невеличку пасіку вуйка Петра, із-за сітки спостерігала за бджолами, записуючи б зошит, скільки бджіл і якого кольору пилок носили до вулика. Потім ще якихось півдня влаштовувала для місцевих ос гостину – наливала в капронову покришку від слоїка трохи води і кидала туди цукерку. Потім ставила покришку на клітку з кролями.

На цьому Оленчин азарт господарювати, здавалося, і закінчився. Якби не кіт. Мурко прибився з гульок так несподівано доречно, що в дівчинчиному серці щось радісно калатнуло. Очі загорілися, а ротик щасливо заусміхався. Напевно кіт не любив дітей, а може вже тоді запідозрив щось, що не вкладалося в його звички напівдикого чи напівприрученого сільського кота.
Дикий кіт? Ні, якщо вже у місті коти їдять з руки, то в селі і сам Бог їм велів, вирішила для себе Оленка. І серйозно взялася за виховання Мурка. Спочатку вона мала його задобрити шматком м’яса, так як кіт їсти хліб навідріз відмовивися. Хто знає, де взяти м’ясо влітку на селі в середині 70-х? В холодильнику? Не вгадали.Який ще холодильник?! Це з вам не Різдво чи Великдень, коли по господах різали свині-кури-гуси-качки-індики. На селі, та ще й влітку, м’ясо воліло бігати подвір’ям, якомога довжше залишаючись свіжим.
Так от, оскільки в той день курка плавала лише в росолі, Оленка і полізла до плити, де парувала щойно зварена страва. Кіт відчув чи то запах, чи скору поживу і подався слідом. «Зараз котику, зараз, - примовляла Оленка . З шухляди дістала виделку, зняла кришку з баняка, час від часу позираючи, чи не йде часом тета Оля.
Курка була великою і щедрою – треба ж родині з міста догодити. Кіт був на диво голодним, дарма, що мишей багато. Курка – не миша, коли ще так порозкошуєш. Коли Мурко догризав крильце в калабаньці росолу, до хати зайшла тета Оля. Бідний коцурик, дісталося йому. А Оленці ще більше – кота в хату пустила, росіл перевела, що їсти, бараболю тепер тре варити. Йойой! Але найбільше задзвеніло в повітрі, коли на обід з роботи прийшов втомлений і спітнілий вуйко. Вуйко не став бештати Оленку, а всю злість вимістив на котові. Мурка за шкірку демонстративно було випроваджено з подвір’я аж за браму.
Сумувала Оленка. Прикро їй було. Незабаром кіт повернувся. Оленка зраділа, покликала, захотіла погладити. Та кіт не дався. Зашипів, невдячний. Доброго не запам’ятав. Але запам’ятав, битий, образу.
Що не перепрошувала дівчинка, що не приманювала – ні, і все. От невдячний. То ще якась забава була, а тепер на селі нудно стало, хоч вий. Якось вуйко Петро знову мав іти на рибалку. Відчинив в коридорі перед кухнею ляду і поліз драбиною вниз у погріб, де снасті влілякі рибальські знаходилися. І почав там поратися. Оленка знічев’я тинялася хатою, а ж бачить – кіт нагодився. Зголоднів певно, поганець, бо почимчикував до хати, як до себе додому. А Оленка й рада. «Мурчику, Мурчику», - покликала. Кіт глянув і гонорово пройшов повз. Оленка за ним – хотіла спіймати, але кіт вивернувся і побіг до кухні. «Ану стій!», - закричала Оленка. Наздогнала кота. Та було вже пізно. Кіт, якось примудрився відскочити від Оленчиної ноги і полетів у відчинену ляду вниз до погреба.
Оленці аж в очах потемніло. «Вб’ється», - промайнула думка. Наче на підтвердження цього з погреба паочувся дикий рев вуйка Петра з колоритними примовляннями: «А шоб тебе курка копнула, чорти тебе побрали б...». З переляку Оленка застигла на місці і чекала, що буде далі. А далі з ляди вилетів очманілий кіт з розчепіреними лапами, за ним по драбині виліз розлючений вуйко в подертій майці і з подряпаною спиною.
«Живий! - з полегшенням вигукнула Оленка. Слова стосувалися кота. Але вуйко Петро потрактував це, як знушання малої збиточниці. Як помсту за те, що висварив Оленку за згодовану котові росольну курку. Ледь стримуючи себе, злісно прошипів: «А ти що, чекала, мала розбишако, шо кіт мене з‘їсть?!»

З того часу кіт став ще дикішим. Вуйко обережнішим і підозріливішим, тітка і мати строгішими. «Ех, ті дорослі. Хочеш, як краще, а вони думають, що ти їм ворог», - невтішно підсумувала Оленка і пішла вчергове вмовлями маму повернутися назад, до міста, де не було ні свині, ні курей, ні качок, ні кота, ні навіть озера. Але за яким вона так скучила.