Значить так. Давайте все по черзі. Сьогодні мені виповнюється дев’ять, і я страшенно нервую, адже за кілька годин маю зустріти свого нового друга, песика Чаву, чорного кучерявого спаніеля. Батьки обіцяли, що не зіпсують свята, і я їм вірю. А чого ж не вірити? Тим більше, що вони першими запитали і що я пообіцяла...
Але про це згодом. Це в п’ять мене можна було не питати, чи хочу я рибок, ще б пак, звісно хочу! І рибок, і хом’ячка, і папужок, і...Першими, кого пам’ятаю, таки були рибки – дрібні і вертляві, у величезному круглому акваріумі. Золотої, такої, як у казці, чомусь не пригадую, напевне, в ті часи таких ще не існувало або не було в зоомагазині, куди мене водили напередодні. Тепер мені часто розповідають, як я, із широко розплющеними очима, тицяла пальцем скло, тупала ногами і кричала «Хоцу-хоцу- хоцу!». Пригадуючи це, мама скрушно хитає головою і зітхає, закочуюючи очі, а тато корчить смішну гримасу.
Еге ж, рибки були ще ті бестії. Ніяк не хотіли ловитися і, тільки-но зачерпнувшись із порцією води, вислизали із пригорщі. Слід зауважити, що кіт Круглик ловив їх вправніше за мене. Коли я, обляпана водою, зневірена і сердита, покидала штурмувати акваріум, приходила його черга. Спочатку він пильно дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, що там у мене на думці. Потім, коли я плюхалася на диван і заривалася в подушку, робив хитрий маневр – йшов до кухні і жалібно м’явкав. Звісно, як не погодувати бідненьку зголоднілу тваринку – мама наливала у мисочку молока або насипала сиру. А заодно і мене кликала поласувати чимось смачненьким. Що було робити йшла – невдачу з рибками треба було чимось заїсти. От ми і плямкали – я за столом, а кіт біля дверей. Наш хитрун облизувався, потягався і швидко ушивався, поки я жувала, розглядаючи вулицю через шибку.
Ніколи б не запідозрила Круглика, якби рибок не почало меншати. Батьки забили на сполох. Тато з того часу весь час підозріло на мене глипав з-під лоба, а мама намагалася випитати, чи це не я бува. Та ж сказала, що не я! А навіть, якби то й була я, то не купилася б ні на тістечко з кремом, ні на шоколадний батончик .
Якось після чергового «перекусу» я цілком випадково і незаплановано влетіла у вітальню, де стояв славнозвісний акваріум. І що ви гадаєте? Застала там Круглика з риб’ячим хвостиком у морді. Хвіст ще теліпався. Побачивши мене, кіт швиденько ликнув і смачно облизався. А тоді зістрибнув із тумбочки і повагом пішов геть.
Ну ясно, що мені не зразу повірили. А коли повірили, то в акваріумі не стало останньої рибки. Нових не купували, мовляв, кіт у домі – не напасешся.
В шість приїхали дідусь із бабусею і подарували мені Канарка. Жовтий, галасливий, непосиlючий . З огляду на кота батьки спочатку протестували, але Круглик , на диво, до канарка не проявляв інтересу. Зате мені пташка сподобалася не те слово. Скільки часу я витратила, навчаючи Канарка говорити, і , знаєте, цілком успішно. Говорити він так і не навчився, зате співав – заслухаєтесь, особливо гарно в нього виходило після фраз «Канарку, скажи: «Дайте мені спокій» або « Круглик – гладкий нахаба». Пташок закидав голову, закривав очі та заливався трелями.
А потім я побачила, що у Канарка на хвості дуже гарне пір’я, і можна зробити з нього чарівне перо , щоб мачати в золоте чорнило.Так –так, золоте, яке нібито десь там продається, як мене запевняла моя подруга Лідка. Ніхто ж крім нас не знав, що бажання, написане золотим чорнилом на клаптику від старої газети, підхоплене вітром із балкона, неодмінно здійсниться.
Канарок переїхав до бабусі з дідусем. Я проводжала його сльозами. Правда, оплакуючи не так розлуку, як мрії – виявилося, що золотого чорнила у нашому місті немає. Але перо я все-таки зберегла, раптом колись знадобиться.
Про хом’яка в мої сім, краще промовчу – а то ще почує. Бо не доведено, що він назавжди покинув нашу квартиру, втікаючи від повідця, який я для нього сплела з маминої волічки. Хоча, краще й справді б не вертався – надворі йому житиметься значно спокійніше. Та й клітку його ми тогоріч продали за півціни сусідам знизу.
Вісім. Святкувала з величезним тортом але без нового улюбленця. Отак і весь рік минув – ні з ким було навіть словом перекинутися.
Довго думала, а потім пішла до мами і твердо пообіцяла – ніякиїх фокусів. Та й собачка – це вам не рибки. Навіть не рибки, канарок і хом’ячок разом взяті. Це – друг, справжній друг! Ви запитаєте, а як же кіт? Та ну, який з нього друг. Його навіть не карають ніколи. Круглик мені швидше як брат. Ще й молодший. З братом не дружать, бо що з нього візьмеш? Та й характер в нього нестерпний – робить тільки те, що йому заманеться. Користає з того, що хоч малий, а зуби і пазурі ого-го.
Відcьогодні починаю нове життя –дружитиму тепер з Чавою. Кажуть, що собаки слухаються своїх господарів. До того ж його не треба тримати в акваріумі, у нього немає пір’я, і він не боїться повідця. Ось побачите, цього разу мій улюбленець мене не підведе. І більше ніяких фокусів – я ж пообіцяла.