Було це у далеких 70-х. Мала Оленка приїжджала на село до тети Олі майже щороку. Селом невеличке містечко назвати було важко, якби не те, що тітка мешкала на околиці, звідки до центру добрих кілька кілометрів тягнулися одноповерхові сільські хати з подвір’ями, городами і невеликою господаркою.
Оленку та її матір привозив автомобілем батько. Переночувавши, батько повертався до великого міста, звідки на тривалі канікули його не відпускала важлива робота. А Оленці що - три місяці спекотного літа, школа залишилася десь далеко за горами, ріками й озерами. На цей час увесь широкий світ ставав її. До речі, про озера. Містечко, де відпочивала Оленка, мало власне озеро. Величезне, як море. Місцеві його так і називали морем. Правда кораблі там не водилися. Водилися лише карасі, коропи, а в окремих заводях, які місцеві бувалі рибалки нікому не виказували – гігантські рибини-товстолобики.
Тета Оля смачно готувала карасів – у сметані. До молодої картоплі вони смакували особливо. А тетин чоловік, вуйко Петро, готував місцевий делікатес – товстолобиків. І не просто готував – вудив їх за спеціальним рецептом, так, що пальчики оближеш.
А ще любила Оленка тітчині макарони, замішені на домашні яйцях, тугі, але водночас м’які, в росолі, що пах перцем і свіжим курячим тлущем. Тлущ мерехтів прозорими бурштиновими краплями і втікав з ложки, коли Оленка навмисно намагалася наловити його в ложку якнайбільше.Такого росолу Оленка не їла більше ніде.
Але що я все про їжу, та про їжу. Адже на селі було ще стільки всього цікавого і приємного. Наприклад, господарство, яке для міської дитини виглядало неймовірною атракцією.
Свиня, кролі, кури, качки – все воно жило, рухалося, видавало звуки і створювало особливий світ, який так захоплював Оленку.
Дівчинка швидко навчилася знаходити з живністю спільну мову, звикла до запахів – годувала кролів, качок та курей, зазирала в загороду і до свині. Свиню вона не годувала, вуйко налякав, що та може відкусити палець. Тому Оленка лише підходила до загороди і розмовляла з льошкою. Навіть дала їй ім’я – Любка. Там у великому місці в тій самій багатоповерхівці, де мешкала Оленка, в одній з квартир сусідньої брами жила цьотка, яка зовні була схожа обличчям на порося. Взагалі вона була непоганою цьоткою, але колись, коли Оленка ледь не наїхала на наї ровером, штовхнула малу. Оленка тоді добряче потовкла коліна. І в серцях потай, хоч це і не личило дівчинці її віку, обізвала кривдницю свинею. З того дня вже трохи минуло часу, і цьотка Люба, як їй здавалося, вже встигла загладити власну провину цукерками і натягнутою усмішкою. Оленка їй пробачила, але не забула. Любка виявилася напрочуд смішливою особою. Образа пригадувалося, як тільки дівчинка чула з вулиці чи на вулиці дрібний регіт цьотки Любки, з характерним кумедним порохкуванням.
Свиня вуйка Петра була дуже схожа на цьотку Любку. Рот у неї був широкий, з піднятими догори кутиками, так, що здавалося, немов тварина усміхається. « Точно, як цьотка Любка, - подумала Оленка, коли вперше побачила свиню. « Будеш Любкою», – нарекла дівчинка нову знайому, і в знак дружби кинула їй окраєць хліба, намащеного маслом і посипаного цукром, який щойно випросила в тети Олі.
Свиня рохнула і заходилася жваво цьмакати гостинець, підтвердивши згоду і те, що тепер вони з Оленкою друзі навіки.

Легко пішло Оленці і з кролями. Дівчинка знала, коли і що їдять вухасті. Що для них корисне, а що шкідливе. У відведений час мала брала торбинку, напихала туди кошеної трави з великого мішка, який привозив щокілька днів увечері вуйко Петро, і йшла годувати.
Оленці подобалося дивитися, як жують симпатичні мордочки, як кліпають рожеві носики. Але особливо цікаво було спостерігати, коли вуйко чистив клітки. Він відчиняв одну клітку, по черзі обережно брав за вуха кролів і садив у сусідню клітку. Після прибирання процедура перенесення кролів повторювалася у зворотньому порядку.
Колись Оленка й собі, погодувавши кролів, вирішила спробувати витягнути одного з них на світ Божий. Відчинила клітку, хапнула за вуха. Ох і нелегкою справою це виявилося. Щойно почувши волю, кріль, висячи у повітрі, і протестуючи проти того, щоби бути схопленим за вуха, почав надсадно чеберяти лапами, відбиваючи уявного ворога. Подряпаній дівчинці заледве вдалося запхати знавісніле звіря назад до хатинки. Хоч Оленка потім ще не раз робила подібні спроби, але відтоді бажання годувати кролів втратило певний сенс.

Єдиними, хто поки що не розчарував дівчинку, залишалися кури і качки. Годуючи їх, Оленка ретельно виношувала план захоплення однієї з кокотух , яка була найсміливішою, а отже найбільш підхожою для втілення в життя плану. Ряба, так охрестила її Оленка. Ряба вже навіть брала шкірку від хліба з руки і бігла до Оленки, як тільки та її кликала на ймення.
Ви подумали, що той план провалився? І даремно. За кілька днів Ряба дала себе впіймати і зовсім не пручалася. Навпаки, вмостившись між долоньками малої, Ряба з цікавістю поглядала на Оленку. І навіть виявилася вельми спритною і встигла дзьобнути Оленчин кульчик з блискучим рожевим камінчиком до того, як з тріпотінням крил під застерігаючі вигуки тети Олі « Пусти, бо зара воко ті вибере!», і криком Оленки, опинилася на волі.
Цього року Оленка приїхала на село досвідченою господинькою. Для неї живність стала рідною, а отже, нездоровий запал, що спонукав на нові подвиги на благодатній ниві, втих. А це означало, що їй стало нуднувато. Кілька днів дівчинка, яка вже перейшла до третього класу, присвятила озеру-морю, в якому купалася і на березі якого засмагала. Ще кілька, відкривши для себе невеличку пасіку вуйка Петра, із-за сітки спостерігала за бджолами, записуючи б зошит, скільки бджіл і якого кольору пилок носили до вулика. Потім ще якихось півдня влаштовувала для місцевих ос гостину – наливала в капронову покришку від слоїка трохи води і кидала туди цукерку. Потім ставила покришку на клітку з кролями.

На цьому Оленчин азарт господарювати, здавалося, і закінчився. Якби не кіт. Мурко прибився з гульок так несподівано доречно, що в дівчинчиному серці щось радісно калатнуло. Очі загорілися, а ротик щасливо заусміхався. Напевно кіт не любив дітей, а може вже тоді запідозрив щось, що не вкладалося в його звички напівдикого чи напівприрученого сільського кота.
Дикий кіт? Ні, якщо вже у місті коти їдять з руки, то в селі і сам Бог їм велів, вирішила для себе Оленка. І серйозно взялася за виховання Мурка. Спочатку вона мала його задобрити шматком м’яса, так як кіт їсти хліб навідріз відмовивися. Хто знає, де взяти м’ясо влітку на селі в середині 70-х? В холодильнику? Не вгадали.Який ще холодильник?! Це з вам не Різдво чи Великдень, коли по господах різали свині-кури-гуси-качки-індики. На селі, та ще й влітку, м’ясо воліло бігати подвір’ям, якомога довжше залишаючись свіжим.
Так от, оскільки в той день курка плавала лише в росолі, Оленка і полізла до плити, де парувала щойно зварена страва. Кіт відчув чи то запах, чи скору поживу і подався слідом. «Зараз котику, зараз, - примовляла Оленка . З шухляди дістала виделку, зняла кришку з баняка, час від часу позираючи, чи не йде часом тета Оля.
Курка була великою і щедрою – треба ж родині з міста догодити. Кіт був на диво голодним, дарма, що мишей багато. Курка – не миша, коли ще так порозкошуєш. Коли Мурко догризав крильце в калабаньці росолу, до хати зайшла тета Оля. Бідний коцурик, дісталося йому. А Оленці ще більше – кота в хату пустила, росіл перевела, що їсти, бараболю тепер тре варити. Йойой! Але найбільше задзвеніло в повітрі, коли на обід з роботи прийшов втомлений і спітнілий вуйко. Вуйко не став бештати Оленку, а всю злість вимістив на котові. Мурка за шкірку демонстративно було випроваджено з подвір’я аж за браму.
Сумувала Оленка. Прикро їй було. Незабаром кіт повернувся. Оленка зраділа, покликала, захотіла погладити. Та кіт не дався. Зашипів, невдячний. Доброго не запам’ятав. Але запам’ятав, битий, образу.
Що не перепрошувала дівчинка, що не приманювала – ні, і все. От невдячний. То ще якась забава була, а тепер на селі нудно стало, хоч вий. Якось вуйко Петро знову мав іти на рибалку. Відчинив в коридорі перед кухнею ляду і поліз драбиною вниз у погріб, де снасті влілякі рибальські знаходилися. І почав там поратися. Оленка знічев’я тинялася хатою, а ж бачить – кіт нагодився. Зголоднів певно, поганець, бо почимчикував до хати, як до себе додому. А Оленка й рада. «Мурчику, Мурчику», - покликала. Кіт глянув і гонорово пройшов повз. Оленка за ним – хотіла спіймати, але кіт вивернувся і побіг до кухні. «Ану стій!», - закричала Оленка. Наздогнала кота. Та було вже пізно. Кіт, якось примудрився відскочити від Оленчиної ноги і полетів у відчинену ляду вниз до погреба.
Оленці аж в очах потемніло. «Вб’ється», - промайнула думка. Наче на підтвердження цього з погреба паочувся дикий рев вуйка Петра з колоритними примовляннями: «А шоб тебе курка копнула, чорти тебе побрали б...». З переляку Оленка застигла на місці і чекала, що буде далі. А далі з ляди вилетів очманілий кіт з розчепіреними лапами, за ним по драбині виліз розлючений вуйко в подертій майці і з подряпаною спиною.
«Живий! - з полегшенням вигукнула Оленка. Слова стосувалися кота. Але вуйко Петро потрактував це, як знушання малої збиточниці. Як помсту за те, що висварив Оленку за згодовану котові росольну курку. Ледь стримуючи себе, злісно прошипів: «А ти що, чекала, мала розбишако, шо кіт мене з‘їсть?!»

З того часу кіт став ще дикішим. Вуйко обережнішим і підозріливішим, тітка і мати строгішими. «Ех, ті дорослі. Хочеш, як краще, а вони думають, що ти їм ворог», - невтішно підсумувала Оленка і пішла вчергове вмовлями маму повернутися назад, до міста, де не було ні свині, ні курей, ні качок, ні кота, ні навіть озера. Але за яким вона так скучила.