ніжність моя тобі

ніжність твоя в мені

не поспішай із «так»

і не почуєш «ні»

разом поміж краплин

ані сухі ні мокрі

стишився часоплин

кришиться меч дамоклів

Ти – бог-РАтай.
Це твій
одвічний триб.
Врізається
в податливі глибини
могутній плуг.
І нім впадуть
зернини,
їм несть числа –
тим зойкам
пишних скиб…

Спинився час.
Знемігся.
Ти ж –
невтомний! –
рясним дощем
на розімлілі
перса…
Земля зітхає,
шаленіють
чресла
і серця дзвін,
немов удари
грому!

Вона сміється, наче сипле перлами.
З-під вій іскрять лукавинки і бісики.
Ті очі можуть бути тільки першими-
єдиними. А кожне слово – піснею.

Бо ж руку подала без тіні сумніву,
природно й просто. Темрява розтанула,
як усвідомив у долоні сутнісно
маленький скарб тендітно-порцеляновий.

Вона сміється. Перлів не збиратиме –
з них проростуть лілеї перламутрові.
Збігають миті і стають крилатими, ,
бринять в душі віршами незабутніми…

Який типаж! Яка моновистава:
актор, і драматург, і режисер –
в одній особі! Що якась там кава –
червоне танго тонкостінних сфер,
терпке й сухе, як проминула осінь,
де чверть доби, тривалістю в життя.

Ще деколи нашіптуються й досі
нерозшифровані, невчуті до пуття
тендітні па словесної спіралі
і космос дна зіниць в моменті «ікс»…

Із висоти відгулих "сатурналій"
скрипить на весну спорожнілий Віз…
А у куточку, підхопивши м'ячик
пін-понгу незавершених розмов,
еґреґор кави підморгнув, неначе
на мислі має відігратись знов.

Хай буде дощ! І лиє із відра,
з усіх небесних відер одночасно!
А ми з Тобою вдвох біля вікна
тендітно обіймаєм наше щастя.

Ні пари з уст - бо зайві всі слова,
коли впритул до серця б'ється друге.
А дощ іде. І часу тятива
дзвенить струною радості і туги...

Не відпускай мої уста
хай сколихнеться кров густа
і заповільнить часоплин,
де ми з Тобою наодин -
- ці-
-луй!
На заздрість солов"ям.
Хай буде гірко їм, а нам -
рука в руці, уста в уста -
не відпускай!..

2018

Найінтимніша відстань – на кінчиках пальців.
Обпікаючий струм невагомих торкань.
Легкo вигином брів запитання: "Зостанься?"
І опущених вій таємнича вуаль…

Із самого єства вибруньковує квітка
сецесійними звоями пагонів-мрій.
Дай упитись цим станом… Повільно чи швидко -
все відбудеться вчасно, коли справді мій:

і прилюдні обійми під виглядом танцю,
і схвильована плоть, і відверта жага!..
А сьогодні ще відстань – на кінчиках пальців…
І опущених вій таємнича вуаль…

2018

Відпускаю із серця полегко… Лети!
Так замешкав у ньому надовго, неждано
милим гостем. Пороги змету і кути,
і розсиплю синицям окрушини манни.

Сподіватись на зустріч, чи лист, чи «алло»?
…плине час і шліфує бажання й потреби.
Ти - мене відпусти… І хай ляжуть під скло
спогаданки про спалахи спільного неба.

Запакую у теки старі почуття,
Архіварій буденно проставить сторінки…
І на повні легені – триває життя! –
розсміюсь у світанок на чистім зарінку…

«Століття темні». Пошуки «Граалю».
«Святої Інквізиції» вогні.
Здавалося - ще мить, і помираю,
залишуся в намулистому дні.

Порвуть на шмаття хижі баракуди,
чи зненависть поглине, наче сом…
Чолом стіну? Нізвідки і в нікуди?
І… перемога світла понад злом!

І ось гойдаюсь в місячнім фонтані,
а поруч – рідний профіль і анфас.
І віриться – далеко не останній
оцей палкий чуттєвий ренесанс!...

О! Ці метелики… такий солодкий лоскіт…
Півподиху і тремоло підкриль…
Маленька гусінь - з кокона у розквіт
розбудить шторм ендо_морфінних хвиль.

О! Так! Іще! Призупинись… і чвалом!
Мустангом диким, м’язами у піт,
у феєрверкову люмінесцентну хмару,
у позагалактичний мезосвіт…

2016

Діркатий наст, колючий і шорсткий,
рипить, що певно чути й з того світу…
Схололий пляж, знелюднілі піски
ще снять слідами теплих ніжок літа…

Двигун епох у вічній течії.
Рапанні замки на узбіччях жужмом…
В обійми заховаюся Твої,
піщинкою в долонь жадану мушлю.

Навіяння? - сеньйора, кавалер...
…В щоденній веремії ритуалів
стежки-шляхи між безлічі химер:
кому - по колу, іншим – по спіралі,

орбіти звичні. Марить циферблат
про опівнічні винятки із правил –
навспак змотати двадцять п’ятий кадр
й застигнути за хвилю до ударів…

Ударна хвиля! В скроні, під ребро –
заряд подивування в перигеї…
Ковзнуло? Зачепило? Відлягло? –

лиш ліхтарі на дощовій алеї
підморгують крізь жовтувате скло
пробудженню нової Галатеї…

Неначе вчора: сміявся червень,
і ти – "принцеса"! Черешень смак…
І пахло сіно, і зірка з неба
тобі у коси… Впритул, навзнáк…

А далі – буднів коловороти
і чорно-сивий нелюбий дім…
Купе. Перестук коліс. Навпроти,
уже не разом, "вона" і "він"

так офіційно, і так до хрипу –
оця дорога, і цей сюжет…
Погасне рампа, спочине скрипка,
в м’якім футлярі засне кларнет.

Лиш не заснути моїй уяві –
гортаю кадри: вперед, навспак…
Дарма, що осінь - листки жовтяві,
якщо в цілунку – черешень смак!

Усе жадане в земнім зеніті,
все обіймаєш, бо ти – повітря…
Чого не звідав? Незримі сіті?
Але ж ти – вільний! На ймення - вітер…

Лети в міжпростір… В космічнім пѝлу,
мов із туману, побачиш диво:
незнана гостя з глибин галактик
тобі всміхнеться і зронить клаптик
зі свого шлейфу - іскринку-згадку…
То – я… Комета…

(читай спочатку) :)

Не запитуй. Не квапся. У мареві музики тіней
провідчуй несказанне за стриманим порухом вій.
Закружляй, завальсуй, занеси падолистом осіннім
в паралельні світи варіантів можливих подій…

Там собі оберу лише перший акорд і спинюся
на найтоншій струні – не сполохати б видиво-мить!
Найсолодшим моментом початку чуття переллюся
у відлуння, яке хай між нас якнайдовше бринить…

Негадано-неждано феєрично:
раз - призабута тога королеви,
два - ліхтарі туманно-опівнічні,
три – розімліло-муркотливі леви…

І висота, неначе, й не захмарна
у порівнянні доль і п’єдесталів…
Ніч, тет-а-тет у затишній кав’ярні,
неспішні фрази, усміх з-під вуалі,

бій дзиґарів на ратуші, мов титло...
летючий простір білої карети,
на східцях доторк рук, і уст, і… світло
в торбинці спогадів - приємне і шляхетне.

2014

Високий, гарний-чорнобривий-молодий,
летка хода, упевнена постава,
і профіль - точено-карбовано-чіткий:
андро-брюнетна мить-моновистава.

Син, брат, онук... мабуть,- коханий,батько,муж:
реальні амплуа, гіпотетичні…
Зелене світло перехресного шляху
і… кожен у свої буденні притчі…

28.10.2013

Осінній подіум і дефіле арт-ню -
у моді айстри, хризантеми і жоржини…
Щаслива я іду !.. Куди й навіщо йду?
Чого мені ще треба ув оцю хвилину? -

Цілунок перший у долонях - диво-скарб.
Не розтулю – ачей ще виплигне мов коник,
чи злине ген по заотавлених лугах
лелечим леготом у променях червоних…

На згадку зберегти його я хочу. Як?
У пазуху? У сейф? Де той Сезам надійний?
А, може, хай летить у осінь, наче птах -
Ти подаруєш знов. І буде це постійно…

…(2013)

Єднає час хвилини у століття.
А дощ іде. І що йому той час!
Змиває з душ гірке одноманіття:
єдна людей. Так, як сьогодні нас.

Од віку подорожніх одчайдухів
нагонив у вертеп чи крайній двір.
Для нас же несподіванку придумав -
тендітний «дах», й негадано привів

тебе й мене під нього… Парасолька! -
посвідник іскор спалаху зіниць…
Цей дощ і шлях – нехай іще надовго….
О, ми так близько!.. Рук торкання мить -

хвилююча поезія початку…
Стіна дощу. Розсміяний Перун!..
В обіймах наполохане дівчатко,
у скронях – гул усіх всесвітніх лун…

І парасолька наче й не потрібна –
обоє ми промокли до рубця…
Регочучи, босоніж в бризках срібла -
у зливу без початку і кінця…

1990-ті (2013)

Ненафарбованими устами
відпускаю твоє чоло.
Непідсолодженими словами
те гірчить, чого не було…

Не фальшиве моє серцеквіття,
та не щира твоя «любов».
Крізь опалин кохання поліття
заколючене - стрімголов!…

…Буде ранок, пелюстя сонця,
до щасливих бездонь мости…
Та в моєї душі віконця
відтепер не заглянеш ти -

замуровано всі… Проститься,
почвалає пріч Купідон…
Зимні мури, вузькі бійниці.
І не мрій. Не для мене полон.


1990-ті рр.(2013)

Ну хто казав, що я люблю без меж?
Шалію! Так точніше, певно…
Вдих! Й не видих –
завмерло все – це Ти до мене йдеш,
а я – втопаю в обертонах оксамитних…

…Цілуй, милуй, і не шкодуй снаги,
у полум’ї жаги аби не знала вже я:
де небо, твердь, і де які світи?
впокорено благала: «Пощади!..»
і у знемозі засинала над землею
в обіймах космосу, де тільки я і Ти…

…(2013)

Без імені. Без назви. Без означення…
Що в нас було? Хіба це мало значення!..
Шаленства вихор… Осипалось небо!
Ти, я і Всесвіт… То чого ще треба?

Напевне, слова, заповітно-жданого -
«кохана»… І у відповідь – «коханий»… О,
чекала слова!.. Вічного. Єдиного…
Спливали весни. Лиш «табу» не сплинуло.

Мовчало слово. Німіло, глухло серце.
Чуття без назви ячало в душнім герці
у путах правил зустрічей за розкладом
дійшло собі до стану напіврозпаду.

Тужити, сумувати, плакати – за чим?
Неназване – тому, мабуть, і є нічим?
Без імені, без назви, без означення …
А чи було? Чи це ще має значення?..

…(2013)

Звабливі Ваші жести і слова
утратили для мене силу значень.
...Самотній кінь без вершника й сідла
копитом бив об мури непробачень.
Він довго бив. Він бив і день, і ніч,
аж стерлася на тій нозі підкова!..
Чекала я… Мовчання зусебіч...
Назустріч Ви не мовили ні слова.

...Оновлення світів – старі зірки
прощаються в останній заметілі,
сніжинками торкаються щоки,
і... Ви не лицар. І Ваш кінь не білий.

… (2013)

Хотіла б ясним сонечком ранковим,
його найпершим променем рожевим,
поцілувати в ліжку твої очі
прошепотіти ніжно: «Уставай!..»

Або жагучим сонцем полуденним
вмить спопелити жаром поцілунків!..
Лиш тим - навзаході,- не хочу бути,
аби з тобою не прощатися щоденно.

…Напевне буду «сонечком» червоним
(комашкою на кінчику мізинця),
яке ось-ось розправить свої крильця
і… крапкою у небі теплий спомин.

О, так… Хай буду спомином для тебе,
яскравим спалахом, далеким і красивим,
як та, не у твоїх долонях догоріла,
зірниця-доля, що упала в море…

Забудеш? Не біда… Я - пам'ятаю...
Якщо ж не зможеш та не збайдужієш -
в сумну хвилину ти згадай про мене
і усміхнись. Нічого більш не треба…

1998 (2013)

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

Я хочу стріти Вас невимушено й легко.
Немовби зустріч ця – і звична, і буденна.
Неначе знаю я слова які казати…
А потім знов і знов у пам’яті гортати.

Я хочу стріти Вас! О, як я цього хочу!
Поглянути ще раз в магічні Ваші очі,
І з Вами жартувать, сміятися невпинно…
Я хочу стріти Вас – яка ж у цім провина?

А може, Ви також блукаєте самотньо,
На зустріч несподівану чекаєте сьогодні?
Можливо, саме я в цю мить для Вас єдина -
Між тисячі облич найближча Вам людина…

...

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

1990-ті рр.

********

Навіть якщо нині - вперше і востаннє,
навіть якщо завтра будемо чужі -
вдячна я смерканню, вдячна я світанню
за миттєвість щастя на нічній межі!..

*********

Палкі обійми пристрасті нічної -
колючий іній посмішок удень...
Та все ж я вдячна вередливій долі,
що Ти в ній є, і знаєш тих пісень,
яких моя душа так спрагла чути!
Ти був. Ти є. І досить... Далі? – буде!..

...(2013)

Чи ніжно-цнотливо-спокусні,
чи звабно-відверто-розпусні
спивати жагучі нектари,
ширяти ген-ген поза хмари
і звідти – у вир головою...
з тобою… і тільки з тобою…

2013

А у мене очі - кольору каштанів,
а у тебе – барви ранньої весни.
На душі розточчі зупинився, глянув…
І розкрив обійми, і… змістив часи.

Паралельна дійсність. Ірраціональна.
Та така реальна, як ніщо й ніде.
Кажуть, хтось придумав формулу кохання?
То нехай за нею віднайде… себе...

Теореми серця. Аксіоми долі.
Перехрестя часу поміж зим і літ.
А всього лиш треба – вимовити слово
і подати руку. Й цим – змінити світ!..


…(2013)

Білозубі усміхи конвалій.
Із-під вій фіалкове: «Прийди!»
веснянкові сонечка-кульбабки
і черемхи млосний подих: «Ти…»

Ой то буде: заквітує терен -
і укриє памороззю цвіт…
Любуватимеш? – іще не певен? -
стиглі брості черешневих віт…

Ягідки черлені задалеко?
Чи на відстані правиці - рай-дуги?
Чи на них шукаєш напис «еко»
на підкріплення своєї неснаги?…

Одлетить вишнева хуга-юга,
обнесе пташня усі сади…
До стерні поколе ноги туга:
де ж те млосне і фіалкове «Прийди»?..

Рiano¹
Милують руки стан віолончелі
м’які, управні, вмілі, дужі, ніжні…
Я "п'яно" тану в сутінках очей… І
неначе дощ каштановий на ліжник…

Forte²
…Спіймай мене, мов пташку, у долоні
чиє серденько б’ється дрібно-дрібно.
Тримай її/мене так міцно й ніжно,
щоби… співала у твоїм полоні…

Fortіssimo!²
… Смакуй уста і випий поцілунком
усю до дна. І дай мені напитись.
Мій подих забери весь до останку
і свій віддай. І не дозволь спинитись…
Глибокий оксамит віолончелі,
і струни забриніли аж у лоні…
Фортісімо! Глісандо³!... Луни-трелі
в позачасовості… в позаполонні…


Рianіssimo¹
… правічний порух - до плеча... твоя рука,
м’яка, управна, вміла, дужа, ніжна…
І я - "п'янісімо-п'янісімо" в думках…
нарешті… щебети весни… неспішно …

…(2013)

А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)

«Усе мине» - віщає Соломон.
О, він – мудрець! Він добре зна, що каже…
… Мине і мій казково-дивний сон,
І буде все, як снила досі , завше…

Тому, свого «сьогодні» - не боюсь!
Хоча ще вчора - мліла й потерпала.
Схотілося сміятись – я сміюсь,
Співати захотіла – заспівала!..

Тепло відчути рук твоїх чи уст…
І доторкнусь!.. Лишень і ти не бійся.
Почуєш: я співаю чи сміюсь –
Співай і ти, й разом зі мною - смійся,

І закружляй мене, і завальсуй,
Хай танець буде, наче лет між зорі!...
Коли я засумую, - не сумуй!
І не мовчи, коли душа говорить…

«Усе мине» - віщає Соломон…
Послухаємо? Певно зна, що каже…
…Мине і мій казковий диво-сон…
І буде все, як снила досі , завше?..

… (2013)

Сьогодні сам собі зроби дарунок –
прошепочи лише одне: «Люблю…»
І сонця веснянѝй палкий цілунок
зігріє душу і твою й мою .

Нехай весна дарує тільки радість,
штормів і повеней ніколи не веде.
І почуття тонка тендітна парость
хай яблуневим цвітом розцвіте.

Учення - на початку було Слово…
Та звідки це відомо солов’ю,
що тьохкає і виливає вголос
не сказане між нами те «люблю»?…

Говорить серце, очі, руки, тіло…
У поцілунку з’єднані уста!...
Все ніколи… Іще не продзвеніло…
Чи продзвенить? Чи це судилось нам?..

…(2013)

Не суджу тебе, не суди і ти.
Що судити, як не судилося…
В паралельний світ йти навпомацки?
Потайна стезя загубилася?

Там – літаєш ти. Там – літаю я.
В наші теплі сни залітаємо.
Там – привітне все… Райська благодать!…
Нащо наш Едем тут шукаємо?

Надовкіл – зима. Всі сади – пусті.
Рай земний лише в супермаркетах.
Та збери хоч би всі багатства ті –
Плоду райського ти не купиш там.

Почекай весни, літа, осені…
Хай сади цвітуть, осипаються…
Вродять яблука!.. Та такі рясні –
Ті, що райськими називаються!..

…(2013)

Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…
…Лише щемливо ноткою одною
Пульсує скронями коротке: «Ні»?…

Ні? Не про нас шекспірові сюжети,
І не для нас концепти тривіальні…
Ні?.. Чом тоді в думках одне лиш: «Де ти?!»
І мрії – фантастичні, нереальні…

Ні?!.. Хай там що, а літо – за весною! -
Короткі ночі та найдовші дні…
… Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…

…(2013)

Не важко бути сильною при всіх,
Складніше – наодинці із Тобою.
Та й тут рятує дотеп,жарт і сміх…
Найважче – тет-а-тет - сама з собою…

Сум’яття у душі, словах, думках...
Невдалий день? – гіркі та чорні рими…
Невчасно щось гублю... шукаю… Так!
Знайшла себе… лиш біля Тебе, милий!..

2008 (2013)

Куточок раю… І не так суттєво,
Чи будуть це палаци і шовки…
Він виника зненацька і миттєво,
Де двоє «я» зливаються у «ми»…

А стиглий «овоч»? Ось! Як на долоні…
І вільна воля на усі світи –
Чи зернятко залишити у лоні,
Чи, надкусивши, з раю утекти?…

Повільний танець… Дійсно –
Навіщо зайвий поспіх?
Ламбаді, самбі, свінгу
Ще посміхнеться успіх…

Неначе у дарунок –
Її рука тремтлива…
Мов ружа, поцілунок
на щічці, несміливий…

Маестро так по-віль-но
Пе-ре-гор-не сторінку…
Не випускай з обіймів
Свою кохану жінку!…

Маг і чаклун, мольфар і чарівник,
осінній перелесник, лісовик, чугайстер?
Чи ворожбит, відун і градівник,
алхімік і звіздар? Ні! Ти – кохання Майстер…

Лечу в бездоння пристрасті зіниць, -
Ріка цілунків-чарів нами ще не спита…
Торкнутися б одвічних таємниць…
- Ти – Майстер! А хто я? Кохана - Маргарита?…

Хто я для Тебе: мабуть, не Сафо…
Можливо, - вічно юна пристрасна Джульєта?
Чи, може, Мавка?.. То, направду, – хто?
- Ти… Муза! Серця і душі… й життя Поета…