Тиха гавань, мій всесвіт і мій головний причал.
Я завжди поверталась, про що би ти не мовчав.
Поверталась з дороги, яку я сама розпле́ла,
Розтягнула, розлила, мов за́вчений ритуал.
Ти так часто й багато всього́ мені пробачав,
Що морями ставали мої затісні́ озера.

А коли десь далеко впадала в обійми сну,
То крізь нього вбачала єдину таємну суть:
Що без тебе мене не існує і все даремно.
І я марила спокоєм тво́їх надійних рук,
Проклинала затяжність гірких та німих розлук,
І завжди сподівалась, що це почуття взаємне.

А ставати на якір? То звідки його візьмеш?
Коли сонце на обрії зовсім уже ясне,
Тільки місце із попелом замість нічної ватри -
Ти пливеш, я пливу, і надалі немає меж,
Я завжди поверталась. І ти повернешся теж,
А я буду на тебе так само завжди чекати.

Що тобі дати, крім зливи у двох томах?
Ночі загублених сповідей на словах?
Руку в долоню і місце, куди сховатись?
Що запитати, коли зупинився час?
Як пояснити, що все це лише міраж,
Добре продуманий і наперед відзнятий?

Грім сповіщає, як скоро мине гроза.
Ти обираєш, тебе хтось давно обрав.
Зміна героїв уже не твого́ роману.
В темряві світ лиш на дотик і без прикрас,
Це наш взаємний невидимий декупаж,
Як візерунки відвертості та обману.

Сказано. Втілено. Міст нам не перейти.
Продекоровані наші напівсвіти -
Це подарунки на пам’ять і талісмани.
Рівний малюнок виблискує між розмов,
Кожен із нас по-ново́му себе знайшов,
Далі накреслив постскриптум із іменами.

Вітражі у каплиці поблискують різними фарбами.
Кольорові малюнки, як щастя-нещастя украдене.
Ти заходиш і сонце танцює в твоєму волоссі.
І весь світ видається знайомим і дуже привабливим,
Оповідки дитячі солодкою вірною правдою,
І у серці поскрипує радість, як сніг на морозі.

Ти не смійся, у моїх святинях не завжди однаково,
І буває, коли я ховаюся трохи заплакана
Недалеко німих вівтарів і рахую пожертви.
А в замерзлих долонях не золото-срібло, не платина,
Тільки знищена часом, розхристана іграшка ватяна
І надіслані кимось, але не відкриті конверти.

Їх лишаю на сходах, не треба за ними молитися.
Вони зразу зникають до першого повного місяця.
Я поставлю свічу за надії, які не збулися.
А сакральна споруда стоїть, нас з тобою зігріє ще,
Мені досі пасує дівоче, бо татове прізвище,
І я далі читаю казки в ілюстрованій книзі.


Жовтень, 2013

Велику Ведмедицю хилить направо — на осінь.
Місяць надщербнутий тулиться поміж деревами.
Вітер завчасно розплів оксамитові коси
Ночі, що тихо блукає спустілими скверами.

Іди, позбирай сухе листя у жмені під колір
Сукні своєї жовтавої трохи прозорої...
Гучно постукує гілка і чується стогін
Крони старої, що скоро впаде нам на голови.

Слідкуй за прикметами, різне ж бо може трапитись.
Ніч. Ти – розбещена, ти споконвічна розпусниця.
Ніжна, тягуча і танеш так швидко, як забрус.
Віск розливаєш, чекаєш, що ангели спустяться,

Волосся тобі позрізають, курчаве, квітуче,
Хустку зав'яжуть, лякатимуть давніми притчами.
Все розраховано. І твій фінал неминучий,
Значить, усе має бути, як треба, за звичаєм...

Лиш втома від тих нарікань і зіпсований почерк.
Ніч при надії не знає, чи вірити cпогадам.
Вже зустрічає ранкову зорю, рідну дочку,
Роджену в муках, але до останнього сховану.

10.2013

Жінку пестити треба не тільки словами. Руками.
Адже тіло її — це не вивчена досі наука.
Я питаю:
- Важлива?
Ти кажеш:
- Важлива.
Ночами
я б схилялась у твої обійми без зайвого звуку.

Але кожного ранку лише усамітнене ліжко.
А від думки про твоє втручання — мурашки по шкірі.
Ти мене бережеш, не образиш, бо це таки грішно.
Ти мене проводжаєш на сповідь, щоб жити у вірі.

Жінку пестити треба не тільки руками. Словами.
Щоби шансу не дати пекельно-лукавому змію.
Я питаю:
- Ти віриш?
Ти кажеш:
- Я вірю!
Між нами
смолоскипи із бересту. Я їх гасити не cмію.

2013

Кришталевий мій світ, переломлений, не заточений.
Ніби лід скам'янілий і віє від нього холодом.
Як залишиш відбитки, то їх не зітреш словами.
Я б сяйвом заграла на сонці, якби не зурочили,
І якби не кололи мене на частинки молотом,
Якби не тримав хтось прикрасами ті кристали.

Та кварц випрозорений тільки міцнішає з відчаєм,
І зріз його може поранити, блиск опромінити.
Лишається тільки мовчання, воно ж бо золото.
І те, що з початку здавалося нам незакінченим,
Зросло не мостами між нами, високими стінами,
Гріхом, що міг бути солодким, але незамоленим.

Травень 2013

Мені ніжність наснилась, така, що до трепету вій.
Я немов догорала і переродилась у ній.
І так спрагло до неї припала, усім своїм змістом.
Як до світла з мовчанням, чи криком, чи звуком сирен,
Я себе загубила у тисячі різних імен,
Що здавалось, у власному тілі нема мені місця.

В тій кімнаті без вікон чомусь було двоє дверей,
Як одну закривала, то з іншої сотні тіней
Проповзали і заполоняли завужений простір.
І тут я прокидаюся, сповнена дивних тривог…
Хоч ця ніжність моя – безкінечний німий монолог,
Я щоразу із нею вкладаюсь в застуджену постіль.

17.03.2013

Я сьогодні інакша. Ці ночі мене погублять.
Засинати і прокидатись із болем у грудях.
Я збираю волосся і знов не малюю очі.
Пробираюсь бездумно горою липкого бруду.
Якнайшвидше ховаюсь, боюсь, що на людях знудить.
Все шукаю стежки призабуті, авжеж коротші.

Ця глибока відчуженість трохи мене розрадить.
Адже це не є рік, не півроку, лише декада...
О, люди, будь ласка, не вештайтеся під дахами!
Але кому насправді потрібна така порада.
Відкладемо розмову? А як же, навік відкладем.
Не збираюсь поїти тебе своїми гріхами.

Давай зробимо вигляд, що так воно має бути.
Якщо ти так боїшся здаватися відімкнутим,
Я ключі підбирати не стану. Я вже втомилась.
Я сама ланцюгами дзвінкими недоприкута,
Кимось втрачена була і кимось давно забута.
А сьогодні - інакша. Ти кажеш, що я смілива?

16.01.2013

Тікати у місто квітів було б дуже розумно,
Якщо навесні чи влітку, та зрештою навіть в жовтні.
На дивне щастя-нещастя там опинилась в грудні,
Сніг коли ще не вмостився, і лиш тротуари змоклі.

Тумани стіною впали, вулицями скотились,
Посіяли трохи смутку й вологості на дахах.
Цей день би здавався сірим, вицвівшим і немилим,
Якби не затишний столик і келих того вина.

Хтось точно там був зі мною, в мріях чи снах тривожних.
В квітучому місті буває навіть без квітів гарно.
Легко було забутись, й згадати уже не можна,
Чому я стою самотня на березі річки Арно.

2013-01-15

Поглянь на вікно! Диво дивне, фламандське мереживо,
Сплетене груднем дбайливо морозними нитками.
Він майстер казок, самовпевнений, трохи збентежений,
Часу не гає й усе розмальовує квітами.

Тонкі візерунки, тендітні, приречені зникнути,
І від тепла розчиняються, що й не помітити.
Я в грудня питаю зухвало, а можна й мені таке?
Ти би торкався, і враз я лишалася світлою.

Щоб кожен малюнок - холодна прадавня історія,
Моя чи твоя, це тоді вже не мало б значення.
Вони би стікали водою під пальцями твоїми,
І ми один одного точно зробили б кращими...

2012-12-23

Давай пропустимо всі ці дитячі безумства:
"Скучаю, чекаю, люблю і лечу за тобою...".
Ти, мов на дні океану захована мушля,
А я все шукаю тебе під тяжкою водою...

Повітря бракує, здається, сил вже не стане,
Солені мої перешкоди й холодні на дотик,
Бачу тебе поміж сірим камінням й пісками,
Але відчуваю шаленого духу супротив.

Тільки не змушуй мене протидіяти шторму,
Бо я не пірнальниця ама, піщинка всього лиш.
Як би набрати в тобі перламутрову форму?
І знати, що ти мене точно ніколи не зрониш...

2012-12-12

Чай з імбиру, липневий мед і сльоза за комір.
Можна трохи гвоздики, горіхів чи навіть перцю.
Каркаде рожевіє, гріє і вже ніколи
У когось просити тепла мені не доведеться.

Чи вино з корицею? Разом в беззвучний стогін...
Лиш не перегрівати, плюс яблука, апельсини.
Я тепер розумію, кілька годин по тому,
Що насправді в своєму горі усі некрасиві.

Напій з помилок запиваю напоєм з болю.
Обпікає з середини, присмак тяжкої втрати.
Змарнілий дощ промиває нову парасолю,
І чомусь уже байдуже, кого тепер чекати.

Від прянощів до гіркоти, кілька слів на поміч,
Кілька з тих, що досі не втратили свого значення.
Та що відшукаєш на місці великих вогнищ?
Усе спопеліло, залишилось лиш: Пробач мені.

Що розкажеш мені, затуманений післявересень?
Я тебе проміняла на хвилі чужих морів,
Шукала тебе серед інших, вітрами принесених,
Поки ти своїм болем захмеленим захворів.

Я прогавила мить після тебе і до листопада,
Я літала над хмарами, небо вгорі і вниз.
Та мене повертає на землю той хміль із солодом,
Я не певна, відчуєш ти важкість моїх валіз?

Бо тебе і не було, раз вирішила уникнути.
Що тобі до моїх тягарів та різких застуд?
Ти все тягнешся днями повільними та безликими,
Зупинися на трохи, побачиш, що я вже тут.

Лиш не журися, мій падолист. На червоно-жовтому
Не відбиває світла далекий нічний маяк.
І я тебе нарікаю своїм тонким неспокоєм,
Та подумки закарбую справжнє твоє ім'я.

2012-10-24

Тепла, напевно, уже не буде, але хто знає...
Синоптики брешуть, як часом всі порядні люди.
Ми сваримо осінь, вона нам вітрами навзаєм
Нерви лоскоче й скоріше всього таки застудить.

Хтось вже збирає листя (в надії його зібрати?).
Місто немов сумує і змінює свій гардероб.
Осінь шматує небо на тисячі срібних крапель,
Вони по мені зіграють, не знаючи навіть нот.

Звук проникає в серце, зриваючи виті струни...
Хоч ці музиканти справні, та витримки не стає.
Згідно писанню долі мій майстер мене врятує.
Цими німими дощами блукає і мій лютьє…

2012-09-21

Ми схильні собі навигадувать різні драми,

Щоб потім із гіркотою цей біль смакувати.

Страждати щоб тижнями, місяць або роками

Назад озиратись очима сумного щеняти.

Плекати у собі образу й різкі приправи

Щоразу після кипіння туди додавати.

Для чого насправді буває потрібна кава,

Коли то вже навіть не чути її аромату?

Ми ладні постійно по-троху себе жаліти.

Ковтати, хоча й давитись своїми гріхами.

Шукати у чагарниках припізнілі квіти...

Тягар зацвіте, та зерном для помолу не стане.

Навіщо тоді це все за собою носити?

Але, виявляється, є ще такі гурмани,

Що варять отруйні напої з отого цвіту,

А потім ще й п'ють псевдокаву із самообману.

2012-08-29

Ти, як соняшник, просто схиляєшся тихо у сутінках.
Біля тебе травою, то ж дай мені вирости високо.
І дозволь розчинитись, щоб не потонути у сумнівах.
Дай дістатись до променів твоїх, до світла у витоках.

Споглядай мої очі, що трохи зелені від радості,
Ну, а твої – магніти небесного синього кольору.
Ті ворони під ранок занадто погані порадниці,
І стає так туманно від твого солодкого говору.

Нам у темряві час пролітає одною секундою,
А вже далі твій погляд все губиться десь горизонтами.
Ті години навік залишаються нам не забутими,
Димом, росами дивними і загалом неповторними.

2012-06-14

Я на всіх приміряла любов до одного в житті.
І комусь зашироко було в ній, комусь тіснувато.
І вона трохи вицвіла, трохи упала в ціні,
Але все ж не втомилась на тебе одного чекати.

Кілька латаних дір і заплатка з долоню твою.
Може, відблиск вже інший, бо очі мої потьмяніли.
Я була би вже рада, та щойно її загублю,
То без неї і кроку ступити я вже не зумію.

Я її розтягнула на довгі роки і шляхи,
І хоча зарікалась з собою кудись її брати,
Вона кожного разу тремтіла, а може це ти,
І себе розплітала помалу на нитки-цитати.

Так що вигляд у неї тепер не такий, як колись.
І не викинеш зовсім, і знаю, що гріш її плата.
І мене запевняють, що клином світи не зійшлись...
Вона зшита на тебе, кому ж її подарувати?

2012-03-11

Колись наосліп бавились серцями,
Немов жонглери.
За разом раз мінялися місцями.
Кружляли сцени.
Скидали маски, одягали знову,
Ховали сльози.
По ледь помітному ходили колу,
Як по дорозі.
«На біс» ковтали гіркоту образи.
І все з початку.
Хоч свої ролі знали не відразу,
Та треба грати…
Та треба грати, а коли нарешті
Фінальний виступ?
Я б дуже низько поклонилась решті,
Хто ще не вийшов.
Чи хоч антрактом це би зупинити,
Але без гриму.
Зібрати кинуті під ноги квіти,
Примарний стимул.
Піти без звуку, вимкнути все світло,
І заховатись,
Де кожен відблиск у собі зотліти,
І зняти шати...

Щоб без сліпучих прикрас постати
Перед собою...
Чи є ще ангел, отой крилатий,
Там, за спиною?

2012-03-11

Кожне слово відлунням жорстоким в мені озивається.
І здається немає вже сил, щоб з отим всім боротися.
А образа, як опік глибокий, все гріється-грається.
Обіцяю, пробачу, та лиш прикидаюся поки що.

Та це не так просто, надламане місце нагадує
Щоразу про себе, як ми зустрічаємось поглядом.
Вбиваєш мене ти брехнею, а може і правдою,
І травень незвично лякає мене прохолодою.

Непривітний, терпкий, він нанизує дні намистинами,
Гордовитий господар похмурих світанків й дощів.
Ти зі мною лиш будь, а все інше я витерплю-винесу.
І можливо напишу ще кілька хороших віршів.

2011-07-05

Така самотня поряд із тобою...
Твоя відсутність тяготить мене.
У листопаді замело зимою,
І вперто сніг, мов з відчаю, іде.

Мов з мого відчаю...
З дощем сльозами сплетений,
І раптом стелиться
дбайливо і вигадливо.
До себе манить
сніжними тенетами,
Немов у снах
красиве біле марево.

У моїх снах... я гірко тебе кликала,
А як прокинулась, збагнути не могла,
Чи правда все це, а чи, може, вигадка,
Чи є ти поряд, чи, таки, нема...

2007

Ти - книга написана мовою давніх письменників.
Перо і чорнила найвищої проби і якості.
Якщо Ти підеш, не благатиму Твого повернення,
Напевно, на це мені точно не стане завзятості.

Всі букви й слова у Тобі таємничо-шифровані.
Не вистачить сили мені перекласти й отямитись.
Я ТАК захопилась Тобою, що навіть здивована,
Сама не збагну, що зі мною і звідки це взялося.

2007-09-28

Як важко мені це вдається, розумнику, знав би…
Хоча я сама такі правила гри встановила.
Змішались відтінки, закінчились якісні фарби,
Ти знаєш, я а малювати ніколи не вміла.

Та хтось мене змусив потворити сірі полотна,
І я майже злилась, тому що не бачила змісту,
А я лиш кричала, що я з Сальвадором не згода
Й ночами складала свою недописану пісню.

Псувала знаряддя й пальці навмисно ламала,
А він лікував та казав, що усе у нас вийде,
І здійметься вічна (читати «посмертна») негаснуча слава,
А я лиш читала по темному небу, що сонце не зійде.

Я гостро відчула потребу втекти якнайДалі,
Жбурнути в лице йому свої трагічні «шедеври»,
Назвати сміттям ним даровані квіти зів’ялі…
Я точно вже знаю, за що я не хочу померти!

Я ж не художниця… Кожному своє призначення.
Така, яка є, трохи втомлена і зневірена,
Бо стільки зусиль невідомо на кого втрачено,
І стільки всього у минулому я змінила би…

Не злися на мене, хороший мій, я ж не скаржуся,
Я знаю тобі не потрібні такі відвертості...
І може, колись я відкритись тобі наважуся,
Поки ж мені спокійніше за маскою зверхності.

2007-08-17