Як важко мені це вдається, розумнику, знав би…
Хоча я сама такі правила гри встановила.
Змішались відтінки, закінчились якісні фарби,
Ти знаєш, я а малювати ніколи не вміла.

Та хтось мене змусив потворити сірі полотна,
І я майже злилась, тому що не бачила змісту,
А я лиш кричала, що я з Сальвадором не згода
Й ночами складала свою недописану пісню.

Псувала знаряддя й пальці навмисно ламала,
А він лікував та казав, що усе у нас вийде,
І здійметься вічна (читати «посмертна») негаснуча слава,
А я лиш читала по темному небу, що сонце не зійде.

Я гостро відчула потребу втекти якнайДалі,
Жбурнути в лице йому свої трагічні «шедеври»,
Назвати сміттям ним даровані квіти зів’ялі…
Я точно вже знаю, за що я не хочу померти!

Я ж не художниця… Кожному своє призначення.
Така, яка є, трохи втомлена і зневірена,
Бо стільки зусиль невідомо на кого втрачено,
І стільки всього у минулому я змінила би…

Не злися на мене, хороший мій, я ж не скаржуся,
Я знаю тобі не потрібні такі відвертості...
І може, колись я відкритись тобі наважуся,
Поки ж мені спокійніше за маскою зверхності.

2007-08-17