Как я без Вас листала календарь?
Куда спешила? Думала о чем?
Безумно ненавидела ноябрь...
Теперь я в нем. Я потерялась в нем.

Моя печаль все так же велика,
но жажда к жизни теплится огнем
и я как лист кленовый, так легка,
что утопаю в прошлом, дорогом.

Бессильная, бессмертная душа,
воскресшая из солнца под дождем,
из осени слезливой не спеша
она прибудет снова. Подождем..

Я Вам писать, простите, не могу.
Нет ничего, что воплотит мой пыл.
Как дорогое в сердце берегу
свою любовь - основу всех мерил.

23.11.2015

Писать. И сердце биться не устало
в оковах тела страстно и легко.
Мне кажется до Вас я не дышала,
до Вас прозренье было далеко.

Слова - туман. Вы смотрите улыбкой.
Улыбкой Вашей я молчу и говорю.
Я заболела, знайте, слишком шибко
и не лечусь, но Вас я не корю.

Моя простуда Вами безнадежна,
но кто же умирает от простуд?
Больна уже хронически, возможно
и слава богу, больше не спасут.

Не выпишут рецепты на лекарства,
диагноз не поставят, не солгут.
Я жертва опьянившего коварства,
раба всех посвященных Вам минут.

27.11.2015

Гори дальше свеча на краю темноты,
я теперь поняла то, что чувствуешь ты.
То, что плача,кляня и сжигая мосты,
поменяешь свой градус земной долготы.
Переедешь туда, где морские порты
запятнают дороги твоей чистоты
и наполнят тебя до слепой тошноты.
Нет дороги назад, перекрестки пусты.

Ну а я без тебя упаду с высоты
и остыну как ты незаметно остыл.
Погребя всю любовь в пустоте суеты,
я сложу на груди ее хладны персты.
И не будет на свете милей нищеты,
чем моя, потерявшая боль остроты,
далека от тебя расстояньем версты,
соразмерна лишь только понятию "ТЫ".

(16.10.2015 - Я)

Я не скажу. Никто не верит в истину.
Молчу, бессмысленно пиша стихи,
и вдохновение слегка безжизненно
сползает ниже линии строки.

Все Вам. Спасибо! Счастье - пустота.
Ах да, поверьте, снова ниже, ниже.
Слова ползут, строфа уже не та.
Рифмую как фанера над Парижем.

Благодарю, любимый мой! В сердцах
бросаю к черту ручку и бумагу,
вот знали б вы какой бывает страх
вернуться в строй, писать найти отвагу.

Не пожелала бы в сплошном бреду
даже врагу сменить мою же участь
на рифмоплетство. Мы же не в аду!
Живите счастливо, свободно и не мучась.

Любовь не вдохновляет без тоски...
Не верьте. Не скажу. Смотрите сами
на моих фраз оборванных куски,
на тропы, ритм и рифму временами.

30.12.2015 р.

Откройте мне весну, я умоляю!
Не то в окно сама за ней уйду.
На первом же попавшемся трамвае...
чтобы забыть всю эту ерунду.

Уеду без пальто и без перчаток.
Без шапки даже... Мамочка, прости!
в моей судьбе так много опечаток,
отныне лишь сама буду расти.

Спешить куда-то, падать, ошибаться...
Пускай болит - такие пустяки!
Хочу любить, как будто бы пятнадцать,
скрываясь от губительной тоски.


24.12.2015р.

Мы засыпаем лицами к стене,
но я на правой стороне,
а ты на левой стороне.
Все наши планы плавятся в огне.
Ах, если бы не мысли о войне,
ведь я еще на правой стороне,
а ты на левой стороне.
Вот снова, все забыли о стране
и топят свои хлопоты в вине,
а я уже давным-давно на дне
и моя жизнь в багровой пелене.
Я тут теперь не мыслю о вине
из-за которой ты на левой стороне,
а я на правой стороне.
Ты видишь только ужасы во сне,
но никогда не скажешь мне
о их чудовищной цене.
Всегда ты на своей волне:
подвинешься к оранжевой стене
и вновь заснешь на левой стороне,
а я с тобой на правой стороне.

04.08.2015

Я писала й раніше про діряві дороги,
що губились у мріях мого небуття.
Заживали порізи, розставили тривоги
і щирішим ставало моє каяття.

Йшла узбіччями болю, втрачала надію,
повертаючись знову в наївні світи,
підливала у полум’я тиші олію,
мов похована й вбита палила мости.

Знов стирала усі дорогі телефони,
не знаходячи місця палила й листи
і кричала душею, немов з мікрофону,
але винний у цьому звичайно ж не ти!

Я ховалася від вашого клятого завтра,
від утопій, ілюзій та правильних слів
та ніколи моя покалічена правда
не потоне у мареві ваших світів.

(27.05.2015 р.)

Іспити, заліки, тести і сесії...
тане мій світ в безкінечній прогресії.
Не залишаючи шанс на дисперсію,
знову, як всі, поринаю в депресію.

Ще одна книга і зірвуться струни,
вже слово - не слово, а древнії руни.

Хочеться бігти від себе самої,
ховаючи душу за ранковою мною.
Щоб більше не бачити вічного бою,
котрий замість крові стікає журбою.

О ні, я не стомлений зброєю воїн,
я просто боюся... боюся воєн.

Так страшно утратити всі відчуття,
жалітися тільки на своє життя,
проклясти і бога, і книгу буття,
і знати, не буде уже вороття.

Як раптом побачите, що я сміюся,
не вірте, боюся. я просто боюся...


(31.05.2015 р.)

Не залишай мене таку,
побудь іще тисячоліття,
як теплі хвилі на піску,
зітри усі мої жахіття.

Не залишай мене ось так,
в легкій дрімоті сновидіння.
Так гріє стиснуте в кулак
моє розстріляне сумління.

Не залишай мене, зажди
хоча б до першого проміння.
Я буду вірити завжди
в твоє гаряче шепотіння.

Не залишай мене у час,
коли мороз стискає подих.
Побудь зі мною, без прикрас,
хоч у кімнаті, хоч на сходах.

Побудь зі мною просто так.
До вечора і до прощання,
до перших ластівок, як знак
мого безсмертного кохання.

17 січня 2015 р.

С кем бы выпить бокалами истину,
как бы осень согреть дыханием,
чтобы карты ложились жизненно,
а игра управлялась сознанием?

Забывая свои признания,
не гордится потерей имени
и давать им другое название,
и согреть все те взгляды зимние.

Как тебя среди злата осени
не посеять как ключ от комнаты,
не забыть среди неба просини
твои теплые карие омуты?

Я кричала бы хриплым шепотом
и за прошлым гналась бы письмами,
без тебя заболела б я холодом
и развеялась с желтыми листьями...

07.10.2014.

Я без Вас уже третє життя,
марю фарами теплої ночі,
не існує тепер вороття,
не забуду волошкові очі.

Тихо тануть години та дні
у промінні пекельного літа,
а у снах знов маячать мені
Ваші відблиски дальнього світла.

До нестями чекаю кінця
і осіннього свіжого вітру
щоб розставити все на місця,
щоб яскраве додати в палітру.

10.08.2014

Хочеться чекати до світанку
променів осінньої турботи,
починати нову душу зранку,
не втрачати згубленої цноти.

Мріється забути всі молитви,
повернути втрачені дороги,
що пропали в ореолі битви,
ніби розлили на них тривогу.

Мариться чекати, як востаннє,
постирати сліз своїх солоність,
щоб забути вічне покаяння
і благословити свою совість.

01.09.2014

Ніколи у дорожньому тумані
не загориться зірка золота.
Усе життя, блукаючи в омані,
шукатиму вже втрачені літа.

Горітиму яскраво, мов комета
над шляхом, що додому поведе.
Писатиму Вам зоряні сонети,
звеличуючи літо молоде.

Далеко десь, загублена від дому,
у шелесті чужих мені тополь
ще й досі відчуваю несвідому
любов до пересічних людських доль

Лиш там, на не полатаних дорогах,
загублених в пилюці віковій,
я вмію спрагло шанувати Бога
і дякувать йому теплом надій.

Я з посмішкою, щирою до болю,
постійно виправдовую себе,
втрачаю божевілля з-під контролю
і поринаю в марення сліпе.

08.06.2014

І знову, знову, знову Вам
присвячую свої дороги.
Ви на шляху своєму сам...
Які у Вас тепер тривоги?

Де далечінь у світлі фар
і голос Ваш в утомі рідний?
Де небо повне чорних хмар
і день той мокрий і огидний?

Де Ваші очі, їх блакить,
що чарувала мене сумом?
Чому душа без Вас болить,
заповнена дорожнім шумом?

20.04.2014

Не надішлю Вам поштою листа
і не повірю дивному коханню.
Не буде мрії про близькі вуста
і посмішку іще одну останню.

Писатиму для Вас нові вірші,
у згадках зберігатиму той погляд,
блакить очей і широчінь душі,
котра тихенько щось шепоче поряд.

(17.03.2014 р.)

Не пам'ятаєш мої мрії,
дрібниці, справи і слова,
мабуть не знаєш про надії.
Чому і як я ще жива?

Коли закінчиться безмежна
думок нещасних круговерть?
Так ніби хтось необережно
розбив мої надії вщерть.

Ще сподівання не скінчились
і не забуті давні сни.
Моє кохання залишилось,
як перший провісток весни.

Як ти забудеш - я згадаю,
коли не бачиш - покажу.
Хай не судилось разом раю,
але тебе не залишу.

12.02.2014

Зима мовчала за вікном,
поволі сипала снігами
і час минав своїм шляхом
ті дні, овіяні вітрами.

У тиші зупинилась мить,
немов заснула біла казка,
а серце більше не болить,
бо не згадає слова "ласка".

Загублені думки мовчать
і не збираються вертати.
Не розумію як почать
щоб повернути свої втрати.

(19.01.2014.)

Я без Вас загублю дорогу,
вкрию сумом свій довгий шлях
і забуду Ваш голос потроху,
втрачу Вашу блакить у очах.

Шум мотору замінить тиша,
що навіє на серце жаль,
але згадку про Вас не залишу,
хоч яка б не була печаль.

І у темряві давніх згадок,
і в зимовий погожий день
я згадаю той наш світанок
і ранкову постійну мігрень.

Ви залишитесь сном і світом,
добрим словом і теплим дощем,
запашним яблуневим цвітом
і пожовклим осіннім плющем.

(14.01.2014.)

Нет в моей обыденной печали
места звону позабытых нот,
что осенним золотом венчали
бесконечность радостных забот.

Я витаю словно над снегами.
Там нет места сонному теплу
и босыми не бежать ногами,
где увижу снежную золу.

Голуба печаль моя как небо
до заката солнечного дня,
но, увы, иду по жизни слепо,
Страсть былого, потеряв огня.

Не ищу от жизни утешенья,
забываю песни, сны, цвета
и в слепой надежде продолженья,
начинаю с чистого листа.

(01.02.2014.)

Вони не долітали до землі
і танули в повітрі мов комети,
зникали, як в тумані кораблі,
губилися, мов попіл сигарети.

Не віяло вже сонячним теплом,
але вони, кружляючи, вмирали,
спокійно забувались вічним сном
і відблиски останні дарували.

Такі холодні, ніжні і кригкі,
бездушні свідки тихого страждання,
а наші долі як вони - ламкі,
дай Бог лиш, не розтанути бажанням.

А завтра вісімнадцята зима,
і точно знаю, буде ще й двадцята,
бо думати про смерть часу нема,
коли життя знов змушує кохати.

(30.11.2013)

Завжди дивлюся в далечінь дороги,
шукаючи знайомі маяки.
Не ваблять тепер зоряні пороги,
на серці його погляд не легкий.

Чомусь сумне й утомлене обличчя,
трудящі руки віддають теплом.
Давайте повернемось у сторічча,
де Ваша посмішка уже не буде сном.

Нехай брехлива осінь не чарує,
а промені несуть важку утому.
Холодне сонце Вас лише гартує,
а шлях тяжкий завжди веде додому.

Буває, що овіяна вітрами,
я марю Вашим голосом глибоким,
тими простими, щирими словами,
що розквітають небом синьооким.

Ви просто непомічена людина,
я тільки та, котра уміє бачить
маленьку правду, що для всіх єдина
і те, що наші долі мало значать.

(15.11.2013)

Я гублюся у темряві неба,
зорі холодно дивляться вниз.
Через них відчуваю потребу
знов наплакати озеро сліз.

Так безглуздо втрачаю опору
і боюся дивитись вперед,
поховала свою непокору
у недопалках від сигарет.

І ніщо не зупинить страждання
від утрати секунд золотих.
Я від Господа жду покарання,
а від тебе лише, слів простих.

Так тихо крадеться застуда,
гарячка запалює сни,
неначе підступна отрута
осіннє тепло без весни.

Шепоче червоний багрянець,
невтомно гориь золотим,
щоб знов розпочати свій танець
з фальшивим промінням прудким.

Немає часу на самотність,
у натовпі горить душа
і та дитяча безтурботність
потроху серце залиша.

Хвилини наче скоротились,
годинник ніби календар
і часу більше не лишилось
щоб зупинити цей кошмар.

Вже сон коротший за цілунок,
обійми довші за життя,
усмішка, наче подарунок,
а погляд - сенс мого буття.

28.08.2013

Щось шепотіло літо на останок,
на небосхилі загорався день,
здавалося іще один світанок
і закінчиться час моїх натхнень.

Дощі ховали теплі літні сльози,
пустішало на мить навіть життя.
Душа приховано жадала прози
і відправляла вірші в небуття.

Застуда зовсім не давала спати,
маячили сумні хворі думки,
мов осінь залетіла до кімнати
і доторкнулась золотом руки.

Невпинно падали осінні зорі,
неначе листя клена за вікном.
Уперше помисли були прозорі
і не зігріті сонячним теплом.


09.08.2013

В її очах пливло синє небо,
його усмішка тепла, мов літо.
Здавалось, що й повітря не треба,
бо закохались щиро, мов діти.

Спочатку без кінця говорили
і варто було лиш подзвонити
у тіло поверталися сили
щоб знову до нестями любити.

Час ніби йшов поволі за кадром
і вже не мав ніякої влади
над літом, що лилось водоспадом
і зігрівало їхні кімнати.

Вони не знали іншого світу
і кожну ніч клялись, що назавжди.
Хоч прийде час кінчитися літу,
не буде тепер іншої правди.

13.07.2013

Чому буває важко говорити?
Чому життя проходить наче мить?
І час - ніщо, його не зупинити,
а страх вночі давно уже не спить.

Навіщо падають останні зорі,
кінчаються думки і гасне день?
А непотрібне кидаєм в коморі,
щоб заробити чергову мігрень.

Як встояти, коли немає сили?
Як дихати, коли не маєш чим?
А на шляху лише самотні брили
і чутно десь далекий тихий грім.

Чим міряти оті безмежні ночі?
Знов бачити страхіття на яву,
бо не закриються від втоми очі.
Немає сили, та чомусь живу.

Що ще мені пошле безжальна доля?
В що вірити, молитися кому?
Щоб не відчути більше того болю,
коли тебе кидають геть саму.

Де відшукати той жаданий спокій?
Де все забути наче дивний сон?
Щоб простір неба знову був високий
і синій-синій ніби квітне льон.

Всего лишь легкая улыбка
и взгляд - загадочный, живой.
Ведь наша встреча не ошибка,
так было послано судьбой.

Смотрю в глаза и утопаю
в тех чувствах, что не передать.
Я спасена, но все ж мечтаю
и вновь, и вновь их познавать.

В твоих глазах живое пламя
и я горю в нем каждый день.
Все тяжелее спать ночами
и видеть лишь луну и тень.

05.07.2013

Потеряется серое прошлое
в красках утренней синей зари,
мы забудем чужое и пошлое,
где нет солнца, одни фонари.

Все не так и не с теми, наверное,
больно жить лишь забытым днем
и подводит дыханье неровное
мои речи, что тонут в нем.

Больше нету забытой истины.
Правда чистой страницей у нас.
Может, прошлые годы бесчисленны,
настоящее - здесь и сейчас.

03.07.2013

Зорі, палаючі в любих долонях,
вічність в яскравих електровогнях,
разом життя і срібло на скронях,
шалену любов, як сміх на вустах.

Все і маленький уламок від неба,
вітер і сині простори Землі.
Все - лише ти і більше не треба.
Досить, не треба, не треба мені.

(початок літа 2013 р.)
Присвята О.В.

То ли льется печаль водопадом,
то ли мысль не дает мне уснуть.
Ничего одному мне не надо,
лишь доверенный господом путь.

Чаще стало тревожить виденье
гордой грусти на черном коне…
Кто-то ищет быть может забвенье,
но, увы, сон поможет не мне.

Больше жизни в те серые ночи,
ярче краски в отцветшие дни,
и пусть вера мне путь напророчит,
а не дальнего солнца огни.

И не жду я теперь у порога,
с ясным взглядом шагаю вперед,
восславляя единого Бога
и надеюсь, что кто-то поймет.

Мне не нужно теперь избавленье
от тяжелых страданий земных.
Я отсюда беру вдохновенье,
чтоб скорее отвыкнуть от них.

Ми не повернемось у рідні стіни,
здамо книжки, завершиться урок
і залишаться лічені хвилини
порахувати кількість помилок.

Останній раз подивимось із класу
у далечінь відкритого вікна.
Тепер забудемо стару образу,
бо сенсу вже не матиме вона.

Мабуть не треба більше цих уроків,
достатньо знань про віру і життя.
а у душі лиш пам'ять перших кроків,
все інше переходить в забуття.

Не плачте, ми не втратили нічого,
а навпаки тут здобули усе.
усі знання прийдуть на допомогу,
ще хто-зна куди шлях нас занесе.

25.05.2013

Вічне каяття,
сльози уві сні,
це і є життя
хмари навісні.

Вистачає слів,
щоб сказати: стій,
і відчути гнів
у душі твоїй.

Не бракує знань,
але я сама.
Кілька запитань -
і тебе нема.

Не моє життя:
сльози уві сні,
вічне каяття,
холод навесні.

04.06.2013

Занадто грішні для життя,
багато треба щоб любити,
не визнаємо каяття,
ні в чому нас не зупинити.

Серця ніколи не болять,
коли втрачаємо хвилини,
уже були разів зо п’ять
у своїх власних домовинах.

Не важко вмерти наяву,
коли не маєш що втрачати
коли мабуть вже не живу
і бога більш не відшукати.

19.06.2013

Футбольні зорі не палають віки,
кінчиться час команди і гравця.
Вже не згадають тренера опіки
і гри котра розпалює серця.

Підуть майстри, залишивши ворота,
спустіє поле без захисників.
Тепер уже наступників робота
забити у ворота ворогів.

Залишиться легенда, як опора,
заплачемо від щастя уві сні.
І матч, котрий програли вчора
зіграють наші діти на весні.

Нехай палають очі за команду,
шалено посміхаються з трибун,
кидають переможцеві троянду
усі, хто ваших перемог двигун.

І знов вогнем осяють стадіони,
зіграєте востаннє лиш для нас.
Та грою не заслужите корони,
бо правите на полі тільки раз.

Останній тайм ви ще не закінчили,
додай, суддя, хоча б хвилинок п’ять.
За матч ми завжди господа молили
щоб краще вам було на полі грать.

04.05.2013

Перечеркну забуті чорні днини,
не обізвусь і не заплачу знов.
Забуду день, годину і хвилину,
коли зустріла ту страшну любов.

Вже не зима, я бачу квітне сонце
нове життя моїх самотніх днів.
Горить вогнем весна твого віконця,
котра як жах з моїх кошмарних снів.

Знов подзвоню, забувши, що забула.
Довгий гудок - натягнута струна.
Навіщо ж я у прірву зіштовхнула
свою любов, котра була одна?

Лише секунда і згадаю знову.
Злякаюся, заплачу, промовчу.
Ти не забудеш нашу цю розмову
і я напевно більше не втечу.

(07.05.2013)

Навіщо летіти до неба?
Щоб падати знову униз?
Туди, де тебе вже не треба?
Туди, куди вітер приніс?

З нізвідки і знов у нікуди,
немає різниці коли
і жити там сенсу не буде,
Які б ті часи не були.

Як зірка остання, що впала,
Втопилася в озері сліз.
Вона лиш на небі палала,
Згорівши, упала за ліс.

Так, падають люди-комети,
спиняються їхні серця,
нехай не напишуть газети,
що всі вони йшли до кінця.

20.04.2013 р.

Наші серця не віднайдуть покою,
зупиняться навіки в тишині.
Застелить очі білою імлою
і я піду під вечір уві сні.

Вже не прокинуся одного ранку,
до біса все чим жив і що любив.
не буде більше жодного світанку,
тепер я вас назавжди залишив.

Прийдуть кохані і давно забуті.
Помоляться, поплачуть і втечуть.
Вони всі ще лишились на розпутті,
бо їм ще обирати вірну путь.

(06.04.2013)

Страждав, але не плакав уві сні.
Молився, та мабуть, не тому Богу!
Щорік чекав кохання на весні,
не знав де віднайти свою дорогу.

Самотній, що не мріяв про довіру,
щоразу віддавався до кінця.
Не знав своєї відданості міру,
усмішкою розпалював серця.

Закоханий у золоте проміння.
Хотів любові вічного вогню,
та тільки підвело його терпіння,
не став чекати на таку дурню.

Забув про теплі літні днини,
що гріли, як в останній раз.
І, мабуть, знов на самотині
він гордо згадує про нас.
02.04.2013

Тікай подалі від чужого світу,
від сонця, що запалює серця
і від зими, що передує літу
по тій дорозі де нема кінця.

Біжи скоріше і не повертайся
не маєш права обернутися назад.
Ти рідної країни не цурайся,
де й досі чути звуки канонад

Втікай додому, де палають хмари,
Вогнем війни і тихої біди.
Де люди, як страшні примари,
там де ще й досі вогняні сліди.


29.03.2013

Я видел горе безрассудства,
не слышал трелей соловья.
Там, где царило лишь безумство
ты не оставила меня.

В глуши слепого сновиденья,
в гнетущем крике тишины
я не утратил свое зренье
и цвет в глазах морской волны.

Летели годы как кометы,
сгорая в мертвой тишине.
Твоим теплом слова согреты
в молитве тихой обо мне.

Моя душа горела адом,
а ты была моим огнем,
моей сияющей отрадой,
одним осенним серым днем.

(27.02.2013 р.)

Далеко десь від синього вогню,
яким палають в небі білі хмари,
твоє життя, яке я не зміню,
твої нічні жахіття і кошмари.

Солоні сльози і нема тебе,
самотність убиває і тривожить.
Над головою небо голубе,
але воно мені вже не належить.

Далеко сонце вже за небокраєм,
співає вітер і шумить у скронях.
Ключ журавлів летить над гаєм,
а моя доля у твоїх долонях.

(21.03.2013)

Як тінь, що зветься сірим ранком
і помирає від холодного вогню.
Як ніч, що плаче за світанком
і спогад, що я вже не відпущу.

Як тліє день, згорають сині зорі
і помахом крила зникає сон,
неначе потопає у тім морі,
що зве його у зоряний полон.

Як вересень осінній і забутий,
пожовкло листя за твоїм вікном.
Та тільки шелест не дає заснути,
солодким і затишним сном.

2013 р.

Той срібний дощ, що убиває тишу,
той сонний ранок, що зникає в ніч,
я більш нічого вам тут не залишу.
Лише єдину ту, прокляту річ.

Залишиться мій біль, що ріже душу,
що у вісні мені не дасть заснуть.
Навіщо знову я тікати мушу,
Шукати в цьому світі вірну путь?

Кінчається вершково-сірий ранок,
летить і день, неначе сизий птах.
Дай Бог, зустріти хоч один світанок
З усмішкою в душі, а не в сльозах!

2013 р.

Мне не больно, когда отпускают,
я не падаю вниз как звезда,
но ведь сердце от слов не растает
никогда, никогда, никогда...

Мне не страшно не видеть рассвета,
я люблю лишь закаты и ночь.
И нет счастья в последнем дне лета
не помочь, не помочь, не помочь...

С желтым листьем мы вдаль улетаем,
забываются годы и дни.
В мелкой дрожи слова мои тают
мы одни, мы одни, мы одни...

Доплывем ли когда-то до края
по бескрайнему морю страниц?
В одиночестве снов утопая
без границ, без границ, без границ...

Так красиво сгорают закаты,
словно тихой осенней мольбой.
И не будет мне большей отрады,
чем с тобой, чем с тобой, лишь с тобой...

(2013 р.)

Тобі мої великі, сизі крила
лети за обрій у далекий край.
Нехай у небі буде твоя сила,
Її із серця ти не відпускай.

Тобі той заспаний і сірий ранок,
м’яка подушка і холодний сніг,
осінньо теплий росяний світанок
і сміх, що стримати колись не зміг.

Тобі мої, близькі до біса, зорі,
Ласкава усмішка твого кота
і сонце, що зникає у тім морі,
десь там, де далеч неба золота.

Тобі мій перший і останній подих,
гарячий погляд синього вогню,
моє тепло, десь сидячи на сходах,
що не замінить чергову брехню.

(09.03.2013 р.)

Повітря дихало осіннім вітром,
за краєм, десь далеко догоряло небо
і сонячне проміння ніби з миром
торкалося й тулилося до тебе.

Я зачинив вікно лише на хвильку
Щоб зупинити вітряний порив,
З’явились хмари, та лише декілька.
Я від дощу сильніш вікно закрив.

Завмерло все і час, мабуть, спинився.
Дрімаючи, летіло листя вниз.
Пробач мені, я звісно помилився.
Та вже тікала казка в тихий ліс.

Вона ішла не лишивши нічого,
Туди де блакить неба золота,
Осіння тиша марева нічного
І вже забуті молоді літа.

Горів мій світ яскравими вогнями,
А я чекав тебе на самоті.
Та більш нічого не лишилося між нами,
Осіння казка вже у забутті.

Повітря дихало осіннім вітром,
За краєм десь далеко догоріло небо
і сонячне проміння ніби з миром
вже більш ніколи не торкнеться тебе.

(2012 р.)

Ми ті, що сто раз помирали,
безстрашно, ми падали вниз.
І знову, і знов оживали,
Та шлях наш травою заріс.

Не вернемось більше ніколи,
Ні я, ані ти й не вона.
Забута дорога до школи,
а вдома лиш матір сумна.

Ми разом отак відлітали,
далеко за край, назавжди.
Нікого ми так не кохали,
як світ де не знали нужди.

А інші, далекі, забуті,
Чекали роками на нас.
Ті бідні знайомі, роззуті,
що так рахували наш час.

Ми зрадники правди і волі,
нарциси самотні в саду.
Самі зайняли свої ролі,
накликавши горе і біду.

Як вітер, холодні, бездушні,
шукаємо спокій вночі.
Лиш стрілки стоять непорушні,
Згорів весь наш час у печі.

Нічого уже не вернути,
неправильно вибраний шлях.
Лишається тільки забути,
тримаючи попіл в руках.

(2012 р.)